Нас розсудить бог

ЩО ТРАПИЛОСЯ ЦЕХОВИМ БРАТЧИКАМ?

Вкінці януарія[64], коли Глухів приховувавсь у глибокому снігу, а мороз скубав немилосердно перехожих, червонив їм щоки й носи та заганяв їх чимдуж до теплих хат, глухівський шевський цех відбував свої річні збори.

Припали ці збори на останню неділю януарія, а що це була важлива подія для цехових братчиків, тож кожний з них готувався до неї вже заздалегідь. Хто справив собі нового жупана, хто з майстрів споглядав ласкавіше на своїх челядників, обавляючись, щоб, бува, вони, капосні, не стали пащекувати на зборах, а хто заходив по вечорах до цехмайстра Спиридона Безвухого та довгенько з ним шушукався.

Самому цехмайстрові набралося стільки клопітливих справ, що він мотався зранку до пізньої ночі, галасав і підганяв усіх, а найпаче своїх челядників, обділяючи теж щедро потиличниками своїх двох синків, жвавих хлоп’ят, із якими мав чимало мороки зацний дяк глухівського собору Агафій Щука, бо ж вони, втішаючися материнською добротою пані цехмайстрині, не вгавали у своїх витівках у школі, а коли ж не помагало вговорювання їхнього вчителя, шановливого дяка Щуки, тоді цехмайстрові приходилося перетягнути їх обидвох ременякою, і на якийсь час наставав спокій у цехмайстровій господі.

Напередодні цехових зборів у дворі цехмайстра Безвухого аж ніяк не було спокою. Туди нахлинула жінота, вкоротці цілий двір наповнився жіночим гамором і сміхом. Вправні жіночі руки різали м’ясо, патрали рибу, місили тісто, пекли калачі, книші, паляниці, бублики та совали у піч здорові чугуни з усякою стравою.

Бо ж, по старому звичаю, цехові збори відбувалися завжди з багатим обідом, що його готувала пані цехмайстриня з допомогою дружин цехових братчиків. Самі ж братчики робили складчину між собою на цей обід. Хто привіз лантух борошна, хто притаскав крупів, хто запашну олію, кадь риби, а багатенький цеховий братчик Лука Синиця звелів синові заколоти вгодованого веприка й відвезти його в цехмайстровий двір, мовляв, знай наших…

Подбати про напої це вже була турбота самого цехмайстра Спиридона. Він торгувався довгенько і вперто зі шинкарем, підсліпуватим Хомою, вговорюючи його, щоб не дорожився вельми й не здирав із нього багато грошей за ці напої. Їх же потрібно чимало. Цехова братія любить потягнути чарчину. Крім неї, будуть іще й гості. Може прийти хтось із городських райців. Часом любить зайти на збори сотник Потічний, може, й сам протопресвітер Методій загостить із протопопами. Ці ж вельми полюбляють такі оказії.

Цехмайстер, вимотавшися зі шинку, почмихував невдоволено. «Бісів Хома зідрав усе-таки багацько грошей. А ще й доведеться дати отцю Методієві за відправу в неділю», — міркував він, простуючи до собору, щоб погомоніти з отцем протопресвітером. По дорозі цехмайстер перестрітив та перекинувся слівцем із наймолодшим цеховим братчиком Зіньком, який обходив цехових братчиків, запрошуючи їх кожного зосібна на річні цехові збори. Вістувати братчиків уважалося неабиякою честю. Зінько, входячи в хату цехового братчика, хрестився набожно до ікон, опісля з повною повагою розгортав цехове знамено — шовкову плахту, на якій красувався вишитий кустарно чобіт, і кланяючися низько братчикові, проказував урочисто: «Прошу покірно прийти в неділю на річні цехові збори». Йому за це підносили чарку й пригощали пиріжками, пампушками, борщиком чи холодцем і тицяли йому дрібну монету. Обгодований і вдоволений Зінько пізно ввечері кінчав обхід цехових братчиків. Адже вони жили по всьому Глухові та ще й у пригороддях. Було ж куди ходити. Радий Зінько підраховував, скільки перепало йому грошенят з обходу.

В неділю правилася в соборі урочиста Служба Божа. Цехові братчики у святкових жупанах та в обов’язково нових чоботях стояли у храмі по правиці та ще й попереду всіх, із своєю корогвою. Так було заведено, що раз у рік їм належалася така честь — стояти в соборі спереду всіх. Хоч би навіть у храм прийшла вся військова генеральна старшина, цехові братчики не поступились би їй своїм місцем.

Попереду всіх братчиків стояв сановито й статечно пан цехмайстер Безвухий, у зеленому жупані та у нових сап’янцях. Він щораз хрестився розмашисто, тут же нишком споглядаючи на сутулуватого, тяжко грошовитого глухівського райцю Касіяна Коцюбу. Обидва вони були великі недруги. Здавна вже.

Діло пішло з того, що ще за гетьманування Мазепи, хай чужа земля буде йому легкою, як згадує пан цехмайстер частенько, багатий бездітний цеховий братчик Дем’ян Крутько, вмираючи, записав для шевського цеху свій млин у літонському присілку. Запис був уведений у глухівських городських актах і видавалося, що все ніби гаразд. Коли ж повмирали свідки, які були при тому, що Крутько записував млина на шевський цех, райця Коцюба загорнув собі млин, заявляючи, що його він одержав від магістрату за свої заслуги для города Глухова. «Стривайте ж бо, як же ж це городський магістрат міг оддати вам млин, коли він наш?» — закричали цехові братчики. «Ваш?» — ніби дивувався Коцюба. «Авжеж, — одповідали братчики, — так і в городських актах записано». «Ніде немає такої записі», — знизує плічми Коцюба. «Як це немає?» — дивуються братчики. «А так, що немає», — проказав преспокійно райця.

Кинулися братчики негайно в магістрат.

Коли і справді. Ні сліду зі запису Крутькового млина для їхнього цеху.

Братчики у крик. Подали магістрат у полковний суд. Для полковного суду вийшла неув’язка. Незручно ж притягати до відвічальности такий сановитий магістрат, як глухівський.

І полковний суд передав справу до генерального військового суду. Відомо ж, що генеральний суд не поспішає. Так оце й позов глухівського шевського цеху з магістратом затягнувся на довгі роки. Не було нічого вирішено генеральним військовим судом за гетьманування покійного Скоропадського, а райця Коцюба так і не мислить віддати млина цехові, бо ж млин вклинюється в його землю. А втім, хіба йому не довелося потрусити здорово гаманцем, щоб підкупити магістратських писарів, щоб вони знищили безслідно в актах Крутьків запис?!

Цехові братчики бідькалися зі свого безсилля. Нелегко їм правуватися з багатющим райцою, який засідає у глухівському магістраті та й водиться запанібрат із полковими суддями, писарями та всякою іншою знаттю.

У соборовому бабинці шушукало тихенько цехове жіноцтво та хизувалося своїми зграбненькими різнокольоровими чобітками, дорогими хутрами, а молоді красуні споглядали крадькома на вродливих компанійців, сердюків і охочекомонних, що й собі прийшли громадно тієї неділі до собору.

Після Служби Божої цеховий люд посунув до цехмайстрового двору і заповнив його простору господу. На покутті засів отець протопресвітер Методій, протопопи, сотник Потічний і найстарший віком цеховий братчик Кузьма. Не забракувало тут теж і дяка Агафія Щуки, якого гонорували[65] цехові братчики за те, що вчив їхніх дітей. Ближче до покуття сіли старші братчики, а далі молодші. А що всі поголодніли, вистоявши довгу відправу в соборі, то й припали відразу до гарячого борщу, вспівши перед тим перехреститися та, схиливши голови, повторити молитву за отцем Методам.

— А чим це ви нас, пане цехмайстре, почастуєте? — звернувся після молитви отець протопросвітер Методій до Безвухого.

— Ось, посмакуєте самі, пан-отче, — мовив цехмайстер і став наливати чарки.

Жіноцтво між тим часом наклало на столи багацько різних страв, нарізаного білого хліба, пиріжків, пампушок, книшів та й собі присіло до столів. У гостинній залунав веселий гамір і сміх.

Говорили про всячину й похмелялися.

Проте цеховим братчикам впиватися не можна було, бо їх іще ждали збори. Тому вони й похмелялися, так сказать, обережно, знаючи, що за ними наглядають братчики з цехової ради. Помітивши, що хтось із цехових братчиків забагато випиває, вони підходили до нього, нашіптували йому тихесенько щось до вуха, що примушувало такого братчика насторожуватися й не розганятися до чарки.

Обід скінчився доволі пізно, і коли гості подалися додому, а жіноцтво, знаючи, що чоловікам слід почати збори, й собі перейшло до другої світлиці, цехмайстер, кахикнувши значуче, підвівся з лавиці.

— Рачив Господь вельцемилостивий діждатися нам сьогоднішнього дня, і ознаймую вам усім, жи відкриваю збори нашого шевського цеху…

Тут Зінько миттю розгорнув цехову корогву й поставив її на покутті під божником. Першою справою було обрання цехмайстра на наступний рік. Тут усі братчики закричали в одно, щоб цех-майстром був і далі Безвухий. Така однозгідність братчиків вельми зворушила пана цехмайстра, й він розкланювався на всі сторони та дякував за честь і пошану. Так само скоренько братчики обрали й цехову раду.

Опісля два братчики взяли під руки й вивели на середину гостинної молодого челядника Омеляна. Почалася церемонія визволення з челядництва у майстри та прийняття Омеляна, як майстра, в шевський цех. Цехмайстер підійшов повагом до челядника, поклав йому руку на праве плачко і проказав урочисто, серед тиші, що настала в гостинній.

— Челядник Омелян, син міщанина Семена Вербового, визволяється сьогодні своїм коштом у шевські майстри…

— Хай живе новий майстер! — заволали братчики.

— Чи хочеш, майстре Омеляне Вербовий, належати до нашого цеху? — питав цехмайстер.

— Хочу.

Тоді до Омеляна підійшов Зінько з корогвою, і майстер поцілував краєчик корогви, а за старим цеховим звичаєм, укинув золоту монету до цехової скарбонки.

Цехмайстер потиснув руку Омелянові, а за ним підходили братчики та поздоровляли Омеляна з його визволенням у майстри.

Обміркувавши ще декілька справ, що їх, як правило, вирішували цехові збори, пан цехмайстер порушив знову справу забраного млина.

— Вельми нас болить, достойні братове, жи минуло багато років із того часу, коли райця Коцюба загорнув нам безецно млина, привласнив його собі й не рачить нам його віддати.

— Що каже суд? — загомоніли братчики.

— Нічого, — розвів руками пан цехмайстер.

— Як це нічого? — заволав голосно хтось із молодших братчиків, — адже ж наш позов був внесений вже давно. Доки ж можна ждати?!

— Це правда, що позов був унесений ще за життя покійного гетьмана Мазепи, — говорив пан цехмайстер, — ви, достойні братове, знаєте, жи райця Коцюба знається близько з полковними суддями, а тому нам так важко виграти наш позов.

— Крук крукові ока не виклює, — міркував голосно старий майстер Шило.

— Правда, правда, — сердилися цеховики, — що ми значимо для полкової знаті? В їхніх очах ми сірома… Коцюбові ж грошенята вони полюбляють кріпко…

— Хабарники нікчемні!

— Споганюють козацьку честь!

— Наживаються людською кривдою та салом поростають, — ремствували братчики.

— Послати треба нам жалобу прямо до наказного гетьмана, — вигукнув хтось із молодших майстрів.

— Правильно! Пишімо жалобу до гетьмана, — підхопили цеховики.

Цехмайстер став їх уговорювати.

— Не гарячіться, братове. Жалобу не можемо подавати, бо ж генеральний суд нам нічого не відповів. Якщо б суд одхилив наш позов, а мислю, жи так може вчинити, тоді будемо писати жалобу прямо до гетьмана.

— Може б, хто нас посекундував[66] у генеральному суді? — вкинув і собі слівце цеховий скарбник, майстер Дубко.

— Воно то можна шукати якогось дигнітаря[67], але це нелегке діло, — мовив пан цехмайстер, — говорив-єм із деким з полкової старшини. Бояться. До полковника нам зависокі пороги. Він і слухати нас не стане.

— Нема правди на нашій Україні, — хвилювалися братчики.

— Зачув-єм, — говорив далі пан цехмайстер, — жи наш наказний хоче гостро братися до суддів. До полкових і генерального, й що хоче викорінити підкупство, що розвелося, мов язва, в судах…

— Дав би Бог!..

— Як же ж таки нам буть з млином? — впиралися молоді майстри.

— Може, напишім іще раз прошеніє до генерального суду, щоб розглянув нашу справу, — мовив пан цехмайстер, — побачимо, що з того вийде. Як би там не було, млина не відступимо Коцюбі!..

— Не віддамо, не віддамо! — закричали братчики.

Вечоріло.

У гостинній заясніло світло. Позасвічувано товстющі свічки, й у їхньому світлі снувалися хвилясті струмки диму.

Надворі тиснув мороз і розмальовував чарівні візерунки на вікнах гостинної.

Підкинувши полін у ватран, бо в гостинній похолоднішало, цеховики закінчили збори й стали знову гостюватися.

У гостинну повходили жіноцтво й молодь, і в ній повеселіло. Хтось із молодих цеховиків уже грав на скрипці, а Зінько, штукар на всі руки, побренькував на бандурі, і вкоротці в гостинній завирував танок. Статечні цехові братчики й собі весело притупували, дивлячись, як молодь витанцьовувала. Навіть пан цехмайстер не втерпів і пішов у танок, а пані цехмайстрова вертілася у танку, мов дзига, видзвонюючи дукачами.

Усім було весело.

Здавалося, що ніщо того вечора не замутить веселощів цехового братства, проте, як кажуть, лихо не блукає по лісі, а чіпляється людей. Так оце воно й нагрянуло неждано й на розбавлених цеховиків, їхніх зацних дружин та молодь.

Коли молодь витанцьовувала горлицю, а братчики дудлили калганівку, ввійшов у господу насподівано не хто інший, а сам глухівський райця Касіян Коцюба. Угледівши його, цеховики отетеріли.

Цеховий братчик, скарбник Дубко як підносив кухля до рота, так і впустив його, панові цехмайстрові урвалась мова, а хтось з молодших братчиків, мотнувши головою, вгрівся нею болюче об комоду.

Несподіваний прихід райці Коцюби так заскочив і сполохав цеховиків, що й музика обірвалася, і танцювальники зупинилися в півтанку.

— Щоб таке, панове братчики? — мовив, посміхаючись лукаво, райця, — ви наче злякалися мене? Хіба ж я бусурман, хорони Боже, чи що?..

Поки пан цехмайстер успів розняти рота, Коцюба пройшов повагом по гостинній та підійшов до покуття. Тут він зняв свою боброву шапку, поклонився образам і, поклавши шапку на лавиці, розгладив свій пишний вус. На ньому аж миготів луданний жупан, червоніли сап’янці, а на руках блищали дорогі персні.

— Оце я завітав на ваші збори, — загомонів Коцюба, — щоб скласти вам моє уважаніє, бо ж вас вельце респектують у Глухові. Всі знають, жи ви кебетний[68] люд, мислячий про публікум боно[69], а не якась вонптивна гуфа[70]…

Прикинувши двоє слівець по-латині, райця ще більше збентежив цеховиків. Вони зметикували, що Коцюба прийшов, напевно, з якимсь лукавством, а то й з лихими намірами.

Перший отямився таки пан цехмайстер Безвухий.

— Вітаю достойного пана райцю в моїй скромній господі, — мовив він, кланяючися Коцюбі, — ми вельце раді, жи ви не погордили нами і власною зацною персоною зволили завітати. Чим хата багата, тим і рада, — підніс він чарку гостеві.

— За ваше і всіх цеховиків здоров’я! — підніс чарку райця.

— Пийте на здоров’я! — загомоніли братчики.

— Добряча у вас калганівка, — мовив райця, вихиливши чарку, та й став закусувати пиріжком, — добряча вельми, — говорив він, — така, що й на гетьманський стіл не соромно подати. Спасибі, що почастували… Я, так сказать, не буду вас довго клопотати. Дільце у мене маленьке до вас, — тут Коцюба й вийняв із кишені свого луданного жупана здорову папіряку з притороченою до неї круглою печаткою.

У пана цехмайстра похололо на душі. «Неодмінно якесь лихо», — мигнула йому думка.

Райця Коцюба розгортав неквапливо папіряку, споглядаючи при тому лукаво на цеховиків, котрі насторожені підходили й собі ближче до покуті.

— А що таке? — промовив пан цехмайстер, намагаючися бути спокійним, хоч тривога огортала його все більша й більша.

— Це, панове цеховики, декрет військового генерального суду, — став повагом мовити Коцюба, — за яким млин у літинському присілку належить мені з першим февралем цього Божого року. Генеральний військовий суд вас об том ознаймуєт, жеби ви, ані ніхто інший, не мав ніякого діла в дальшому до того млина, мені й моїм нащадкам належного, а хто чинитиме несубординацію тому декретові, буде під виною і неласкою військового генерального суду…

— Ох лишенько, — забідькалося жіноцтво.

— Що це, бгатці, за кага Божа на нас падає? — захвилювався старий майстер Юхим, відомий із своєї кумедної вимови.

— Ми ще не одержали такого декрету, — мовив стурбований пан цехмайстер.

— На днях його одержите, — говорив райця. — Я одержав його вчера, а знаючи, жи ви маєте нинька ваші збори, прийшов вам оний декрет ознайомити. Так отож, панове цеховики, млин тепер таки мій, і про нього забудьте. Проте, жеби ви не мали поганої мислі про мене, я даю вам сто червінців…

— Як це розуміти? — насторожився пан цехмайстер, підозріваючи знову якесь лукавство підступного райці.

— Зовсім просто. Військовий генеральний суд призначив мені млина. Жеби ви не були кривдні, я дарую сто червінців на ваш цех…

— Бгатці, — підвівся майстер Юхим, — не пгиймаймо його ггошей. Генегальний суд пгизнав непгавно млин гайці, і нам тгеба подати негайно супліку ясновельможному панові гетьманові.

— Добре говорить майстер Юхим! — закричали молоді цеховики.

— Супліку подаймо гетьманові!

— Наш заслужений майстер, братчик Юхим висловив, щоб послати супліку ясновельможному панові гетьманові, — звернувся пан цехмайстер до братчиків, — чи всі тако мислите?..

— Усі! — закричали цеховики.

— Так і буть, — прорік пан цехмайстер, — за твоє великодушшя спасибі тобі, достойний пане райцю, але твоїх грошей ми не приймемо, бо з твого великодушшя проглядає велике лукавство. Коли б ми прийняли твої гроші, тоді замкнули б собі дорогу правуватися з тобою. Хитрий ти, але й ми дещо вчилися. Генеральний військовий суд присудив тобі несправедливо нашого млина, а ми внесемо рекурс[71] до ясновельможного пана гетьмана. Він більше справедливий, як його суди…

— Правда, правда, — закричали цеховики.

— Про мене, — здвигнув плічми райця, — можете рекурсувати до Його Милости. Вонтпю[72], жеби вам щось поміг рекурс. Вогулі[73] ви невдячники, — надув губи Коцюба, — я до вас із серцем, а ви до мене з перцем. Хай буде й так. Не хочете моїх грошей, обійдеться. А млин таки мій, і вам тепер зась до нього…

— Це ми ще побачимо! — скипіли молоді братчики.

— Дулю ви побачите, он що, — розсердився райця, — отакенну дулю, — тут він показав дулю на глум братчикам і, схопивши шапку з лавиці, швидко покрокував до дверей.

— Сірячки! — вигукнув він, грюкнувши дверима.

Хвилину панувала в гостинній мертва тиша. Потім зірвався крик і галас. Братчики лаяли й обзивали райцю, молодші поривалися бігти надвір і були готові нам’яти боки Коцюбі, але їх стримав пан цехмайстер та уговорив, що це може мати погані наслідки для цілого цеху. Цеховики довго хвилювалися, галасали і врадили, що як тільки прийде декрет із канцелярії військового генерального суду, тоді подадуть негайно рекурс до Його Милости наказного гетьмана.

Веселий настрій у гостинній пана цехмайстра Безвухого геть пропав. Лише по деякому часі молодь розворушилася й почала знову танцювати.

Пізно ввечері старі братчики вибиралися тюпати додому й дякували цехмайстрові за гостину. В гостинній порідшало, й молодь весело розтанцювалася. Доволі пізно вночі до гостинної ввалився неждано здоровенний москаль у військовій формі зі шаблею. Він був кріпко п’яненький, так що ледве тримався на ногах.

— Ого! — вигукнув він. — Здесь справжній бенкет… І дєвушкі красиві… Хто здесь хазяїн? — наливай, брат…

— Це підканцелярист Акакій з Малоросійської Колегії, — сказав Зінько півголосом цехмайстрові, — відомий п’яниця й бешкетник…

— Чого тобі, чоловіче добрий, треба в нас? — підійшов пан цехмайстер до Акакія. — В нас цехові збори, й ти в нас непрошений гість. До того ж ти п’яний…

— Яке тобі діло, що я п’яний, — загаласав москаль, — та й взагалі я не п’яний, — заточився він, — ти ото мені чарку налий, а ні, то я сам візьму… й поплясати хочу… он з тією красивою баришнею, — підступав, хитаючися, до Мотрі Горішньої, соромливої красуні, за якою уходжував цеховий братчик Зінько.

Дівчата, лякаючись п’яного підканцеляриста, відступали й ховалися за братчиків.

Зінько заступив дорогу москалеві.

— Слухай, москалю, — мовив він сердито, — чого це ти непрошений вліз, мов ведмідь, до нашої господи? Йди собі геть, поки ми тобі не натовкли твою погану пику!..

— Як ти смієш до мене так говорити?! — закричав Акакій. — Я підканцелярист…

— Будь ти собі й сам генерал, — раз ти п’яний, йди додому й не пакости добрим людям.

— Мені з тобою, хахол, нічого говорити, я хочу плясати.

І п’яний москаль рвонув Мотрю за руку. Дівчина закричала й стала пручатися.

— Пусти дівчину, москалю, — скипів Зінько й схопив за груди підканцеляриста. Акакій рвонувся і бризнув Зінька в щелепу, аж той поточився й був би гепнув на долівку, якби його не підхопили братчики.

— Ах ти ж клятий! — залютував Зінько, кидаючися на москаля.

Підканцелярист був здоровань. Він так і гамсолив своїми кулацюрами направо й наліво цеховиків, які накинулися на нього. В гостинній знявся крик. Жінота стала втікати до другої світлиці. Із грюкотом переверталися столи й лавиці, жалібно задзвеніло товчене скло, розсипалися по долівці пиріжки та пампушки, хрумотів під ногами побитий посуд.

Врешті підканцеляриста таки витурили в сіни, а там і надвір. Зваливши його у сніг, братчики прийнялися його лупцювати й дубасити попід ребра.

У гостинній всі втратили охоту довше гостювати.

Братчики тяглися зніяковіло до своїх шапок і, попрощавшися з хазяїнами, мовчки виходили з будинку. За ними тихо посунуло жіноцтво й молодь.

У гостинній пана цехмайстра спустошіло.

Коло столу сидів темний, мов хмара, пан цехмайстер Безвухий, смикаючи з досади свій вус та споглядаючи з гіркістю на поперевертані столи й лавиці, побитий посуд, потовчені пляшки й чарки, розлиті напої, й розсипані густяком, почавлені й потоптані пиріжки та пампушки.

Засумував вельми пан цехмайстер, що так нелепсько скінчилося гостювання.

Ніколи раніше такого не траплялося.

Вранці другого дня знайдено у снігу зарізаного підканцеляриста Акакія.

Шевський цех оббігла вістка, що щез із города молодий майстер Зінько.

Мотря гірко плакала.

— Тяжке врем’я настає, — мовили, старі цехові братчики, бачачи, як по Глухові вганяються царські люди, шукаючи за вбивниками підканцеляриста.

Лютував мороз.

Червоне, неначе закривавлене, сонце ще більшу стужу заповідало.