Нас розсудить бог

ЦАР

«…Часом здається мені, що протиріччя двох його любимих елементів — води й вогню, поєднуються у ньому в щось одне, дивовижне й незбагнене. Не знаю, чи ласкаве, чи жорстоке, божеське або чортівське, але, напевно, не людське…

Це справжній дикун. Московський демон у цивілізованій Европі. Дикун і дитина. Всі москалі загально є дітьми. Цар тільки вдає дорослого між ними. Я ніколи не забуду, як у малому селі, біля Вольфенбютелю, він гойдався на дерев’яних конях, намагався ловити пільних коників і бавився немов малий шкільний хлопчик. Він залюбки примушує людей робити все те, чого вони не хочуть… В анатомічному театрі в Ляйдені, приглядаючись як оголені людські м’язи корчаться, политі парафіною, цар зауважив гримасу на обличчі одного зі своїх прибічників. Він схопив його за комір, нагнув над столом і примусив бідолаху виривати зубами м’язи з тіла…

…Одного дня, в часі свого побуту в Англії, коли куртизанка не була вдоволена царською винагородою у сумі п’ятсот фунтів, цар сказав Меншікову: „Ти думаєш, що я такий марнотратник, як ти. За п’ятсот гвіней люди служать мені вірно й віддано, а ця повія обчухрала мене поганюче“… Меншіков служить цареві вірно мов собака. Цар часто лупцює його немилосердно, кидає на землю, толочить Меншікова ногами, але дуже скоро примиряється з ним. Цей бублейник став такою нахабою, що одного дня сказав царевичу Олексієві, до речі, по-п’яному: „Ти побачиш царську корону так, як я свої власні вуха“. Царська вдача — це поєднання сили й слабости, які віддзеркалюються в його обличчі та в жорстоких очах, від погляду яких тремтять люди. Цар жаліє пташини, але тут же видає указ, щоб злочинцям, засудженим на досмертну каторгу, виривати ніздрі аж до самої кости…

…Я не суджу його. Я лише повторюю, що чула й бачила. Всі бачать царя, мало хто — людину. Хтось може говорити: „Ця людина є дуже добра й дуже зла“. Я ж хочу ще раз повторити. Я не знаю, чи він ліпший, чи гірший від інших мужчин, але часом мені видається, що він не є людський…

…Розмовляючи з графом Толстим у часі бенкету в його палаті, я все ще не могла позбутися враження з того, що побачила, їдучи на бенкет. Перед сенатом на Троїцькому сквері виростали в місячному сяєві високі стовпи з нанизаними на них людськими головами. Гайворон сидів на одній із них і клював шкіру. Ця картина переслідувала мене весь час. Азія кидає свою тінь на Европу»…

Петро Черниш згорнув сторінки, записані старанно дрібним письмом.

— Азія кидає тінь на Европу, — повторив він мимоволі прочитане.

— Це ти про що? — поцікавився Рубець.

— Повторяю слова фройляйн, придворної дами. Ось, прочитай, що вона написала про царя Петра.

Рубець, примостившися вигідно у кріслі біля вікна, почав читати, погладжуючи час до часу свій вус.

— Їй Богу, це все правда, — говорив він, дивуючись, — з головою жінка, що й казать. Не всяк може збагнути Петра. У ньому справді поєднуються людські й демонічні протиріччя. Ця придворна дама правду написала, що цар буде жаліти пташину з підбитим крильцем, але із приємністю буде приглядатися як мучиться людина, посаджена на палі.

— Деспот…

— Старовіри прозвали його Антихристом і гинуть за це під кнутами.

— Т-а-к. Петро ні в чому не змінився з того часу, коли фройляйн Арнгайм, до речі відважна жінка, проживаючи в Петербурзі, записала свої спостереження про царя, царський двір і москалів. Петро не злагіднів. Залишився таким же жорстоким, яким був і раніше. Адже ж погубив свого сина Олексія і далі дубасить палицею своїх вельмож.

— Петро не любить ні нас, ні козаків, ані європейців. Його беруть завидки, що Европа весь час поступає вперед, а його держава ніяк не може дотримати Европі рівного кроку…

— Малощо кроку? Петрові не легко вдається европизувати москалів і це його лютить.

— Европеїзація Московщини — це доволі довгий процес, — мовив Рубець, крокуючи повагом по кімнаті, — що може тривати цілі десятиліття або й століття. Звичайно, що Петрові не терпиться і він хотів би, щоб упродовж однієї ночі сталося чудо й москалі зробилися справжніми європейцями. Але такі чуда не діються. Час починає перемагати шалені Петрові замисли та його наснагу. Психіку народу не легко змінити. Ось підемо сьогодні на бенкет. Побачиш там вельмож, одягнених у вибагливий французький чи німецький одяг, у перуках, із дорогоцінними перснями на руках. Проте від того вони ані не стали європейцями, ані не змінилася їхня психіка. Все це їм накинене й чуже, до чого вони звикатимуть дуже довго. А втім, фройляйн Арнгайм підкреслила зовсім правильно, що в московській психіці є щось таке, чого європейці не можуть зрозуміти й, мабуть, ніколи не зрозуміють…

Бенкет відбувався у царському літньому палаці.

Велика бенкетна заля аж блищала від золотом і сріблом розшитих мундирів, чужоземного вибагливого одягу та багато зодягненого жіноцтва. Попадалися серед гостей і церковні достойники. Найближчою з духовенства особою до царя був псковський архиєпископ Феофан Прокопович. Він же й виголосив заздоровицю в честь цареві, вихваляючи Петра як великого модернізатора Московщини. На грудях Прокоповича вигравав виложений самоцвітами хрест. У його розумних і хитрих очах годі було впізнати чи вихвалювання Петра у нього таки справді щире, чи тільки вдаване, лукаве. Але всі мовчки слухали довгу орацію Прокоповича, а коли він її закінчив, підносячи заздоровицю за царя, всі зірвалися з місць і бенкетна заля загриміла гучним «Слава імператорові Росії! Слава! Слава!»

На устах саксонського графа фон Гайдена блукала ледве замітна лукава усмішка і її вловив кмітливий Рубець, знайомий із графом іще з Астрахану. Граф випивав обережно й розмовляв здержано з царськими вельможами, котрі пили кріпко, бож інакше випивати їм не було можна у присутності царя. Траплялося, що підхмелений цар наливав горілку силоміць в уста такому вельможі, який пив мало на бенкеті. Ніхто з вельмож не знав, що підхмелений цар може вдіяти в часі бенкету.

Жінки виглядали залякані й наче без життя. Підпиті вельможі поводилися з жінками грубо й некультурно, що дуже вражало західних європейців. Цар полюбляв європейські танки й танцював із такою вервою, що жінкам аж дух запирало. Коли цар ішов у танок, усі вельможі мусіли танцювати. Старі сенатори дріботіли смішно ногами, швидко захекувалися й ледве переводили дух. Знаючи царську химерну вдачу, вони насилу дотягали танок і скоренько зникали опісля в бічних покоях, ховаючись від кмітливого царського ока. Правда, їм треба було час до часу показатися у бенкетній залі, бо хоч Петро випивав багато, проте не впивався до безтями і добре пам’ятав обличчя усіх учасників. Можна було за те, що не танцюєш обірвати потиличника, ляпаса або здорового штовхана під ребра. Не диво, що царські вельможі заздрили чужоземним послам і гостям, до яких цар Петро не мав розгону й вони не мусіли терпіти його грубих, а часто й диковинних витівок.

Протанцювавши польонез, цар обтер хустиною обличчя і покрокував живо до гурта духовників, котрі сиділи при столі, заставленому різними напоями.

— Об чім дискутують святіші отці? — підсівся до них цар, усе ще витираючи хустиною спотіле обличчя.

— Говоримо про великі зміни, які настали в нашій святій Церкві за володіння Вашого Величества, — мовив архиєпископ Серафим.

— Не все дається легко, владико, — зітхнув цар, беручи в руки чарку з вином. — Заскорузлі старовіри коять весь час багато лиха. В їхніх очах я антихрист і лютеранію заводжу в Росії. Вони обмежені людці і не можуть розуміти того, що все, що я роблю, чиню для добра Росії.

— Вони не доросли, щоб розуміти замисли Вашого Величества. Ті замисли зрозуміють майбутні історики, — встряв у розмову єпископ Никодим.

— Ти правду рік, владико, — відповів цар, — мене лають поза очі, що я підпорядкував Церкву державі. Хіба ж щось злого в тому? Держава й Церква — це одне. Цезаропапізм — хтось скаже. Хай і так. Але цезаропапізм наш — руский. Собственно руский.

— Хай благословенні будуть твої діла, наш імператоре! — майже вигукнув архиєпископ Серафим.

Архиєпископ Феофан Прокопович тицьнув цареві в руки невеличкий папірець. Цар швидко перебіг його очима і його обличчя нервово пересмикнулося.

— Коли це трапилося?

— Два дні тому.

— Дураки, — проворчав цар сердито. — Федоре Юрійовичу! — вигукнув він до князя Ромодановського.

— Слухаюся Вашого Величества, — підійшов скорим кроком до царя князь Федір Юрійович Ромодановський, начальник царської тайної канцелярії.

— Знову куча юродових розкольників спалилася живцем у Лозовій, — говорив цар. — Пошли туди негайно драгунів і звели це селище розорати, щоб і сліду не лишилося. Хто остався в живих, перегнати до інших селищ. Чоловіків-розкольників взять у кайдани й перевести до Петропавлівської фортеці. Тайний приказ розправиться з ними…

Роздратований цар підвівся і, залишивши духовників, подався жвавою ходою разом із князем Ромодановським у глибину бенкетної залі.

Бенкет продовжувався.

Гості були вже здорово підхмелені. П’яний граф Апраксин насідав на старенького барона Лоботкіна і примушував його пити.

— Пей, барон, пей!..

— Какая духота здесь, — супився цар.

— Соизвольте, Ваше Величество, проследовать в сад, — склонився перед царем великий канцлер, граф Гавриїл Іванович Головкин.

— На воздух! У сад! — заволав грімко цар.

Гості посунули товпою через веранду в сад.

Над Петербургом розкинулася біла ніч.

Сад літнього палацу був огорожений високим муром. У саду росли різні дерева, спроваджені з чужих земель, цвіли чудові квіти. Доріжки були висипані м’яким пісочком. З-поміж кущів виглядали мармурові статуї і шуміли тихо водограї.

П'яні гості із криком і реготом розсипалися по саді. Хто танцював на доріжках, молоді царські достойники почали ганятися за панночками, хтось із п’яних офіцерів виліз на дерево і крякав гайвороном, інший, зовсім сп’янілий, цілував Венеру, а кількох п’яних вельмож повалили на землю царського лікаря, німця Блюментроста і намагалися стягнути із нього штани під голосний регіт п’яних достойників, котрі зібралися довкола. Дехто зі сп’янілих вельмож уже валявся на землі і цар, проходячи мимо, штовхав їх немилосердно чоботом.

Пізно вночі найближчі царські достойники висмикувалися зі свого товариства один за одним і зникали у слабо освітлених коридорах літнього палацу.

Сходилися вони в бічній залі, так званій Бахусовій. Вона була багато прибрана, а по середині красувалася мармурова статуя Бахуса. Довкола статуї стояли мармурові столики й вигідні м'які крісла. На столиках було повно всяких напоїв та їжі.

Після приходу царя всі розсілися, де хто хотів, і почали випивати.

Випивка в Бахусовій залі відбувалася завжди без жіноцтва, в найближчому царському товаристві, яке називалося тоді «п’яним синодом». Цар випивав більше усіх, але ніколи не впивався до безтями. Коли його вже розбирав хміль, Петро зривався гураганом із крісла, підбігав до відра з холодною водою, обливав голову, а тоді швидкою ходою ходив по залі. Сп’янілим царським вельможам Петро ввижався тоді велетом, що сягав головою стелі, а декому привиджувалося гостроріжжя на царській голові і такий вельможа ціпенів із жаху та лупав злякано очима.

В залю всунувся непомітно сенатський канцелярист і, підійшовши до п’яного князя Меншикова, подав йому з уклоном невеликий пакет.

Князь Меншиков, розпечатавши пакет, побачив, що це лист від бригадира Вельямінова з України. Пробіг його скоро очима й зайорзався на кріслі. Не знав, що робити. Чи говорити цареві, чи ні? Цар під охотою. Чого доброго затопить в пику або накинеться і почне гамзолити своїми кулацюрами. Чи не виждати?

Але цар, хоч і підхмелений здорово, зауважив, що Меншиков хвилюється і круто повернувшися, підійшов до князя.

— А що там, Даніліч?

— Письмо, Ваше Величество, прийшло від бригадира Вельямінова.

— А давай сюди, почитаємо, що пише нам Семен Лукич.

Цар підсів ближче до свічника й почав читати. За хвилину він іще дужче почервонів. Його очі налилися кров’ю, а грива наїжилася, мов у розлюченого лева.

— Кляті черкаси! — залютував цар. — Повбиваю, знищу їх, на палі посаджу, в Сибір загоню!..

Він зірвався, мов ошалілий, перевернув із кріслом п’яненького графа Долгорукого і забігав нервово по залі.

Царським вельможам душа втекла у п’яти.

Вже і хміль почав проходити. Вони водили злякано очима за царем, який кружляв розлючено по залі.

— Гавриїле Івановичу! — заволав грізно цар.

— Слухаюся Вашого Величества, — підірвався із крісла великий канцлер.

— Виклич негайно в Пітер отого черкаського мазепинця!

Граф Голіцин закліпав безрадно очима, не знаючи, кого це цар має на думці.

— Чого здурнів? — загорлав люто Петро. — Не знаєш про кого мова? Полуботка виклич і його старшину. Всі вони запеклі мазепинці, лише вдають мені вірних і світять облудно в очі. Доволі мені їхнього лицемірства! Зрадник Мазепа мене здорово підвів, а Полуботкові я не дамся… Гетьманом захотів бути… Зрадник поганючий. Із Орликом в’яжеться. Хоче самостоятельной України. Я йому другий Лебедин зготую, та такий, що чорти в пеклі залякаються. Губернію зроблю з черкаської землі. Полки розв’яжу, козаків у драгуни і стрільці поверну, а старшину в Сибір зашлю. Там їй і місце. Губернатором Вельямінова зроблю. Ні! Він задурний. Даніліч, хочеш бути губернатором Малоросії?! Сиди, сиди, не зривайся… Губернатором ти не будеш, бо хоч ти і вірний мені, то проте дурак. У Малоросію треба умного чоловіка. Тобі не до нього Даніліч, хоч ти і князь… Викликати Полуботка негайно в Пітер і тоді я з ним поговорю. Або він слухатиметься мене, свого государя, або кінець з ним. Чуєш, Гавриїле Івановичу? — підходив цар важкою ходою до великого канцлера. — Завтра посилай указ Полуботкові, що ми велимо йому та його старшині прибути в Пітер і явитися перед наше лице. Коли не послухається мене, тоді Ромодановський і Ягущинський[95] поговорять собі з ним і його старшиною… Кляті мазепинці! — вигукнув злісно Петро й вийшов твердою ходою зі залі, затопивши тут же в пику наляканого камердинера, який не вспів своєчасно відчинити дверей.

Козацькі емісари, не знаючи, яке лихо нависло над Полуботком і генеральною старшиною, верталися пізно вночі з царського бенкету.