Нас розсудить бог

ВЕСІЛЛЯ

Весілля справляли на славу.

Генеральний суддя Черниш і значковий військовий товариш Лука Лісовик не пошкодували грошей, щоб справити своїм молодятам гучне весілля.

Довелося їм брязнути щедро червінцями й намотатися, що крий Господи, щоб доглядіти всього як слід.

У старого Лісовика не було дружини. Він жив удівцем, і на його хуторі ще далеченько до весілля поралася його двоюрідна сестра Устя, гостроязика жінка, яка ж одразу не припала челяді до вподоби. Та й сама вона допікала своїм язиком спокійному, вайлуватому Лісовикові.

Звичайно, що турбот у неї було багацько, бо ж треба було наглядати за кожною дрібницею. Й Устя ганяла челядь, гримала на молодиць, підганяла слуг, успіваючи при всій своїй хазяйській метушливості ще й насідати на Лісовика за його повільність.

— Кара Божа із жінкою, — бубонів Лісовик, хоч і був нишком рад, що Устя взяла в свої руки всю підготовку до весілля. — Що не кажи, а вона жінка з головою. Хоч і прискіпується до всіх, та знає своє діло.

В генерального судді всією підготовкою займалася його дружина Настя. Судді було ніколи, бо ж майже кожного дня доводилося йому перебувати у військовій канцелярії. Так що всі клопітливі справи звалилися на судіїху. Їй же допомагав Петро. «Твоє весілля, то й помагай матері», — говорив суддя Петрові. Частенько навідувався до них старший Чернишів син Іван та й теж допомагав, що треба було. Петрові довелося таки в’ючко мотатися, їздити то сюди, то туди та й купувати все потрібне. Добре, що хоч гетьман одпустив його зі служби на три тижні. На довше не згодився. «Знаєш самий, скільки тут у нас роботи», — говорив Полуботок. Не було ради, й за те ж спасибі гетьманові.

Весілля заповідалося гучне, бо ж обіцяла приїхати генеральна старшина, полковники, значні військові товариші з родинами та й усяка козацька і міщанська знать.

Тож на дворі генерального судді й на багатому хуторі Лісовика на тиждень перед весіллям панував великий рух. Пекли, варили, прибирали, готували кімнати. Всім було роботи від ранку до пізної ночі.

Весняне сонечко вже губилося за обрієм, коли в чепурно прибраній світлиці Лісовикового старожилого, широкобокого дому почали збиратися свашки. Були це жінки переважно із близької і дальшої рідні Лісовика, а теж і дружини сусідів Лісовика, маючих козаків, їхнім почесним обов’язком було ліпити шишки та спекти дивень.

Ліпити шишки й готувати дивень треба було неодмінно у вівторок. Ніколи в понеділок, бо це, Господоньку, важка днина, в якій ніяк не годиться починати весільне діло.

Серед веселого гамору, поївши смачно, свашки тут же й обрали пишногруду Мотрю Уласівну, близьку родичку Лісовика, — коровайною матір’ю та й прийнялися ліпити шишки.

Розвеселені свашки в часі роботи не забували впімнутися доброї наливки:

— Еге! Он чого вже захотіли, — бралася під боки Мотря, — ще й не взялися як слід до роботи, а вже горілочки їм захотілося…

— Ой, душенько, свашечко, — заговорювали Мотрю старші свашки, — хіба ж ви не бачите, скільки шишок ми оце вже наліпили?

— Справді? — ніби дивувалася Мотря, розглядаючись по світлиці, — за широким столом розсілися свашки.

Вони вдавали ображених і перегодя починали знову підспівувати:

Це в сторону старшої свашки — коровайної матері.

— Співайте, співайте на здоров’я, — говорила Мотря, — а горілочки таки не дам…

— Свашечко, та змилуйтеся, — просили Мотрю свашки.

— Й не просіть, — не поступалася Мотря.

Свашки у крик. Грозили, що зараз же перестануть ліпити шишки, а тоді доведеться Мотрі самій ліпити. То все — жартуючи, Мотря поступилася, і на столі з’явилася пляшка добрячої наливки.

Свашки зараз же потяглися до неї, смакували й приговорювали: «Славна наливка. Губи так і липнуть».

Посмакувавши наливки, свашки серед гамору й сміху пішли в садок.

Там старша свашка зрізала з вишні дві гілочки й принесла їх у світлицю. Свашки обліпили ті гілочки тістом, устромили їх у приготовлену до печі паляницю, а між гілками повтикали вироблені з тіста дві малюські голубки. Це й був дивень. Його внесли врочисто в пекарню й посадили в піч пектися. При тому свашки голосно співали:

Потім свашки втихли. В пекарні стало тихо, мов маком сій. Коли б, не дай Боже, дивень не вдався, тоді життя молодих буде нещасливе. Тому й обов’язковою му сіла бути тишина в пекарні.

Дивень пікся скоро й, на превелику втіху, старша свашка витягла його з печі пухкого й зарум’яненого. Свашки вельми раділи, зв’язали гілочки червоною стрічкою та прикрасили дивень квіточками.

На тому вони й закінчили свою працю. Устя пригостила їх смачною вечерею і просила, щоб вони всі прийшли у четвер пекти коровай.

Хто ж може відмовитися від такої приємности?

Сходилися оце свашки в четвер, увечері, до Галиного двору. Кожна свашка приносила паляницю, а входячи у світлицю, віддавала її Усті зі словами: «Боже вам поможи, на все добре».

Зі світлиці всі свашки перейшли до пекарні, в якій посередині стояла широка стара лавиця, а на ній — діжа. В ній свашки місили тісто й виробляли коровай, втикаючи в нього гроші та обкладаючи коровай шишками. При тому свашки-коровайниці співали:

Як коровай уже був приготований, коровайниці погукали парубка з челядної, і він тричі махнув помелом у печі. Опісля коровай, обліплений свічечками, посадили в піч.

Посадили коровай, коровайниці помили руки, а наймолодша з-поміж них винесла відро з водою надвір і вилила на тік, проказуючи: «Скільки рук мились, щоб стільки волів молоді мали». В тому часі коровайниці обносили діжу по пекарні і приспівували:

Випечений, вдалий коровай внесли з великою втіхою до світлиці, і аж тоді коровайниці засіли до заслуженої вечері.

В п’ятницю і в суботу з’їжджалися гості на весілля. Одні до Чернишевого двору в Глухові, другі на Лісовиків хутір.

Прибула генеральна старшина, полковники, значні військові товариші, старі побратими Лісовика з воєнних походів, сотники, осавули та й усяка козацька і міщанська знать.

Чернишів двір у Глухові хоч і просторий, проте не вміщав гостей, і багацько з них приміщувалося в сусідніх дворах. Чимало турбот було у генерального судді, щоб усьому дати лад і щоб, боронь Боже, хтось із гостей не був чимось вражений.

У неділю днина була погідна. Мало не ввесь Глухів виляг на вулиці, щоб бачити пишний весільний поїзд. Вінчав молодят глухівський єпископ Методій, під радісне роздзвіння і грімкі мушкетні сальви глухівської сотні.

На вінчанні був і наказний гетьман із своєю родиною.

Коли єпископ читав Євангелію, несподівано згасла свічка в руках старшого боярина. Це був лихий віщий знак, і всі збентежилися. Це помітив полковник Ушаков і шепотом поспитав Апостола, в чому справа. Цей пояснив Ушакову, що згідно з віруванням, коли комусь згасне свічка в часі вінчання, така особа скоро помре.

В часі многоліття молодятам за городськими мурами важко гримнули гармати.

Весільний обід відбувся в Чернишевому дворі. Після звичаю обід повинен бути в молодої, але Черниші й Лісовик погодилися, що обід буде в Чернишів.

Черниші й Лісовик зустріли молодят на порозі, вітаючи їх такими словами:

— Хай пошле вам Бог щастя, здоров’я і многоліття. Будьте багаті, як наша земля, й радісні, як ясне сонечко. Ростіть діток на славу нашому народові.

Тут же молодят обсипали з усіх сторін житом, пшеницею і хмелем. Старий Лісовик, поцілувавшися з Петром, подарував йому стару дорогу шаблю, а Чернишиха подарувала Галі дороге намисто.

Весільний обід був справжнім бенкетом, і московські старшини з Малоросійської Колегії, запрошені на весілля, немало дивувалися, бачачи таке багатство у дворі генерального судді.

Слуги й челядь збивалися з ніг, розносячи страви й напої. Гості випивали за здоров’я молодят, наказного гетьмана, Чернишів, Лісовика та все козацтво. Рад не рад, Полуботок мусів піднести заздоровицю за царя Петра. Він радів, що Вельямінов саме виїхав тоді до Києва, і не мусів терпіти присутности зненавидженого царського вислужника. Для наказного гетьмана була й нагода зустріти козацьку знать, погомоніти зі знайомою старшиною, і він після обіду підходив до полковників, сотників, отаманів, ручкався з ними та приязно розмовляв. Молодь вже витанцьовувала, та й дехто зі старших теж пускався у жвавий танок.

— Ге, ге!.. Пане товаришу, — правив Апостол генеральному обозному, — бачу, що ти ще витинаєш метелицю хоч куди…

— Хай їй цур, фу, й втомився я, — крехтав Лизогуб, — не міг одказати своїй хрещениці. Воно ж молоде, пурхає, мов метелик, куди ж мені, старому? Ох, ох, зовсім заморився…

— Дерзайтеся, дерзайтеся, пане товаришу, — підходив, посміхаючись до них, генеральний писар Савич, — альбовім вельце тяжкую годину будемо мати наступного тижня…

— А що таке? — сполохався Лизогуб.

— Нараду созиваєт Вельямінов — це місце, де les extremes se touchent[81]. Боюся, жеби знову звади не було.

— Чорти б взяли того клятого Вельямінова, — супився Лизогуб, — життя вкорочує нам гаспид.

— Чи наказний піде також на нараду? — цікавився Апостол.

— Піде, — притакнув генеральний писар, — «висоцеповажаний», — замітив він із глумом, — зволив теж запросити й гетьмана.

— Хвала Богу, що я не належу до Колегії, — мовив Апостол, — не мушу сидіти разом із таким скурвим сином, як Вельямінов.

— Т-с-с, — смикав його за рукав Лизогуб, — не говори так голосно, бо в москалів довгі вуха.

Але московські гості, далеченько у глибині бенкетної залі, смакували холодні напої, внесені слугами прямо з погреба. Полковник Кошелєв шукав нагоди зустрітися з наказним гетьманом, і коли його товариші стали хмеліти, він підійшов до гетьмана та одвів його на сторону.

— Маю Вашій Милості щось сказати. Вельямінов знову послав донос на Вашу Милість, — проговорив він тихо.

— Т-ак, — звів брови Полуботок, — куди ж він подав донос? У сенат чи до Його Величества?

— Тим разом у сенат. Про те, що канцелярія генеральної старшини проволікає перереєстрацію значних військових товаришів. Та ще й писав, що генеральна старшина проволікає справу прослідження нападу на графа Василія Павловича Юсупова. Ваша Милість пригадують ту голосну подію, коли на хуторі полковника Толстого на графа напали й забрали в нього лист до великого везіра та гроші. Семен Лукич тривожить сенат, що в Малоросії відроджується мазепинство й що козацька старшина тому сприяє. Передумайте те все, Ваша Милосте, щоб не були заскочені новою коверзою нашого бригадира…

— Спасибі, спасибі, пане полковнику, — потиснув йому кріпко руку Полуботок, — твоєї прислуги я не забуду…

Не даючи нічого на виду, Полуботок і Кошелєв скоро загубилися серед гостей. Вдоволений Кошелєв, який не полюбляв Вельямінова, прозраджував час до часу Полуботкові деякі секрети Малоросійської Колегії, що давало наказному гетьманові й генеральній старшині можливість як не випереджувати такі чи інші потягнення Вельямінова проти неї, то бути на них приготованою. Вельямінов не сподівався, що про його замисли дізнається наказний гетьман, а тому він дуже лютився, коли Полуботок або генеральна старшина параліжувала його пляни. Полуботок винагороджував щедро Кошелєва, а мало оплачуваний царською казною полковник радів, що може час до часу покласти у свій гаманець більшу грошову суму.

Гетьман не хотів турбувати нікого з генеральної старшини заслуханою вісткою. Проволока з перереєстрацією значних військових товаришів його не турбувала. Гетьман знав, чому була така проволока, й він зумисне не принаглював полкові канцелярії у такому клопітливому ділі. Що ж до нападу на графа Юсупова, то слідство нічого не могло встановити. Хтось напав уночі на графа, забрав гроші й листа, сказав, що він мазепинець, зник і шукай вітра в полі. Відроджується мазепинство в Україні, — жалівся Вельямінов сенатові. «Що ж, дай Боже, щоб воно відроджувалося якнайсильніше», — посміхався в душі гетьман, проходячи бенкетною залею.

У недільне надвечір’я довженний весільний поїзд розбавлених гостей, у каретах, повозах а то й верхом, виїхав із Глухова на хутір Лісовика. З гостями їхала й музика, а молоді козаки гарцювали на конях та гримали з пістолів.

При зачинених воротях весільний поїзд зупинили молоді козаки з оголеними шаблями. Вони домагалися окупу, й молодому довелося дати їм кілька червінців і пляшку горілки. Тоді ж козаки відчинили ворота й впустили у двір весільний поїзд. Зайшовши у світлицю, свашки й весільні брати молодої посадили молоду на покутті, а коли прийшов молодий із дружками, почали по звичаю спорити за почесне місце на покутті.

— Випийте, молодички, та й опустіть нам це місце, — наполягав старший дружко.

— Ми могоричу і так нап’ємося, — відповідали свашки, — а за місце візьмемо.

— Нам усього місця не треба, а тільки того, що покрите, — вказував старший дружко на молоду, яка сиділа покрита великим вишиваним платком.

— Е, голубчику, те покрите місце в нас дуже дороге.

— Скільки ж вам грошей за нього?

— П’ятдесят червінців.

— Ох лишенько! Так дорого, — наче бідкався старший дружко.

— Ну нате вам, — клав він кільканадцять червінців на тарілку.

— Ні, ні, всі давай, — кричали свашки й весільні брати молодої.

Старший дружко доклав іще червінців.

— А тепер усі?

— Усі, усі! — кричали весільні брати.

Тоді випили всі за здоров’я молодої.

З черги молодий обдаровував Лісовика і його ближчу родину багатими подарунками. Після роздачі подарунків ділили коровай. Старший дружко, помолившись Богу, підійшов до столу, на якому лежав коровай, та й проказав: «Як цей хліб має перед нами служити, то лучше ми перед ним послужимо. Благословіть, батьки, цей хліб святий на мир роздать!». Старий Лісовик і обидвоє Черниші відповіли: «Хай Бог благословить!» Тоді старший дружко перерізав коровай навхрест, обрізав шишки на ньому і подав їх батькам молодого й Лісовикові та Усті, котра заступала молодій матір, приговорюючи: «Ось, вам, батьки, гостинець од молодих дітей». Батьки відклонилися і сказали: «Спасибі молодим і вам за цей гостинець». Тоді роздавали коровай. Після роздачі короваю служки стали подавати до столу страви й напої, і гості забенкетували. Козацька старшина похмелялася досхочу, а старі козарлюги розхвалювали Лісовика за те, що він, бісів син, наготував на весілля славні напої, що хоч куди.

Всім було весело. Гості кричали частенько «гірко», й молодята тоді мусіли цілуватися. Галя соромилася й червоніла, мов рожа, а старий Лісовик крутив вус із вдовілля, що має таку гарну доньку. Та й сам гетьман посміхався ласкаво до своєї хрещениці.

У другій світлиці вдарила музика, й туди притьмом посунула молодь, завжди охоча потанцювати, а за нею потяглися і старші, бо вечеря закінчилася і при столах залишилися тільки гості з дуже твердими головами. Хто ж із гостей не хотів випивати або танцювати, виходив надвір і втішався гарним тихим вечором. Хто ж зовсім валився з похмілля чи втоми, того служки відводили на відпочинок.

Пізно вночі лунко просурмили сурми, й гетьманська карета вирушила з Лісовикового дому. За каретою їхала друга карета з гетьманськими доньками й сином. Спереду і ззаду карет їхали компанійці.

Весілля гуляли цілий тиждень. Гості веселилися то на хуторі Лісовика, то у дворі генерального судді. Молодь витанцьовувала досхочу, вигадувала різні гри, молоді козаки стріляли з пістолів і мушкетів та виробляли різні витівки. Одного вечора напали на поблизький шинок, побили з дурощів пляшки, порозбивали бочівки й розорали зовсім шинок. Дехто з козаків добивався і до пейсів шинкаревих. Вкінці розохочені козаки потрощили тин і поламали шинкаревого воза. Жид ляментував, бідкався, але козаки, а все це були сини багатої козацької старшини, тут же здерли з нього ярмурку, насипали її повну грошей і з реготом вручили шинкареві, який і далі вайкотів і побивався безрадно руками об свій брудний лапсердак, споглядаючи на поруйнований шинок. Хоч шинкар вельми бідкався, то одразу прикинув своїм кмітливим оком, що козаки дали йому набагато більше грошей, ніж заподіяли шкоди, так що такі козацькі дурощі йому оплатилися. Все-таки він не переставав ляментувати, що дуже смішило розбавлених і підхмелених молодих козаків.

В останньому з весільних днів старий Лісовик гостював у себе селян, що проживали в околицях його хутора. Мовляв, хай знають посполиті, як Лісовик видавав доньку заміж. Він погостював посполитих славно, й вони довгенько згадували те гостювання.

Настав останній день гучного весілля.

За Галею приїхав Петро зі своїм весільним почетом, а коли молоду стали готувати в дорогу, старому Лісовикові покотилися сльози з очей. Він іще дужче схвилювався, коли свашки заспівали при виході Галі з батьківської хати:

Устя обсипала молодих при виході з хати збіжжям — пшеницею, житом, просом, а гості обкидали їх грішми. Це на те, щоб молоді щасливо жили й не знали нестатків.

Великий весільний поїзд, що його супроводили веселі розбавлені козаки, стріляючи з пістолів, в’їхав із гамором і веселощами у Чернишів двір. Коли молодята висіли з карети й підійшли до дверей, їх зустріли обидвоє Черниші, що стояли біля столика, на якому були хліб і сіль, нарізаний калач, миска з медом, гроші й полумисок із різним збіжжям.

Молоді, підійшовши до столу, вклонилися низенько батькам. Опісля взяли по скибці калача, вмочили в мед і з’їли. Це для того, щоб їм солодко жилося. Судіїха тоді взяла пригорщу зерна з полумиска й обкинула молодят.

Коли ввійшли до бенкетної залі, молодят посадили на покутті й почався останній весільний бенкет.

Другого дня гості стали роз’їжджатися додому. В Чернишевому дворі служба гарувала цілий тиждень, приводячи все до ладу. Не менше роботи було й на Лісовиковому хуторі, де все ще порядкувала Устя.

Щасливому Петрові так і не довелося побути безтурботно зі своєю молодою дружиною, бо вже другого дня після весілля прибіг гінець від гетьмана, щоб Петро негайно йшов до гетьманської канцелярії.

Через декілька днів Петро Черниш вже був у дорозі до Києва, по секретних гетьманських справах.