Нас розсудить бог

У ЦАРСТВІ ПАДИШАХА

Великий везір Оттоманської імперії Невсегірлі Ібрагім-паша[42] пройшовся стурбовано по кімнаті.

М’які килими вбирали в себе його повільні кроки, а скупе соняшне проміння, що вдиралося в кімнату крізь вузькі луковаті вікна, пробігало по везірському шовково-лискучому халаті, стрибало по його довгій бороді, голубило розкішні дивани й вигідні крісла, викладені атласом, що їх везір велів поставити у своїй приймальній кімнаті для невірних, які не звикли по-турецькому звичаю сидіти на диванах, і, вирвавшися з кімнати, ганяло по просторому подвір’ї чудово влаштованої везірської палати, купалося у водограях та губилося серед височенних кипарисів і пальм, у яких заховалася пребагата везірська палата.

Везір помітно хвилювався.

Його кошлаті насуплені брови ще більше зсунулися на очі, немовби і справді хотіли приховати везірове невдовілля.

Із самого ранку везіра стрічали тільки неприємності.

Не вспівши навіть помолитися і вдарити кільканадцять поклонів Аллахові, вже мусів поспішати до султанського сераю, бо за ним прибіг захеканий посланець із наказом негайно з’явитися перед очі сонцесяйного володаря Оттоманської імперії, султана Ахмеда III.

Зі султаном, хоч він і тесть великому везірові, говорити нелегко. Султан до везірських порад прислухається нерадо. Диван так само не має майже ніякого впливу на володаря, який робить усе сам, так як хоче, рідко коли питаючись думки свого дивану, хоч у ньому й засідають найближчі дорадники та достойники, вірні йому й віддані до безмежжя.

— О Аллах! Погані часи настали, — бідкався великий везір, повертаючися зі султанського сераю. У своїй дифтерхані[43] він застав чимало різних клопітливих справ, із якими доведеться йому морочити голову.

Ось, наприклад, сирійський беглер-бей[44] домагається збільшення військової турецької залоги в городах, бо сирійці-християни бунтуються проти надмірного хораджу[45], а на єгипетського каді наспів донос, що він великий хабарник. «Г-мм, хто ж тепер не хабарник у нашій імперії?» — скривився везір, читаючи густі рядки старанно виведеного письма. Он в стамбульській пристані аскери затовкли якогось біснуватого дервіша. «Чого ж його там шайтан поніс?» — промимрив сердито везір, переглядаючи скаргу, що її подав на аскерів начальник цієї пристані. Але найбільше розсердила везіра вимога Амерата-паші, генерал-майора кападжів[46] підвищити платню султанській охороні. «Говорив вже я навіженому, що у скарбниці тепер немає грошей, і просив почекати, так ні — він знову наліз із своєю нахабною вимогою… А тут іще шайтан приніс мені на голову уруського посла», — нарікав у думках везір, кружляючи нервово по кімнаті.

— Скажіть, ясний графе, — зупинився він зненацька перед послом царя Петра, графом Василієм Павловичем Юсуповим, який не схотів сидіти на вигідному кріслі, а розсівся на міндері[47], — чому це ви турбуєте Порту знову тільки що згаданою справою? Адже ж Його Величеству цареві й вам відоме добре становище Порти до козаків, котрі втекли з України, а також і до їхнього гетьмана Пилипа Орлика. Наш сонцевидний султан, хай Аллах подасть йому вічне життя, дав їм приют у межах нашої імперії, і ні козаки, ані їхній гетьман нічим не порушують спокою та не викликають ніяких турбот Високої Брами[48].

— Орлик і його козаки — зрадники й вороги Його Величества та нашої держави, — насупився граф Юсупов.

— Може, так, а може, й ні, — промовив задуманий везір.

— Як це ні? — нагороїжився царський посол. — Хіба ж не пішли вони разом із зрадником Мазепою проти Його Величества?..

— Орлик був канцлером у покійного гетьмана Мазепи й залишився йому вірним. Таких вірних своїм володарям людей ми вельми поважаємо.

Графові вдарила кров у лице, й він мало що не зірвався з подушок.

— Дивно чути від Вашої Світлости такі слова про Орлика, — процідив холодно він. — Чи маю це розуміти як чергову відмову Порти видати нам цього нікчемного зрадника?..

— Про видачу Орлика не може бути й мови, — промовив твердо великий везір. — Це вже не раз вказувала Висока Брама достойним панам послам Його Величества, царя уруської землі. Ми дали азиль козацькому гетьманові, й це нас зобов’язує. Але, звичайно, наша відмова й тим разом ні в чому не порушує нашого намагання втримувати добрі сусідські взаємовідносини з уруською землею…

Граф Юсупов аж засопів ізпересердя. «Цього бусурмана нічим не візьмеш… Попередній везір полюбляв грошенята, й за золоті таляри можна було у нього виєднати не одна дільце… Ця ж сволоч і чути не хоче про будь-який підкуп. От чортяка рогатий!..» — лютився внутрі Юсупов, проте назверх розпогоджував примушено своє сердите обличчя й вирішив підійти до великого везіра з іншої сторони.

— Наша столиця знає, — заговорив він, — що в дипломатичній службі Порти перебувають козаки. Вашій Світлості найкраще відомо, що вони є запеклими ворогами нашої держави, і їй вони, перебуваючи на службі Порти, спричиняють багато лиха та клопотів.

Великий везір удав своє здивування.

— Справді? Світлий граф своїми словами приніс мені велику несподіванку. Оскільки я знаю, Висока Брама не тримає на своїй службі ніяких козаків.

— Тоді дозвольте підказати Вашій Світлості одне прізвище, а саме Остапа Мировського, колишнього отамана мазепинських козаків.

— Вперше чую про такого, — здвигнув плечима великий везір.

— Ваша Світлість хіба не заперечить, що Остап Мировський, а тепер Аскер-паша, знаходиться на дипломатичній службі Отаманської імперії?..

— Нічого про таку особу мені не відомо, — заперечливо крутнув головою великий везір. — Чи, бува, ваша столиця не одержала якісь невірогідні інформації? Ви ж хіба знаєте, ясний графе, що на таку важливу службу, як дипломатична, Висока Брама приймає виключно самих правовірних, а не християн… Маю враження, — продовжував він преспокійно, — що сталося якесь непорозуміння із прізвищами…

— Тому я з доручення Його Величества прошу Вашу Світлість провірити цю справу, й коли вона виявиться правдивою, тоді буду просити, щоб Остап Мировський — Аскер-паша, якщо він дійсно є на дипломатичній службі Порти, був негайно звільнений, бо цей пройдисвіт коїть чимало неприємностей на європейських дворах своєю ворожою позакулісовою поставою до нашої держави.

— Хочу запевнити ясного графа, що займуся особисто цією справою, й коли виявиться, що така особа справді є на нашій службі, то, звичайно, в такому випадку ми розглянемо все з повною прихильністю до вимог вашої столиці. Чей же не будемо псувати наших добросусідських взаємовідносин якоюсь невиясненою справою?.. — підкреслив чемно, й оком не моргнувши, великий везір. — Тепер же дозвольте, ясний графе, запросити вас на обід. Пригощу такою мальвазією, що й сам пророк не відмовився б від неї…

З цими словами великий везір плеснув у долоні. У дверях виріс миттю спалений сонцем півдня голомозий унак[49].

— Подавати обід! — наказав він, крокуючи поруч із усе набурмосеним, сердитим послом.

Всюди панувала тиша.

Так начебто в сераю нікого й не було.

Біля кожних дверей стояли, мов статуї, дебелі яничари в оздоблених мундирах і з оголеними шаблями в руках.

Слуги снувалися всюди майже нечутно, а везірські чауші[50] шелестіли своїми довгими шовковими халатами, поспішаючи й собі на обід.

Із мінаретських веж мулли[51] закликали правовірних до обідньої молитви. В ханах[52] подорожні розстелювали на підлозі невеличкі килимки й сумирно били поклони. Проте не всі правовірні прислухалися ревно закликові до обідньої молитви, і Стамбул продовжував далі вирувати своїм барвистим та рухливим життям.

Того ж самого дня, коли то великому везірові Ібрагім-паші трапилися неприємності, а в додатку до них іще й клопітлива розмова з московським послом, якого не вдалося вкоськати навіть пишним обідом та божественною мальвазією, на шляху, досить далеченько поза Стамбулом, сталася цікава подія.

У надвечір’я ватага добре озброєних вершників, одягнених по-турецькому, перестріла карету, запряжену четвернею баских коней. На візника й десятку їздців у шкуряних каптанах і таких же плосковерхих шапках, озброєних теж непогано, які супроводжували ще два великі вози, націлилися погрозливо пістолі й мушкети.

— Стій! — загорлав один із вершників.

Візник рвонув до себе віжки, й карета зупинилася. На її боках заблищали європейські гербові знаки, а з карети визирнув мужчина в чорному капелюсі, прикрашеному великим буйнопір’ям.

— Що таке? Чому ми стали? — звернувся він суворо по-німецькому до візника, але одразу замовк, побачивши незнайомих вершників і націлені пістолі та мушкети. Опісля запитав гостро й непоганою турецькою мовою:

— Хто ви такі, що наважуєтеся зупиняти мене на шляху до Стамбулу?!

— Нам особливо неприємно, ефенді, що турбуємо вас, — під’їхав до нього чорновусий вершник, — але вам доведеться поїхати з нами…

— Їхати з вами? Куди? Ви що, з ума зійшли?! Як смієте мене затримувати? Я ж посол Його Світлости, саксонського курфюрста!..

— Отож, ефенді, ми вас і ждали, — посміхнувся люб’язно вершник. — Нам відомо, що ви поспішаєте до Стамбулу, але все-таки вам доведеться звернути на часинку з дороги й поїхати з нами в одне місце…

— Нікуди я не поїду! — нахмурився мужчина. — Що це за напасть?! Та й хто ви такі, що насмілюєтеся затримувати посла до Порти. За цю зухвалість вас усіх повісять. Ану, геть із дороги!..

— Го-го-го!.. — зареготався вершник. — Ви, ефенді, брикливий, виходить! Краще віддайте ваші пістолі й рапіру, — наїхав він конем на карету й націлився пістолем.

Мужчина в кареті озирнувся довкола. Його охорона була оточена, й від неї вже відібрали зброю. Коло візника вигідно розсівся один із напасників і забрав у нього віжки. На возах також сиділи напасники.

— Доннерветер![53] — закляв мужчина сердито. — Це ж розбій, — додав уже по-турецькому.

— Не сердься, ефенді, — під’їхав до карети другий вершник. — Ми не грабіжники й не маємо наміру тебе ограбувати, але зброю ти все-таки віддай, бо ми знаємо, що ти рубака добрий…

— Так, так, ефенді, — кивнув головою чорновусий, — із нами краще по-доброму. Ми ж не розбійники…

— Не виглядаєте на таких, — буркнув сердито мужчина, віддаючи напасникам пістолі й рапіру.

— Оце й добре. Тепер, ефенді, ти не прогнівайся, що ми тобі зав’яжемо очі, щоб не бачив, куди ми поїдемо. А руки теж…

Заки мужчина встиг розкрити рота, два вершники стрибнули з коней, вскочили до карети, зав’язали йому хустиною очі, а руки стягнули туго міцним ремінням.

— Раджу, ефенді, — приязно заговорив чорновусий, — не пробувати мірятися силою з моїми людьми, бо це змусить нас тебе зв’язати цілковито й тоді їхати буде зовсім невигідно. Рушай! — крикнув він до візника.

Каретка швидко покотилася нерівною дорогою.

Їхали довгенько.

Каретка вихитувалася, підстрибувала на крутих вибоїнах вузького, погано в’їждженого шляху, коні пофоркували, а вершники голосно гуторили між собою.

Посол Його Милости саксонського курфюрста, граф Отто фон Герц, насторожив свій гострий слух і притулив щільно вухо до скляних дверцят карети.

Наслухував пильно.

Одначе до його вух доходила безтурботна і плинна турецька мова. Власна ж охорона здебільшого мовчала, пригнічена тим, що потрапила в руки невідомим харцизякам, по всякому вигляді найімовірніше розбійникам, яких не бракувало в Оттоманській імперії.

Граф Герц ламав собі голову, мислячи про те, в чиї руки він оце попав. Що це не були звичайні розбійники, мав певність. Адже ж розбійники були б одразу обібрали його до сорочки й усю службу та ще й пограбували вози. Тим часом напасники відібрали лише зброю й навіть не поцікавилися, що він везе зі собою, та нічого не забрали з возів. До того ж звичайні розбійники не мали б такої відваги нападати на валку серед білого дня. «Ні, це рішуче не розбійники, — міркував граф, — але тоді хто ж вони? Стривай! Чи не говорив отой чорновусий, що я непоганий рубака?.. Значить, їм було відомо, хто я такий. Куди ж це мене везуть. Чи не потрапив ти, Отто, в якусь халепу?»

Граф затривожився не на жарт. Пробував хоч трішки звільнити зв’язані руки, але реміння було надто міцне. Посмикавши руками, збагнув, що його намагання даремні, бо ремені в’їдаються в них, і припинив усякі зусилля.

Після досить довгої їзди карета зупинилася. Дзвенькнули відчинювані каретні дверці, графа підхопили попід руки, витягнули з карети й повели кудись, усе ще не звільнюючи його рук і не знімаючи пов’язки з очей. Коли було пройдено яких двісті кроків, графа зупинили, і хтось швидким рухом зняв пов’язку, а ще швидше розв’язав реміння на руках.

Оглянувшись довкола, граф побачив, що знаходиться в печері, освітленій яскравими смолоскипами. Посередині печери горіло вогнище, і їдкий дим просувався густим струменем у широкий отвір, який чорнів угорі. Біля вогнища, на якому пікся настромлений на рожен підсвинок, сидів на камені мужчина в багатому турецькому одязі й покурював преспокійно люльку. Довкола графа стовпилися вершники, які захопили його на дорозі.

— Сідайте, графе, — звернувся чистою німецькою мовою мужчина до фон Герца, — будьте моїм гостем і вибачте, що я вас потурбував…

— Це справжнє нахабство! — скривився граф, потираючи свої затерплі руки. — На мене, посла, нападають серед білого дня, в’яжуть руки, зав’язують очі й везуть Бог зна куди…

— Тисячу разів прошу вибачення, — галянтно вклонився незнайомий, — але, знаючи, що ви проїжджатимете цією околицею, я таки не стримався, щоб не використати такої нагоди й не запросити вас до себе в гостину.

— Ідіть ви до чорта з вашою гостинністю! — сердито гаркнув граф, сідаючи на каменюку біля вогнища. Він усе ще розтирав свої руки, на яких червоніли рубці від цупкого реміння.

— Хоч ви й сердитеся на мене, — винувато усміхнувся мужчина, — але повірте, що мені надзвичайно приємно зустрітися з вами особисто…

— Познайомив би я вас із своєю рапірою, — насуплено промовив граф, якби це було деінде і я не знаходився у ваших руках…

— Що ж, можемо й від цього почати наше знайомство, — вже вголос розсміявся мужчина, — але битися хіба будемо на шаблях, бо в мене немає рапіри…

— Як на шаблях, то й на шаблях, — почулася байдужа відповідь. — Тримати шаблю в руках мені не первина.

— Гаразд! Тоді починаймо, — звівся на рівні ноги незнайомий. Хтось із присутніх подав графові шаблю. Він витягнув її з піхви й махнув нею в повітрі. Аж свиснула в руках досвідченого рубаки.

Схрестилися шаблі.

Присутні розступилися, створивши широке коло, і з цікавістю приглядалися двобоєві.

З перших же ударів граф пізнав, що має до діла із справжнім майстром. Противник не уступав йому ні в чому, хвацько відбивав усі удари, а його крива турецька шабля миготіла, мов блискавка.

Двобій тривав довго.

Яких фортелів[54] не пробував граф — нічого не виходило.

Незнайомий спритно відбивав усі удари, насідав коршуном на графа, застосовував блискавичні випади, плигав, мов несамовитий, а шаблі кресали іскри, дзвеніли, бряжчали і спалахували блискавицями у світлі смолоскипів.

Усі присутні аж роти пороззявляли з дива. Такого шаленого двобою їм не доводилося бачити ніколи. Навіть охорона графа, знаючи, який він мистець рубатися, не могла начудуватися, що це за противник трапився графові.

Обидва змагуни почервоніли з натуги, мов каплуни, а їхні обличчя вкривалися рясним потом.

Раптом вони міцно схрестили шаблі, відскочили один від одного й неначе на команду кинули їх на землю.

— Хай вам біс, — мовив граф, ледве переводячи дух. — Славний із вас рубака! Я рубався вже не з одним, але оце вперше натрапив на такого, як ви.

— Мені ж особливо приємно, що я мав честь схрестити шаблю з ясним графом, — легко вклонився мужчина.

— Турки так не рубаються, — заявив резолютно граф. — Правда, виглядаєте на багатого турка, проте мені здається, що ви не турок. А ваші компаньйони теж, хоч вони поправно чешуть по-турецькому…

— Може, й так, — посміхнувся лукаво незнайомий.

— Отож я не помилився, — примружив очі граф. — А коли ви не турки, тоді хто такі — волохи, семигородці, греки чи, може, поляки?!

— Не вгадали, графе. Ми — козаки…

— Козаки? — здивувався граф Отто фон Герц. — Ах, так… Тепер мені зрозуміло, чому я не міг перемогти вас у двобою. Козаки рубають славно — це мені відоме. Але… тоді дозвольте запитати вас, чого це ви веліли мене схопити? Я ж ніколи нічого злого козакам не зробив та й, признаюся, мало доводилося мені з ними зустрічатися…

— Хочемо вас урятувати від смерти…

Граф аж підскочив.

— Від смерти? — перепитав здивовано.

— Еге ж, від смерти, — поважно промовив мужчина, — від тієї смерти, яка чигала на вас у дорозі з Яс до Істамбулу.

— Нічого не розумію, — розвів граф руки. — Яка смерть, від кого, чому?..

— Про це, графе, поговоримо пізніше, а тепер будьте моїм гостем. Хлопці, подавайте вечерю! — гукнув він своїм людям.

За хвилину на великих плоских каменюках було простелене чисте рядно. На ньому козаки, одягнені по-турецькому, поклали хліб, нарізані великі кусні печеного м’яса й чималу боклагу вина та прості дерев’яні чарки. Й козаки, й охорона графа також порозсідалися довкола каменюк. Почалася вечеря.

Граф був голодний, тому ласував смачну печеню, запиваючи її вином. Вечеряючи, він уважно приглядався до свого співрозмовника. Цього поставного козака він мусів уже десь бачити на західньоевропейських дворах. Напевно бачив. Тільки де й коли? Ніяк не міг собі пригадати.

— Ви все ще не сказали мені, хто ви такий, — звернувся він урешті до козака. — Я міг би присягнути, що мені доводилося вас бачити, тільки не пригадую де. Ваше обличчя видається мені знайомим.

— Мабуть, доведеться викласти карти, — приязно всміхнувся мужчина. — Я — Аскер-паша, коли чували про такого.

— Доннерветер! — зірвався з місця граф і зачудовано витріщився на мужчину. — Ви справді Аскер-паша?

— У власній особі, графе, — елегантно вклонився той.

— Ефенді, це для мене велика честь із вами познайомитися, — промовив, підходячи до Аскер-паші, граф і подав йому руку, яку той міцно стиснув. — Про вас я дуже багато наслухався й завжди був цікавий вас побачити, аж ось зустрівся зовсім несподівано. Вельми радий!

— Радію також, що маю нагоду з вами, графе, особисто познайомитися, — м’яко заговорив Аскер-паша. — Пробачте, що велів схопити вас, але в мене не було іншої можливости охоронити вашу особу від великої небезпеки, а що більше — мені бракувало часу…

— Пробі, розказуйте, ефенді, в чому справа, бо я вже починаю тривожитися.

— Вийдімо назовні й поговоримо про це, — підвівся Аскер-паша. — Хлопці, — звернувся він до своїх козаків, — приготуйте для ясного графа нічліг у печері. Ми заночуємо тут, а завтра вранці рушимо в дорогу.

Обидва вийшли з печери.

Поночіло.

Довкільний ліс наче погустішав, а на галявину перед печерою спливала важка і пронизлива пізньоосіння мряка.

Коло стриножених коней проходжувався повільно вартовий, а другий присів біля входу до печери, поклавши мушкет на коліна.

Із глибини лісу насувала темінь.

— Заночуємо тут. Подорожувати вночі по країні падишаха — небезпечно. В таких околицях, як оця, волочаться всякі харцизяки. Правда, нам немає чого лякатися, бо є добра охорона, але ліпше заждати до ранку… Вас цікавить, графе, яка небезпека вам грозила, неправда ж?

— Ще й питаєте! Горю з тереплячки!

— Чи про ваш виїзд до Істамбулу було відомо на дворі курфюрста?

— Звичайно. Таку справу годі втаїти, хоч про це ніде не розголошувалося.

— І про ваш виїзд знали москалі?

— Не перечу. На дворі курфюрста їх не бракує.

— Отож-то.

Запанувала мовчанка.

— Граф фон Гайден послує частенько до Росії, чи не так?..

— Курфюрст висилає його, бо граф знає московську мову. А втім, мову може собі знати, але те, що він зробився великим поклонником царя Петра, теж мені не подобається.

— Скажіть, графе, — раптом зупинився, проходжуючися із графом, Аскер-паша, — хто знав на дворі курфюрста, що ви везете секретний лист до великого везіра?

— Що?! — зупинився й собі граф. — Звідкіля ви знаєте про секретний лист?..

Не міг приховати здивування.

— Козаки не сплять, — легко всміхнувся Аскер-паша, — про лист нам відомо, але дайте мені, будь ласка, відповідь на моє питання.

— Хто ж мав би знати, крім самого курфюрста й мене? — відповів граф питанням.

— Одначе знайшовся хтось, хто про це знає…

— Доннерветер! — потер граф чоло рукою. — Це погана справа. Може, вам відомо, хто?

— Авжеж. Ніхто інший, як граф фон Гайден.

— До стосот чортів! — знову закляв граф. — Звідкіля той поганець про це довідався?

— Виходить, що довідався. Але справа не в тому, що він знає, а в тому, що пов’язався з москалями й разом із ними наготувався схопити вас у пастку. Змовникам ішлося не тільки про лист, але також і про те, щоб попсувати взаємовідносини між Саксонією і турецькою імперією, бо це вийшло б на користь москалям. Тому вони із графом фон Гайденом затіяли ось що: про ваш виїзд до Істамбулу було повідомлено нового московського посла, який тепер сидить в Істамбулі, графа Василія Павловича Юсупова, й він приказав своєму, секретареві знюхатися з бандою розбійників, які мали напасти на вас, ограбувати, вбити й наказати вашій охороні привезти вас убитого до Істамбулу. Можете собі уявити, яка з того могла постати дипломатична авантюра? Посла саксонського курфюрста обграбовано й убито на турецькій землі! Напруження поміж Саксонією і турками було б дуже на руку москалям.

— Ну й погань! — обурено вигукнув граф. — Спасибі вам, спасибі, ефенді, що мене перестерегли, та й не лише перестерегли, але і врятували від смерти, захопивши, так би мовити, мене у свій полон. Усе ж таки мене цікавить, як ви потрапили на слід такої підлої затії?..

— Як вам відомо, я служу в турецькому міністерстві заграничних справ. Отже, мені відомо добре, що роблять заграничні посли в Істамбулі, зокрема москалі. У столиці падишаха в мене є свої люди — козаки, яким я довіряю різні секретні діла, що їх не довірив би ніколи туркам. Коли секретар графа Юсупова, Марков, почав забагато розгулюватися по темних закутках Істамбулу, мої козаки стали за ним слідкувати. Вони вислідили, що Марков кумпанує з підозрілими горлохватами, і їм пощастило підслухати одну розмову в якомусь поганенькому хані. Підслухана розмова не дала мені повного образу московської затії, тільки те, що розбійники були найняті й мали розправитися з вами. Мене зацікавила вся ця справа ближче, й довелося однієї ночі схопити Маркова. Він спочатку мовчав, але коли козаки віддубасили биківцями по п’ятах, почав дещо говорити, хоч і небагато й чимало брехав. Коли ж Маркову погрозили, що надінуть на нього червоні сап’янці, і стягнули із нього чоботи, він виспівав усе, що знав.

— Дозвольте, ефенді, — зауважив граф. — Як це надіти червоні сап’янці? Розумію, що це мали б бути чоботи з червоної шкіри.

— В нашій мові це означає здерти шкіру з ніг понижче колін і закотити її при самих стопах. Цю страшну кару знають добре москалі і турки, тому й не диво, що Марков так налякався…

— Це справді жорстока мука, — похитав головою граф. — А як же ж козаки розсталися з тим секретарем? Хіба ж не випустили його зі своїх рук?!

— Поснідали ним риби… Юсупов спочатку дуже побивався за своїм Марковим, бостанжі[55] ганяв по всьому Істамбулі, вони перешукували кожну закутану, але за секретарем і слід пропав. А що в Істамбулі гинуть люди майже кожної ночі, то за декілька днів уся справа втихла. Проте, знаючи, що розбійники будуть на вас чатувати, я зібрав своїх козаків і велів їм вас перехопити на шляху до Істамбулу. Переночувавши, ми поїдемо іншим шляхом, а розбійники дістануть облизня. В Істамбулі, графе, ви будете під охороною моїх козаків і, звичайно, мусітимете берегтися, бо в москалів довгі руки й вони можуть знову затіяти якусь пакість…

— Ефенді, я вам безмірно зобов’язаний, — промовив тихо граф, узявши пашу за руку. — Скажіть, чим зможу вам віддячитися за ваш такий шляхетний вчинок супроти мене?

— Е, це дрібниця, графе, прошу не турбуватися, — махнув рукою Аскер-паша, — але я був би вам вдячний, коли б ви захотіли мені допомогти.

— Але ж, ефенді, я відтепер завжди стою до ваших послуг.

— Не моїх, графе, а моєї отчизни — України.

— Ваша Україна пережила вельми бурхливий час, — відмітив граф. — Я цікавився подіями у вашій країні, яка тепер опинилася в московських лабетах. Про вашу дію в обороні України я теж багато чував. Говорили мені студенти в Галле. Вони з України. Один із них Зиновій Лю… Люб…

— Любович, — підказав Аскер-паша.

— Так, так, — зрадів граф. — Ваші прізвища важкувато вимовляти. Він і його товариш Метел…

— Метелиця, — знову підказав паша.

— Так. Що ж, за добре діло вартує і постояти. Давайте руку, ефенді. Разом із вами ми ще закрутимо таку веремію, що цареві аж чуприна підніметься з переляку.

Обидва потиснули собі міцно руки.

Утретє змінилися вартові біля коней і при вході до печери, а граф фон Герц й Аскер-паша все ще проходжувалися по галявині, закутавшися в кереї, і тихо гомоніли. Дуже скоро знайшли між собою спільну мову і снували далекосяглі пляни спільних дій.

Понад ліс насунули важкі хмари, і з них почали сіяти сніжинки, спершу маленькі й ніжні, а дедалі щораз більші, густіші, лапаті.

Аскер-паша і граф фон Герц пішли в печеру й полягали спати.

Сніг падав щораз то густіше, і всюди забіліло.