Нас розсудить бог

КАВАЛІРИ ОРЛИКОВОГО ПОЛКУ

На версальську розкішну палату, яка вся мерехтіла сяєвом сотень воскових свіч, лягав уже вечірній сумерк.

Із квітників, які оточували палату широкими колами з трьох сторін, нісся духм’яний запах розквітлих рож і різних квітів, що ними так пишалися версальські огородники.

На палатному подвір’ї було метушливо й гамірно.

Столичне панство з’їздилося на вечірній концерт у палаті, на якому мав виступати скрипаль Кулері, що його вельми полюбляв регент, князь Орлеану Филип II[90].

Всюди метушилася служба, лакеї та дворські наводили порядок між каретами й повозами, котрі залягли все подвір’я й широку дорогу.

У вестибюль версальської палати вливалося хвилею елегантно зодягнене панство. Дами в широких кринолінах, а мужчини у квітчастих одягах, у блискучих штиблетах із золотими та срібними защіпками і обов’язковими палочками у руках.

Не бракувало між панством і офіцерів у розшитих золотом уніформах, високих чоботях із блискучими острогами. Вражав вишуканий багатющий одяг, який переливався грайливими барвами у величезних дзеркалах, котрі сягали аж до стелі, розмальованої чудовими алегорійними картинами.

У невеликій затишній кімнаті, в якій відбувалися звичайно наради міністрів і королівських дорадників, збирався неквапно королівський вужчий консиліюм. Звичайно консиліюм скликав сам регент Филип II, для обговорення важливих державних справ, або кардинал Дубоа, який сповняв обов’язки канцлера французької держави. В останньому часі на наради вже приходив малолітній король Людовік і прислухався нарадам. Аджеж він мав у найближчих місяцях перебрати офіційно владу у свої руки.

Важливе слово в нарадах мав кардинал Андре де Флері, який був учителем короля, і до порад якого Людовік завжди охоче прихилявся. Кардинал Флері був людиною розсудливою і чесною. Його вельми турбували марнотратство та деспотизм регента. Филип II останніми роками нездужав, а всі головні державні справи зосереджувалися у руках канцлера кардинала Дубоа. Кардинал, не бажаючи наразити собі королівського вчителя, з уваги на майбутнього короля, почав притягати кардинала Флері щораз більше до державних справ. Із того радів і сам Людовік.

У кімнаті вже сиділи й тихо шушукали між собою — граф Тарсіє, маршал Беавіль, маркіз Гізот, кардинал Флері і молодий граф Григорій Орлик. За деякий час лакей відчинив двері й у кімнату ввійшов повагом кардинал Дубоа. Всі підвелися і вклонилися кардиналові, котрий, відклонившися, вказав усім, щоб сідали.

— Найясніший наш регент, князь Орлеану Филип II доручив мені, — заговорив стиха кардинал, — скликати вас і обговорити меморію, що її подав гетьман козацької нації, Його Милість Пилип Орлик. Серед нас є всім нам добре відомий, достойний граф Григорій Орлик, син гетьмана, й він зволить доповнити цю меморію. Прочитайте її, достойний графе, — звернувся канцлер до графа Тарсіє. Цей, підсунувши до себе ближче свічника на столі, став поволі читати довгу меморію гетьмана Пилипа Орлика. Меморія була написана, як звичайно, по-латині, й в ній гетьман, ілюструючи положення в Україні, просив французький двір вставитися за українським народом та висловив жаль, що бравншвайгський довголітній конгрес[91] обійшов мовчанкою справу козацької нації.

— Що ясний пан граф схоче ще додати до цієї меморії? — глянув на Орлика кардинал Дубоа, після того, як граф Тарсіє закінчив читати.

— Ваші Еміненції, милостиві панове, — склонився молодий граф, — вам відомо вже з меморії мого батька, що московський цар давить Україну й волелюбний козацький нарід. Цар Петро намагається перетворити козацьку країну у провінцію своєї держави. Франція є сигнатором постанов бравншвайгського конгресу, згідно з якими всі європейські держави повинні змагати до встановлення тривалого справедливого миру в Европі. Як можна говорити про справедливий мир, коли козацька нація опинилася в такій неволі? Я прилучуюся до слів мого батька, козацького гетьмана й прошу світлий консиліюм підтримати його меморію…

Граф Орлик глянув уважно на присутніх. Не сподівався від них багато. Насправді, ніхто з них не був наставлений неприхильно до України. Всі вони ставилися прихильно до козацької нації. Але Орликові було відомо, що французькі політичні кола воліли не загризатися з Москвою, тим більше в часі, коли був підписаний мир між Росією і Швецією, що ним закінчилася 20-літня війна між тими державами. Не вийшло теж нічого з плянів гетьмана Пилипа Орлика довести до створення східньоевропейської коаліції, зверненої проти Росії.

— Т-так, — промовив по хвилині кардинал Дубоа, — всі ми співчуваємо хороброму козацькому народові, що опинився в московській неволі. Прикра ця справа, ще й тим, що наша союзниця Швеція вийшла переможеною у довголітній війні, та що на конгресі у Ніштадті на виразну вимогу Росії не було включено в пересправи комплексу козацької нації, бо москалі заявили, що, мовляв, цей комплекс є внутрішньою справою російської імперії. Знесилена війною Швеція не противилась, а на бравншвайгському конгресі Росія вже мала багато прихильників, і там не вдалося підняти українського питання…

— Чи наші достойні представники намагалися підняти козацьке питання на конгресі? — прищулився маршал Беавіль.

— В тому немає сумнівів, дорогий маршале, — звів брови вгору кардинал, — абсолютно немає сумнівів, адже все й записане як слід у наших актах.

— Дозвольте, Еміненціє, і мені сказати декілька слів, — заговорив кардинал Флері.

— Просимо, Еміненціє, просимо, — склонився кардинал-канцлер.

— Кожний конгрес — це довгі, часто безплідні балачки, мої панове. Так воно було й на бравншвайгському конгресі, а не інакше. Дійсність, одначе, сьогодні така, що Росія влізла й розсілася вигідно на узбережжях Балтику. Її кораблі снуються на Балтійському морі, вона хазяйнує в Польщі, мов у своїй власній провінції, вона зазіхає на Крим, зганяючи сон із очей турецького султана. На наших очах Росія виростає у велику східньоевропейську потугу, з якою Европа в майбутньому матиме чимало клопоту…

— Вже має, — докинув маркіз Гізот.

— Дозвольте мені докінчити, — продовжував кардинал Флері, — я за те, щоб підтримати козацьку націю і заступитися за нею. Звичайно, що воювати з Росією не будемо, але наше слово, як великої західньоевропейської держави має таки свою питому вагу в Европі. Навіть цар Петро, якого вважають варваром, чого я не заперечую, рад не рад, мусить йому прислухатися. Пропоную, щоб ми порозумілися в тій справі з Англією, з якою завдяки Його Еміненції, — тут він склонився легко в сторону кардинала Дубоа, — уклалися тепер добросусідські взаємини, а коли від таких потуг-держав, як Франція і Англія, буде зроблений натиск на Петра, то Росія повинна б злагіднити свою політику супроти козацької нації.

— Я перший за пропозицією Його Еміненції, — підняв руку маркіз Гізот.

— Я також, — заявив маршал Беавіль.

— І я, — підняв руку граф Торсіє.

— Бачу, що достойні панове згідні, щоб ми натиснули Росію, — посміхнувся кардинал Дубоа, — що ми й вчинимо. Звичайно, дипломатично, але твердо. А тим часом я доручу нашому амбасадорові у Лондоні порушити там згадану справу на дворі милостивого короля Юрія, який, як мені відомо, ставиться прихильно до Його Милости вашого батька, — звернувся він до графа Орлика, — й будемо поволі діяти в цій справі. Я перекажу перебіг нашої наради Його Світлості, нашому регентові, а вас, достойні панове, запрошую тепер на вечірній концерт, — підвівся кардинал Дубоа.

Всі йому вклонилися.

— Ліпше щось, як нічого, — нахилився до графа Орлика маркіз Гізот, крокуючи поруч нього блискучим паркетом розмальованого коридору версальської палати, — з кардиналом не легка справа, як самі знаєте, він не хоче дразнити Росії. Але, побачивши нашу однозгідну поставу, сьогодні він не дуже спротивлявся.

— Але, чи справді кардинал поробить потрібні заходи? — сумнівався граф Орлик.

— Про те будьте спокійні. Рішення королівського консиліюму зобов’язує канцлера держави. А втім, від чого ж ми?! Будемо допильновувати тієї справи. Ага! Щоб я не забув. Мій агент зустрівся у Кенігсберзі з Аскер-пашею. Цей шибайголова передав вам листа. Ось він, — подав маркіз графові малюського листа. — Подивляю вас, козаків, що маєте таких відданих людей справі свого народу, — говорив маркіз.

Повз них проходив коридором повагом кардинал Флері і від-клонився їм із приязною усмішкою на їх уклін.

— Майбутній канцлер Франції, — сказав маркіз Гізот, услід проходячому кардиналові.

— Думаєте?..

— Не маю сумніву. Регент хворіє і довго не проживе. Після його смерти владу вже твердо перебере наш юний король. Кардинал йому, наче другий батько. Я певен, що Людовік найменує його канцлером.

— Було б непогано, — сказав ніби до себе граф Орлик.

— Авжеж, — притакнув маркіз, — кардинал Флері — це не Дубоа…

Граф Орлик засміявся, зрозумівши натяк.

Маркіз і собі засміявся.

За хвилину вони загубилися в натовпі пишно одягненого, напудреного й напарфумованого панства, яке вливалося широкими дверима до палатної концертної залі.

Молодий граф Орлик не збирався йти на концерт. Він зійшов униз широкими сходами до розкішного вестибюлю, уклонився галантно знайомим дамам, котрі підіймалися сходами на перший поверх до концертної залі, і, вийшовши на палатне подвір’я, подався до своєї карети.

— До «Чайки», Пилипе! — кинув він козакові-візникові.

Проїхавши не без труднощів просторе подвір’я, заглощене вщерть каретами й повозами, Орликова карета жваво покотилася шляхом до Парижа, залишивши позаду весело освітлений Версаль, грайливі водограї і п’янкий запах розквітлих квітів.

Козацька старшина Орликового полку сходилася, як звичайно, в гостинниці «Чайці», старого Климентія, ветерана Полтавського бою. Проворний сотник, що мав, як говорили козаки «жидівську голову», почав іще на Молдавщині займатися торгівлею. Згодом побував декілька років у Туреччині, а переїхавши до Парижу, пан Климентій купив не дуже то зугарний, але просторий домище, відновив його й заклав гостинницю. В Парижі завжди було чимало різного люду зі слов’янських країв — купців, студентів, ремісників, а всі вони, знаючи, що в гостинниці пана Климентія можна смачно поїсти своїх, або подібних до своїх страв, та й заночувати в потребі, — загощували радо до його гостинного двору.

Статечний пан Климентій був усім радий, а найпаче радів приходом своїх земляків.

Коли ж сформувався королівський кінний полк із козаків-волюнтарів, що його полковником став молодий граф Григорій Орлик, тоді гостинниця пана Климентія завжди повнилася козаками, бож де інде, козаки могли поїсти смачного борщу, поласувати вареників чи галушок, як не у гостинниці свого ввічливого земляка.

Для старшини Орликового полку пан Климентій мав окрему, невелику кімнату, прибрану на козацький лад, із образами, прикрашеними вишиваними рушниками, розмальованою печею, дубовими лавами, і навіть старим почорнілим сволоком, із обов’язковим виритим на ньому трьохраменним хрестом.

Ця світлиця нагадувала завжди козацьким старшинам ніби оту малюсеньку часточку їхнього рідного краю і створювала почуття рідного тепла. Тут вони могли повеселитися, розповідали свої воєнні пригоди, а нераз і гірко сумували, коли туга в’ялила їхні вояцькі серця за Україною.

Старшина сходилася того вечора весело й голосисто. Прийшли завжди усміхнені брати-лейтенанти Андрій і Кирик Залуцькі, суворий на виду, але насправді великий добряга, капітан Сергій Приподобень, що його прізвища французам ніяк не вдалося правильно вимовити. За ним прийшло декількох розбавлених молодих хорунжих, котрі, користаючи з вільного від служби часу, гуляли в Парижі, здорові, вродливі молоді козаки — Сергій Дубок, Анатолій Вусик, Яків Макаренко і Остап Бульбенко. Вони виростали після Полтавського бою. На чужині вони й навчалися, а відомо, що козака все тягне до шаблі, тому й не диво, що вони опинилися в Орликовому полку. Служили в полку теж і в літах уже козаки-старшини, як хоч би майор Іван Чуйко, підполковник Федір Мирович, капітан Евстахій Лелека, Вони служили й воювали під рейментуванням гетьмана Мазепи, були учасниками багатьох походів, рубалися з турками, татарами, поляками, шведами, москалями та дивували французів своєю одвагою і знанням військового діла.

— Чим же ти вгостиш нас сьогодні, пане Климентію? — мовив капітан Приподобень, розгладжуючи свій довгий вус. — Я б поїв охоче вареників.

— Будуть і вареники, — посміхнувся пан Климентій.

— Я хочу галушок, — загаласував жвавий Дубок.

— І я, і я, — підхопили хорунжі Макаренко й Вусик.

— Правильно. Галушок, давай, пане господарю, — підтримали молодих хорунжих обидва брати Залуцькі.

— Та що це панове? Я протестую, — обрушився Приподобень, — через вас, галушників, чесному козакові годі й вареників поїсти.

— Підтримую тебе, — підморгнув Приподобневі майор Чуйко.

— Я теж за варениками, — посміхнувся й собі капітан Лелека.

— Ні! Ми хочемо галушок, — упералися полтавці.

— А може, поїсте коржів із медом? — підказав їм пан Климентій.

Полтавці переглянулися й реготнули.

— Бач, старий хитрюга, хоче відмовити нас від галушок. Е ні! Діло не вийде. Хай славляться наші галушки, а щоб ними не вдавитися, ми їх і замочимо здорово доброю наливкою.

— Що кому, а курці просо, — сміявся у вус старий Мирович. — Давай, пане Климентію, галушки бісовим полтавцям, а нам дай таки вареників. Але не кажи подавати до столу раніше аж поки не прийде пан полковник.

— З напоїв, що волієте?

— Наливку, — заволали полтавці.

— Слив’янку!..

— Грушівку!..

— Чисту горілку! — кричали молоді хорунжі.

— І вибагливі ж ви, бісові діти, — сміявся Мирович, — хочете, щоб пан Климентій таскав сюди весь свій погріб, чи що?

— Хвалити Бога, напоїв у мене не бракує, — мовив пан Климентій, — зараз же звелю принести, що тільки бажаєте…

За деяку хвилину дві кароокі служки пана Климентія принесли старшинам бажані напої й розставили чарки на столі. Мирович налив одразу одну чарку запашної слив’янки для графа Орлика, знаючи, що це його любимий напій.

Випивали.

— Де ж це забарився пан полковник? — звернувся Чуйко до Мировича.

— Королівський консиліюм засідає сьогодні у Версалю. Визи-вали там і нашого графа. Мабуть, тому й забарився.

— А! Об чім там радили, не знаєш? — цікавився Чуйко. З Мировичем вони були майже однолітки.

— Нічого ближче не знаю, — стенув плічми підполковник, — мабуть, про справу України. Таке щось граф мені натякував, вибираючись до Версалю.

— О! Це цікаво. Може, граф щось нам розкаже.

— Може. Граф не вельми балакучий у таких справах. У батька вдався. Пилип умів тримати те що слід у таємниці.

— В Мазепи навчився.

— Правда, правда. В покійного гетьмана можна було багато дечого доброго навчитися.

— Великого розуму був чоловік.

— І великої політичної кебети.

— Гетьман Орлик не меншої.

— Еге ж. Також вельми мудра голова.

— Вчена…

— Щож там тепер діється у нашій Гетьманщині, — ніби запитував сам себе капітан Лелека.

— Затискують москалі нашого брата так, що аж чуби тріщать…

— За минуле карає їх і нас Бог.

Минуле…

Тінь смутку побігла по обличчях старших офіцерів.

Згадували вони часто, оте злощасне минуле, яке назавжди лишилося в їхній пам’яті спаленими руїнами Батурина, гарматною канонадою під Полтавою і довголітнім перебуванням на чужині. Плакали вони, мов діти, хоронячи свого старого гетьмана в чужу землю. Осталися вірні його заповітові і служили тепер вірно гетьманові Орликові. У Франції жилося їм непогано, але кожного з них п’явкою ссала туга за Україною. З молодиками була куди легша справа. Вони хлопчаками покинули Україну й виростали на чужині. Франція ставала їм уже другою батьківщиною і поневолі заступала їм Україну. Але всі вони чулися щирими українцями, були завзятими мазепинцями й любили всім серцем і душею оту далеку чарівну Україну, що її довелося їм покинути ще малими хлопчаками.

— Так воно так, — мовив журливо старий Мирович, — московський підступ і терор розбили до краю єдність нашого народу. З покійним Мазепою стануло нас заледве кілька тисяч. А решта?! Одні стояли осторонь, та мовчки сприйняли Полтавську трагедію, а другі перейшли до москаля й допомогли Петрові погребати козацьку волю…

— Минулого не завернемо.

— А майбутнє?

— Чиє? України чи наше?

— Звісно, що України. Що ми?! Хвалити Бога притулок маємо, а що доводиться воювати за чужі інтереси, на те немає ради. Ми на чужині. Хіба ж нашого брата в Україні цар Петро не гонить в походи й не заставляє його гинути за московську імперію?!

затягнули грімко молоді хорунжі популярну вояцьку пісню. Її вмить підхопили інші, і за хвилину вся кімната гриміла голосним співом.

Скрипнули двері.

У кімнату ввійшов граф Григорій Орлик.

Старшини як співали, так нагло і вмовкли та позривалися з місць.

— Доброго вечора вам, панове! — привітався граф.

— Доброго здоров’я і вам, ясний пане графе! — вигукнули старшини.

— Просимо сідати, — звернувся старий Мирович до графа, — пан Климентій давно вже хотів подавати вечерю, але ми ждали на вас.

— Спасибі, спасибі, панове!..

Смаглявий, схожий на батька, молодий граф Орлик, одягнений був у розшитий золотом камзоль із білим, мов сніг, жабо та мав перуку, згідно з обов’язуючою модою у Версалі. Звичайно, граф полюбляв ходити у своєму військовому мундирі, але мусів переодягатися у вишуканий елегантний одяг, коли йому треба було їхати до Версалю.

— Панове старшини щось співали, заки я прийшов, — мовив граф, окинувши присутніх своїми сірими розумними очима.

— Молодняк, ваша достойносте, виводив пісеньку, що її вельми полюбило тепер вояцтво.

— Справді? Яку ж то?..

— «Прощавайте, я іду в чужі краї».

— Знаю, знаю, — притакнув граф. — Це Вольтера. Його не люблять, але він блискучий ум.

— Язик у нього, мов бритва, — посміхнувся молодий Дубок.

— Гостріший як у твоєї Розалії, — вколов його Макаренко.

Молоді офіцери здержано захіхотали. Їм було відомо, що Дубок крутив роман із вродливою, але вельми гостроязикою орлеанською шляхтянкою.

— Знайшов порівняння, — надув Дубок ображено губи.

Офіцери готові були тут же завести суперечку між собою, але служки пана Климентія стали вносити в кімнату вечерю, а запах смачного борщу, вареників і галушок утихомирив їх і весела старшинська братія почала вечеряти, підливаючи вареники й галушки щедро слив’янкою, грушівкою, наливкою, а то й чистою горілкою.

Граф Григорій Орлик сидів між старими офіцерами свого полку й за вечерею розповідав їм про нараду королівського консиліюму у Версалі.

— Виглядає діло не зовсім весело, — скривився Мирович, почувши про вислід наради.

— Чогось іншого годі нам покищо сподіватися, — говорив граф Орлик. — Московська імперія, що її розбудовує цар Петро, виходить щораз більше на європейську політичну сцену. Це нова сила, якої європейські держави лякаються, маючи на увазі шведську поразку. Швеція знесилена війною. Турки не хочуть зачіпатися з москалями, хоч і вельми тривожаться про своє майбуття, маючи такого небезпечного сусіда. Про Польщу не доводиться тепер і говорити. Вся вона під Петровим чоботом.

— Журбою обгортаються наші серця, — мовив капітан Лелека, — чуючи такі невеселі діла.

— Ех, і доля ж гірка, — зітхнув майор Чуйко.

Граф Орлик побачивши, що старші офіцери посумніли, почав їх розраджувати.

— Це правда, що ситуація несприємлива. Проте падати нам духом не слід. Живе ще козацтво. Мій батько не склав рук, а все діє, що може в обороні України. Багацько козацького брата розсіялося по Европі й всюди наш брат щось чинить в обороні свого краю. Ми таки є силою, яка турбує Петра й творить йому перешкоди…

— Так воно так, — хитав головою Мирович, — звичайно, що не все пропало. Хіба ж наш нарід не переживав різні лиха?! Переживе ще й Петра. Цар не вічний. І йому прийде кінець. Коли ж він дуба дасть, тоді й зміни прийдуть.

— Поки сонце зійде, роса очі виїсть.

— Все в Божих руках, — розвів руками Мирович.

— Полтавська поразка припечатала долю України, може й на століття, — хмурнів Бульбенко. — Росія росте в пір’я, і як можна вирватися з-під її кормиги?!

— Як цар помре, напевно будуть зміни, — мислив голосно капітан Приподобень.

— Еге, царя й довбешкою не діб’єш, — закричали молоді офіцери.

— Я все кажу, — мовив старий Мирович, — що все в Божих руках. Ми не знаємо Божих плянів, що Бог готує для нашої землі…

Він хотів іще говорити, коли в кімнату ввійшов пан Климентій і подав графові листа на підносі.

— Тільки що привіз посланець від маркіза д’ю Фре.

— Так? Він жде на відповідь?

— Ні. Просив тільки передати листа ясному панові графові і від’їхав. Дуже поспішав…

Граф Орлик розламав сургуч і став читати листа. По хвилині він поблід і вельми схвилювався.

— Погані вісті, ясний графе? — занепокоївся старий Мирович.

— Пише маркіз д’ю Фре, що французький амбасадор у Стамбулі повідомив його про важке занедужання мого батька, Його Милости гетьмана Пилипа Орлика…

В кімнаті стало тихо…