Нас розсудить бог

НА ПЕТЕРБУРЗЬКИХ ПРОМЕНАДАХ

Петербург виростав перед їхніми очима широкими брукованими вулицями й великими мурованими будинками. Вони були побудовані майже всі на один зразок і тягнулися струнко, вздовж вулиць, наче солдати, з гострими гребенястими сірими дахами.

По середині ж нового царського міста, яке все розбудовувалося, височіли палати, виблискуючи своїми широкими вікнами, та красуючись мармуровими портиками й колонами.

Тягнулися палати теж уздовж Неви, що її цар убгав силою в кам’яне бережжя, а чужоземні інженери накинули почерез неї кілька могутніх кам’яних мостів.

Пітер[93] уражав своєю могутністю, але водночас навівав якусь незбагненну сумовитість. Її відчув одразу молодий Черниш, який із цікавістю розглядав нову царську столицю, їдучи на коні позаду повоза, в якому подорожували козацькі емісари, знатні військові товариші — Василь Биковський і Семен Рубець.

Черниш не захотів сідати у повіз, хоч обидва емісари наполягали, мовляв, хай бачать москалі, яке достойне посольство приїхало. Все-таки Черниш не схотів в’їздити до Петербургу в повозі та їхав на коні. «Краще видно все», — мовив він. Ще б пак. І так проїхав сотні верств у повозі. «Тьфу, бий його Божа сила, яка далечінь до того гемонського Петербургу. Їдеш, їдеш і подорожі кінця немає».

Ліси, ліси, пустелі, баговиння, тут і там убогі московські села з дерев’яними хатами. У вонючих ізбах повно блощиць і тарганів. Козакам зовсім не хотілося ночувати серед такого плюгавства й вони таборували під голим небом, варили кашу, бренькали на бандурах і розповідали веселі побрехеньки. Вкладалися спати під теплими кереями із грубого сукна. Та ще й накидали на вогнище багацько листатого хмизу, щоб побільше курило й відганяло кляту мушву, що хмарою налягала на валку. Сторожі приходилося не раз розкладати кілька вогнищ, щоб охоронити себе й коней від кусючої погані.

Козацька валка, проїхавши петербурзькими широкими вулицями, вузькими вуличками та провулками, зупинилися перед чималеньким заїздом-гостинницею, що її власником був старий запорожець Зосим Чудило. Це був хитрющий з біса «черкас», як його називали сусіди-москалі.

Меткий і проворний Зосим не міг жалітися на своє здоров’я, незважаючи, що його чуб припав уже давненько сивиною. Ще за Скоропадського він дав тягу в Пітер і там укоротці розгосподарювався на всю губу. Купив просторий заїзд, оновив його, влаштував усередині на козацький звичай і, «любіть та жалуйте!» Для козаків гостинниця Чудила була великою благодаттю, бож до Петербургу приїжджало завжди багато козацької братії по різних ділах, а хто з козаків проживав у Петербурзі, той горнувся радо до гостинного козацького двору.

Зосим зустрів козацьких емісарів із великою втіхою.

— Кого я бачу? — радів він, обіймаючи Рубця й Биковського. — Хоч би записку пустили, що приїжджаєте, вражі сини, — ніби сердився Чудило. — А це що за красунь із вами приїхав?..

— Це син нашого генерального судді Петро Черниш. Славний козак. У батька пішов.

— Вітай, вітай, козаче, в моїй господі, — чоломкався Зосим із Чернишем.

— Митрофане! Андрюшо! — гукав Чудило на своїх слуг. — Виходьте ледарі порядок давати гостям. Покарав мене Бог такими бовдурами, що прямо розпука бере…

— Чого тобі, судар? — виткнулися на подвір’я кудлаті, рижі, вайлуваті москалі.

— Рухайтеся, ледарі, хутчіш! — кричав Зосим на них. — Кімнати маєте на горі, — говорив він емісарам, — поодиночні й чисті. Козаків і службу примістимо окремо.

— А блощиці є? — прищулився хитрюще Биковський.

— Та що ти? — аж обидився господар. — Хіба ти не стояв у мене? Звичайно, що від тієї погані й у Пітері не обженешся, але хвала Богу, в моїй гостинниці їх немає.

— Не сердься, Зосиме, — посміхнувся Биковський, — я пошуткував. Знаю я твою гостинницю. В дорозі було нам так, що де б ми не зупинилися на нічліг, там повно блощиць. Так що довелося нам ночувати під голим небом.

— Поганюча країна ота Московія, — сердився Рубець. — Заїхали було ми оце по дорозі до якогось московського вельможі, як його звать, Петре?

— Хрещатов Павел Павлович.

— Отож то. Прийняв нас не погано. Навіть і вечеря була панська зі сріблом на столі. Погомоніли люб’язно. Господар був у нашому краю. Вельми хвалив нашу гостинність. Та й сам він не погана людина. Ну, значиться, йдемо спати. Слуги завели нас у горішні покої. Всюди аж блищить. Перини і подушки чи не під саму стелю. Ми ото й радіємо. От, виспимося на славу. Полягали. Коли це, брате, кляті блощиці як накинуться на нас, як почнуть кусати. «Заїдять нас блощиці!» — чую, кричить Петро у своїй кімнаті. Вискочив я з-під перини, засвітив свічку, а їх клятих повно у кімнаті, куди лише не глянь. Вбігли до мене Семен і Петро. Міркуємо, що нам діяти. От у Петра зродилася спасенна думка. З покоїв виходив балькон. Так, оце ми винесли крісла на балькон і там прокуняли цілу ніч. Над ранком взявся холод. Довелося закутуватися у свої плащі. Хай йому біс, — обурювався Рубець під голосний регіт Зосима.

Поки козаки та служба й Зосимові слуги поносили в кімнати здорові клунки та ковані залізом подорожні скрині, козацькі емісари повмивалися, переоділися та й пішли обідати. Варила козацьку їжу таки сама господиня, дружина Зосима, приємна козачка, зі слідами давньої великої краси на лиці. Вертляві служниці подавали емісарам і козакам гарячий борщ, жарене м’ясо, воловину, пампушки з олією, а Зосим тут же поставив із повагою на столах пузаті жбани з вареним медом, слив’янкою, та пляшки з прозорою, мов вода, чистою горілкою.

— Випиймо ж за козацьку славу й за вас, дорогі гості! — підніс чарку.

— За твоє здоров’я, побратиме, й за твою паню господиню!

Пообідавши смачненько, козацькі емісари пішли відпочивати та й заснули. Вельми були втомлені. Зосим же гомонів довгенько з козаками, розпитуючи їх про новини в Гетьманщині. Того дня козацькі емісари нікуди не ходили, а ввечері сиділи з Чудилом та цікавилися всячиною з Петербурзького столичного життя.

Другого дня емісари, одягнувшися багатенько, пішли до сенату.

Вони мали добре знайомих сенатських високих чиновників, із якими хотіли обговорити між іншим теж і виєднання авдієнції у цариці, щоб передати їй супліку генеральної старшини. Сенатський обер-секретар Василій Андрійович Макаров довго крутив головою, коли емісари виклали йому таку справу. «Це складне діло, — мовив він, — батюшка цар вельми сердиться на козацьку старшину, що вона вперто домагається вибору гетьмана. Макаров розуміє генеральну старшину, бож він не новак у козацьких справах, але чи добре йти з такою справою до матушки-цариці?»

— Слухай, Василіє Андрійовичу, — мовить Рубець, — вибір гетьмана вельми важлива справа для нас. Тобі про це добре відомо. Нам увесь час одмовляють. Так оце ми надумали попробувати ще й таку можливість, і прохаємо тебе — учини нам милість і виєднай авдієнцію у матушки-цариці. Нагородимо тебе добре.

— Умгу, — мугикає обер-секретар, — усе-таки це діло очень сложное.

— Знаємо, — притакують емісари, — але ти, Василіє Андрійовичу, знаєш найліпше у котрі двері слід постукати, щоб вони нам одчинилися.

— Воно так, — мовить обер-секретар, — можна попробувати. Але, для такого діла потрібно… — й тут Макаров робить рух рукою, що означає гроші.

— За гроші не турбуйся, Василіє Андрійовичу, — говорить Биковський і висипає на стіл золоті рублі. На вид золота в обер-секретаря розгублюються очі. Він напружено міркує.

— Гаразд. Зроблю що требується. Приходьте після завтра із прошенієм і дарунками для Її Величества. Все буде зроблено секретно. Добре, що батюшки-царя немає в Пітері. Попереджую, щоб ви не проговорилися про авдієнцію перед кимось зі сенату.

— Не турбуйся, Василіє Андрійовичу, — заспокоює його Рубець, — ми вміємо мовчати. В міжчасі ми завдамо сенатській канцелярії силу роботи, — посміхається він лукаво. — Світліший вискочить зі шкіри, як побачить з яким крамом ми приїхали до нього.

— Це добре, — притакує обер-секретар, згортаючи рублі. — Приходьте, як я сказав, після завтра до моєї канцелярії. Вас пропустять. Ось тут і пропуск для вас, — і він, накресливши розмашисто кільканадцять слів на сірій картці, подав Рубцеві.

— Спасибі тобі, Василіє Андрійовичу, — дякують емісари. Рубець вручує обер-секретареві маленьку шкіряну торбинку.

— Це що таке?

— Для твоєї дружини маленький подарунок, Василіє Андрійовичу.

Обер-секретар вельми радіє. Він тисне руки козацьким емісарам і відпроваджує їх увічливо до дверей.

— Чи не розщедрилися ми забагато? — міркує півголосом Черниш, крокуючи сенатським подвір’ям, на якому повно мармурових алегоричних статуй, а з пружних грудей Венери бризькає вода.

— Без хабаря тут ніде не обійдеться, Петре, — мовить Рубець, — обер-секретар наш давній знайомий. Коли ми тільки є в Петербурзі, завжди нам помагає…

Другого дня козацькі емісари зі самого ранку вештаються по сенатських канцеляріях і справді завдають сенатським чиновникам чимало клопотів різними заплутаними справами.

Його Сіятельство, граф Андрій Іванович Остерман, імперський віце-канцлер, напускається мокрим рядном на козацьких емісарів, мовляв, йому ніколи читати стільки різних бумаг, що їх вони йому піднесли. У нього повно й так преважливих справ. Ось Його Величество скоро приїде в Пітер, слід про все йому докласти, а вони приїхали й клопочуть голову бумагами. Справжнє безобразіє!..

Козацькі емісари слухають чемно, не моргнувши навіть вусом, крику віце-канцлера. Рубець чемненько й тихо, мов прищулена лисиця, починає говорити, що, мовляв, емісарам вельми прикро, що сміють турбувати Його Сіятельство, знаючи, який він зайнятий, але є немедленні справи, з якими вони приїхали від генеральної старшини, та які вимагають сенатського розгляду, а навіть і розгляду Його Величества.

— Навіщо ж тоді у вас є Малоросійська Колегія? — все ще сердиться віце-канцлер.

— Є справи, Ваше Сіятельство, що їх наш наказний і генеральна старшина просила розглянути поза відомством Малоросійської Колегії.

— Еге. Не ладите ви зі Семеном Лукичем, що?

— Не ладимо, Ваше Сіятельство.

— От, морока мені з вами, — дується віце-канцлер, споглядаючи з-під лоба на гору паперів, що їх поклали йому на стіл козацькі емісари.

— Ні, ви, мабуть, з ума зійшли! — викрикає він по хвилині. — Тут же стільки справ, що їх мені треба розглядати хіба півроку…

— Сміємо сказати, Ваше Сіятельство, — мовить Рубець, — що ми згідні з тим, що Ваше Сіятельство зволили сказати.

— Що-о?! — витріщується граф на козацьких емісарів, не знаючи, чи вони глузують з нього, чи говорять поважно.

— Дозвольте, Ваше Сіятельство, покласти ще одну справу, — говорить Биковський і кладе на столі майже під самі руки віце-канцлера товстенький пакет.

— Збожеволіли. Ви справді божевільні! — кричить віце-канцлер. — Я вас сейчас погоню з канцелярії… От, клятий народ, оті черкаси, — сопе сердито граф, звалюючись важко у широке крісло з різьбленою спинкою і царським орлом.

Козацькі емісари сидять сумирно і їх зовсім не зворушує ані не лякає гнів графа Остермана. Лише Черниш сполохався, почувши як кричить і сердиться віце-канцлер, але побачивши спокійні обличчя Рубця й Биковського, заспокоївся.

— Що це знову ви тут тицьнули мені? — втихомирюється по хвилині віце-канцлер.

— Уклінно просимо поглянути, Ваше Сіятельство, — підводиться Биковський з чемним уклоном.

— Знову якась єрунда, — бурмотить граф. Усе таки він розриває пакетик і на стіл висипаються кілька самоцвітів.

Віце-канцлер міряє очима козацьких емісарів і самоцвіти та крутить головою.

— От чорти. Де ви взялися на мою голову? — говорить він примирливо, ховаючи самоцвіти у таємну скритку свого стола. — Будемо старатися переглянути ваші справи, — підводиться він. — Передайте мій привіт Павлу Леонтієвичу і генеральній старшині.

— Перекажемо, Ваше Сіятельство, — підводяться і собі козацькі емісари.

— Вот хорошо. Приходьте сьогодні на вечерю до мого двору. Буде невелике товариство, — запрошує граф козацьких емісарів.

— Спасибі, спасибі, Ваше Сіятельство, — кланяються емісари.

Другого дня козацькі емісари були на авдієнції у цариці. Сенатський обер-секретар Макаров провів їх довгими коридорами літнього царського палацу до покоїв цариці й, шепнувши щось нишком придворній дамі лейді Мері Гемилтон, він по-змовницьки, підморгнувши емісарам, залишив їх самих.

Цариця прийняла ласкаво козацьких емісарів. Вона розглядала захоплено дорогі подарунки, що їх піднесли емісари, читала поволі супліку козацької генеральної старшини та, задивляючись на вродливого чорновусого Черниша, крутила довго суплікою в руках, неначе не знаючи, що їй вчинити. Цариця була видимо заклопотана. Вона не хотіла відмовити козацьким емісарам, бо їй подобалася їхня чемність і панські манери. Без розшитих золотом мундирів, прикрас, орденів, перук, навіть одягнені скромно, проте своєю чемністю і галянтністю заткнуть за пояс кожного московського вельможу. Не гоже їм відмовити. З другого ж боку цариця Катерина лякалася свого чоловіка, знаючи, що він ставиться неприхильно до козацької старшини.

— Спасибі вам, панове посли, за ваші подарунки. Мені завжди мило бачити ваших земляків у Пітері, — говорила цариця, усміхаючися. — Я помислю над прошенієм вашої генеральної старшини і зроблю, що зможу. Спасибі вам. Я рада бачити у себе послів далекої чарівної Малоросії, про котру мені так багато розповідали…

Прийом у цариці не тривав довго. Придворна дама, супроводжуючи їх крізь покої, була у сьомому небі, коли Черниш заговорив до неї по-англійському. Цієї мови він вчився, перебуваючи на Заході. Лейді Гемилтон запевнила козацьких емісарів, що буде теж прохати царицю, щоб вона поставилася прихильно до козацького прошенія, хоч виглядає, що це буде важкувата справа. Придворна дама була не менше як і цариця, очарована галянтними козацькими послами й сердечно з ними розпрощалася.

Емісари йшли Невським проспектом, на якому завжди було велелюдно, а в торгівні дні прямо глітно. Товпився тут різношерстий люд: купці, ремісники, міщани, канцеляристи, офіцери, солдати, чужоземні, торгівці й моряки. Хто з них займався торгівлею, в того був на грудях невеликий мідяний значок із царським орлом і літерою П. Без такого значка нікому із чужинців не можна було торгувати у Петербурзі. Чужинців тут було чимало. Німці, голляндці, данці, англійці, араби, тут і там чорніли навіть негри. Пивні торгували во всю. Хто зовсім сп’янів та починав бешкетувати чи ліз битися, того миттю хапали за шиворіть і вижбурлювали з пивної. Під мурами сиділи каліки й жебраки та слізно прохали милостині, простягаючи руки до купців та багатіше одягнених прохожих.

Черниш розглядав із цікавістю рухливе галасливе людське стовпище та зупинявся на мості, спостерігаючи невеликі кораблики, човни, душегубки та баржі, що ними була захаращена Нева, по другій стороні якої сіріла грізна новозбудована Петропавлівська кріпость.

Через тиждень лейді Мері Гемилтон, придворна дама цариці Катерини, зааранжувавши зустріч із козацькими емісарами, розповіла їм, що цариця говорила з Петром у справі козацької супліки. Цар вельми лютився, почувши про те, що генеральна козацька старшина поважилася з такою справою звернутися до цариці. Він нагримав на царицю, щоб вона не вмішувалася до таких справ, нагрубіянив, як звичайно, і цариця у сльозах вибігла з його покоїв.

— Well. You know him[94] — розводила руками лейді Гемилтон, висловлюючи при тому подяку козацьким послам за їхні подарунки, якими вони теж не забули і її обдарувати.

— Добре, що маємо й серед царициного оточення приятельку, — говорили емісари.

За декілька днів спішний гонець з України привіз листа від наказного гетьмана з дорученням, щоб Биковський негайно повертався в Україну та поспішав якнайскоріше у Глухів, а Рубець і Черниш, полагодивши доручені їм справи, повинні теж не баритися зі своїм поворотом в Україну. З Полуботкового листа вичувалася хвилююча турбота й емісари почали готуватися в дорогу. Але, в міжчасі, граф Гавриїл Іванович Головкин, великий канцлер, прислав їм запрошення на вечірній баль у літньому палаці, що мав відбутися за кілька днів.

Рада в раду емісари вирішили, щоб Биковський вибирався таки в дорогу, а Рубець і Черниш залишаться ще декілька днів у Петербурзі й підуть на царський баль.

Так і зробили.