Нас розсудить бог

ДИВА КОЗАЦЬКОЇ ЗЕМЛІ

— А-а-а!..

Магістер Жак Фреро позіхає так сильно й голосно, простягаючись у ввесь ріст під грушею, що лякає вертлявих горобчиків і вони цвірінчать, підстрибують на гілках та приглядаються з цікавістю незнайомцеві, якого вони ніколи не бачили на хуторі, а який, розлігшися безтурботно в садку, смакує раз-у-раз слив’янку з пузатенького жбану.

— Ху! Втомився, хай йому лихо, — крехче пан магістер і потягається ще дужче під розлогою грушею.

— Славна ж слив’янка у цього сотника, — облизує губи пан Фреро, — та багатенький він, — міркує гість, споглядаючи зі садку на просторе багате дворище сотника Олексія Кульбабенка.

Розкинулося воно широко.

Забудоване клунями, стайнями, сажами, дебелими коморами й повітками. Потойбіч саду потягнулися врожайні ниви, а на пагорбі високий вітряк розвісив свої широкі крила.

Житловий будинок сотника Кульбабенка не був вельми панський. Зате просторий, із ганком і багатьма світлими вікнами. Будинок був під новою червоною черепицею, і вона вирізнялася різко своєю червінню серед зелені та солом’яних стріх інших будинків сотникового дворища.

Пана магістра прийняли радо. По-перше, що не казати, він чоловік учений, по-друге, чужинець із далекої Франції, що, маючи глейсти від французького уряду й Петербургу, може подорожувати по всій Україні. Раз він подорожує, то новинок усяких знає чимало. По-третє, гінець, що приїхав із паном магістром з миргородської полкової канцелярії і значився повіреною людиною вельможного пана полковника Данила Апостола, вспів уже нашепнути сотникові на вухо, що гість, так би мовити, «свій чоловік» і знає багато дечого цікавого про Мазепинську еміграцію. Та ще коли пан магістер Фреро почав розмовляти зі сотником і його вродливою дружиною по-українському, не диво, що Кульбабенки прийняли його мов рідного, наполягаючи, щоб він відпочив на їхньому хуторі, після втомлюючої довгої подорожі з Петербургу до Глухова, а звідтіля до Миргороду, а з Миргороду до Залісся.

Увечері, першого дня приїзду гостя, сотник Кульбабенко гомонів довгенько із ним наодинці і відходив на спочинок вельми задуманий. Гостя він перестеріг, щоб у розмові з іншими був обережний, бо за лихо не важко. Настали такі часи в Україні, що треба тримати язик за зубами, бо ж розвелося всюди повно всяких шпигів і донощиків, котрі вислугуються москалям на всі лади. Магістер Фреро притакнув сотникові. Це йому відомо. Перестерігали його про те й в гетьманській канцелярії в полковничій. Що воно було так, переконався магістер дуже скоро.

Третього дня після його приїзду на Кульбабенків хутір навідався до сотника його сусід, бунчуковий товариш Лука Химчук. Чи він заїхав на хутір випадково, просто по-сусідському звичаю, чи дізнався, що в Кульбабенків гостює гість-чужинець із Франції, Бог один знає. Настирливі запити бунчукового товариша насторожили відразу пана магістра, а ще як він углядів у часі розмови, як сотник Кульбабенко поклав незамітно палець на вуста, пан Фреро вмить зорієнтувався, як йому слід розмовляти з Химчуком.

— Кажуть, що в Парижі проживає молодий Орлик, син Пилипа. Чи це правда? — жмурив Химчук свої хитрющі очиці.

— Правда, — притакнув магістер Фреро.

— Він наче б то займається військовим ділом?

— Займається. Він полковник то й мусить займатися військовим ділом.

— Кажуть, що в нього на службі чимало мазепинців…

— Звідкіль мені про це знати? Я цікавлюся наукою, а не військовими справами. Знаю, що є такий граф, полковник Орлик і має свій полк.

— Вам доводилося, напевно, зустрічатися з графом Орликом?

— Мені? Не будьте смішними добродію. Він же граф, а я звичайний собі магістер…

— Умгу!.. З мазепинцями вам, звичайно, теж доводилося зустрічатися. Кажуть, їх багацько у Парижі…

— Я їх не рахував. Може, багато, може, й ні. Не знаю. Це не моя справа. В Парижі завжди повно всякого люду. Нікому ж на лобі не написано, що він мазепинець.

— Кажуть, що Пилип Орлик, — гомонів підступно Химчук, — готує якусь нову затію проти Росії і що Франція мала б підтримувати таку затію.

— Що Пилип Орлик мислить, це йому одному відомо, — здвигнув плечима магістер Фреро. — Не чув я нічого такого в Парижі. Знаю одне, що Франція не збирається воювати з Росією. Це мені добре відомо.

— Виходить, що ви все таки обізнані з державними справами, — зрадів Химчук, уважаючи, що зможе потягнути за язик хитрого француза.

— Про які це державні справи ви говорите, добродію? — звів брови здивовано магістер Фреро. — Про таку державну справу, що Франція хоче жити в мирі з Росією, скаже вам кожний француз. А втім, це можна прочитати собі теж і в паризькій газеті.

— Гм… цікаво там у вас, — прищулився Химчук. — Так кажете, вам нічого не відомо про замисли Орлика?

— Далебі, добродію, ви чудна людина, — розсміявся пан Фреро. — Що я можу знати про те, що мислить і чинить козацький екзильний гетьман? Скажіть самі, ради Бога! Я француз, і що мене, властиво, обходить Пилип Орлик?!.

Химчук розчарувався.

Не вдалося йому нічого витягнути від француза. «Хитрий з біса пройдисвіт», — воркотів він сам до себе, вертаючися на свій хутір. — «Знає лисиця, виходить, чимало, та виляє хвостом».

«…Ознаймую покорно, жи відбув-єм дискурс з одним французом, но нічого не зміг-їм розвідати, альбовім хитрий он вельце й лукавство визирает з його очей… Вонтпю жи би он не знал нічого»… виводив Химчук старанно письмо до Малоросійської Колегії, описуючи свою зустріч із магістром Паризького університету Жаком Фреро, на хуторі сотника Кульбабенка.

Химчук не помилявся.

Магістер Жак Фреро знав дуже добре про мазепинську еміграцію. Він був близьким приятелем молодого графа Григорія Орлика та дружив із козацькою старшиною Орликового полку. Вивчив українську мову, історію, а завівши близьку дружбу з мазепинцями, магістер Фреро став їхнім близьким другом. У графа Орлика магістер Фреро познайомився з маркізами — Гізотом і д’ю Фре, а через деякий час вони втягнули його до французької дипломатичної секретної служби. Хоч справа козацької країни лежала в тому часі на французькому дворі, так сказати б «під зеленим сукном», проте нею не переставали цікавитися, й коли магістрові Фреро була запропонована можливість поїхати в Україну, мовляв, досліджувати старовину тієї країни, а насправді приглянутися близько ситуації в Україні, перевірити особисто, які настрої в ній панують, він охоче погодився поїхати до степової Геллади. Крім реляцій своєму урядові, магістер Фреро мав теж представити графові Орликові, повернувшися з подорожі, свої враження з поїздки по Україні. Магістер Фреро вивчив напам’ять прізвища довірених мазепинців із старшинської знаті, духовенства й міщанства, вивчив теж докладно запланований свій маршрут на козацькій землі.

Наказний гетьман Павло Полуботок зробив добре враження на магістра Фреро.

«Це міцний характер, якого Петрові не вдасться так легко зламати», — міркував пан Фреро, розмовляючи з гетьманом віч-на-віч. У нього не було сумнівів, що Полуботок патріот своєї отчизни й за неї він міцно стоїть. Полуботок — мазепинець, хоч своє мазепинство приховує вельми вміло. Йнакше слідкують московські шпиги. Найближча Полуботкові старшина є йому вірна. Є полковники, що вислугуються москалям. Серед козацтва панує велика ненависть до москалів, яких вважають зайдами, грабіжниками та й взагалі варварами. Проте московська облуда, обман, зрада, вислужництво, це пістряк, що розточує живий організм козацького народу. Це запримічував на кожному кроці кмітливий магістер Фреро, подорожуючи по Україні.

Відвідував він міста, села, манастирі, школи, цікавився життям козацької старшини, козацтва, міщанства, духовенства, приглядався з цікавістю до багатьох звичаїв козацького народу. Подобалася йому вельми надзвичайна гостинність і чемність цього народу, а багатство української землі його прямо вражало. «Це благословенна земля самим Богом», — повторяв він часто, проїжджаючи багатою землею.

Гостювалося йому чудово на багатих старшинських хуторах. Уродливі чорнобриві й пишногруді старшинські жінки обгодували пана Фреро до переситу смачною їдою і магістер потовстів помітно так, що й мусів купити новий камзоль і обширніші штани.

— Загодують мене раба Божого гостинні українки на смерть, — бубонів пан Фреро, погладжуючися по товстенькому животі.

Гріхом було б одначе сказати, що магістер Фреро тільки байдикував і ласував смачні галушки та вареники. Так не було. Він живо цікавився всякою стариною, розпитував про неї старих дідів, сліпав над хронікарськими написами в темнуватих манастирських келіях, прочитував охоче старі книги, що попадалися йому в руки в домах козацької старшини, захоплюючися їхньою волелюбністю, одвагою, завзяттям і любов’ю своєї отчизни. Мало хто з козаків похваляв москалів, хто мовчав дискретно, щоб бува не бовтнути якесь негоже слівце, хто з гарячіших гудив москалів на весь рот, хоч оглядався на всі боки, чи не прислуховується його балаканині якась вислужницька погань. На базарах магістер слухав журливих пісень, що їх співали старі кобзарі, й бачив як козаки слухали пісень та стискали міцно в руках ефеси своїх шабель.

Старшина не відпускала магістра без охорони й козаки супроводили його від одного города до другого, а бувало частенько, що якийсь сотник чи значний військовий товариш відвозив магістра у кареті з почтом у друге місце.

Різних цікавих людей довелося магістрові Фреро зустрінути в Україні.

Добрих і лихих.

Правдивого, чесного козацького характеру й лукавого, продажного…

Багацько теж різного дива побачив пан Фреро на багатій землі химерного козацького народу.

З немалим подивом ступав він по покоях полтавського єпископа Ігоря, прикрашених густо клечанням, як і годилося в переддень Зелених Свят. Само ж клечання не дивувало так магістра, як дивували його дорогі італійські вази, полиці з книгами, розмальовані на стелі сцени античних міфів та дорога зброя, розвішена на стінах.

Владика Ігор, козарлюга хоч куди, тільки шаблю йому в руки та й коня вітрогонного, вразив магістра своєю мудрістю і обізнаністю європейських справ. «Хто б це подумав, — міркував пан Фреро, слухаючи мудрих виводів полтавського єпископа, — що в нього такий блискучий ум».

— Великі діла звершилися на нашій землі, — говорив Владика, гортаючи велику книгу на столі.

— Великі і криваві, — продовжував він замислено. — Страшний гураган пролетів Україною, струснув нею так, що й досі вона ще не відчуняла. Й ще довго прийдеться їй заліковувати рани, нанесені тим гураганом.

— Чи вона їх вилікує, владико?

— Вилікує. Вірю в її силу. Вона, мов Фенікс, усе відроджується. Під Полтавою вдарив грім і її приголомшив. Не вбив. Це не вперше в історії нашого народу. Такі громи були й в минулому. Куди грізніші від Полтавського… — хитав він головою.

— Мене все таки турбує непевне майбуття козацької нації, яку я так полюбив, — мовив із турботою магістер Фреро.

— Все в Божих руках, дорогий гостю, — немає нічого вічного у світі. Старовинні імперії існували, розвивалися, доходили до свого зеніту, гасли, зникали, а на їхніх руїнах творилися нові організми. Цар Петро теж не вічний…

— Але його імперія ще дуже молода, Ваше Преосвященство, — зауважив пан Фреро, — він її тільки що творить, і вона може проковтнути зовсім козацьку країну…

— Може. Але не проковтне. Здається. Не проковтнула нас досі. Не проковтнула нас теж і Польща, турки, не проковтне й Москва. Ми будемо завжди гостряком у її горлі. Цей гостряк уміє витривати. Його не зламає навіть Петрова жорстокість. Після Полтавського бою, я був тоді ієреєм, хоронили трупів на побоєвищі. Тисячі трупів. На палях мучилися й конали у страшних муках запорожці, що їх велів посадити на палі, сп’янілий своєю перемогою, цар Петро. Досі стоїть ця жахлива картина перед моїми очима й залишиться, мабуть, до кінця мого життя страхітливий образ людської муки. Але ніхто зі запорожців перед смертю не прохав пощади й не плазував перед москалями. Йшли на смерть, як справжні лицарі української нації. З таким лицарством, домі-не, Україна не загине. Ні тепер, ні в майбутньому, — говорив владика запалюючись, а магістрові Фреро він увижався в козацькому полковничому одязі зі шаблею в руках, що летів вихром на густі ряди московського війська.

Коли магістер Фреро гомонів з владикою Ігорем, десятник полтавської городської сотні Устим Макітра, людина придирлива і злослива, про яку подейкували в сотні, що вона вислуговується москалям, зайшов до поблизької до єпископського двору корчми «Під півнем», і звелів служці принести йому ведмедик вишнівки та пиріжки. У корчмі було глітно, бож підходили свята, проте Макітра, углядівши зразу ж між людьми оподалік при столі трьох козаків Кобеляцької сотні, котрі й різнилися від полтавських козаків своїми малиновими жупанами, чимало зрадів. «На ловця і звір біжить», — помислив він, просуваючись між людьми з ведмедиком і пиріжками ближче до кобеляцьких козаків.

— О! Кого це бачу, — ніби радів Микита. — Малинові загостили до нас…

— Ні, не загостили. Проїздом лише, — одізвався мирно кобеляцький десятник, потягаючи вишнівку.

— Проїздом, кажете? — Підсівся до них Макітра. — А куди ж це Бог веде?

— В Калиберду поспішаємо, — мовив чорновусий кобеляцький козак.

— По службовому веленію, значиться, — ніби байдуже мовив Макітра.

— Й так, й ні, — закурював люльку третій літній уже козак, — велено нам взяти під охорону вченого чужинця та й супроводити його до калибердського пана сотника. Так оце й сидимо і ждемо на нього…

— Де ж цей чужинець?

— У владики сидить. Ждали, ждали, а далі й зайшли хильнути по чарці й поїсти дещицю. До Калиберди далеченько…

— Значиться ви до Калиберди поспішаєте, — гомонів ніби про себе Макітра. — А хто ж цей чужинець?!

— Не знаємо. Кажуть, що француз. Але говорить по-нашому.

— Атож, — притакує кобеляцький десятник, смакуючи пампушки з маком, — говорить непогано, звичайно, не так, як ми, але все таки непогано.

— Гм… це цікаво, — міркує голосно Макітра, — що ж він робить в наших околицях?

— Кажуть старовиною займається. Збирає й записує старі пісні, думи, перекази, читає старі книги.

— Оце цікаво… вельми цікаво… — говорить Макітра, вминаючи смачні пиріжки. — Так, кажете, що він француз… І нашу мову знає… цікаво.

— Чого це ти, десятнику, так вельми зацікавився французом? — глянув уважно на Макітру кобеляцький десятник.

— Та я так нічого, цікавий лише…

— Цікавим попадається по шапці від нашого брата, — глянув глумливо чорновусий козак на Макітру.

— У нас вміють вкоротити язик тим, що мають його задовгий, — огризнувся Макітра.

— Таких одважних ми вже бачили, — докинув літній кобеляцький козак.

— Облиш його, Максиме, — загомонів кобеляцький десятник, — бачиш, що людина вже напідпитку.

— Хто? Я напідпитку? — зірвався Макітра з лавиці. — Самі ви п’яні…

— Сідай Устиме, чого це ти розійшовся, — підбіг корчмар до Макітри та насилу вблагав його сісти й не гороїжитися на гостей.

Проте Макітра поглядав й далі вовкувато на кобеляцьких козаків і не розхмарив свого сердитого погляду навіть тоді, коли за шинквас, рясно заквітчаний клечанням, ускочила висока, струнка, дуже вродлива молодиця, з великими карими очима, що так і пускали бісики та сяяли проміннями, від яких мліли парубки, а дячок у куточку, що смоктав малинівку, чуть не захлиснувся, побачивши вродливу шинкарку.

— Уляночко — серце, — підсипався одразу до шинкарки русочубий спудей, — налий мені кухоль варенухи.

— Побійся Бога, Іваночку, — аж сплеснула руками шинкарка, — де ж тобі пити цілий кухоль варенухи. Дам тобі лише половину кухля.

— Справді, чого це ти, хлопче, захотів цілого кухля варенухи? — загомонів на спудея старший уже віком полтавчанин. — Ти знаєш, яка варенуха міцна, матері їй ковінька…

— Хочу цілий кухоль — впирався спудей.

— Не дам, Іваночку, їй-бо не дам, — мовила шинкарка сміючися. Й вона справді налила спудеві лише половину кухля вогнистого напитку, що варився півдоби в закритому горшку, сумішшю з горілки, сухих яблук, груш, вишень, слив, стручкованого перцю, меду та ще з усякими заморськими приправами.

Варенухи захотіли ще й другі, а від такого бісового напитку всім одразу посоловіли очі. Макітра оп’ять став передразнювати кобеляцьких козаків.

— Чи це правда, що у ваших Кобеляках немає й одного путнього шинку?

— Приїдь, поглянь, — стенув плічком кобеляцький десятник.

— І чого б то мені туди їхати, — їжився Макітра, — можна й заблукати на безпутті заки дібратися до ваших Кобеляк.

— Такий із тебе козак, — засміялися кобеляцькі козаки.

— Кращий за вас усіх, — очкурі ви кобеляцькі, — викрикнув Макітра.

— Ах, ти ж галушнику препаскудний, — обурилися кобеляцькі козаки й накинулися на Макітру. Поки прибіг шинкар утихомирювати підхмелених козаків, кобеляцькі козаки вспіли вже надавати Макітрі штовханців попід ребра та нам’яли йому здорово боки. Незважаючи на уговорювання шинкаря, що Макітра все ж таки десятник полтавської городської сотні, вони схопили його за руки і, хоч Макітра пручався в їхніх руках, витягли його надвір.

— А це тобі за образу кобеляцьких козаків, — проказав кобеляцький десятник і одважив Макітрі такого здоровенного ляпаса, що десятник зойкнувши, повалився на землю.

Кобеляцьким козакам так і не довелося виїхати з Полтави в клечальну суботу, бо магістрові Фреро захотілося ще відвідати полтавського альхеміка Сулюзу, про якого він почув від владики Ігоря. Провести магістра в Сулюзову обитель погодився спудей Іван, той самий, що йому шинкарка не дала повного кухля варенухи.

Сулюзова обитель була далеченько поза городом, у руїнах колишнього монастиря. Монастир згорів ще за часів Дорошенка й з того часу ніхто його не відбудовував. Декотрі монастирські келії заціліли і старий альхемік Сулюза вирішив їх використати на свою лябораторію. Ніхто того йому не забороняв, і за деякий час Сулюза, спорядивши келії, замешкав у руїнах монастиря. Він був вельми очитаною людиною, вчився в київській Академії, у Варшаві, в Падуї, пропадав без вісті довгі роки на Далекому Сході й повернувся в Україну після Полтавського бою. Займався альхемією, вмів лікувати хвороби, віщувати й знав астрономію. Велике знання зробило Сулюзу в очах полтавських козаків і міщан малощо не чарівником. Хто зна, якби склалась його доля, якщо б не єпископ Ігор, котрий зміг утихомирити зляканих полтавчан і запевнити їх, що Сулюза ніякий чарівник і що він нічого злого не вкоїть їм. Все таки деякі полохливі міщани обходили здалека монастирські руїни, в яких загосподарився Сулюза, а жінки хрестилися нишком, коли альхемік проходив вулицями Полтави.

Було вже надвечір’я, коли магістер Фреро і спудей Іван дібралися до монастирських руїн і повернули в подвір’я, густо заросле високою травою, яка приростала повалені кам’яні почорнілі стовпи та розбите каміння. Вузька стежина привела їх до дебелих дверей, таких же почорнілих як і старезний мур зацілілих келій. Спудей постукав у двері; раз і другий, але ніхто не відповідав. Він натиснув велику залізну ручку і двері відчинилися. Ввійшовши в келію, вони побачили в ній різні препарати, дивовижний посуд, великий гльобус, вогнище, на якому у чималому горшку кипіла якась смердюча рідина, виділяючи синювату пару. На великому столі було повно всяких пляшок, збитків паперу, металевих і скляних трубок, а на людському черепі сидів сич, який, зачувши, що ввійшли чужі люди, закричав переразливо. На його крик вийшов із другої келії невеликий сивий чоловік із кошлатою бородою і цікавими пронизливими очима, не то суворими, не то лукавими. Одягнений він був у чорному каптані, такій же чорній камзолі та чорних західнього типу штиблетах. З-під камзоля визирала давно вже непрана сорочка.

— Гості до мене? — наче дивувався Сулюза. — Вітайте, панове, в моїй обителі…

Підійшовши ближче, він став приглядатися гостям.

— Цього молодого чоловіка я знаю, — мовив Сулюза, показуючи пальцем на Івана, — а вас, доміне, бачу перший раз у житті…

— Це правда, — засміявся магістер Фреро, — ви не могли мене бачити раніше, бо я француз із самого Парижу.

— Ви француз? — здивувався немало Сулюза. — Вітайте, вітайте, доміне, — метушився він. — А може краще зайдемо у другу кімнату… там вигідніше, — говорив він скоромовкою, відчиняючи двері до сусідньої келії.

Це була його одпочивальня. В куті стояло просте дубове ліжко, стара комода, такий же старий стіл і дубові крісла. Здовж стін тяглися полиці з книжками.

— Сідайте, панове, — підсунув альхемік крісла своїм гостям.

— Дозвольте, доміне, вам, представитися, — склонився легко пан Фреро, — я — магістер Жак Фреро, займаюся історичними дослідами й заїхав оце до вашої гостинної країни поцікавитися старовиною козацького народу.

— Рад вітати, дуже радий, — говорив альхемік, — рідко бо заходять до мене такі гості, як оце ви, доміне. З далеких країв не приїжджають, а місцеві сторонять і бояться мене, неправда ж, молодий чоловіче? — звернувся Сулюза до спудея.

— Та воно і правда, — замнявся Іван, — всяке про вас говорять…

— Знаю, знаю, — мотнув патлами альхемік, — бабнота верзе, начебто я зі сатаною спілкую. Дурні. Не розуміють, що я працюю для збагачення людського ума, для людського добра.

— Ви давненько тут проживаєте? — питав альхеміка пан Фреро.

— Мабуть, років десять, а мо й більше. Мені тут, на відлюдді, добре. Ніхто не лазить, не заглядає, спокійно тут, і можу займатися своїм ділом та читати й мислити…

— Згадував мені владика Ігор, що вам довелося побувати на Далекому Сході.

— Багато світу я побачив, доміне, — мовив Сулюза, поринувши нагло у своїх мислях, — багато добра і зла, багато людської суєти, все таки замало бачив перемоги добра над злом. Може, це питання поза вимірами нашої обмеженої людської мислі? Може, це питання, що його не може розділити вічність? Не знаю. Схід теж не дав вдоволяючої відповіді на мої турботливі мислі. Знайомився я зі східніми релігіями, та не знайшов у них того, чого шукав і шукаю…

— Божі шляхи незбагнуті, — мовив пан Фреро, — як незбагнута Божа сила, яка зі злого людського створіння робить добре. Стається чудо, коли в хаосі людоненависти людське сумління перероджується в користь духового росту людства. Людське горе вчить як треба берегти такий великий безсмертний Божий дар, як любов.

— Ви правду рекли, доміне, — підхопив альхемік, — любов — це найвища місія, що її Бог дає людям і народам, біда в тому, що нікчемна порошина, якою є людина, нехтує тією місією і стає не братом другій людині, а неситим вовком.

— Це й є перевага зла в боротьбі з добром. Старовинні, мудрі римляни говорили, що homo homini lupus[92].

— У наших часах хіба інакше? — встряв у розмову спудей.

— Людина потопає у злому, — говорив альхемік, — різні знаки на небі й на землі вказують, що людство живе у тривожних часах. Ніби й мир між народами, коли не враховувати тут і там невеликих воєн, проте констеляція зір віщує нові великі потрясення…

— Говорив владика Ігор, що ви, доміне, теж і віщуєте, — глянув допитливо пан Фреро на альхеміка.

— Можу дещо й сказати, — посміхнувся таємничо Сулюза. — Якщо цікаві, готов послужити.

— Незвичайно буду вам вдячний, — склонився магістер Фреро.

— Заждіть хвилинку, — підвівся з-за столу альхемік. Він вийшов із келії за хвилину повернувся, несучи в руках велику скляну зеленкуватого кольору кулю. Він поклав її на столі, сів на крісло, зробивши кілька таємничих рухів над кулею, уп’ялив в неї очі.

За кілька хвилин на його чолі з’явилася велика напруга, а чоло зарясніло потом.

На превелике здивування магістра і спудея скляна куля почала променіти різними кольорами, в ній перевалювалися бурливо темні і криваво-червоні згущення, що виглядали наче хмари, вони клубилися, куля почала нагло спалахувати вогненими язиками, а альхемік, увесь облитий потом, заговорив гробовим голосом «…бачу Париж у вогнях… повно озброєного люду… кров і ще раз кров… велика сокира відсікає людські голови… злітає королівська корона… володарі вбивають один одного… горять костьоли… голод, пошесть… люди вмирають на вулицях і в домах… їздці Апокаліпси летять ночами над французькою землею… молодий чоловік простягає руку по королівську корону… війна… війна… ллється людська кров…»

Скляна куля заблимала ще деякий час вогнянними спалахами, котрі зникали в густій хмарі, що згущувалася, переверталася в кулі й поволі, поволі розходилася й зникала. Вкоротці куля стала знову чиста й прозора як і перед тим.

Альхемік зітхнув важко й наче прокинувся з якогось важкого сну. Він обтер хустиною обличчя, залите густим потом, і глянув утомлено на присутніх.

— Простіть, доміне, що показав вам таке тривожне майбутнє вашої країни. Ми його вже не побачимо, бо воно наступить наприкінці цього століття, коли ми обидва вже будемо поза межами нашого земного життя…

Задумано мовчав, вертаючи до Полтави на нічліг до єпископського двору, магістер Фреро. Було йому чого й мислити після відвідин химерного козацького альхеміка, який навіщував таке лихо для соняшної Франції.

Спудей Іван ішов теж мовчки побіч задуманого магістра, не сміючи перебивати його задуми. Йому хотілося чимскоріше одвести чужинця до єпископського двору та й побігти собі на вулицю, де вже дівчата виводили пісні.

Вечір був тихий та дуже теплий. Зорі висипалися пригорщами на погідному небі. Перегодя і місяць виплив повагом з-поза обрію і все закупалося у місячному світлі та запроменіло.

неслася голосна пісня. Співали її дівчата, а їхні сорочки так і біліли, наче лебідки серед зелені.

Над Полтавою розкидалася чудова тиха ніч і заспокоювала розтривожені мислі магістра Жака Фреро.