Нас розсудить бог

В ДОРОЗІ НА КИЇВЩИНУ

— Що ж це за лихо ота Малоросійська Колегія у нашій Гетьманщині? — впав тихий запит у затишші архимандритської келії.

— Лихо, та ще й велике, — проказав півголосом наказний гетьман, спираючись важко об спинку високого, почорнілого від старости, дубового крісла. — Цар прибирає нашу Україну щораз цупкіше у свої лабети. Вже й наказних полковників став призначувати без нашої згоди, — навіть без нашого відома, — підніс голос Полуботок. — Малоросійська Колегія це хитра Петрова видумка та його сенату. Це своєрідний Петрів Приказ на Україні. Вельямінов і його прибічники починають верховодити у нашій Гетьманщині, немов у своїй Московщині. Вельямінов відомий нахаба, й клопотів із ним чимало. Наша військова канцелярія видає одні розпорядження, а Малоросійська Колегія — другі, часто зовсім суперечливі та невмісні з нашими козацькими правами й вольностями. Вельямінов уважає себе паном Гетьманщини. Вже декілька разів рознімав свою вершу до мене. Правда, я його хутенько посадив, але знаю, що він підкопується під мене все більше й більше…

— Що ж генеральна старшина мислить? — поклав руки на стіл архимандрит. На його чорній рясі заблищав хрест із дорогими оздобами.

Руки його були білі, пещені.

— Генеральна старшина держить зо мною. Їй можу довіряти. Вона, так сказать, — мазепинці. Цар не любить генеральної старшини і їй не вірить. Так само, як і мені. За життя покійного гетьмана Скоропадського сенатські достойники намагалися з усіх сил заманити генеральну старшину різними почестями та щедрою царською ласкою, щоб генеральна старшина стала царськими вислужниками. Нічого з того не вийшло. Старшини царські почесті приймали, доземно дякували Петрові за них і сенатові, але свою думку мали і на зраду вітчизни не пішли.

— Як ти ж?! Певний ти, що вона не відступить від тебе, коли тобі прийдеться брати важкий хрест та йти на Голгофу?! Таке може статися. Не зрадить вона тебе, Павле? — глянув понизливо архимандрит на гетьмана.

Полуботок одповів не відразу.

Мовчав.

Глянув на божник, у якому красувався мініятюрний іконостас із суворими потемнілими образами, лямпадками, сушеним роменом, м’ятою та іншим пахучим зіллям.

У келії було затишно й тепло. Вогонь у грубці стрибав і звивався вузькими змійками, то спалахував широкими язиками, з яких розходилося у келії приємне тепло, яке так розморювало й тягнуло до сну втомленого гетьмана.

— Гм… чи не відступить та не зрадить його генеральна старшина у критичній хвилині?..

Думав і передумував про те не один раз.

Адже ж відступила від Мазепи. Правда, не вся. Але вельми мало лишилося старшин, вірних Мазепі. Перебирав у думках отих собі найближчих. Виглядало, що вся генеральна військова старшина була за ним. Крім неї, було ще багато значних військових товаришів, сотників, осавулів та й чимало відслужених старих козарлюг, котрі ніколи не кривили душею у своїй військовій службі своєму народові та вітчизні, ненавиділи москалів, а ще дужче царя Петра, їхнє слово важило багато серед козацтва. Воно прислухалося до їхніх слів. Справжніх, щирих оборонців прав і вольностей козацької землі було багато серед козацтва. Полуботок про це знав.

Немає сумніву, що він матиме підтримку в боротьбі за збереження прав і вольностей Гетьманщини. Знає це й генеральна старшина. Хіба ж вона не бачить, що наказний гетьман уже підняв і двигає важкий хрест?!

Ох, який же важкий!..

— Ні. Не мислю, же зрадить мене й відступить від мене, — мовив гетьман. — Вона знає і бачить зловмисні наміри Петра…

— Важкий час надходить для нашої отчизни. Скорбні думки огортають і мене грішного, — зітхнув архимандрит. — Церква наша свята теж терпить від Петрової безбожної наруги. Цар забирає в Московщину наших церковних світочів. Золоті мітри ваблять не одного. Наші архиєреї сидять нищечком і дбають про свою земну суєту. Мало хто з них турбується про вітчизну…

— Не всі вони такі, кире Йосифе, — замітив гетьман.

— Не кажу, що всі, — застерігся архимандрит, — але серце мене болить, коли бачу, як владики турбуються усердно про свою привату, а не про добро Церкви й отчизни…

— Що ж, вдачу людини нелегко змінити, — розвів руками Полуботок. — Церква стала багатою, тож і владики багатіють. Хіба ти, кире Йосифе, не багатий, га?!

— Бог із тобою, Павле, — обрушився архимандрит, — і говориш таке. Що манастир наш багатий, нікуди правди діти. Але ж я тільки завідую манастирськими добрами. Вони ж не мої власні…

Полуботок посміхнувся незамітно. Звичайно, що манастирське чималеньке майно не було власністю архимандрита Йосифа, але він розпоряджав тим майном, мов своїм власним, не відчитуючись за нього перед ніким. Що кир Йосиф був скупуватий і полюбляв кріпко грошенята, це одне діло, а що він любив Україну і ненавидів москалів, це друга справа. Саме те й зблизило наказного гетьмана з киром Йосифом іще за життя покійного гетьмана Скоропадського.

Ставши наказним гетьманом, Полуботок зміркував, що стає на нелегкий змаг з Малоросійською Колегією, за якою стоїть цар, велика армія, сенат і адміністрація московської держави. В такому змагу йому буде потрібна всяка підтримка. Хай вона буде тільки тиха, непомітна, сповидна, не лише від козацької свідомої старшини, але теж і від свого духовенства й чернецтва. Тому він і зв’язався тісніше із проворним і біглим архимандритом Йосифом. Нащупувати грунт серед ієрархів і верхівки монаших чинів могла робити найкраще духовна особа, яка не звертала на себе увагу московських шпигунів і донощиків. Для такої тонкої дії потрібно було хитрої, меткої і обережної людини, яка б мала доступ до церковних достойників. Таким саме й був архимандрит Йосиф Благовецький. Вихованок Могилянської Академії, дбайливий адміністратор багатющого Свято-Преображенського манастиря на Київщині, в душі мазепинець, надавався найліпше до такого рисковного діла, за яке легко можна було помандрувати в кайданах на Сибір, повиснути або не вийти живим із московських чи петербурзьких в’язничних підвалів.

Полуботок, знаючи добре погляди кира Йосифа, був певен, що йому вдасться вмовити архимандрита.

Не помилився.

— Гаразд, — мовив архимандрит, вислухавши Полуботкову річ, — зроблю це для тебе, Павле.

— Не для мене, кире Йосифе, не для мене, — повторив Полуботок, — а для нашої отчизни, для України…

— Ти рекл єси, — проказав тихо архимандрит, — для нашої отчизни — України.

— Спасибі тобі, кире Йосифе. Не забуду довіки твоєї помочі.

— Чинитиму, що буде можливе, — говорив архимандрит. — Мушу діяти вельми обережно. Наскороруч нічого не вийде, та й вельми небезпечно. Сам знаєш який тепер час…

Так оце і тепер у дорозі на Київщину наказний гетьман заїхав у першу чергу до Свят-Преображенського манастиря. Реляція кира Йосифа його порадувала. За короткий відносно час проворний архимандрит успів уже розкусити, чим дишуть три архиєреї та кілька протоігуменів. Звичайно, що вони вельми бояться, але коли б що й до чого, тоді вони підтримали б наказного гетьмана, якому, на їхню думку, й бути виборним гетьманом.

Заночувавши в манастирі, наказний гетьман вибрався другого дня оглянути рудню, яка належала до маєтків козацького війська. За вигідними критими залубнями, на яких красувалися Полуботкові знаки, їхали компанійці, а за ними тяглися залубні з гетьманським почетом, їхала служба та скрипіли сани, навантажені всяким подорожним добром.

Гетьманські залубні пробігли густим лісом і, вихопившись із нього, помчали швидко засніженими полями.

Проїхавши почерез декілька сіл, що їх хатки ледве виглядали з-під товстющого снігового кожуха, гетьманська валка повернула вправо й за деякий час зупинилася серед чагарнику. На просторій галявині копачі гупали кайлами й ламали замерзлу землю. Її потім одбирали, щоб оголити руду, яка тут же лежала під верхнім шаром землі. Руду копали й возили саньми недалеко до здоровенної, побудованої з каменя рудні, яка вся закоптіла й почорніла. Та й довкола рудні сніг геть зчорнів. Такими ж чорними й неймовірно брудними були свитки рудників, котрі розвантажували руду. Внутрі рудні палали великі горнила. Гаряч була така велика, що рудники працювали лише у рваних сорочках. У рудні були теж і кузні, й там гриміли молоти, сопіли ковальські міхи, бризгав сліпучий вогонь і ввихалися ковалі.

Майстер-рудник, побачивши наказного гетьмана з почтом, підійшов ближче і, знявши з голови заялозений шкуряний каптур, поклонився низько гетьманові.

— Помагай вам Біг! — привітався гетьман. — Як працюється тепер?

— Зима, Ваша Милосте, та й сповільнилася праця. Земля замерзла, тож нелегко копати руду.

— Але ковалі, бачу, працюють завзято…

— О, нам роботи не бракує, Ваша Милосте, — підійшов до гетьмана старший, сивовусий майстер-коваль. — Оце тепер уже робимо леміші до плугів, селяни приходять за сокирами, підковами, обіддями, Київський полк замовив багацько списів і шабель.

— Бачу, що праця йде, — мовив гетьман, — платіть людям добре, щоб ніхто кривди не мав. Тут, кажеться, у вас є хатина. Підемо туди. Мені цікаво заглянути в записи, як ведеться рудня, — говорив гетьман до обидвох майстрів, які пішли попереду, показуючи дорогу. В рудні залишилися компанійці та гетьманська служба, Всі вони з цікавістю розглядалися довкола. Мало хто з них бачив рудню, тож усе їх цікавило.

Переглянувши записи та поговоривши з майстрами, гетьман із своїм почотом подався до найближчого манастиря, де всі й пообідали, а після обіду гетьманська валка вирушила в дорогу до Києва. Там гетьман мав зустрінутися з князем Голіцином, котрий повернувся в Україну з перського походу. Крім того, гетьман хотів побачити, в якому стані є Київський полк, котрий одержав приказ готуватися в похід.

Шароділо полоззя. Дзвеніла зброя та голосно перемовлялися компанійці.

Дорога стала далека.

— Таких духовників, як кир Йосиф, дай нам, Боже, якнайбільше, — мовив гетьман до молодого Черниша, який завжди їздив із Полуботком у кожну дальшу дорогу. — Це козацький архимандрит, який може держати хреста в одній руці, а шаблюку в другій.

— Протоігумен Феодосій високої думки про нього.

— Вони однолітки та ще й обидва вихованки Могилянської Академії. Освічені вельми. Протоігумен Феодосій полюбляв крутити з покійним гетьманом Мазепою не одне крутеньке діло. Політичної кебети йому не бракує. Тому-то й покійний гетьман доручав йому різні складні пересправи з поляками. А треба тобі, Петре, знати, що понеже протоігумен з польського роду, то…

— З польського роду? — здивувався немало Черниш.

— Еге ж. Батько Феодосія був польським шляхтичем на Поділлі. Покинув латинство й покозачився. В часах Руїни він загинув із жінкою, коли якісь бродяги-грабіжники напали на його хутір. Урятувався лише Феодосій. Він служив у козацькому війську. Відбудував хутір, якийсь час хазяйнував, а потім посвятився служити Богові та вітчизні. Після Полтави якось його обминула Петрова мітла, й він залишився й далі протоігуменом Свят-Дмитріївського манастиря.

— Тепер я й не дивуюся, звідки протоігумен так добре знає не лише мову, а й звичаї та прикмети польського народу. Було пертрактує[80] з поляками, і ото як почне говорити, так начебто говорив справжній чистокровний поляк.

— Він молодець, що й казати. Багацько він нам поміг. Коли повернемося в Глухів, треба буде тобі його відвідати, — мовив гетьман, споглядаючи крізь вікно залубень на засніжений краєвид.

За гетьманською валкою залишалися широкі сліди на пільних занесених снігом дорогах, що ними валка добиралася на головний шлях. Часто траплялися високі снігові засипи, й тоді козакам і службі довелося розчищувати лопатами проїзд, бо інакше годі було залубням і саням проїхати у глибокому снігу.

Ночували на хуторі багатенького відставного козака, який із великою радістю прийняв гетьмана та його почет. Правда, тіснувато було всім, але куди ліпше, ніж подорожувати люто-морозної ночі.

Наступного дня, перед полуднем, гетьманська валка в’їхала в невеликий город Озеряни.

У ньому помітна була незвичайна метушня. Вулицями бігли козаки, міщани, а вся ця галаслива юрба сунула на городський майдан. На дзвіниці забовкав тривожно дзвін.

Гетьман позвав компанійського сотника.

— Пішли-но, Остапе, козака розвідати, що тут діється!

За якусь часину прискакав компанієць і сповістив, що місцеві козаки скликають чорну раду.

— Чорну раду? — здивувався гетьман. — Чого ж вони хочуть?..

— Не хочуть виступати в похід, Ваша Милосте…

— О, це погано, — насупився гетьман. — Торкай коні, Прокопе, — звернувся він до візника, — поїдемо на майдан!..

Озерянський сотник Спиридон Байдака аж захрип, уговорюючи козаків, щоб вони не бунту валися.

Він стояв на бочці, розмахував руками й намагався перекричати товпу, яка тупцювала, галасувала й тиснулася з усіх сторін до сотенного значка, застромленого у залізне кільце, прикріплене до грубого стовпа.

— Козаки! — кричав сотник. — Мусимо йти в похід, бо так приказав нам ясний пан полковник. Ми ж військо, а не гречкосії, і слід слухатися, що приказує нам полковник.

— Йди собі сам у похід із твоїм полковником! — кричали підхмелені козаки. — Якого біса нам іти в якусь там Персію?! Хіба мало нашого брата полягло на чужих землях?!

— Вірно! За що ми маємо кривавитися та гинути?! Не йдемо в похід!

— Не йдемо! — горлали козаки, підкидаючи вгору шапки з малиновими шликами.

— Козаки, майте розум, — кричав сотник, — ви накличете велике лихо на себе, свої сім’ї і на ввесь город. Це ж бунт. Полковник пошле військо на нас.

— Хай попробує!..

— Не боїмось його!..

— Злізай з бочки, собачий сину! Не кряч вороном! — наступали грізно на сотника п’яні козаки.

— Правильно! Хай злізає! — загукали ззаду. — Геть його, підлизня!..

— Геть сотника! — ревіла юрба.

До сотника простяглися десятки рук. Його стягнули з бочки, й біля неї зчинилася бійка, бо сотенна старшина й розважливіші та тверезі козаки кинулися боронити сотника, на якого накинулися роздратовані козаки.

Блиснули шаблюки. В юрбі ще дужче закипіло.

Хтозна, чи сотникові Байдиці пощастило б вирватися живим із халепи, коли б не несподіваний приїзд гетьмана.

Галаслива, підхмелена й розлючена товпа не звернула уваги на те, що на майдан в’їхало півсотні компанійців, а за ними ціла гетьманська валка.

Заграли лунко сурми.

— Пали з мушкетів угору! — скомандував компанійський сотник.

— Т-р-ра-х! — торохнули мушкети.

Юрба жахнулася й завмерла. На неї націлилися п’ять десяток мушкетів гетьманської охорони.

Зі залубень висів Полуботок і жвавим кроком попрямував до натовпу. Коло нього йшов Черниш і компанійський сотник Остап.

— Наказний гетьман!.. Гетьман!.. — понісся шепіт у юрбі.

Козаки й міщани стали мовчки розступатися.

Гетьман зупинився аж коло сотенного значка.

— Козаки! — рознісся його дужий голос. — Замість того, щоб мене привітати, ви зібрали тут чорну раду і мало що не вбили свого сотника. Як вам не сором? Ви ж козаки, військовий люд. У війську має бути послух. Чи ви подумали над тим, що вам грозило б, коли б ви справді відмовилися виступити в похід? Де ваш розум, га?! Хочете, щоб ви й ваші сім’ї помандрували у Сибір, а з вашого городу щоб остався лише попіл?! Хочете того, питаю?!

Козаки, знявши шапки, стояли мовчки й потупили очі в землю. Вони були так заскочені, що не відважувалися навіть очей підвести на гетьмана.

— Розходіться по домах, козаки, — говорив далі гетьман, — і готуйтеся в похід. За оцю вашу чорну раду я не буду вас карати, а теж і ваш полковник не каратиме вас за неї.

— Слава гетьманові! — вигукнув хтось із натовпу.

— Слава! Слава! — закричали козаки.

Гетьман зняв шапку й високо нею вимахнув. Це був знак, що козаки можуть розходитися. Вони й справді посунули гуртами з майдану.

Сотник Байдака припав до гетьманської руки.

— До смерті Вашій Милости буду вдячний. Ваша Милість урятували мені життя і моїм козакам!..

— Козаки — вередливі діти, — посміхнувся гетьман, — спалахнуть, зашумлять, напакостять, не думаючи про наслідки… З них ніхто й не подумав, що їх могло чекати за бунт! Добре, що я наспів на час і утихомирив гарячі голови… Теперки, сотнику, — поклав гетьман руку на плічко Байдиці, — сідай у моїй залубні та й поїдемо до твого двору пообідати, бо зголоднів я кріпко. — Розпорядись теж, щоб і мій почет пригостили у городі як годиться…

Грали сурми…