Нас розсудить бог

МОЛОДІ ОРЛИ

Йшло літо 1724 року.

В Гетьманщині було тривожно.

Москалі посилювали терор, і чимало Богу духа винних людей каралося у в’язницях.

Граф Рум’янцев, що виїхав із України в Петербург щойно весною того року, просидівши кілька місяців у різних городах Гетьманщини, заарештував генерального осавула Жураківського та генерального обозного Якова Лизогуба, й таким чином Гетьманщина залишилася без своєї генеральної старшини. Тимчасовими правителями Гетьманщини, на місце генеральної старшини, були призначені — Іван Левенець, Федір Негребич-Гречаний та Іван Мануйлович.

Хвиля арештів не оминула також миргородського полковника Данила Апостола. Московські драгуни схопили та ув’язнили обидвох синів генерального судді — Івана й Петра Чернишів. Старшого Івана схопили таки на його хуторі, а Петра заарештували в канцелярії генеральної старшини. Галя побивалася й ридала, але нічого не помогло. Було заарештовано багато дрібнішої козацької старшини, що її москалі посадили кого у глухівську або київську в’язницю, а кого повезли в Московщину. Декого з тієї старшини перевезли до Петропавлівської в’язниці, де вже майже рік мучилися — наказний гетьман Павло Леонтієвич Полуботок, генеральний писар Семен Савич та генеральний суддя Іван Черниш.

Граф Рум’янцев привіз до Петербургу багацько матеріялу з проведеного ним слідства. Цей матеріял використовував царський вищий суд у своєму слідстві проти Полуботка та генеральної старшини. Сильно обтяжили наказного гетьмана та генеральну старшину глухівські канцеляристи — Петро Валькевич і Данило Забіла, котрі як канцеляристи знали багато різних справ. Валькевича пізніше москалі уласкавили. Він залишився на царській службі в Петербурзі й був нагороджений маєтками.

Вельямінов радів.

Усі головні «Мазепинці» були ув’язнені в Петропавлівській кріпості.

Теперішні, так звані «правителі» — Левенець, Негребич-Гречаний і Мануйлович були люди дрібні й виконували кожний його приказ. Малоросійська Колегія тепер була найвищою владою в Гетьманщині. В козацьких полках проходили різні дразливі зміни. На місце прихильних генеральній, старшині — полкових та сотенних старшин призначалися старшини, відомі зі свого прихильного ставлення до москалів. Зокрема такі зміни переводили у своїх полках полковники — Танський і Толстой.

Козацтво шуміло й хвилювалося.

Хвилювалися теж міщани й посполитий люд.

З нагоди приїзду свого сина Афанасія зі Саксонії, багатенький військовий товариш Антін Кваша влаштував гостину для рідні й своїх близьких приятелів. З’їхалось їх чимало. Всі вони поздоровляли молодого Квашу зі закінченням студій. Молоді студенти — приятелі Афанасія — Зиновій Любович, Богдан Метелиця й Марко Хуторний, які зупинилися на хуторі Квашів у дорозі додому, були не менше в увазі всього товариства. Їх розпитували про все, а найбільше про життя в Саксонії, як там живуть люди, які там звичаї, як саксонці господарюють. Дехто допитувався про торговельні діла й взагалі про всячину.

Днина була погідна й гаряча. Гості розташувалися в садку на просланих килимах. Тут прислуга й розклала їжу — печене м’ясо, холодець, ковбасу, пиріжки й нанесла різних напоїв.

— Випий-но, братіку, ось слив’янки. Смаковита вона на славу, — припрошував хазяїн пожилого Артима Хуторного, котрий, почувши вістку про те, що син вертається зі Саксонії, й собі примчав на Квашів хутір, зустріти сина. Він виглядав вельми пригноблений.

— Скільки ж можна пити? — одмовлявся мляво Хуторний.

— Не сороми, Артиме, козацького роду, — усміхався сотник Масляний, — а молоді готові насміхатися з нас, що ми вже й справді перевелися на галушників.

— Не думаю, — вони в нас молодці. Слава Богу, добре виховані, не здуфальні. Й вчені хоч куди, — говорив Кваша. — Ось, мій Афанасій як став розповідати, що йому приходилося вивчати, то мені аж голова завертом пішла. Вчена знать голова. Оце, відпочине через літо, а восени, як Бог дасть добре вереміє, піде на службу…

— Куди думаєш його послати?

— До Глухова.

— Не погано. В гетьманських канцеляріях праці завжди багацько.

— Е, ні. Подав прошеніє, щоб мого Афанасія прийняли до канцелярії Малоросійської Колегії.

— Умгу. Й що ж? Прийняли?

— Жду відповіді. В мене там добрий знайомий полковник Ушаков. Обіцяв вставити своє слівце за моїм сином. Так оце я й мислю, що коли Афанасій влаштується в Колегії, тоді за деякий час йому возможно буде в Петербург переїхати та дворянського чину вдостоїтися на службі в царя…

— Воно то й добре, — притакнув хтось із гостей.

— Чого це ти, Антоне, так рвешся до москалів, — загомонів невдоволено старий військовий товариш Сверид Булавка. — Скінчив твій син науку, так пішли його на службу в гетьманську військову канцелярію. Там приймуть завжди радо молодих учених людей. Як переїде твій Афанасій в Московію та ще як і справді стане дворянином, тоді пропав козак. Не один уже пішов таким шляхом і відчужиться геть від свого народу.

— Мій не відчужиться…

— Не будь такий упевнений. Он Терешків син, що не відчужився? Взяв собі московку й уже його пуцьвірки цвірінчать по-московському. Подумай, Антоне, чи ти добре чиниш — говорив Булавка, смокчучи люльку.

— Добре мислю і чиню, — впирався Кваша. Йому неподобалися слова старого Булавки, але не наважувався з ним сперечатися. Булавка був старий козарлюга. Вік звікував у війську й був гострий на шаблю і на язик. Ходив із Мазепою і під Полтавою був сильно порубаний. На силу видужав. Його було звільнено зі служби й він осів на хуторі і доводився Кваші недалеким сусідом.

— Ой, не добре, — хитав головою старий козак, — гляди, Антоне, щоб твій син та не помагав москалям розпинати нашу отчизну.

— Та що це ви таке говорите? — супився Кваша. — Мій син не з таких. Та й чому мислите, що коли він поступить на царську службу так уже й стане відчуженцем і буде вислуговувати москалям?!

— Хіба ж мало вислуговується, Антоне, — он хоч би в нашому полку?

— Одиниці може…

— Та й то хіба з полкової старшини, — докинув сотник Масляний. — Зі сотенної старшини ніхто не стоїть на московських услугах. Я знаю добре сотенну старшину в цілому полку.

— А Небаба?

— Хто такий Небаба? — обрушився Масляний. — Та й хто прислухається до його голосу?

— Є такі, що прислуховуються. В Малоросійській Колегії прикладають вухо до його доносів, не бійсь…

— Усім відомо, що він донощик, — супився сотник. — Кожний чесний сотенний старшина його вистерігається й не дружить з ним.

— Але свою юдину роботу він робить, — закурював уже втретє свою неслухняну люльку Булавка. — Хіба це не він, сучий син, доніс на пан-отця з Денисівки москалям і богоугодного старця схопили й повезли в Петербург. Там, кажуть його так скатували, що старенький і Богу духа віддав. А ти говориш, сотнику, що між сотенною старшиною немає погані?!

— Я ж кажу, — боронився сотник, — що ми всі сторонимо від Небаби. Він це знає, і ненавидить нас…

Хуторному не терпілося. Він хотів порозмовляти зі сином і вони пішли удвох садком, що тягнувся до крутої балки. За балкою хвилювала пшениця, а за нею кучерявився гай. За гаєм простяглося степове море, над яким, ген на обріях, пливли повільно легесенькі білі хмаринки.

— Радію, сину, що ти повернувся, — говорив Хуторний, — й виріс же ти, — споглядав він захоплено на молодого стрункого молодця, якому невеличкий чорний вусик так ішов до лиця в його чужоземному одязі: вузьких штанях та білій сорочці зі широким мереживом. — От зрадіє мати, як тебе побачить…

— А як мати почувається?

— Як звичайно, сину. Вона здоров’ям не дуже може похвалитися.

— А як Василь?

— Василь? — почав і запнувся Хуторний. Його наче пересмикнуло. Син це помітив.

— Щось лихого трапилося батьку з Василем? — занепокоївся Марко.

— Немає нашого Василя, — видавив із себе глухо Хуторний.

— Як це немає? — остовпів Марко. — Пробі батьку, кажи, що трапилося?..

— Немає в живих твого братіка, Марку, — говорив із жалем Хуторний. — Оце недавно трапилося те лихо. В Решетівцях козаки зчепилися на базарі з драгунами за якусь дрібницю. Дійшло до різанини. Наш Василь, знаєш яка гаряка. Не видержав і собі кинувся рубати драгунів. Словом тумульт счинився страшенний. На драгунів кинулися і міщани та посполиті. Весь майдан вкрився пораненими та трупами. Нашого Василя так порубали, що ледве живого я його привіз на хутір, а через день він так і помер…

Марко поблід і в його очах заблисли сльози. Свого старшого брата він дуже любив і несподівана братова смерть вельма його вразила.

— На тому не кінець, — продовжував Хуторний. — Москалі почали просліджувати, хто завинив і хто викликав таку різанину. Набігло в город царських людей мов собак. Допитували людей. Багато забрали люду до Глухова. Кажуть, що вони вже не вернуться і що їх зашлють у Сибір. Приїжджали москалі й на наш хутір. Допитували, бешкетували, пограбували чимало добра. Насилу якось відкупився, давши старшині великого хабаря. Йнакше ти б мене сьогодні не бачив. Таке то, сину, нас спіткало горе. Я й не сповіщав тебе, знаючи, що ти в дорозі…

— А ти, батьку, все хвалив москалів, — наче став докоряти Марко Хуторному, — та й чи не хотів ти послати мене в Петербург на науку?

— Добра я тобі хотів, сину, он що — та бачу, що з москалями нам не по дорозі. Тепер бачу свою помилку, що її я зробив ще за покійного Мазепи.

— Не один ти такий був, батьку. Було таких багацько…

— Так, так, сину… було таких багацько, — повторив глухо Хуторний синові слова, — не стали ми в один гуж із Мазепою. Тепер нас так прикрутили москалі, що вже нікуди.

— Треба боротися, батьку, — тихо мовив Марко.

— Боротися? — наче здивувався Хуторний. — Це тобі хлопче, не битися навкулачки зі студентами. Знаєш, яке велике військо тримає Петро в Україні. Всюди повно москалів. Всюди нишпорять московські шпигуни та й своїх лакуз не бракує. Гетьмана обрати не дозволено, полковників наставляють москалів. А ти кажеш, що треба боротися!..

— Ще не все пропало, батьку. Є ще козацьке військо. Нарід теж наш не гречкосії, вміє тримати шаблю в руках. Є ще наші поза Україною. Запорожці сидять в Олешках. Мазепинці у Франції теж не дармують…

— Ти щось чув про них? — зацікавився Хуторний. — Розказуй…

Те, що почув Хуторний від свого сина, вельми його здивувало й підбадьорило. Він з дива не виходив, слухаючи сина.

Не впізнавав його.

Адже хіба він не виховував своїх синів, щоб вони покірно сприймали свою долю, забороняв у своїй хаті навіть і згадувати покійного гетьмана Мазепу та говорив синам, що треба коритися государеві.

Тим часом сталося інакше.

Старший син Василь, хоч і не балакучий, а свою думку про москалів мав. З Маркових слів виходило, що він справжній мазепинець. Та ще й завзятий.

— Радію сину, що ти так одважно мислиш, — мовив Хуторний, кладучи руку на синове плічко, — проте будь обережний, бо москалі не сплять. Я тобі поможу, що буде в моїй силі і хоч тим спокутую мій прогріх, що не став із покійним гетьманом Мазепою у вирішню годину, а перейшов до Петра. Славно, сину, — похвалив він Марка. — А як твої товариші?

— Вони мазепинці, батьку.

— Афанасій теж? — зиркнув недовірливо Хуторний на сина.

— Еге ж, — притакнув Марко.

— Умгу… прямо не віриться. А Кваша хоче послати його на службу в Малоросійську Колегію…

— Це й ковінька на нашу руку, — посміхнувся Марко. — Знатимемо, що москалі затівають. Того нам і треба, щоб Афанасій зміг влаштуватися в Малоросійській Колегії.

— Що ж ти думаєш чинити, синку?

— Одпочиватиму цього року. Погуляю із приятелями. Насидівся ото за книжками, хай йому біс. А там помислю… Може, до генерального суду поступлю на службу. Я ж вивчав право. Але до кінця року хочу таки відпочити.

Марко не сказав батькові всієї правди. Йому не йшлося про відпочинок, а про те, щоб мати час на протимосковську дію, що її він та його приятелі намітили разом із Аскер-пашею, при зустрічі з ним у Галле, вирішивши врочисто коли повернуться в Україну, боротися з московським насиллям. Тому, коли старий Кваша таки наполягав, щоб Афанасій поступив на службу до Малоросійської Колегії, його зовсім несподівано підтримали молоді випускники Гальського університету — Любович, Метелиця і Хуторний, на велику досаду старого Булавки, який одразу почав нарікати, що молодим вітрогонам байдужа справа козацької отчизни. Молоді студенти тільки посміхалися тихесенько та шушукали між собою.

Батьки Любовича й Метелиці не здивувалися, коли почули від своїх синів, що вони мають намір одпочити після студій. Може, майнуть до Києва, а там заглянуть і до Глухова.

Проминуло три тижні.

Молодий Афанасій Кваша повідомив своїх приятелів, що його прийняли на службу до Малоросійської Колегії і він відправляється до Глухова в найближчому часі. Почувши про те, молодий Любович зараз же приїхав до Метелиці й вони вдвох вибралися до Хуторного. Батькам заявили, що їдуть до Києва та проведуть там деякий час.

Проте їм дорога не слалася у Київ.

Вони майнули на Правобережжя.

У глуху ніч, коли зорі десь заховалися, а блідолицого й не сподівайся бачити, заскрипіли ледве чутно ворота обителі панотця Власія.

Почувся тихий стукіт до вікна.

Панотець Власій не спав.

У нього боліла голова й він декілька разів підводився зі свого зім’ятого ложа, мочив рушник у холодну воду та клав на чоло.

Почувши стукіт об шибку, панотець зірвався з ложа й підійшов до вікна.

— Хто там?

— Одчиняй, панотче. Свої. Козаки, — почувся знайомий голос осавула Карпенка.

Панотець подріботів скоренько у сіни, відсунув засув і відчинив двері. Перед порогом стояло чотирьох чоловік у довгих киреях.

— Ми до тебе, панотче, — проказав півголосом осавул. — Зо мною три посланці Венери…

— А-а-а… це гаразд, — зрадів панотець, — заходьте в хату.

Панотець завісив поквапно на вікнах биті сукном плахти, щоб не було видно світла назовні й засвітив свічку.

Нічні гості були молоді козаки, добряче одягнені, при шаблях і пістолях, котрі виглядали з-під широких кирей.

— Сідайте, панове у моїй скромній господі, — попросив пан-отець козаків сідати.

Молодий чорновусий козак підступив до панотця.

— Вірю, панотче, — заговорив він, — що Венера, зоріючи на заході, засяє…

— Теж у темноті, на сході — посміхнувся панотець Власій.

— Вітайте, панотче, — склонився козак, — привезли ми вам привіт від Аскер-паші й нам приємно запізнатися з вами. Зустрічаємося вперше, але Аскер-паша розповідав нам багато про вашу благодійну службу нашій отчизні.

— Вітайте, вітайте, молоді приятелі, — тиснув панотець руки гостям. — Коли ви бачили Аскер-пашу? Як його Бог милує?

— Тримається славно, панотче. Бачилися з ним недавно.

— Рискує він вельми, рискує своїм життям, — хитав головою панотець.

— За велику справу, панотче, тра й рискувати. Годі ж нам козакам сидіти, склавши руки, коли нашу отчизну задавлюють вороги.

— Ой, давлять, давлять, — зітхнув панотець та й став розповідати козакам, як польська шляхта знущається над українським людом на Правобережжі. Козаки слухали з увагою розповіді панотця, колишнього січовика, який на старості літ поміняв шаблю на хрест і став проповідувати Боже слово.

Ніхто б не подумав, що сивоусий, скромний і тихий панотець Власій є одним із головних довірених людей гетьмана Пилипа Орлика на Правобережжі і рахується одним із найближчих там співпрацівників Аскер-паші, за яким так полюють завзято москалі на Лівобережжі.

Коли ж панотець, почастувавши своїх нічних гостей наливкою, розговорився, а дізнавшися, що всі три повернулися нещодавно зі студій, став їх дивувати своїм знанням латини, греки, філософії, а навіть і медицини. «От тобі скромний панотчик» — дивувався Метелиця, слухаючи вчених слівець панотця Власія.

За те осавул Карпенко був у сьомому небі, побачивши з якою увагою ставляться висланці Аскер-паші до його панотця. Переконалися самі, що Аскер-паша знав кого підбирати собі за співробітників.

І осавул Карпенко, що доводився осавулом придворної сотні магната Чарторийського, підкручував утішно свій рудуватий вус, прислухаючись розмові. Любович розповів панотцеві про ув’язнення генеральної старшини та арешти на Лівобережжі козацької старшини, прихильної Полуботкові.

Невтішні вістки стурбували панотця.

— Так, так, — хитав журливо головою панотець, — важке горе переживає наш нарід…

Всю ніч провели молоді козаки на розмові з панотцем Власієм.

Над ранком стали прощатися.

— Зустрівшися з Аскер-пашею, — мовив панотець, — передайте йому вітання від старого січовика й перекажіть, що зроблю все, що він велить. Поки моїх сил, стоятиму в захист нашої отчизни. Перекажіть йому все, що почули від мене. Та ще прошу, щоб передав мій доземний поклін, Його Милості, гетьманові Пилипу Орликові. Хай збереже його Господь на многі літа!..

Молоді козаки — Богдан Метелиця, Зиновій Любович і Марко Хуторний перебули у дворі осавула Карпенка ввесь день, а у вечір розпрощалися й роз’їхалися у різні сторони. Любович і Метелиця верталися на Лівобережжя, а Хуторний подався до Полонного.

Проскочивши щасливо крізь польські й московські застави, Любович і Метелиця подалися у глиб Київщини. Вони мали розправитися зі сотником Небабою за його донощицтво москалям.

У міжчасі, Марко Хуторний, переодягнений за дячка, мандрував собі Правобережжям. Їхати в козацькій одежі було небезпечно. Кожної хвилини могли перестріти польські вояки, а тоді не спекаєшся клопоту. На дячка ж ніхто не звертає уваги.

Дорога була далека.

Довелося чимчикувати пішком, піднаймати підводи, а врешті купити конячину та й вихитуватися в сідлі цілими днями. Хіба ж на нікчемній конячині в’їдеш далеко?

Розгулля польської шляхти на Правобережжі сильно вразило Марка. В розмові зі селянами та міщанами він відчув, що народній гнів зростає щораз дужче й що Правобережжя займеться колись такою пожежею, яку годі буде погасити.

В дорозі до Полонного Маркові довелося побачити небуденну чудасію. Дорогою, напроти нього, збиваючи куряву, їхав невеликий повіз. Та замість коней, повіз тягли чоловіки, впряжені у шлеї. Марко аж зупинив конячину та з дива став протирати очі. Сам собі не вірив. Але повіз таки справді тягли посполиті. Йшли кріпаки по-парі, а у повозі сидів товстющий польський ксьондз і поганяв кріпаків довгим нагаєм. Спереду на дишлеві був прикріплений дзвінок і він голосно дзеленчав. За повозом їхали на конях польські вояки.

— За що ж це вас, людойки, так неволять? — поспитав кріпаків півголосом Марко, коли повіз порівнявся з ним.

— Та це ксьондз із дуру біситься, — заворчав похмурий літній кріпак.

— Чому ж йому терпите?

— Що вдієш? За ним пани, військо, — скривився селянин.

На Марка глянули холодні очі польського патера, що ховалися в опасистому обличчі і він стьобнув кріпаків нагаєм.

— Прендзей, хлопи!..

— І селяни-кріпаки потягли повіз, залишивши серед дороги немало здивованого Марка.

У селі Білосніжках, куди Марко добрався в дорозі до Полонного, де він мав зутрінутися з довіреною особою Аскер-паші та передати їй доручення паші, він застав крик і біготню.

На дзвіниці забовкав тривожно дзвін.

Звідусіль бігли до панської економії селяни з вилами, косами, кийками. Тут і там виднів спис, старий мушкет або шабля.

Біля панської економії кипіла бійка. Двірська служба люто відбивалася від селян, що тиснули на неї звідусіль. Подвір’я економії загусло селянами, жінотою й дітворою, а весь зібраний люд галасував і лихословив ляхів. Як не відбивалася служба, проте її селяни скоро зім’яли. Серед клубочливого натовпу понеслися голосні зойки та передсмертне харчання. Це конали, пробиті вилами, двірські слуги, котрі найбільше давалися взнаки селянам-кріпакам. Декого з них тут же підняли на вила й він вився зі страшного болю та несамовито ревів. Іншим пов’язали руки і вони стояли злякано, лупаючи очима. Знали, що їм пощади не буде від розлючених селян.

— Що ж зробимо з ними? — звернувся сільський старшина до натовпу, показуючи на службу.

— Повістити їх собак!

— Вкинути в річку!..

— Скоротити їх на голову!.. Закричали селяни.

Налякана служба стала проситися.

— Змилуйтеся, люди добрі… Не губіть нас…

— Ви, падлюки, не мали ніколи милосердя над нами, — кричали селяни. — Хіба мало нагаїв ми витерпіли від вас?!

— Вбивати їх усіх не годиться, — мовив сільський старшина. — Кого треба, того вже й підняли на вила. А цим усім ми спишемо спину, так що пам’ятатимуть до смерти та й проженемо.

— Оце й діло, — зраділи молоді парубки. Вони зараз же повели пов’язаних слуг під конюшню і стали їх шмагати немилосердно нагаями.

З-під конюшні почулися переразливі крики й зойки.

Тут же натовп зашумів, затоптався на місці і почулися зраділі оклики:

— Знайшли!.. Знайшли!.. Ведуть!..

Кількох молодих парубків, озброєних хто списом, хто шаблею, кийком чи вилами, вели зв’язаного, товстопузого економа. В нього була розбита губа, з якої текла кров на порвану сорочку, з-під якої визирали волохаті груди, а з розпанаханої штанини виблискувало товсте коліно.

Парубки не переставали гамзолити економа попід ребра й він кричав і зойкав од болю. З усіх сторін понеслася лайка на економа.

— Чого це, ти, паноньку, не привітаєшся з добрими людьми? — підійшов до економа молодий селянин Павло Гуща.

— Чув, що сказав добрий чоловік? — штовхнув парубок боляче економа в живіт. — Зараз же ставай, тварюко, на коліна й поклонися доземно своєму бидлу, як ти нас називав.

Хоч і економ пробував опиратися, але його звалили на коліна й, нагнувши його опасисту шию, примусили економа кланятися селянам до самої землі під голосний регіт натовпу.

— Нижче, нижче, гни шию пане! — кричали селяни. — Аж до самої землі!

— Теперки, підповзи, паноньку до панотця, — приказували парубки, — й поцілуй його чоботи!..

— Та що ви, дітки? — ніяковів священик. — Не треба того чинити…

— Мовчіть, панотче, — мовив із серцем Гуща. — Вже призабули, як цей стерв’ятник зневажав вас та церкву замикав на колодку…

Економ червонів і плакав зі злости та немочі, але, підштовхуваний парубками, мусів повзти на колінах і цілувати запорошені панотцеві чоботи.

— Так що ж учинимо з череванем? — звернувся до натовпу сільський старшина.

— Спустити з нього сало!..

— Повісити за ноги на бантині!..

— Надіти червоні сап’янці!..

— Закопати живцем падлюку!..

Економ поблід, мов полотно і став просити пощади.

— Коли тривога то й до Бога, — прокрикнув Гуща на економа, — а забув ти, паноньку, як катував невинних людей та гонив їх на непосильну панщину?!

— Змилуйтеся, — благав економ, — мені пан граф велів так чинити.

— Ти, поганцю, не приховуйся за графа, — закричали селяни.

— Ми графа бачимо може двічі в році, а ти ж, падлюко, щоднини знущався над нами.

— Та що з ним возитися? — волали жінки. — Смерть собаці!..

— Смерть, смерть!.. — закричали селяни.

— Ти чув, що люди кричать? — звернувся сільський старшина до економа. — Пощади тобі немає. Заберіть його! — розпорядився він парубкам. — Виведіть за село й прикінчіть. Та подбайте, щоб відчув як умирає…

— Про це я вже подбаю, — радів Гуща.

Зв’язаного економа повели за село.

Маркові розповіли селяни, що економ був злючою людиною. Ганяв їх на понадобов’язкову панщину, катував за найменшу дрібницю, замикав церкву на колодку й погнав у шию панотця, коли цей прийшов просити, щоб відкрив церкву. Коли ж економ знасилував сільську красуню і вона зі сорому й горя кинулася в річку, селянам урвався терпець і вони напали на економію. На лихо економа тоді не схопили, бо він поїхав у город. Повернувши з города, наляканий економ повідомив графа про напад, а цей наказав збільшити службу та її озброїти. Підбадьорений економ звелів службі ловити селян, котрі брали участь в нападі на економію і сікти їх до полусмерти на конюшні. Так оце і почалося… Селяни, прихопивши, що попало в руки, кинулися на економію і її захопили…

Виїхавши поза село, Марко почув нелюдський крик і зойк. Замітивши під деревами громаду парубків, він догадався, що вони розправляються з економом і повернув туди свою конячину.

Під’їхавши ближче, Марко побачив, що парубки і справді наділи на економа червоні сап’янці — здерли шкіру від колін до п’яти і, прив’язавши його до дерева, набивали йому рот землею.

Економ харчав, йому дувся живіт, вилазили очі, а з обдертих ніг лилася кров.

— Бачиш, паноньку, як ми піклуємося тобою, — приговорював Гуща, — й сап’янці тобі подарували і землицею святою тебе годуємо…

Та економ уже чорнів. Його тіло здригалося й корчилося у передсмертних конвульсіях.

Піднявшися на пагорб, Марко побачив як палала панська економія.

Чорна ряса панотця Луки різко контрастувала з вибагливою обстановкою світлиці.

Була вона простора, з великими вікнами, з яких одне було відчинене і крізь нього вливався запах пізніх літніх квітів, а у світлі великого канделябру пролискували дорогі обкладки панських крісел, що їх пан сотник, господар дому, закупив десь у польському краю.

Як і годиться, у світлиці висіли образи, а між ними красувався в божнику дорогий хрест із чистого срібла. Це була дорога родинна пам’ятка в домі сотника Якова Небаби.

Його дід Евпраксій, виходець зі зубожілого, а в давнину, багатого шляхетського галицького роду, переселився на Київщину й займався там торгівлею. Багацько подорожував, довелося побувати йому у Святій Землі і звідти він привіз цього чистосрібного хреста.

Батько сотника, Демид Небаба, вже не займався торгівлею. Після смерти старого Евпраксія, йому дісталося чималеньке майно. Він розбагатів здорово, прикупивши багато землі, а за гетьманування Мазепи став сотником демидівської сотні. Коли ж Демид помер, сотниківство обняв його син Яків. Серед козаків, міщан і посполитих сотник Яків не втішався пошаною. Він підхліблювався москалям, а сотенна старшина вистерігалася сказати щось зайве в розмові з ним, знаючи, що сотник-донощик.

Сидів отож, пан сотник Яків Небаба у світлиці та й гомонів із демидівським панотцем Лукою, а щоб легко говорилося, обидва попивали малинівку.

— Воно, Якове, теє-то, — смакував малинівку панотець, — діло не зовсім ясне. Перекази та й більш нічого. А от ти, собственно, не чув…

— Чути не чув, — притакнув сотник, — алеж сотенний писар чув на власні вуха.

— Чув, недочув, перечув, — то, Якове, всяко буває. Скажемо, ти подаси теє-то, донос до Колегії. Там зараз же свидетелей требуватимуть. А що, як теє-то, свідки відмовляться від такого діла й скажуть, що вони нічого не знають і не чули?..

— Чому б вони мали відмовлятися від правди?

— А що як це все неправда, а тільки наклеп?..

— Не може бути, — перечив сотник. — Аджеж мій писар достоменно чув, як канцеляристи гомоніли між собою.

— Може мова була про когось іншого, а не про наказного?

— Хто ж інший міг би мати діло з Орликом, як не наказний? Та й хто відваживсь би на таке рискове діло?

— Бог святий знає, теє-то, — мислив голосно панотець. Він почувався ніяково і хвилювався, почувши, що сотник Небаба наготувався писати донос на наказного гетьмана про те, що він спілкується з Орликом. Склалося так, що сотенний писар демидівської сотні Кривий, одвідуючи своїх родичів у Глухові, зачув зовсім случайно розмову двох канцеляристів із військової генеральної канцелярії, котрі нишком гомоніли між собою, що начебто минулого року весною до наказного гетьмана приїжджав кур’єр гетьмана Орлика й що наказний мав зустрічатися з ним на своєму Крилівському хуторі. Повернувши з Глухова, писар розповів почуте сотникові, а цей зразу погнав гінця до київського полковника Танського. Полковник розпорядився, щоб сотник описав усе, що почув, і вислав донос до Малоросійської Колегії. Зайшовши до сотника по ділам, панотець Лука став одраджувати сотника Небабу від його замислу подавати донос на наказного гетьмана.

— Мислю, Якове, теє-то, — говорив панотець, — жи не слід тобі подавати донос на наказного. Він і так карається у в’язниці, а з ним і вся генеральна старшина. Канцеляристи могли верзти з похмілля, що їм налізло на голову. Ти ж не маєш нічого певного в руках.

— Алеж ясний пан полковник уже знає. Годі ж мені тепер довчати.

— Ясний пан полковник знає, але Малоросійська Колегія ще не знає. Відкликати все можна. Раз подаси на письмі, діло завертиться і піде в Петербург. Мислю, теє-то, жи то все якась видумка, а наш наказний матиме амбаранс[101] великий.

— Що тобі, панотче, так жалко наказного? — покосився сотник на панотця.

— Навіщо топити людину ще глибше?

— Як це топити? — наїжився сотник. — По-твоєму цар-батюшка не прав, що взяв під замок Полуботка і генеральну старшину?

— Не беруся судити діл Його Величества. Звісно він знає, що чинить. Коли ж ідеться про тебе, то я таки мислю, теє-то, чи справді тобі треба вмішуватися в те діло й писати на наказного те, чого ти не чув.

— Бачу, панотче, що ти заступаєшся вельми за Полуботка, — зиркнув сотник неприязно на панотця.

— Не заступаюся, — тихо одрік панотець, — а просто радю тобі, Якове, облиш те діло. Тобі, теє-то, немає ніякого діла до наказного гетьмана. Він тобі нічого злого не вчинив.

— Але я служу чесно й вірно Його Величеству!..

— Служба службою, це одне діло. Хвалю тебе за те. Донос — діло друге. Облиш те діло, Якове, чуєш…

Довго вмовляв панотець впертого сотника, щоб цей не подавав донос на наказного гетьмана. Врешті вони посперечалися і пригноблений панотець потюпав додому.

Пізно вночі, коли сотникова сім’я вже спала, сотник Небаба засів у світлиці і став компонувати донос на наказного гетьмана.

Була тиха літня безмісячна ніч. В селі вже втихла дівоча пісня.

Мовчазними темними тінями лягли довкола сотникової садиби могутні старі дуби, розпластавши свої рамена, а у світлицю крізь одчинене вікно вливався весь час запах квітів, що квітли тут же попід віконню.

Вже прокричали перші півні, а сотник усе ще писав.

Не помітив, як крізь одчинене вікно звелися на нього націлені пістолі.

З них глянула на сотника Небабу смерть.

Гримнули два постріли й сотник, зойкнувши, осунувся важким лантухом на долівку.