Нас розсудить бог

«ИЗБРАНИЄ ГЕТМАНА ОТЛАГАЄМЪ»

Заскрипіли журливо ясени.

Гривастий прохолодний вітер прошумів по-заводіяцькому в їхніх верхах, помчав буйно метелицею по вулицях Глухова, розмітаючи по всіх усюдах пожовкле листя, вигулькнув аж на верхів’я високих копулястих бань глухівського собору й погнався жвавим молодиком ген-ген далеко поза город, де буйночервінню погідної осени прикрасилися гаї і потягнувся в безкраю далечінь сумовитий степ.

Із-за високих тополь виходив на зоряне небо круглолиций місяць і лукаво підморгував усміхненим зорям.

Над Глуховом лягла тиха осіння ніч.

У городі стихла давно рухлива метушня. Статечні міщани та райці сиділи у своїх домах, підраховуючи денні зиски, крамарі сліпали у складах, перекладаючи товар і приготовляючи його на наступний базарний день, а козаки-гульвіси похмелялися в шинках, регочучи голосно з різних безсоромних слівець, яких не поскупляли сивовусі й довгочубі веселуни, що їх ніколи не бракувало там, де веселилося козацьке заднє товариство, а найпаче в шинках.

Час від часу забігали до шинків проїзні гінці з полків, які повертали із Глухова додому. Вони завжди спішилися й були скупі на розмову. Хильнувши чарку-дві, кидали шинкареві дрібну монету, навіть не вимагали решти й за хвилину вже скакали вулицями Глухова, аж дудніла земля під копитами їхніх прудконогих коней.

Та ще заходили до шинків царські люди — стрільці, єгері, райтері чи драгуни з московської залоги, що стояла у Глухові. Часом приходили й москалі — писарі та підписчики з канцелярії Малоросійської Колегії. На їх вид змовкали веселі козаки, супилися й недружелюбно зиркали на московських зайд. Шинкарі ж із удаваною гречністю обслуговували царських людей, здираючи з них удвічі дорожче за горілку, ніж від козаків. Розмова між козаками й москалями не в’язалася, це москалі відчували та й собі сердилися на запеклих «хахлів».

Просторий гетьманський двір був слабо освітлений.

Світилося лише у приміщеннях двірської служби та в кухні, де сиділи при вечері втомлені шафарі, ключники, покойові, посильники і свічкарі, відпочиваючи після цілоденної мотанини. Правда, ще треба було довести до порядку приймальну залю, в якій увесь Божий день товпилося повно прохальників, і двірські слуги як могли, так відкручувалися від принаглювань дворецького Панасія, щоб іти робити порядок у залі.

— Таких ледарів світ не бачив! — кричав на слуг сердитий дворецький. — Як помер наш ясновельможний[1], ви геть розпустилися й пуза почали вам салом заростати. Ось пождіть ви, вражі сини, як оце я приймусь за вас, капосних, то скручу всіх у козячий ріжок, що й не писнете…

— Що такого? Чого це ви, Панасію, так сердитеся? — почувся раптом голос.

У дверях стояв молодий козацький старшина, одягнений у зелений, обшитий сріблом жупан, у червоних сап’янцях і такому ж червоному, мов кров, широченному поясі, з якого звисала шабля в дорогих оздобах. Він був справжнім красенем і мав глибокі розумні очі.

— Та ось лишенько мені з ледацюгами, — поскаржився старшині дворецький. — Говорю ж їм, окаяним, щоб ішли навести порядок у приймальні, а вони сидять собі спокійнісінько й лише лупають очима на мене. Ніхто навіть не ворухнеться… Ох, Господи, й покарав же Ти мене такими гевалами!..

— Дурниці, Панасію! — реготнув старшина. — Мислив-єм, же щось гіршого трапилося. Ваші хлоп’ята помучилися, от і все. День був досить важкуватий. Самі бачили, скільки народу натовпилося. Й мене знемога взяла…

— Правда, правда, — загомоніла служба, радіючи, що молодий Черниш обстає за нею перед сварливим дворецьким.

— Не борони, Петре, тих дармоїдів, — насупився дворецький. — Вони тепер лише байдики б’ють. Андрію! — крикнув на молодого свічкаря. — Чого витріщився на мене? Біжи зараз же й доглянь, чи свічки в порядку всюди. Та подивися, чи ще радять нагорі, чи, може, вже скінчилася старшинська рада?..

— Ще радять, Панасію, — озвався йому у відповідь молодий старшина. — Ішов-єм сюди й бачив, що світилося в канцелярії.

— Діла клопітливі настали, що й казать, — пробубонів журливо дворецький. — Подейкують, ніби цар прислав до нашої генеральної старшини новий указ…

— Об чім би то був той указ? — впало запитання котрогось із слуг.

— Звідкіля мені знати? — відповів питанням на питання схвильований дворецький. — Хіба я стаю раду радити зі старшиною, чи що?.. Чув таке, а чи це правда, не знаю…

— Щось і я чув про якийсь указ, — нахмурив чоло молодий старшина. — Хотів-єм спитати батька, та не встиг, бо він пішов борзо[2] на старшинську раду й не було часу поконверзувати[3] з ним.

Старий дворецький глянув допитливо на молодого Черниша, який вловив його погляд. Одначе він говорив правду. З батьком, генеральним суддею, молодий Черниш зустрівся в часі дня лише на мить і, бачачи батька вельми заклопотаного, не відважився зупиняти його на розмову. Тому-то він і здвигнув непомітно плечима на мовчазний запит дворецького, що означало «я нічого не знаю».

Панасій любив молодого Черниша. Він виростав на його очах, приходив його завжди відвідувати, коли приїжджав додому з Київської Академії, і тоді й розказував старому дворецькому про життя в Києві. Петро Черниш був добре вихованим молодим чоловіком і побував деякий час у Польщі та Німеччині, ознайомлюючися із життям тих країн. Він захоплювався Вольтером, блискуче умним і гостроязиким французьким молодим вільнодумцем, про якого так багато наслухався в Німеччині, й хотів конечно з ним зустрітися. Для того треба було Чернишеві поїхати до Франції, одначе погані французько-московські взаємини, які тривали вже довший час, не вможливили йому здійснити таку задуману поїздку.

Повернувшися з-за кордону, молодий Черниш поступив на військову службу, що й було бажанням його батька. А втім, уся родина Чернишів виводилася зі старого козацького роду, й він швидко став сотником таки глухівської сердюцької сотні, яка звичайно повнила службу біля гетьманського двору. Як і його батько, молодий Петро вельми ненавидів москалів, уважаючи їх зайдами і п’явками, що п’ють кров з української землі. Через те він і не поважав старого та хворобливого гетьмана Скоропадського й у своїх мислях усіляко його зневажав за підлабузнювання цареві й московським вельможам. Та ще не міг простити молодий Черниш Скоропадському його відступлення від гетьмана Мазепи й часто розмовляв про те зі своїм батьком.

Старий Черниш дуже турбувався долею козацької землі, яку московський цар силою втягав у щораз тугіше ярмо неволі. Він сердився на опанілу козацьку старшину, яка дбала більше про привату, ніж про свою отчизну, й не раз гостро дорікав козацьким старшинам за їхню, як він висловлювався, «обабілість». Старого Скоропадського в розмовах із сином Черниш оправдував. Хто б не був на місці Скоропадського, не зміг би йнакше поскупати. Москвини вже глибоко залізли в українську землю й на ній закріпилися, а цар Петро намагався скасувати взагалі Гетьманщину. Це правда, що Скоропадський відступився від Мазепи, але все-таки він, хоч як йому приходилося важко, боронив, як міг, вольностей України. Жорстокий цар Петро, щиро чи нещиро, все-таки рахувався зі старим гетьманом і задовільняв його прошенія чи жалоби. «Що тепер буде з нами, сину, — не знаю!..» — сказав Петрові генеральний суддя, повернувшися додому з похорону гетьмана Скоропадського.

— Не знаю, сину, — повторив він, сідаючи важко у м’яке широке крісло й сумовито похитуючи головою, а в його очах, що бачили не одне в житті, Петро помітив велику турботу і страх, — тяжке вереміє настає для нашої отчизни. Пам’ятай, — пригадалися молодому Чернишеві батькові слова, — Петро такий варвар, що й Бога розп’яв би за свою владу. Недарма самі москалі називають його антихристом. І бояться його, дуже бояться… Україну й козаків він ненавидить. О, так, Україна йому потрібна, бо це дуже багата земля. Але волелюбного козацтва він не терпить. Петро — це деспот, який радіє, коли московські вельможі плазують перед ним у страху за своє життя. Ми ж не плазуємо, й тому він нас ненавидить… Коли я кажу нас, то мислю про тих справжніх козацьких старшин, які не лижуть Петрові чобіт за даровизни й нагороди. Але їх мало, й це мене вельми журить. Хто ж буде обороняти вольності нашої землі?!

Мерехтіло тихо полум’я свічок.

Гомоніла служба, і дворецький Панасій урешті примусив покойових іти на впорядкування приймальної залі. З ними пішли теж і свічкарі, бо їм буде робота.

— Я також піду, Панасію, — підвівся молодий Черниш, одягаючи шапку з довгим червоним шликом і поправляючи шаблю. — Доброї ночі вам!

— І тобі, Петре! — підвів його дворецький аж до самих дверей.

Молодий Черниш крокував широким подвір’ям. Йому в лице війнув холодний вітер, рвучко мотнув шликом і, мов пустун, побіг далі. Місяць уже піднявся високо на небі, й зоряним густомережжям потягнувся Чумацький Шлях.

У городі ще блимали тут і там рідкі світла. Великі дзигарі на ратуші, спроваджені ще покійним гетьманом із Голландії, голосисто видзвонили одинадцяту годину ночі.

Проходячи коло вартівні, цікавий Петро заглянув крізь вікно. Кілька козаків грало в підкидного дурня, дехто лежав, а службовий старшина читав книжку, розсівшися вигідно біля столу.

«Завтра моя сотня нестиме варту», — міркував Черниш, проходячи повз вартових, які, побачивши сотника сердюцької сотні, випросталися.

Вийшовши на вулицю, поза дебелі, обковані залізом ворота гетьманського двору, Петро ще раз глянув на гетьманську палату.

Нагорі, де приміщувалася канцелярія, ще світилося.

Там радила генеральна козацька старшина.

«Тяжке вереміє настає», — пригадалися Петрові слова його батька, й він, ідучи додому, роздумував над тим, що воно справді тяжке.

Під ногами шерехтіло опале листя, а з оголених садів і порожніх вулиць виходила пізня ніч, беручи у свої обійми гетьманський город Глухів.

В кімнаті накурено було, мов у димарі, й над столом підіймалися далі густі сувійки диму.

І не диво. Генеральна старшина радила цілий день і засиділася оце аж до пізньої ночі.

Всі були втомлені.

Генерального писаря Савича почало схиляти до сну.

Попередньої ночі він спав малувато, бо дуже пізно повернувся з гетьманської канцелярії додому. Лубенський полковник Маркович поправлявся щохвилини в широкому кріслі й цілий час сердився на свою носогрійку, яка не хотіла курити як слід. Генеральний осавул Журахівський сидів насуплений, перегортаючи знехотя папери, що лежали перед ним на столі, а Милорадовичеві кумедно стовбурчилися вуса, й він їх розгладжував, нарікаючи в душі, що трапилося лишнє діло тоді, коли кожний тілесний м’яз аж просив блаженного відпочинку.

Найбадьоріше держався таки Павло Леонтійович Полуботок, який від смерти гетьмана Івана Скоропадського титулувався наказним гетьманом. Хоч віком уже старший і повнотілий, він, проте, не виявляв особливої втоми, тільки розстібну в жупана на грудях і попивав час від часу великими ковтками холодну сливовицю — свій улюблений напій. Із його сірих очей проглядала рішучість, а у словах вичувалися нотки тугої впертости. Генеральна старшина добре знала вдачу Полуботка. Тому хоч побоювалася, що їй буде важкувато з новим наказним гетьманом, проте, із другого боку, була навіть рада, що саме він став цим гетьманом, бо знала, що Полуботок відважно заступатиметься за Україну й козацтво перед царем Петром, який, мов коршак, насідав на козацьку землю.

Миргородський полковник Данило Апостол був не менше втомлений від інших. Він чи не найстарший віком серед генеральної старшини, і йому мала б належати булава, за майже тридцять років служби, але Апостол до цієї булави не рвався. Звичайно, йому хотілось би стати гетьманом, бо навіть сам покійний гетьман Мазепа, відпускаючи його незадовго перед полтавським боєм до свого полку, говорив йому, що після смерти Скоропадського гетьманська булава повинна перейти в руки полковника Апостола.

Пам’ятає, як сьогодні, слова покійного гетьмана: «Велике діло ми розпочали, Даниле, — говорив він, — і невідомо, чим воно закінчиться. На всякий випадок ти мусиш бути при своєму полку, не тут, біля мене. Ні, ні, не думай, що я, може, тобі не вірю, — заспокоював його гетьман, бачачи Апостолове хвилювання. — Бачиш, я мислю про майбутнє нашої козацької землі. Переможемо ми Петра — добре, а як не переможемо, що тоді?! Мені вже не судиться довго жити. Скоропадський теж не молодший, а Україною повинна рядити в майбутньому, після смерти Скоропадського, людина, яка не піде на вудочку Москви й не запродає козацької землі. Я бачу тільки тебе, Даниле, й тому ти мусиш від мене відійти…»

Апостол пригадує, що він плакав, мов мала дитина, коли прощався з гетьманом, який не хотів для себе слави, але бажав добра Україні й народові, думав і журився долею українських земель та їх майбуттям. Коли ж цар поставився більш-менш прихильно до кандидатури Полуботка на наказного гетьмана, Апостол не почував себе діткненим.

Полуботок упертий. Коли візьметься за якесь діло, то мусить свого добитись. «Хай він огризається з Петром!» — прищулив своє одиноке око миргородський полковник.

Все-таки його та всю генеральну старшину тривожило письмо від царя, яке привіз попереднього дня спішний кур’єр із Петербургу. Полуботок аж побагрянів ізпересердя. Черниш не втерпів, зірвався із крісла й заходив швидкими кроками по кімнаті. Де ж пак! Цар не дає згоди на вибір гетьмана. Яке він має право так поступати?.. Що ж це таке?!. Москалі хочуть цілковито знівечити козацькі права, а Петро й так уже чинить неймовірні лиходійства в Україні. Дійшло до того, що самовільно усуває козацьких полковників і на їх місце настановляє москалів. Правда, генеральна старшина підняла була шумливий протест, і цар на якийсь час дав собі спокій із цією справою. Тепер, після смерти Скоропадського, виглядає на те, що він хоче скасувати зовсім усі козацькі вольності. Тепер уже й гетьмана не дозволяє вибрати, мовляв, поки що його вибір треба відкласти. А чому — це ясно всім. В Україні, замість гетьмана, має радити Малоросійська Колегія, а зглядно царське «око й вухо» — бригадир Вельямінов.

Сердилися й довго радили над царським листом. Лизогуб усе лаяв князя Меншикова, «отого безсовісного бублейника», чорного духа, який ненавидить Україну й козацтво. Вкінці рішили, що треба таки відстоювати право вибору гетьмана, подобається це цареві чи ні, й домогтися його згоди. До Петра треба вислати посланців, які повезуть йому письмове становище генеральної старшини. Коли виникне потреба, то ці посланці повинні особисто представити цареві необхідність вибору гетьмана в Україні.

Цар тепер в Астрахані.

Хто поїде туди?..

Перебирали в думках, підшукуючи таких посланців, які б не побоялися сказати цареві правду у вічі. Відомо ж, який Петро буває скажений, а посланці теж не повинні бути підлабузниками, яких чимало розвелося тепер серед козацької старшини.

Вирішили вислати військових товаришів — Василя Биковського й Семена Рубця. Обидва відважні старшини, які плазувати перед царем не будуть. І надійні. Ще покійний Скоропадський часто висилав їх до Петербургу в різних справах. Вони знають добре всякі входи й виходи в царському дворі, тобто орієнтуються, до кого слід звернутися й що сказати.

Значить поїдуть…

Полуботок зразу ж розпорядився послати за Биковським і Рубцем, щоб вони негайно прибули до Глухова й були готові в далеку дорогу поза межі України. Генеральна ж старшина почала обмірковувати й компонувати листа до царя. Генеральний писар Савич перечитував написане кільканадцять разів, поправляв і креслив, а коли врешті письмо всі одобрили, присівся до окремого стола під вікном і почав його старанно переписувати. Не хотів запрягати до цієї роботи канцеляристів. Котрийсь із них або із підписків може десь щось бовкнути, що не слід, і про це негайно знатиме канцелярія Малоросійської Колегії, чого генеральна старшина на хоче. Вишле письмо так, що й Вельямінов не знатиме.

Савич виводив уважно крутасті літери з різними вихилясами, низав їх рівненькими рядками, й за деякий час письмо до царя було готове.

Прочитав його ще раз уголос, і коли всі кивнули схвально головами, підсунув листа до підпису наказному гетьманові.

Полуботок за звичкою розгладив свій вус і не менше старанно, як Савич, вивів унизу свій підпис: «Его Царського Пресвітлого Величества войска запорожскаго полковникъ черниговскій Павелъ Полуботокъ».

Після Полуботка підписали письмо всі присутні, а генеральний писар приклав до нього велику печать.

— Хвала Богу, одне преважливе діло за нами, — сказав Полуботок, — але ще маємо друге, теж вельми дражливе. Прочитай, Семене, — звернувся він до Савича, — письмо, яке прислав цар з Астрахані.

— З Астрахані? — здивувалися старшини. — Чого ж він хоче знову від нас?..

— Ось послухайте самі, — знизав плечима Полуботок.

Генеральна старшина аж торопіла, слухаючи нової царської вимоги, щоб вислати негайно кілька тисяч козаків у похід на допомогу царській армії, яка почала воєнну кампанію проти персів.

— Кілька тисяч козаків!.. — розвів руки Полуботок. — Звідки ж ми візьмемо тих кілька тисяч?.. Цар своїми безперервними війнами й земляними роботами так вигубив наше козацтво, що довів нас до краю. Козаків же не натрусиш, мов груш із грушки, й не наловиш, мов риби в сіті…

— Діло вельми щекотливе[4], — розважав уголос генеральний осавул. — Мислю, же презентувати козаків цареві не єсьмо в силі теперечки. Полки наші барзо слабі. Вцалє то самий молодняк, а же такого молодняку не можемо посилати в похід, о том нема дискурсу[5]. Цар буде фуритися[6], але ми мусимо секурувати[7] наше козацтво, бо що ми без нього чинитимемо?.. Петро зумисне витягає козаків, жеби його здевастувати[8]…

— Як у тебе, Даниле, з козаками? — спитав Полуботок миргородського полковника.

Апостол скривився.

— Так сказати, у мене нікчемно. Є багато хворих. Молодняку не дуже-то… Три тисячі козаків пропали мені на тих клятих ладозьких земляних роботах. Чимало вернулося каліками або зовсім не здібними до дальшої служби. Пользи[9] з таких уже немає ніякої…

— В мене теж не ліпше, — зморщив чоло полковник Маркович. — Знаєте, же послав-єм недавно одну тисячу Голіцину…

— Цар буде хапати нас за горло, — зауважив суддя Черниш, — коли не дамо йому козаків.

— Достоменно так і буде, — підтримав його генеральний писар.

— Вислати козаків треба, але якнайменше, — дораджував Милорадович, — скажімо, одну тисячу. Відмовитися не можемо, бо Петро позриває нам голови. Отож ідім на проволоку часу. Поки козаки зберуться, поки виберуться в похід, промине багато часу. Цареві ж напишемо негайно, що ми з охотою раді б учинити його государську волю, але не можемо виставити більше як тисячу комонників. Хай собі цар біситься, але в нашому письмі треба представити йому у фрасотливий[10] спосіб стан наших полків. Ти, Семене, кебетний[11] у тому, — звернувся він до генерального писаря, — скомпонуєш такого листа, жеби цар не звонпив[12] у нашій щирості.

— Воно й добре, — згодився Полуботок. — Пошлемо цареві поки що тисячу козаків. Завтра напишеш, Семене, до ніженського і стародубського полковників, щоб збирали козаків, а ви, панове полковники, — звернувся він до Апостола й Милорадовича, — дійте так, щоб із ваших полків козаки теж були готові в похід у найближчому часі.

Свічкарі погасили свічки.

Покойовий підійшов навшпиньках до Полуботка, який сидів біля столу, підперши рукою голову, й запитав, чи ясновельможний не рачить[13] іти відпочивати? Але Полуботок заперечливо махнув головою!

Старий покойовий уклонився низько наказному гетьманові й, виходячи, причинив потиху двері.

Полуботок підійшов до вікна.

Чумацький Шлях геть уже розгубився в зоряному килимі, а місяць, ого, бач, як піднявся високо.

По подвір’ї проходжувалася повільно сторожа.

В городі вже ніде не видно світла. Пізня ніч.

Спить Глухів.

Наказний гетьман зітхнув і повернувся спиною до вікна.

Він утомлений. Звалився знову у крісло, виложене зеленим оксамитом. Полум’я свічки у трійнику на столі нагло замигало, скорчилося і згасло. Потягнуло легким чадом.

Наказний гетьман скривився. Не терпів смороду згаслої свічки. Колись давно в одному з походів, здобуваючи лівонське місто, він бачив, як горів людський труп. Із того часу не, зносив смороду чогось згорілого.

В кімнаті було дуже тихо.

В шафах із доброго дуба із крученими химерно підніжками стояли рівними рядами книжки й лежали хроніки, мемуари, діяруші та різні документи — все поскладане як слід. Так і годиться бути в гетьманській канцелярії.

На невеличкому столикові, під стіною, лежала за склом на оксамитовій подушці гетьманська булава й вигравала самоцвітами.

Полуботок, підвівшись з крісла, підійшов повільно до столика й, піднявши скляне вічко, взяв булаву до рук.

«Яка вона важка!»

І приманлива.

Чи зможе втримати її у своїх руках?..

«Важко тобі буде, Павле Леонтійовичу, ой важко», — неначе говорили йому зі стін гетьманські портрети. Вже і Скоропадський між-ними, лише немає Івана Степановича Мазепи.

Виклятий царем.

Небезпечно і згадати тепер про нього.

«Тебе виклинають, Іване Степановичу, — заворушилися тихо Полуботкові уста, — але вічним ти будеш в історії нашого народу. Ти піднявся великого діла, й не твоя вина, що не зміг його довершити. Ти вмер, Іване Степановичу, але твоя ідея житиме вічно. Не вб’є її Петро, ані його наслідники. Великий був єси, Іване Степановичу, та як мало всі ми тебе розуміли!..»

Полуботок поклав булаву на подушку й обережно закрив скляне вічко.

«Яка вона важка!.. Боже, не опусти мене во скорбіях моїх…»

Сів і знову прочитав зловісне царське письмо.

Куранти видзвонили третю годину після півночі.

Широкі тіні від будинків і дерев лягали смугами на подвір’ї просторого гетьманського двору.

Крізь вікна заглядав до канцелярії цікавий місяць і бачив, як наказний гетьман німів, схопившись руками за голову.