Нас розсудить бог

СМЕРТЬ ГЕТЬМАНА

Сіра похмура камера.

Серед гнітючої тиші скиглить у ній невимовна туга.

Мале віконечко, промережене товстозаліззям, вкрите морозом і геть засніжене.

Коли ж зривається хурделиця, тоді вона жбурляє у віконце пригорщами сипкого снігу й замітає його до самого верху.

Камера невелика.

В ній тверде ложе, стіл, стілець та залізне відро-потребник, що його щоранку виносять з камери в’язні-послужники. Двері окуті залізом. У них невеликий отвір, крізь який сторожили заглядають час до часу у камеру.

Та ще в камері є грубка, в якій слабувато топиться. Щоранку робочі в’язні приносять кільканадцять полін, розкладають вогонь і він, хоч слабуватий, рятує наказного гетьмана від стужі. Топили теж скуповато в інших камерах, і в’язні, хоч їм були видані захисні овечі тулупи, весь час мерзли.

Наказний гетьман з’єднав собі скоро довір’я в’язничного лікаря — німця, який заходив частенько в камеру, розповідав Полуботкові новини, а теж був особою, завдяки якій козацька старшина втримувала зв’язок між собою у Петропавлівській в’язниці.

До пізньої осени 1724 року наказний гетьман хоч і занепадав здоров’ям, але тримався. Завів собі своєрідний режим. Проходжувався по камері, читав Біблію, одиноку книжку, що її було дозволено йому мати в камері. Скільки разів він проміряв кроками свою камеру од столу до дверей і рахубу згубив. Мабуть, зайшов би пішком в Україну.

Ходив і думав. Часом думки не клеїлися, розбігалися. Інколи голова важіла довбнею, і гетьман не був у спромозі що-небудь мислити.

Після серцевих приступів, що схопили були Полуботка в новембрію, він почав чахнути.

Йому стало важко віддихати. Коло серця давило й щеміло. Наказного гетьмана схоплювала часто гарячка. Не міг їсти й уже з трудом, помаленько човгав по камері.

Дедалі серцеві приступи повторялися, й лікар розводив безрадно руками.

З колишнього повнотілого Полуботка залишився худощавий, вимучений і виснажений в’язень, із хворобливим блиском очей, від яких ніяково нітився комендант фортеці, який час до часу Навідувався до Полуботка.

Наказний гетьман відчував, що дні його життя почислені.

Просив лікаря, щоб повідомити старшину, а коменданта фортеці-в’язниці, щоб прислав священика-українця.

Сповідався довго й щиро.

Сивоголовий панотець Сава був зворушений і обтер сльозу. Ось, іще один борець за права козацького народу лежить на смертнім ложі.

Догоряє…

Чесний козак, який не лякався сказати цареві правду у вічі.

Через кілька днів після сповіді Полуботкові наче полегшало. Він зміг устати з ліжка й, опираючися на палицю, ступав крок за кроком по камері, на втіху лікареві.

Проте радість лікаря була передчасною.

У другій половині декембрія[106] у наказного гетьмана знову почалися серцеві приступи й він дуже мучився, а часто і втрачав притомність.

Одного дня, коли лікар заходився коло хворого гетьмана, в камеру вскочив фортечний офіцер, відчиняючи широко двері. Згинаючися дещо, в камеру ввійшов несподівано цар Петро, в супроводі коменданта в’язниці.

Лікар зігнувся в низькому поклоні.

Цар окинув поглядом похмуру камеру й кивнув присутнім, щоб вийшли. Офіцер причинив тихо двері.

Цар підсів на стільці біля ліжка хворого.

— Сказали мені, що ти важко хворий, Павле Леонтієвичу, і я оце прийшов провідати тебе.

— Спасибі, царю, — тихо і кволо промовив гетьман.

— У тебе із серцем погано, — мовив цар, — треба тобі лікуватися.

— У в’язниці не вилікуюся.

— Отож, я і прийшов поговорити з тобою, — сказав цар, опираючися міцно на свою палицю.

Хоч це ще був день, на столі горіла свічка. В її блідому світлі схороване лице гетьмана то жовтіло, то вкривалося смертельною блідістю.

— Тобі треба лікуватися, — говорив цар. — Звичайно, у в’язниці не вилікуєшся. Я хочу запропонувати тобі, щоб ми помирилися. Коли це станеться, сьогодні ж таки тебе заберуть у лікарню, а, одужавши, ти поїдеш в Україну. Ти і вся твоя старшина.

— Ти, царю, хочеш миритися, — мовив із трудом Полуботок. — За яку ціну?

— Заявиш у сенаті, що ти, сповняючи обов’язки наказного гетьмана, допустився певних помилок, що їх ти жалієш і прирікаєш у майбутньому слухатися свого государя. Оце й все.

— Ні, не все, царю! А що з Україною? З її правами? Її майбуттям?..

— Що тобі Україна засіла в голові, Павле Леонтієвичу? Я її не з’їм. Вона залишиться в моєму государстві, а ти будеш її гетьманом.

— Ти, государю, сказав, що Україна залишиться у твоїй імперії. Оце й бачиш, як ми розходимося. Ти хочеш із України зробити звичайну губернію свого государства, а я хочу, щоб вона була вільною країною…

— Павле Леонтієвичу, — засовався цар на стільці, — я тебе вважав завжди розумним чоловіком. Давай будемо говорити відверто. Я збудував імперію. Бог один лише знає, скільки я вклав труду, скільки жертв вона коштує. Мене лають і клянуть. Називають Антихристом. Я поклав свого сина під топір за великоруську імперію. Мої люди задурні, щоб мене розуміли. Хібащо історики будуть розуміти. Мовиш, що я хочу зробити губернію з України. За мого володіння я лишу її такою, як вона є тепер.

— Забезпечиш її права і вольності, розв’яжеш Малоросійську Колегію і дозволиш на вибір гетьмана?..

— Малоросійської Колегії ліквідувати не треба. Хіба ж у ній ти і генеральна старшина не засідають? Ви всі не любите Вельямінова. Заберу його геть, а головою Колегії зроблю тебе. Гетьмана вибирати не треба, бож ти будеш призначений гетьманом.

— Це не буде воля козацького народу…

— Чепуха. Чого тобі турбуватися, кого нарід хоче чи не хоче? Государева воля є законом для усіх. Ти ж будеш моїм заступником в Україні, з набагато більшими правами, як їх мав Скоропадський.

— Про себе я не мислю, государю, а про мою отчизну. Не хочу я ходити в почестях і тримати булаву, коли моя отчизна буде закріпачена.

— Хіба ж я закріпачую Україну? Вона й так має набагато більші вольності, ніж будь-яка земля в моїй імперії. Ніхто з моїх наслідників не схоче вилучити її зі свого государства.

— Але ти можеш, государю.

— Не можу. Я був би поганим володарем свого государства, коли б позбувся України. Вона залишається в моєму государстві.

— Тоді нам важко миритися, государю. Ти будуєш свою імперію, а я хочу волі для свого народу.

— Якої ж волі ти хочеш? Хіба ж Україна її не має?!.

— Ні, не має, царю. Ти прочитував напевно наші супліки й жалоби і знаєш добре, як твої люди поневолюють Україну.

— Мої люди — ведмеді, сам знаєш. Коли б вони такими не були, то я не стягав би з України духовників та книжних людей, щоб їх учили. Це теж одна з причин, що Україна мусить залишитися у складі моєї імперії, щоб ваші люди цивилізували моїх ведмедів. Ти говориш про поневолення, а глянь, скільки твоїх людей є на різних високих становищах у моїй імперії. І буде їх іще більше.

— Ми, окремий нарід, государю. Ми волелюбний нарід — і хочемо волі, бо це наше право під Богом, Україна може жити у злагоді із твоєю імперією, помагати тобі, але як вільна країна, на кшталт європейських країн. Кажеш, що тобі неможливо її визбутися, так тоді погодися повернути всі наші втрачені права й вольності, приналежні нам згідно з Переяславською угодою, загарантуй нам їх, розв’яжи Малоросійську Колегію, дозволь вільним вибором обрати гетьмана, виведи хоч би частину свого війська з України і трактуй нашу землю, як скажемо, союзну країну. В такому характері буде можливе мирне співжиття наших народів тепер і в майбутньому.

— Вимагаєш од мене, Павле Леонтієвичу, неможливого. Права й вольності твоєї землі я можу загарантувати. Можна теж зробити перегляд Переяславських пунктів. Ти будеш гетьманом. Чого ж ти ще хочеш?

— Хочу, щоб Україна була вільною.

— Ти, вельми впертий, Павле Леонтієвичу, — нахмурився цар. У нього вже червоніло й смикалося обличчя. — Я роблю тобі уступки, як нікому раніше не робив. Навіть хитрунові Мазепі, а ти їх відкидаєш…

— Не можу, государю, їх прийняти, — говорив тихо Полуботок, — бо я вчинив би тяжкий прогріх супроти моєї вітчизни.

— Як ти смієш відкидати мої пропозиції, — вибухнув гнівом цар. Він зірвався зі стільця і забігав великими кроками по камері. — Знай, — закричав він до хворого гетьмана, — що я тебе згною тут, у в’язниці. На дибу тебе підійму, а зламаю твою впертість. Як смієш не слухатися мене, свого государя?!.

— За кров, жертви й муки мого народу, смерть мені не страшна, государю. Я скоро помру. Вкоротці, ми обидва станемо на Божому суді. Й тоді Бог розсудить Павла з Петром…

Цар спалахнув лютим гнівом.

Схопив обіруч палицю і ледь не кинувся на хворого гетьмана. Але стримався і, окинувши лютим поглядом Полуботка, круто повернувся й, відчинивши з розмахом двері, вийшов із камери. На коридорі він кинувся лупцювати палицею в’язничних сторожів, котрі проходили повз нього, й огрів по плечах в’язничного офіцера.

Хвилююча розмова з царем вельми розтривожила гетьмана.

Увечері того ж дня його схопив знову гострий серцевий приступ. Лікар натирав його похуділі груди якоюсь мастю та поїв зіллям.

Уночі гетьманові погіршало. Він гарячкував, зривався, марив.

Не полегшало гетьманові й наступного дня.

Він уже не впізнавав нікого. Розмовляв шепотом то хрипучим півголосом із духами Хмельницького, Виговського, Мазепи:

— Ви приходите по мене?.. Так, так, я піду з вами… будемо разом добувати волю нашій отчизні…. Поб’ємо Петра на голову… Він же Антихрист!.. Козаки мусять боротися за свої права, бо стануть московськими рабами. Й вічно ходитимуть в ярмі… Борони нас, Бо, — викрикнув наказний гетьман, підвівшися на ліжку. В тій хвилині він зойкнув і повалився на ліжко.

Лікар узяв його за руку.

Наказний гетьман Павло Леонтієвич Полуботок не жив.

— Гешторбен[107], — сказав лікар із сумом комендантові фортеці, який саме прийшов одвідати хворого гетьмана.

Комендант зняв з голови хутровий ковпак.

— Покой души его!

Перегодя забовкали сумно дзвони.

Повідомлена лікарем про смерть Полуботка, козацька старшина молилася у своїх камерах за впокій душі гетьмана-мученика.

Про смерть Полуботка сповістили негайно царя Петра.

Не сказав нічого. Тільки довго ходив мовчки по своїй канцелярії. Сумовито гомоніли дзвони Петропавлівської фортеці-в’язниці. Бам… бам… бам — бам… бам!..

Наче ридали.