Нас розсудить бог

БЕРИ БУЛАВУ!

Наказного гетьмана в’ялила журба.

Не спалося йому.

Ходив пригноблений. Наче гнувся під якимсь невидимим, проте надмірно важким тягарем, який звалився йому неждано на плечі.

Не знаходив собі місця.

Ночами, лежачи в ліжку, думками блукав по Україні.

Над прекрасною козацькою землею громадилася буря і це вельми турбувало наказного гетьмана.

З усіх сторін насувалися на Україну чорні грозові хмари. Не знав, де й коли вдарить перший грім. І з якою силою.

Петрові громи вдаряли всіх.

Найдужче Полуботка.

Стояв він міцним і тугим громозводом, який хитався, гнувся, але не згоряв і не розколювався.

Як довго встоїть?!

Як довго може встояти коренастий дуб, що його намагаються розколоти північні гурагани, які шарпають і обламлюють його гілля? Свої ж шашелі точать дуба.

Так-так, шашелі точать козацького дуба…

Диявол уселив лукавство в козачі душі. Задля привати опоганюють свою козацьку честь, плазують перед москалями. Диявольське зерно посіяла Москва на українській землі й родить воно те зерно, нечестивий плід — зраду, донощицтво і підлоту.

Мов чума розноситься оця нечисть по Україні, розкладаючи козацький люд.

Найдужче старшину.

Хвала Богу, що не всю…

Московський затиск за минулих тринадцять років примусив багатьох козацьких старшин схаменутися і призадуматися над долею козацької землі. Та й серед козацтва й народу кріпшає спротив московському насиллю. Не помагає і горланя московських прихвоснів і наймитів.

Шумує козацький люд…

Нелегко навіть Москві вхопити його за гортанку.

Він буйний і химерний зі широкою степовою вдачею, яка любить орлом ширяти у просторах, а яка в’яне й гине в неволі, хоч би навіть і в золотій клітці.

— Ех, народе мій! — зітхає важко гетьман, вдивляючись широко розплющеними очима у стелю.

Куранти б'ють опівніч.

Година духів.

— Чи не надходить оце моя дванадцята година?.. Боже, не остави м’я, во скорбіях моїх!.. Чи збережу я отчизну мою, щоб її не проковтнула несита Московія? Чи доспіваю я свою пісню до кінця, чи, може, урветься вона розпучливим акордом мого життя?!

Не спиться наказному гетьманові.

Над ранком його ловить гострий біль коло серця. Він задихається, червоніє, обливається потом і налякана гетьманша тут же викликає придворного лікаря, який напуває гетьмана зіллям, натирає груди якоюсь мазюкою і велить, щоб гетьман лежав у ліжку кілька днів у найбільшому спокою.

Полуботок хвилюється. Як можна лежати в ліжку, коли стільки в нього турботливих справ?

Та резолютна гетьманша ставить варту перед його покоями і стрункі сердюки не допускають нікого до гетьмана.

Крізь відчинене вікно вливаються до гетьманської одпочивальні пахощі квітів, золоте сонце вкидає пригорщами проміння, а легесенький вітерець ледь-ледь ворушить важкі шовкові занавіси біля вікон.

За вікнами ходить гоже літо і вмивається голубим небовиддям.

В одпочивальні тихо-тихо. Лише повагом цокотить голляндский, химерно прикрашений дзигар.

Тик… тик… тик…

Лежить гетьман і думу думає.

Час відмірює хвилини й години.

Тик… тик… тик…

По полудні хтось шкрябоче несміливо об двері.

— Хто там?! Увійди! — озивається гетьман.

До одпочивальні всувається гетьманський блазень Кароль. Мов мале хлопченя, стоїть карлик біля дверей.

— Чого тобі треба? Ходи ближче! — мовить гетьман, киваючи рукою блазневі.

— Чув-єм, що Ваша Милість хворі. Ой, ой… ой… літо гаряче, жнива йдуть, а Ваша Милість хворі. Що то буде, що то буде?!.

Кароль підходить і вмощується на краєчку ліжка в ногах гетьмана. Він уже старуватий. Його маленьке лице, що виглядає мов засушене яблуко, густо подзьобане віспою. Одягнений він у кумедний шовковий одяг, з-під якого виглядає біла сорочка з круживом. На ногах вигідні червоні півчеревики.

— Серце в мене болить, Каролю, — говорить тихо гетьман.

— Турбот у Вашої Милости багацько. Знаю… знаю… цар і Вельямінов… Вельямінов і цар… І Галаган, і Толстой, і ще дехто… знаю… знаю… доноси шлють на Вашу Милість…

— Це не вперше, Каролю… я звик уже до людської підлоти…

— Ой, яка ж вона велика, яка велика!..

— Може, велика, може, й ні. За Руїни куди страшніше було…

— Але не було Антихриста.

— Ти теж ту пісеньку співаєш. Це не Антихрист, Каролю. Він жорстокий, це правда, але своєю жорстокістю будує імперію.

— Велике діло та криваве. Боюся, що невільниками станемо в його царстві.

— Не бійся, Каролю. Петро не вічний. Доки я живу, не дам нашої отчизни на поталу…

— Дав би то Бог. Кріпися, гетьмане!.. Важкі часи грядуть… Ой, важкі! Не вір Петрові й не їдь до нього, бо не вернешся ніколи…

— Та що це ти завів? Я й не збираюся їхати до царя. Що це тобі приверзлося?!

— Ой, ні… ні… не приверзлося. Цар хоче твоєї гибелі. Чуєш не їдь! — зірвався нагло блазень з ліжка.

— Не їдь! — кричить він уже біля дверей своїм старечопискливим голосом і шмигає прожогом за двері.

— Що це на нього найшло? — дивується гетьман. — Наче щось віщує чортяка мала?..

Віщування гетьманського блазня Кароля таки сповнилося.

На третій день, коли гетьман усе ще лежав в ліжку, до нього навідався генеральний писар Савич і генеральний обозний Лизогуб. Лише глянувши на них, Полуботок зміркував, що трапилося якесь лихо. Обидва були бліді і схвильовані.

— А з вами що таке?!

Савич подав мовчки листа наказному гетьманові.

Гетьман почав уважно читати. Він аж підвівся з подушок, прочитавши, що цар вимагає, щоб наказний гетьман Павло Леонтієвич Полуботок, генеральний писар Савич і генеральний суддя Черниш явилися своїми собственними персонами в Петербурзі, а тим часом козацькі полки, котрі не є в поході, залишивши невеличкі залоги в городах, повинні вийти спішним маршем у степ і прилучитися там до військ Його Світлости князя Голіцина, бо є небезпека татарського нападу на південні землі Малоросії. А тому, що наказний гетьман повинен їхати в Петербург, государ велить, щоб козацькими полками командував миргородський полковник Данило Апостол.

Прочитавши царське письмо, Полуботок замислився. Виклик до Петербургу не ворожив нічого доброго. Ніякої небезпеки зі сторін татар немає. Принаймні про таку небезпеку нічого не було відомо в гетьманській військовій канцелярії. Коли б така небезпека була, то про неї гетьманська канцелярія знала б раніше, ніж Петербург. Виглядає, що Петро наготував якийсь новий підступ. Чим довше Полуботок передумував ту справу, тим ясніше бачив Петрові хитрощі. Не що інше, а цар хоче розправитися з ним і нелюбими йому Савичем і Чернишем. Щоб такий виклик не викликав замішання в козацьких полках, треба їх вивести в степ. Деякі полки є в поході, так що козаків набереться трохи більше як десять тисяч. Князь Голіцин має утричі більше війська й він зміг би перемогти легко козаків, якщо б дійшло до збройного зудару між козаками й москалями.

Сказав про це Савичеві й Лизогубові. Вони були згідні з ним у тому, що цар наготував їм пастку й що їм треба бути приготованими на все найгірше.

Рад не рад, гетьманові довелося таки вставати з ліжка та йти до гетьманської канцелярії, в якій настала велика метушня. Почали розписувати веленіє всім полковникам, щоб піднімали полки, запаслися провіянтом на щонайменше на два місяці та виходили в похід у південний степ.

Гетьманські посильні погналися щодуху до полковників, скликаючи їх на нараду до Глухова.

В гетьманському дворі настала також велика метушня. Готуючись до виїзду, обачливий Полуботок приказав спалити всякі документи, які б своїм змістом могли обтяжити його чи когось з генеральної старшини, давав розпорядки управителям своїх великих маєтків, передав усе у руки гетьманші, а їй до помочі призначив довіреного сотника Сагайдака. Подібні ж заходи зробили в себе теж і генеральний писар Савич і генеральний суддя Черниш. Обидва вони були свідомі того, що добра їм не ждати в Петербурзі. Тим більше, що їм донесли з канцелярії Малоросійської Колегії, що бригадир Вельямінов вельми радіє і говорив полковникам Кошелєву й Ушакову, що, мовляв, аж тепер буде «мазепинцям кінець». Із такого його нахвалювання генеральна старшина робила висновок, що цар, мабуть, таки надумав розправитися з нею. Генеральну старшину заскочила теж вістка про те, що нові московські полки ввійшли в Україну.

На визначений день з’їхалися до Глухова всі полковники, котрі були при своїх полках.

Генеральна старшина й полковники збиралися у великій залі військової канцелярії.

Покурювали люльки й гомоніли про всячину, а найбільше про заповіджений похід у степ. Всім уже був відомий царський указ, у якому цар найменував князя Михайла Михайловича Голіцина «главным командиром над всеми нерегулярными войсками, в том числе и над Малороссийскими козаками, с тем, что будет касаться воинских отправлений», Малоросійська Колегія буде підлягати князеві Голіцину.

Генеральна старшина була стурбована.

Савич натякнув одному з полковників, що наспів новий царський указ, вельми фрасотливий.

Миргородський полковник Данило Апостол крутив свій довгий вус і досадував. Він уже читав той указ, який його вельми стурбував. Адже ж указ обмежував сильно права генеральної козацької старшини, а поширював неймовірно повновласті Малоросійської Колегії. Немало стривожила Апостола вістка про виклик Полуботка, Савича й Черниша в Петербург. Старий, досвідчений полковник вітрив носом якийсь московський підступ. Хто зна, що Петро намислив? А що, як він розправиться з Полуботком? Тоді, Даниле, доведеться тобі ставати на пр’ю з Петром. Апостол лякався тієї думки й відганяв її геть від себе. Проте в середині його таки скребло і тривожило. «Да оминет мене хрест сій», — зітхав у душі зажурений.

— Його милість, ясновельможний пан гетьман! — проголосив маршалок гетьманського двору, що прийшов разом із Полуботком і відкрив із уклоном двері.

В залі втихло. Хто сидів, підвівся з місця. Очі всіх звернулися у сторону входячого наказного гетьмана.

Полуботок був блідий і виглядав хворовитий. Попрохав усіх сідати.

— Рачив я созвати вас, достойні панове, щоб ми порадилися ведлуг нового указу Його Величества, що його привіз особливий кур’єр із Петербургу. Прочитай, будь ласка, Семене, — звернувся гетьман до Савича.

— Божією Милостію, Мы, Пресвітлійший і Державнійшій Великій Государь, Царь, Великій Князь Петрь Алексієвич, всея Велікая и Малия й Білия Россіи Самодержець, — читав Савич довженний царський указ, у якому цар наказував, що Малоросійська Колегія має право зноситися безпосередньо з полковою старшиною, поминаючи генеральну старшину; що генеральна старшина не має права розсилати своїх універсалів без затвердження Малоросійської Колегії; що всі громадяни Малоросії повинні платити податок у царську казну; що великороси можуть призначатися козацькими полковниками по «желанію козаков»; що касуються деякі податки в «пользу» посполитих, міщан і козаків, а вкінці цар ще раз веліє Полуботкові, Савичу й Чернишеві прибути «немедленно» до Петербургу. «Цар Петрь, Император всієя Россіи», — закінчив читати указ Савич серед мертвої тиші.

— Що ж теперки будемо чинити? — озвався перший Апостол.

— Того саме ми й зібралися, щоб посовітуватися спільно, — відповів наказний гетьман.

— Указ Його Величества обмежує сильно й так уже куці права нашої генеральної старшини, — зауважив лубенський полковник Маркович. — Ніколи ще такого не бувало, щоб хтось зносився прямо з полковою старшиною, поминаючи генеральну старшину.

— Що ж тоді значитиме генеральна старшина, коли вона не матиме права навіть видавати своїх універсалів? — докинув полковник Апостол.

— Воно так, але указ Його Величества не забороняє генеральній старшині видавати універсалів, лише вони повинні бути узгіднені з Малоросійською Колегією, — мовив полковник Танський.

— Чи, бува, ти, полковнику, не забув, що маємо до діла з бригадиром Вельяміновим, який недружелюбно ставиться до нас? Може бути й так, що генеральна старшина не зможе видати ані одного універсалу, бо Вельямінов не згоджуватиметься.

— Степан Лукич не такий то вже лихий чоловік, — встрянув у розмову прилуцький полковник Гнат Галаган.

— О, справді ні? Треба тобі, пане полковнику, сидіти тут, у Глухові. Інакше ти б тоді говорив.

Почалася суперечка між полковниками за Вельямінова.

— Панове, панове, давайте без сварки, — втихомирював їх наказний гетьман. — У нас важливі справи, а ви вже завелися.

Насилу втихомирив роздратованих полковників. Нарада затягнулася довгенько. Навіть обідати не ходили, а служба розносила на підносах холодне м’ясо, пиріжки, пиво, мед і квас.

У часі наради Полуботок помітив виразний поділ між старшиною.

Генеральна старшина й полковники — Апостол, Маркович, Корецький і Миларадович тримали його сторону. Танський, Толстой і Галаган виступали, хоч і непомітно, проти нього.

Спорили, змінювали думки і пропозиції, а остаточна вирішили, що слід негайно вислати делегацію до Петербургу, яка б мала подати цареві чолобитню відносно окремих справ, поданих у його указі, що їх козацька старшина просить одмінити. Поїдуть в Петербург — військовий товариш Василь Биковський, який тільки що вернувся з Петербургу, стародубський полковник Петро Корецький, переяславський полковник Іван Корнич та канцеляристи — Григорій Граб’янка і Микола Ханенко. Обговорили проголошений похід у південні степи й вирішили, що до помочі полковникові Апостолові буде генеральний осаул Жураківський. З уваги на виїзд Полуботка, Савича й Черниша в Петербург, правителями гетьманської канцелярії будуть з доручення генеральної старшини — генеральний осаул Жураківський і генеральний обозний Яків Лизогуб, до часу повернення наказного гетьмана та товаришів із Петербургу.

Нарада закінчилася в надвечір’я.

Після пізного обіду полковники стали роз’їжджатися додому. Вірні Полуботкові полковники прощалися з ним вельми стурбовані. Він їх розумів. Апостолові сказав, щоб іще затримався, бо хоче з ним говорити на одинці.

Затримав Полуботок на часину теж і київського полковника Антона Танського та прилуцького полковника Гната Галагана.

Не терпів їх. Не любила їх і генеральна старшина.

— Це — Петрові лакеї, — говорив про обидвох полковників генеральний суддя Черниш.

Гетьман пригадав обидвом полковникам, щоб поробили всі необхідні приготування та виступали в похід, не опізнюючись, а коли Галаган і Толстой почали знову крутити носами, чому це Апостол має командувати військом, а не хто інший, наказний гетьман повторив їм, що так велить цар, а царського веління належиться слухати. «Хіба ж вам треба про це пригадувати», — мовив гетьман, а по його обличчі майнула ледве помітна глумлива усмішка.

— Дуже то кирпу гне наказний, — мислили полковники.

— Не знає, що його чекає. Еге ж. Захотів виборним гетьманом стать. А дзуськи! Ось, Вельямінов їм говорив, що наказне гетьманування Полуботка вже пораховане, бо його Величество очень невдоволений Полуботковим рейментуванням і мислить його зняти з наказного гетьманства. Хто ж буде гетьманом? Не буде гетьмана, — мовив Вельямінов. — Малоросією правитиме Малоросійська Колегія, натякаючи обидвом полковникам, що їм не слід забувати про нього, як про голову Колегії, а вони, відгадуючи його думку, піднесли йому багаті подарунки. Пхе! Полуботок може йорзатися собі, але за ними стоїть Вельямінов, а за ним цар, — слухаючи, як наказний гетьман прискіпувався до них за різні неполадки в їхніх полках.

— Що це скоїлося в тебе, пане полковнику, з отим дидискалом, що був посланий тобі нашою канцелярією? — питав гетьман полковника Танського.

Полковник роздратовано зітхнув:

— Мусів його прогнати. Не годився…

— Проте, не слід було його забивати в кайдани й у холодну садовити. От і наспіла на тебе жалюза за твою дерзкість.

— Спину нагаями списати б тому харцизяці, — сердився Танський, — він накоїв мені чимало лиха в полку.

— Негоже чиниш, пане полковнику, — мовив гетьман, — ось у тебе знову неув’язка з полковою старшиною у Овсінцях.

— Я ж тим гемонським душам толкував і вияснював, що не велено так чинити, як оце вони вдіяли, розігнавши магістрат, а вони, гаспиди, не слухаються, — оправдовувався полковник.

— Воно так, — міркував голосно гетьман, — але ти, пане полковнику, насів люто на сотника, обізвав його харцизякою, а воно так не годиться чинити. Адже то сотник, а не простий собі сірячок. Він подав жалобу на тебе і тепер матимеш діло з генеральним судом.

Танський червонів і сердито сопів.

— А в тебе, пане полковнику, — звернувся гетьман до Галагана, — знову клопоти таки в самій прилуцькій сотні. Жалоби шлють на тебе одну за одною. Чини так, щоб прилучани не мали причин на тебе жаліться. Як повернуся з Петербургу, розгляну їхні жалоби…

Розходяться вельми холодно.

— Ну й заспівав же нам мазепинець, — ворчав сердито Галаган, сходячи по широких кам’яних сходах на подвір’я, де вже ждала його карета і прибічна охорона в зелених жупанах.

— Хай співає, — кривився зневажливо Танський. — Це ж недовго. Як поїде до Петербургу, там заспіває на кутні…

— І я так мислю. Подумаєш! Лякає нас генеральним судом. Знаємо ми добре таких голубчиків, як старий Черниш, що заодно бунтарську думку думає.

— Уся генеральна старшина мазепинським духом натхнена. Поїла б нас.

— Атож…

Наказний гетьман, стоячи біля вікна, бачив, як обидва полковники довго гомоніли, потім потиснули собі руки та й пішли до своїх карет.

— Петрові лакеї, — промовив уголос, гірко скривившись. — Нікчемники! — додав.

За декілька хвилин у кімнату ввійшов миргородський полковник Данило Апостол.

Він глянув на наказного гетьмана. В нього під очима лягли глибокі, мало що не чорні, півкола, а лице аж посіріло.

— Що з тобою, Павле? — стривожився Апостол.

— Нездоровиться мені дуже. Серце майже щодня щемить. А тут і турбот скільки, що, Господи!.. Треба всьому дати лад і порядок перед виїздом.

— Таки їдеш?

— Що ж вдіяти? Не поїду — можуть силою забрати, а тоді, Бог зна, що може скоїтися.

— Коли ж повернеш?

— Бог один знає. Невідомо, чого Петро хоче від мене. Одного я певний, що нічого доброго мені в Петербурзі не сподіватися.

— Звісно, що так, — притакує Апостол, — уся ця Петрова затія дуже небезпечна. Тебе й Савича та Черниша викликає до Петербургу. Мене висилає з козацькими полками у степ. Чого й пощо. Адже татарва сидить тихо й навіть їй не в гадці нападати на Україну.

— Мислю, Даниле, чи, бува, Петро не хоче зліквідувати зовсім Гетьманщину?

— Та що ти, — жахається Апостол, — як це він посмів би таке вчинити?!

— Хіба ти не знаєш Петра? Він захоплений ідеєю великої московської імперії, іде весь час послідовно й вперто до своєї мети, не оглядаючись на жертви й зусилля, глухий на людське горе і сльози. Dura necessitas[96] для нього, Даниле, — це імперія. Наша Гетьманщина вельми ласий кусок для Петра. Раз він схопив його, тримає цупко, поки не проковтне…

— Dura necessitas, ти сказав, Павле, — мовив Апостол, міряючи кроками кімнату. — Для Петра це імперія, для нас — наша отчизна. Її мусимо боронити від його неситих зазіхань. Мусимо, поки ще зовсім не пізно…

— Слухай, Даниле, — підходить наказний гетьман до Апостола, — передчуваю, що не вернуся з півночі…

— Ну, що ти? — заспокоює його Апостол. — Чому б ти не мав вернутися?!.

— Все таки, коли мені не доведеться вернутися, переймай булаву у свої руки й не дай Україну на поталу москалям. Обіцяєш мені?..

Апостола морозить.

Уже вдруге чує ці слова. Колись від покійного гетьмана Івана Степановича Мазепи, тепер — від Полуботка.

Чи не надходить пора, якої він дуже лякався, коли йому доведеться брати в руки гетьманську булаву і ставати до змагу з царем Петром?

— Ти одинокий, Даниле, — говорить тихо Полуботок, — що втримаєш гетьманську булаву гідно й чесно. Коли б ти не схотів, вона може попасти в руки таким негідникам, як Танський, Галаган, а тоді — кінець Гетьманщині. Кінець нашим вольностям, хоч вони й так куці, й кінець нашим правам. Тоді козацький люд стане московськими холопами. Не доведи до того, Господи!..

Апостол підходить до вікна.

Хвилюється…

Довго мовчить.

— Може, ти, Павле, передчасно турбуєшся, — мовить він, повертаючись до гетьмана, — може, твоя поїздка до москалів вийде якраз на добро для нас всіх. Коли б, не дай Боже, ти справді не вернувся з Петербургу, — обіцяю тобі, що сповню твоє прохання. Не допущу, щоб усякі негодяї хапалися за гетьманську булаву й запродували козацький люд у московську неволю…

— Спасибі, спасибі тобі, Даниле, — тисне йому руку наказний гетьман. — Я й сподівався від тебе такої відповіді…

Із двору гетьманської канцелярії вискакують гінці один за одним і роз’їжджаються в різні сторони.

В покоях гетьманської палати у Глухові блукає засумований блазень і весь час гомонить сам до себе: «Не їдь! Чуєш, не їдь!..».

Передчуває лихо.