Нас розсудить бог

У КЕНІГСБЕРЗІ

— Ще чашечку чаю?

— З приємністю вип’ємо, ваша достойносте.

Довге чорне кімоно хитнулося, наче проплило по кімнаті, а міцна, жилава рука, поклала легенько, майже нечутно, на столику чашки зі запахущим чаєм.

Аскер-паша не міг не зауважити дорогого персня на середньому пальці послової руки. На персні розкидалося щирим золотом сонце — символ далекого таємничого Ніппону[88].

На лиці посла, барона Йомути, не можна було нічого відчитати. Воно було жовте й непорушне. Голос барона був тихий, проте виразний і спокійний, без найменшого хвилювання.

«Важко збагнути цього нехриста, — міркував граф фон Герц, — ніяк не вловиш, що він мізгує. Але добре, що він не любить москалів».

— Нас, достойні каваліри, — мовив тихо барон, — єднає спільний інтерес — поборювати Московію, яка виростає на наших очах у великодержаву. Цар Петро намагається зробити її європейською потугою, але завойовування його військами щораз більших просторів азійської території та поневолювання волелюбних народів і племен вказує, що Московія хоче стати теж і азійською потугою. Вона експансує постійно й це турбує серйозно уряд нашого божеського мікада[89]. Ми не хочемо, щоб Московія стала сусідом країни сходячого сонця, бо тоді, хоч нас і розділятиме море, Ніппон буде почуватися загроженим…

— Розуміємо, — притакнув Аскер-паша, — а як Китай, ваша достойносте?

— Китай, це теж наша турбота, — продовжував барон Йомута, — це наш неприятель, до якого тепер залицяється Московія. Можливий альянс, нездорового під державним оглядом, але велелюдного Китаю та експансивної Московії може бути вельми загрозливий для Ніппону. Тому, як бачите, ми шукаємо союзників в Европі, щоб із їхньою допомогою погамовувати московську експансію.

— Що звичайно не легко дається, — замітив граф фон Герц.

— Так, це правда, — притакнув барон, — деякі європейські держави ставляться не тільки що прихильно до Московії, чи пак по-новому — Росії, а навіть захоплюються розмахом її модернізації. Інші легковажуть наростаючу нову політичну силу в Европі, яка, до речі, ніколи не буде на мою думку, ставитися прихильно до Европи. Цар Петро хоч європеїзує Московію, проте вона ніколи не буде духовно європейською і ніколи не сприятиме Европі…

Граф фон Герц немало дивувався, слухаючи барона. «Як цей ніппонець глибоко мислить? Все те, що він говорить, істинна правда, що її не все хочуть розуміти чи збагнути деякі європейські володарі».

— Радіємо, що Висока Брама збагнула підступну політику царя Петра й нас підтримує. Прошу переказати великому везірю мою вдячність, — нахилився барон до Аскер-паші. Цей мовчки легко вклонився.

— Доля козацького хороброго народу нам також не є байдужою, — продовжував барон Йомута. — Його прагнення жити вільним життям ми підтримуємо. Вам відомо, ефенді, ми підносили козацьку справу на французькому, англійському та австрійському дворах. Тут, у Прусії, ситуація не до гідна, бо занадто захоплюються Московією, або радше кажучи, забігають ласки у москалів. Ваш електор, достойний пане графе, вельми слухається царя Петра.

— На жаль, так, ваша достойносте, але його повірений граф фон Герц думає зовсім інакше про царя Петра й москалів як саксонський електор, — посміхнувся граф.

— З чого я вельми радію, — підхопив весело Аскер-паша.

— Я теж не менше, — посміхнувся й собі барон Йомута, — багацько чував я про вас, достойний пане графе і радію, що у вашій достойній особі маємо доброго приятеля й союзника проти москалів.

— Що буде в моїх силах, зроблю і допоможу добрій справі, — склонився граф, поклавши руку на грудях.

Барон Йомута попрохав своїх гостей до їдальні.

Над Кенігсбергом насупилися чорні хмари.

У них загоготів літній грім і сліпучі блискавки стали прорізувати скуйовджені хмари.

Линув зливний дощ на рухливе місто.

Важкі дощові краплі стукали голосно об кватирки вузьких високих вікон чепурного будинку на Фюрстенштрассе, над входовими дверима якого чорнів московський царський орел.

Граф Петро Андрійович Радонов підійшов до вікна.

Кремезний мужчина у шкуряному каптані, що сидів біля стола, зам’яв нервово в руках свій ловецький капелюх.

— Ви, Гансе, справжній йолоп, — повернувся граф лицем до мужчини, — не знаю, за що властиво я вам плачу? Досьогодні ви ще не вспіли розвідати, де саме в Кенігсберзі перебуває отой пришелепуватий француз м’сьє Лімез, що попсував наш увесь плян.

— Прикро мені, ваша високосте, але не зміг нічого довідатися, — розвів безрадно руками мужчина, — я приказав моїм людям нишпорити без угаву в місті, і як не диво, не можуть попасти на слід того жевжика.

— Гоніть у шию своїх людей, грозіть, хай пильно далі шукають.

— Що зробити, як попадуть на його слід?

— Ще й питаєте? — здивувався граф. — Вислідити, схопити, вкинути у льох під доброю сторожею і повідомити мене негайно. Я хочу сам його допитати.

У двері постукано.

— Ввійти! — кинув різко граф.

До кімнати ввійшов молодий білявий чоловік у такому ж шкуряному каптані, як Ганс, і, побачивши графа Радонова, низько вклонився. — Це — Кароль, один із моїх людей, — підвівся Ганс. — Що сталося, Каролю? Чи, може, знайшли слід француза?!

— Ще ні. Але в ніппонського посла барона Йомути гостюють саме тепер якісь два невідомі шляхтичі. Ну й я погнав сюди сказати.

— Ти бачив їх?

— Ні. Коло будинку крутиться Гайнц. Він і сказав мені, що це напевно чужинці. Багато одягнені, приїхали каретою, і вже довгенько сидять у барона.

— Гм… — потер чоло граф, — це можуть бути важні персони. — Після хвилинної надуми він звернувся до Ганса.

— Скільки в тебе під рукою людей в тій хвилині?

— Набереться до п’яти. Інші в пошуках за французом.

— Вистачить і п’ять. Збирай їх негайно, бери карету, й коли чужинці вийдуть з будинку, їдь вслід за ними. Використавши догідну хвилину, зроби наскок на них. Але привези їх живими. Мені трупів не треба. Зав’язати їм очі, щоб не бачили куди їх везуть…

— Гм… — почухав Ганс потилицю, — це доволі небезпечна справа, ваша достойносте. У місті повно сторожі. Всі ж чужинці перебувають під охороною великої ради Кенігсбергу…

— Чого ти боїшся? — скривився граф. — Хіба ж тобі першина схоплювати людей? Ти й твої люди одержать добру винагороду.

Радонов підійшов до стола і вийняв із шухляди невеликий гаманець, туго набитий грішми.

— Бери! — простягнув він гаманець Гансові. — Справишся добре, дістанеш ще раз стільки.

Ганс підкинув незамітно гаманець у руці.

— Добре. Послухаємо вашої високости. Ходи, Каролю! — звернувся він до білявого мужчини.

Обидва німці низько поклонилися графові й вийшли з кімнати. Радонов, підійшовши до вікна, бачив, як вони перебігли вулицю і щезли за її закрутом.

Хоч Ганс стягнув скоренько своїх забіяк і вони поїхали каретою до будинку японського посольства, проте ніякої карети нам уже не дістали.

Заклявши сердито, Ганс відправив карету, а сам із своїми людьми вирішив іще навідатися до декількох виставних гостинниць, сподіваючися, що може випадково трапить на чужинців, котрі відвідували барона Йомуту, або натрапить на слід клятого француза, через якого він і його люди мають стільки мороки та товчуться мов навіжені вже кілька днів по місті.

В міжчасі, Аскар-паша і граф фон Герц уже сиділи в невеличкій темнуватій коморі, вщерть заваленій різним крамничним добром, і при світлі лойової свічки гомоніли тихо із французом, за яким так мишкували найманці московського посла графа Радонова.

М-сьє Жак Лімез, хитруватого вигляду мужчина, одягнений як найродовитіший кенігсберський торговець рибою, переказував обидвом найновіші важливі новини із французького двору.

— Наш двір, — говорив м-сьє Лімез, — вельми сердитий на москалів. Вони схопили в Польщі нашого агента. Особа не важна собою, але знала певні секрети. Москалі потягли його на дибу й битий кнутом бідолаха виспівав, що знав. Тому й москалям удалося у відносно короткому часі вбити двох інших агентів і схопити ще одного в дорозі до Австрії. Цей останній, що діяв із доручення маркіза д’ю Фре був важною персоною, і наш двір звернувся до москалів із вимогою, щоб вони відіслали нам схопленого посла, в заміну за одного їхнього жевжика, котрий попався оце нещодавно в наші руки. Москалі відмовилися видати агента й це погіршило взаємовідносини обидвох дворів.

— Що переказував маркіз д’ю Фре?

— Є труднощі, коли йдеться про козацьку справу.

— Які ж то? — насторожився Аскер-паша.

— В найближчих місяцях вступає на престіл наш юнак-король. Заповідаються деякі зміни на дворі. Невідомо, яка буде далі політика нашого двору відносно Московії? Є деякі впливові вельможі, котрі уважають, що Франції треба мирно жити з Московією. Було б зле, коли б число таких прихильників Московії росло, а тому маркіз д’ю Фре й маркіз Гізот докладають всіх зусиль, щоб послаблювати впливи тих вельмож.

— Перекажіть їм мою найбільшу вдячність за те, — проказав тихо Аскер-паша.

— Перекажу, ефенді.

— Що чинить достойний граф Орлик?

— Хворів і довгий час не був у Версалі. Маркіз Гізот згадував мені, що достойний граф Орлик має намір порушити знову справу козацької нації на державній раді у Версалі.

— Передавайте, будь-ласка, моє письмо достойному графові, — подав Аскер-паща Лімезові невелике писемце.

— Від мене також, — простягнув і собі письмо граф фон Герц.

Лімез зняв правий чобіт із ноги, й натужившися, крутнув у руках закаблук, що був прикріплений на гвинтах до чобота. У закаблуку був малесенький сховок, куди Лімез вткнув обидва листи, склавши їх у манюський квадратик і закрутивши опісля міцно закаблук.

— Непогано придумано, — похвалив граф.

Пізно вночі Аскер-паша і граф фон Герц попрощалися з Лімезом і, вийшовши непомітно задніми дверима, подалися до своєї гостин-ниці, в якій зупинилися під прибраними прізвищами саксонських купців, котрі прибули до Кенігсбергу продати збіжжя. Місто роїлося від усяких купців, як із німецької землі, так і чужоземних, і вони обидва не викликали ніякої підозри.

Коли ж вони проходили вузькою і темнуватою вулицею на них несподівано навалилася п’ятірка здорованів.

— В’яжіть їх! — загорлав один із напасників.

Аскер-паша і граф фон Герц вихопили блискавично ножі.

На вулиці закипіла завзята боротьба. Напасники, а були це люди Ганса, хоч і їх було більше, падали один по одному, проколені ножами, а побачивши свою поразку, Ганс, заклявши люто, кинувся навтікача, а за ним побігли ще двоє його людей.

— Що це за харцизяки на нас напали? — штовхнув граф чоботом одного з трупів. — Глядіть, ці драбути, зовсім пристойно одягнені. Виглядає, що це не грабіжники.

— Чи бува це не робота Радонова?

— Зовсім можливо, — говорив граф, витираючи ніж із крови. — Ходімо ж скоро геть, щоб не мати клопоту з міською сторожею.

І обидва зникли квапливо в темній вулиці.

Куранти на Кенігсберзькій ратуші вдарли лунко опівніч.

З моря підіймався нічний прохолодний бриз…