Нас розсудить бог

НЕВДАЧА

Шинкар зустрів гостей улесливо та низенькими уклонами.

— Вітайте, вітайте, достойні панове, в моїй убогій господі!.. Бачу, що ви втомлені здорово. Чи ж зволите відпочати? — наскакував пейсатий шинкар, розглядаючи з цікавістю небуденних гостей, котрі несподівано заїхали перед його корчму.

— Відпочити то можна, — загомонів кремезний, літній козак, багато одягнений, — спека, крий Боже. Тебе, шинкарю, як звать? — перепитав він.

— Хаїм, Хаїм, ясний пане, — гнувся шанобливо шинкар.

— Так ось, Хаїме, вели доглянути наших коней. Служку якого-небудь хіба маєш, ні?! Хай дасть коням їсти, а потім напоїть. Не слід їх зразу ж поїти, — остерігав козак.

— Буде зроблено, як велите, ясний пане, — розкланювався шинкар. — Гершку, Гершку! — загукав він у двір.

Через хвилину підбіг до нього рудуватий хлопчище, якому шинкар і звелів зайнятися кіньми.

Подорожні, стріпавши пилюгу з одягу, зайшли в корчму й розсілися на лавицях коло столу. Вони зневажливо розглядали шинкаря, який прийнявся стирати стіл брудною ганчіркою та крутили носами.

— Цей жидюга жахливо брудний, — скривився один із подорожніх, — та й шинок виглядає мов свинюшник.

— Тут і справді нехлюйно, — зауважив молодий чорновусий подорожній, — у нас, у Парижі, теж не бракує жидівських шинків, але там усе таки чистіше, як у цій норі.

Подорожні розмовляли свобідно по-латині, і шинкар розчарувався. Його вельми цікавили чужоземці і йому аж не терпілося, так хотів нав’язати розмову з козаком, який так само вільно розмовляв по-латині зі своїми товаришами.

— Слухай, шинкарю, — звернувся козак до Хаїма, — за те, що ми заїхали до твоєї препаскудної халабуди, подай нам обідать. Пити нам хочеться щось холодного. Полізь у погріб і добудь щонебудь добряче. З обідом спішися, бо ми здорово проголодніли.

— Сейчас усе буде готове, — замотався шинкар.

За деякий час жидівка почала розкладати на столі миски, тарілки, ложки, ножі й чарки, а перегодя молода чорноока жидівка внесла посудину із запашним борщем і стала наливати у миски. В міжчасі шинкар приніс із погребу холодну слив’янку, яка подорожнім вельми припала до смаку.

Поївши борщу, подорожні взялися уплітати гречану кашу зі смаженою ковбасою і зпивали її раз-у-раз слив’янкою.

Хаїм, стоячи за шинквасом, не знаходив собі місця, так хотілося йому дізнатися, що це за компанія заїхала до його корчми. Крім своєї цікавости, шинкар мав іще доручення від московського полковника, який стояв із своїм полком у найближчому городі, щоб доносити в його полкову канцелярію про всіх, хто приїжджає і зупиняється в корчмі, а найпаче доносити про кожного проїжджаючого чужинця та козацьку старшину.

Тож не диво, що Хаїм витріщувався на подорожніх, котрі в його очах були немало химерними людьми. Ось, скажемо, довгов’язний чолов’яга з чорною кучерявою чуприною, з безкольоровими очима, що так і сидить мовчуном. Його ж сусід, широкоплечий та широколиций мужчина з тоненьким гострим вусиком та з такою ж борідкою, — людина, так сказать, балакуча, бо все гомонить мовою Ціцерона, якої Хаїм, на жаль, не розуміє.

Не подобався Хаїмові старший уже віком подорожній, бо він згорда та зневажливо глипав на шинкаря, а його сірі холодні очі так наче й говорили: — як це я попав у таку поганючу корчму? Козак не цікавив Хаїма особливо. От собі козак, либонь, багатенький, без ніяких старшинських відзнак, виходить вчився в молодості, бо чистить зі своїми компаньонами по-латині. Мабуть, з якоїсь полкової канцелярії. Чимало такої полкової братії товчеться по Гетьманщині з різними ділами. Все таки Хаїмові страх цікаво, хто оті людці в широкополих плащах, у химерних високих капелюхах із задертими вгору крисами, та ще й із пучечками павиного піря? З далеких країн, виглядає, приїхали. Хаїм аж пісніє на виду від жалю, що не розуміє про що говорять чужинці. Коли б він так розумів, то йому напевно злетіла б із голови брудна ярмурка, очі стали б рогом із ляку. Та й пігнав би він щодуху в город донести царським людям, що йому довелося почути в розмові незнайомців. Що так не сталося, то видно в тому Божий палець, бо Хаїм по-латині не знав, та й нічого не розумів із того, що говорили подорожні.

Вони ж поїли, вийшли з корчми та й полягали в холодку, під крислатою липою.

Козак звелів Хаїмові принести ще сливовиці й компаньони живо потягнулися до холодного напою.

— Чи не слід би нам вирушати в дорогу? — мовив чорновусий.

— Відпочиньмо ще, — закурював люльку мужчина з панським обличчям.

— Та й гаряче у вашій країні, герр гавптман[102], — звернувся він до козака.

— На півдні ще гарячіше, пане графе, — посміхнувся козак. — Літо в Україні гаряче…

— Я б охоче подрімав, — потягався на траві чорновусий молодик. — Може б ми справді тут перепочили й вибралися в дорогу у надвечір’я.

— Не поспіємо на час до Києва, — міркував козак. — Наші приятелі будуть хвилюватися. Крім того, не вельми безпечно тут зупинятися довго. Кожної хвилини чортяка може наднести москалів, а нам ліпше з ними не зустрічатися. Побудемо тут іще яку годину та й поїдемо…

Через годину подорожні почали збиратися в дорогу. Козак погукав хлопця, щоб привів коней та розплатився щедро зі шинкарем. Хаїм, ховаючи гроші, таки не втерпів і поцікавився куди їдуть подорожні.

Козак, посміхнувся під вусом. Знав, що шинкар питатиме. Але сотникові Андрієві Нечуєнкові добре було відомо, що шинкарі є на московських послугах і доносять царським людям про проїжджаючих, а головно чужинців, котрі зупиняються в їхніх шинках.

— У Глухів їдемо, шинкарю.

— Ой, вей, яка далека дорога…

— Еге ж, — притакнув сотник, — далеченько, але мої приятелі звикли вже до далекої дороги. Адже ж із самої Венеції їдуть…

— Ой, вей, — розняв Хаїм руки, — із такої далечі?..

— Вони купці, — стенув плічми сотник, сідаючи на коня, — скло хочуть продати в Гетьманщині, а там, може, в Петербург подадуться.

Хаїм розкланювався низенько від’їжджаючим, глядів довгенько їм услід, а коли вони сховалися за узгір’ям, він загорлав на весь двір:

— Гершку! Чуєш Гершку! Виводь миттю коня мені!

— Що таке? Куди ти рвешся? — занепокоїлася Хаїмова жінка, бачачи, як Хаїм швиргонув із себе засмальцьованого лапсердака і надів нову свитку.

— Тш, тихо, не говори нікому, що я поїхав у город, — метушився шинкар.

— Чого це тобі захотілося гнати в город, у таку спеку? — допитувалася жидівка.

— Ну, ну, маю там пильне діло. Мушу їхати…

Жидівка так і не допиталася шинкаря, чого це йому гарячиться гнатися в город і пішла в корчму, бо у двір в’їхали два козаки, мабуть, посильні гінці, геть вкриті пилюгою, а Хаїм, виїхавши з двору, став підстьобувати свою конячину, щоб чим хутчіше дібратися у город.

Він ніяк не повірив словам козака, що подорожні — купці з Венеції. Хіба ж купці так виглядають? Хаїма годі обдурити. Мало ж усякого люду довелося йому бачити? Які ж вони в біса купці? Це вояки, та ще й такі, що, ого, ого… Козак теж пройдоха хитрюща. Бреше й не заікнеться, — міркував Хаїм.

Пізно вночі подорожні добилися до Києва та й заночували в заїзді міщанина Луця.

Другого дня вранці у двір зайшли Зиновій Любович і Богдан Метелиця. Луць завів їх до великої кімнати, в якій зібралися після сніданку подорожні.

— Вітайте, молоді побратими, — привітав їх радісно сотник Нечуєнко, — прошу брижче до столу й знайомтеся.

— А, старі знайомі, — підвівся із крісла граф фон Герц і потиснув їм руки. — Приємно з вами знову зустрітися.

— Будьте знайомі, — підвів сотник прибулих до довгов’язого мужчини. — Це гавптман Орликового полку — Євстахій Лелека, це лейтенант Андрій Залуцький, а це осавул, Гнат Дядуренко. А це наші молоді приятелі, з якими ми мали тут зустрітися — Зиновій Любович і Богдан Метелиця. Сідайте до столу та пригощайтеся малинівкою.

— Добряча малинівка, — похвалив напій граф фон Герц.

— Діло таке, — мовив сотник Нечуєнко, сідаючи й собі до столу. — Ми, мазепинці, затіяли вбити Вельямінова. Вбити такого поганця ніби легко й не легко. Бож він падлюка бережеться. Коло нього повно московської охорони, що й миш не пролізе. Вельямінов знає добре, яким гаспидом на нього дишуть, тому й бережеться. Обмірковували ми різні фортелі, щоб його згладити таки в Глухові, ніяк не виходить. Коли я останньо зустрічався з Аскер-пашею, ми довгенько говорили про різні способи, як би можна відправити Вельямінова на лоно Вельзевува. Ясний пан граф і наші приятелі із Франції були повідомлені про цю затію і вони хочуть нам допомогти. Виглядає, що найлучче було б втовкти Вельямінова десь поза Глуховом, а не в самому городі.

— На ловця і звір біжить, — посміхнувся Любович. — Наш приятель Кваша, ясний пан граф його знають, — звернувся він до графа, — влаштувався в Малоросійській Колегії. Від нього ми тепер і маємо змогу дізнаватися про все, що там діється, а це вельми нам пособляє в нашій дії. Оце передучора Кваша сповістив нас, що Вельямінов виїжджає в Київ на зустріч із князем Голіциним. Складається напрочуд добре. Ви прибули до Києва і Вельямінов приїжджає…

— Це справді щасливий збіг обставин, — притакнув сотник. — Коли це так, тоді давайте обміркуємо як нам розправитися з Вельяміновим тут, у Києві. В дорозі нічого не вийде. Хоч би й влаштували засідку на нього, то не дамо ради охороні. Звичайно, його супроводить сотня драгунів чи райтарів.

— Так тоді думаймо про діло в Києві, — мовив граф.

— Треба підслідити як Вельямінов десь покажеться без великої охорони, а тоді кинути на нього ось таку штучку, — поклав гавптман Лелека на стіл невеличке залізне округле ядро з льонтом.

— Бомба? — здивувався Метелиця.

— Егеж. Ручна бомба. Невеличка, але грізна, — пояснював Лелека. — Треба запалити льонт, потримати хвилину, а потім і швирнути її далеченько, бо інакше коли вона розірветься близько, може покалічити, а то й убити, бож вона розривається на шматки, а вони розлітаються доволі широко довкола місця вибуху.

— Не так то легко можна буде дібратися до Вельямінова, щоб кинути на нього бомбу?

— Звичайно він їздить у кареті, — говорив сотник Нечуєнко. — Це я знаю з Глухова. Попереду і ззаду карети їде кінна охорона. Коли б так удалося вловити пригожий момент і почастувати його такою галушкою?

— Може б його застрелити?

— Не легке теж діло, — похитав головою сотник. — Близько до Вельямінова нікого не допускають із посторонніх так, щоб можна було його застрелити з пістоля. З мушкета в городі годі теж у нього стріляти.

— Чи не можна б пробратися вночі, туди де він перебуватиме й колупнути його ось такою залізячкою? — вказав граф на свій кинджал.

— Не вийде діло, пане графе, — мовив сотник. — Вельямінов гостює у князя Голіцина. Князеву палату пильно стережуть. Коли приїжджає Вельямінов, тоді сторожу подвоюють. Довкола палати височенний мур. Я знаю як розположена палата князя Голіцина. Не раз довелося мені мишкувати коло неї, — посміхнувся хитрюще сотник Нечуєнко. — Знаю, що не вдасться туди пролізти. Виглядає, що нам треба думати таки, як кинути бомбу на Вельямінова.

— Ми послідкуємо за Вельяміновим, — сказав Любович, — може щось нам удасться розвідати від князевої служби. Коли щось розвідаємо, зійдемося знову й будемо обмірковувати.

— Гаразд, — заявив граф фон Герц. — А тим часом ми підемо до ратуші, покажемо там наші купецькі грамоти та будемо швендяти поміж київськими купцями, щоб усім було відомо, що ми купці із Франції і щоб нас москалі не підозрівали, бож відомо, що вони поганці слідкують пильно за кожним чужинцем.

— Тоді й до діла, — підвівся сотник Нечуєнко. — Зійдемося тут у цій квартирі через три дні…

Поки Любович і Метелиця «ловили язика» серед москалів, граф фон Герц із орликівцями наробили й справді чимало клопоту київським райцям. Вони говорили лише по-французькому й розводили руками, коли райці намагалися розговоритися з ними, хто по-німецькому, хто по-латині, по-польськи, по-італійськи, чи по-турецькому. Стурбовані райці погнали писарчука до київського купця Софрона, про якого знали, що він вміє варнякати по-французькому, й аж коли прийшов Софрон, зраділі райці могли розговоритися з купцями та прийняли до відома, що купці приїхали купити бобрових хутер і поїдуть до Глухова.

Купці мусіли теж показати свої грамоти московському капітанові, який сидів царським урядником у київській ратуші, а інакше кажучи, був «оком і вухом» київського губернатора.

Після того граф і орликівці справді швендялися по купецьких складах і купували дорогі хутра. Вони наробили великий розголос серед купців своєю вередливістю і вмінням довго й вперто торгуватися. Вони сердечно реготалися наодинці зі своїх витівок та зі свого несподіваного купецького хисту. Реготалися дуже й козаки, слухаючи їхньої розповіді.

— Ми теж можемо дечим похвалитися, — мовив сотник Нечуєнко. — Коли ви, панове, займалися купецьким ділом, ми вешталися всюди, де тільки можна було щось розвідати. Повезло нам добути «язика» із князевої служби. За гроші москаля все можна купити. Це нам ковінька на руку, бо знаємо тепер що і як. Отож Вельямінов уже приїхав і замешкав у князя Голіцина. Виїздить рідко. «Язик» говорив, що Вельямінов має намір прогулятися одного дня галерою по Дніпру. Коли б це так, тоді буде нагода кинути на нього бомбу в київській пристані або по дорозі до неї.

Обговорювали довго всі способи й вирішили, що треба готувати замах на Вельямінова, коли він вибереться на прогулянку Дніпром. Виринула при тому суперечлива справа. А що, як із Вельяміновим їхатиме князь Голіцин? Сотник Нечуєнко заявився проти того, щоб убивати князя Голіцина. Князь ставився добре до козацтва, а часто й допомагав. Граф і орликівці заявили, що не знають ближче князя Голіцина. Якщо ж є думка, що не слід його вбивати, тоді вбивство Вельямінова в дорозі до пристані відпадатиме, коли з Вельяміновим їхатиме князь Голіцин. А якщо Вельямінов їхатиме сам, тоді на нього належить кинути бомбу.

Через два дні козаки довідалися від свого «язика», що Вельямінов таки вибирається наступної суботи на прогулянку Дніпром. Мабуть, поїде сам, бо князеві Голіцину нездоровиться.

Закипіла праця.

Змовники навідалися до пристані, обслідували уважно кожну закутину, дорогу, вуличку й вирішили, що найдогідніше буде кинути бомбу таки в самій пристані, коли карета зупиниться перед довженним дерев’яним помостом, до якого була пришвартована галера князя Голіцина. Здовж дороги до того помосту є будинки та склади, так що Метелиця, який сам охоче погодився кинути бомбу на карету, матиме можливість метнутися прожогом між будинки і згубитися у вузьких вуличках.

Настала субота.

В пополуденних годинах прогулюється у пристані молодий дячок.

У нього подорожна торба, перевішена через плече, а в руках ціпок. Так і видно, що дячок наготувався кудись у дорогу. Ген, оподалік, сидять собі на камінній лавиці сумирно козаки, п’ють пиво й гуторять про всячину. Сидять там теж — сотник Нечуєнко й Любович. Їм добре видно кожний рух подорожнього дячка — Метелиці.

А в цей час купець Коновка, що посідав тут, у пристані, склад із хутрами, має чимало мороки із французькими купцями, котрі навідалися до нього й торгуються за хутра. Розговоритися з купцями важкувато. Сусід-купець, жид, знає декілька слів по-французькому і з його допомогою ведеться торг. Купці-французи вперті й завзятюще торгуються. Ще гірше жидів.

У надвечір’я спека лагідніє. Всюди пожвавлюється рух. Перегодя проїздить дорогою невеликий відділ московських драгунів із київської московської залоги, а через деякий час на дорозі, обсадженій липами, показуються вершники. За ними котиться карета. За нею їдуть знову драгуни.

Це їде Вельямінов.

Подорожній дячок — одна напруга.

Коли карета проїжджає повз нього, дячок риється запопадливо в торбі, а відтак блискавично вихоплює з неї округле залізне ядро з горіючим льонтом і, розмахнувшися, кидає нею за проїхавшою каретою.

Страшний вибух стрясає повітрям. На всі сторони бризькає залізо.

Зойк, крик, квичання покалічених коней, дзеленчить скло, що повилітало з вікон. Люди розбігаються на всі сторони. Дячок і собі кидається навтікача, коли тут на нього наскакують драгуни, що вигулькнули несподівано з бічної вулиці й рубають його шаблями.

У пристані піднімається велика паніка. Налякані москалі починають стріляти куди попало. Перехожі із криком ховаються до складів та куди хто може. На дорозі лежать побиті й покалічені коні, драгуни, розбита карета. Через деякий час збігається київська городська сторожа, наїздить повно москалів, котрі ганяються мов несамовиті по пристані.

Пізно ввечері стає відомо, що якийсь невідомий дячок кинув бомбу на карету й вона розірвала на кусники царського генерала Павла Павловича Акунова, який відправлявся горі Дніпром на північ. У Вельямінова вийшла якась затримка й він не поїхав на прогулянку.

Змовники сердечно жаліли за Метелицею, а Любович погодився сповістити батьків про загибель їхнього сина.

Сталася невдача.

Ніхто не сподівався, що Вельямінов не поїде на прогулянку, а замість нього відправлятиметься в дорогу генерал Акунов. Але замах таки налякав Вельямінова й він чимскоріше залишив Київ та під дуже сильною військовою охороною подався назад до Глухова.

Через кілька днів опісля вирушили в дорогу до Глухова також і статечні французькі купці, везучи на возах накуплені хутра.

Мазепинці не закидали думки розправитися з Вельяміновим.

Шукали тільки відповідної нагоди.

Її не було…