Нас розсудить бог

НІЧНИЙ ГІСТЬ

Статечні гальські бюргери пхикали невдоволено, а їхніх цнотливих малжонок бентежили й лякали горласті вигуки та галасування, які не вгавали ні на мить на базарній площі й на вулицях города тієї погідної осінньої днини.

Проте ремствувати голосно ніхто з бюргерів не збирався, бо тієї суботи був один із головних річних торгових днів у Галле, які приносили чималі прибутки для міста, а ще більше для купців і ремісників. Ці ж гальські бюргери займалися головно купецтвом і ремісництвом, тому в річні торгові дні одержували доволі багатенькі зиски, бо ж і продавали свій товар вдвічі дорожче, ніж звичайно.

Багато поважних і маючих бюргерів, які не потребували самі вистоювати за прилавками і продавати товари, гуляло по місті зі своїми пишно одягненими жінками й доньками. Вони оглядали склади, просувалися повагом у натовпі, споглядаючи гордовито на різношерсту галасливу юрбу, що нею аж загусли вулиці, сміялися з витівок комедіянтів, які показували різні штуки на базарній площі, або заходили до кращих пивних, де їм вельми услужливо подавали добряче пиво або головохмільну мальвазію, від якої злипалися уста, а молодим панянкам так і хотілося цілувати життєрадісних студентів, що юрбилися по всіх усюдах.

Побувати на річних торгових днях уважалося для студентів святим обов’язком, тому й наринули вони до города з Ляйпцігу, Вюртембергу та Емну. Товпилися гуртами по вулицях — жваві, моторні, охочі до різних витівок. Одягнені були хто в сірому, хто в атласному каптані, вузьких штанах і черевиках із широченними спряжками, хто зовсім патлатий, а хто з багатих — вичепурений за останньою модою у вишитому каптані із золотими гудзиками та мереживом, оксамитовому капелюсі з пір’ям та обов’язковою паличкою в руках. Проте навіть і така вишуканість не перешкоджала чепурунам-студентам устрявати в галабурди або битися навкулачки між собою та набивати одні одним синяки. Зокрема, ласі до бійок були вюртемберзькі студенти, що шукали лише нагоди, аби полупцювати своїх колег з інших університетів та натовкти їм якнайбільше синяків.

Ходили гуртом також і студенти з далекої козацької землі — Зиновій Любович, Богдан Метелиця, Марко Хуторний та Афанасій Кваша. Здорові, чорновусі, чепурно одягнені студенти, сини козацької старшини, що їх не називали інакше, як козаками, буди добрими фехтувальниками[18], й ніхто зі студентів не поривався битися з ними на шпагах чи на шаблях.

— Ходімо на базар, — запропонував Зиновій, — оглянемо там усяку чудасію.

Вони пройшли швидко попри могутню катедру, яка стріляла в небо своїми височенними гостровежами, протовпилися вузькою, глітною Людвікштрассе й опинилися на базарній площі — Міхаельплятцу, що аж кишів різним людом. Купці, ремісники, селяни, вояки, мандрівні актори, силачі, велетні, карлики, штукарі, пройдисвіти і студенти насунули хмарою на річний ярмарок. У крамницях, складах і на прилавках ішов жвавий торг, дзвеніли золоті та срібні гроші й лунали різні чужі мови. Крикливі торгівці так голосно захвалювали свій товар, що аж похрипли. Хлопчаки гасали від прилавку до прилавку зі смачними наїдками або дражнилися з карликами та витріщувалися на сердитих ведмедів, прив’язаних ланцюгами до дебелих стовпів. Перекупки, які продавали запашні осінні яблука, гонили хлопчаків від себе й лаяли їх непристойно.

Підстаркуватий лицедій із розмальованими знаками Зодіяку на своїй одежі тупцював на дерев’яному помості й закликав охочих дізнаватися про свою долю із жеребків, які витягала з невеличкої скриньки мавпочка, одягнена в червоний каптанчик і таку ж гострочубу шапочку. За жеребок треба було платити одного гелера й компаньйони лицедія поквапливо тицяли охочим роззявам карнавки під ніс, заохочуючи їх, щоб вони вкидали туди гроші.

— Зараз моя велемудра Лорія почне тягнути ваші жеребки, — але перед тим я зроблю символічне закляття, щоб кожному з вас був витягнений правильний жеребок.

Тут він, вийнявши дивно покарбовану палочку, почав накреслювати нею у повітрі різні кабалістичні знаки, після чого промовив:

— Тепер Лорі я матиме мудрість змії і витягатиме непомильно ваші жеребки.

— Не видно по ній ніякої мудрости! — вигукнув із натовпу хтось глумливо.

— Не тобі знати мою таємну силу! — огризнувся лицедій.

— Хіба ж ти її маєш? — почувся чийсь зневажливий голос.

Люди голосно зареготалися.

Але мавпочка і справді почала тягнути зі скриньки невеличкі листи, а компаньйони лицедія роздавали їх усім тим, які вкинули по гелерові до карнавок.

Але в тих листах були понаписувані всілякі нісенітниці, й обманені голосно залаялися.

— Що ж це за глупота тут написана?! Адже це ніяке передбачування, ані віщування!..

— Обманець ти кострубатий!..

— Товкти цього козолупа! — загаласували розчаровані жінки, закидаючи лицедія пом’ятими й подертими папірцями.

Лицедій розводив безрадно руками і вдавав зі себе вельми зажуреного.

— Констеляція сьогодні, виходить, несприятлива, — промовив він сумним голосом. — Злі духи наврочили ваші жеребки. Не винен я в тому…

— Що це ти нам верзеш про якусь констеляцію і злих духів? — насів на нього червонощокий селянин.

— А злі духи хіба пишуть?! — придерся й собі до лицедія котрийсь із дрібних бюргерів, пошкодувавши гелера.

— Віддай нам гроші, драбуго! — залунав чийсь голос із натовпу.

— Так, так! Хай віддасть нам наші гелери! — гукнуло жіноцтво.

Лицедієві не вперше приходилося обдурювати наївних роззяв і він по втертій звичці, схопивши наповнену гелерами карнавку, дременув із нею в гущу підвод і великих фургонів, залишивши своїх компаньйонів обсварюватися із сердитими людьми, які, погаласувавши й полаявши лицедія, почали розходитися. Коли ж біля помосту все зовсім спорожніло, лицедій знову з’явився на ньому, заохочуючи свіжих роззяв купувати жеребки.

Насміявшися досхочу з витівок хитрющого обманця, козаки-студенти покрокували далі базаром, розглядаючи всякі дивовижі та різнорідний натовп. Їм доводилося не раз уступати з дороги гордовитим отилим бюргерам, зате вони усміхалися люб’язно вродливим панянкам, що дріботіли в модних од ягах поруч зі своїми пихатими матерями й зиркали зальотно на чепурунів-студентів. Студенти ж, перейшовши найширшу в городі Альфредштрассе, зайшли до однієї з найкращих каварень у Галле, власником якої був герр Мюллер.

В каварню вже насунуло чимало публіки, серед якої не бракувало людей із міської знаті. Вояки видзвонювали острогами і брязкали шаблями та шпагами, але найбільше було в каварні таки самих студентів. Гальські студенти розташувалися довкола великого столу й із зацікавленням слухали дискурс, що його вів професор Гальського університету Губбе, який полюбляв гуторити зі студентами, котрі захоплювалися не тільки любовними пригодами й фехтувальними авантюрами, але таки прагнули справжнього глибокого знання. Професор Губбе їх полон яв своєю гостроумністю, часто й цинізмом, а понад усе дошкульним, хоч і обережним глузуванням із тогочасних авторитетів. Він обожнював Вольтера й обурювався на французький королівський режим за те, що посадив Вольтера в Бастілію[19] та залюбки послуговувався висловами молодого філософа.

Дискурс заповідався дуже цікавий, бо до професора Губбе підсівся несподівано гальський шляхтич, авантюрничий франт Отто фон Герц. Цей високочолий мужчина поза тридцятку, в чорному оксамитовому вбранні та з невідлучною паличкою, яка мала голівку зі слонової кости, був абсольвентом Ляйпцігського університету, славився як добрий фехтувальник, служив у війську саксонського курфюрста Фрідріха Августа, воював зі шведами, котрі покремсали його так здорово, що він насилу вилизався з ран, а пізніше, покинувши військову службу, став повіреним дипломатом саксонського курфюрста. Він послував до різних європейських дворів, знав їхні таємниці, захоплювався енциклопедистами, любив погострити язика із професорами й ворогував із гальським сенатом за те, що сенатські райці обкладали його склади в Галле великими податками й оплатами. Отто фон Герц належав до багатої саксонської шляхти, котра не відкидала торгівлі як засобу для свого збагачення. Звичайно, що він сам не торгував, і це діло вели купці, але всі найкращі склади в Галле належали шляхетській родині Герців. Після смерти батька Отто фон Герц став власником усіх маєтків, через що йому й довелося обсварюватися з гальськими райцями та обстоювати інтереси своєї родини.

Із професором Губбе лучила Герца приязнь іще з університету, й вони завжди радо зустрічалися.

— Ого! Диви, й Герц тут! — здивувався Богдан.

— Тому й дискурс буде дуже цікавий, — промовив Афанасій.

— Авжеж, — погодився Зиновій, — підсядьмо ближче.

Із трудом примостилися при сусідньому столі. А тим часом студентів підсідало щораз то більше.

— Наші райці тепер вельми кирпу гнуть, — глумився фон Герц, — так начебто вони і справді можуть поскубти бороду святому Петрові!..

— Не дивуйтеся, приятелю, — підморгнув йому професор Губбе. — Адже ж Галле відоме зі своїх старих ослів…

— Які пасуться на Базельвізе,[20] — докинув котрийсь із студентів.

Розлягся загальний сміх.

— Останньо наш благочестивий пастор Йоганнус зволив заговорити про частеньке непристойне п’яніння наших достойних райців, — промовив худенький студент реторики.

— Дарма, вони й оком не моргнуть! — підхопив гальський студент.

— Але ж пастор говорив про це на проповідниці, — впирався сухорлявий.

— Приятелю, — підсміхнувся фон Герц, — райці люди грошовиті, тож їм нічого боятися пастора.

— А втім, — додав, єхидно посміхаючись професор Губбе, — райцям теж відомо, що й пастор не зі святих, бо частенько любить поклонитися Бакхусові.

— Отож-то. Крук крукові очей не видовбає! — почулися голоси.

— Та ще й подейкують, начебто райці відвідують досить часто, але потайки, певні льокалі…

— Нікуди правди діти. Дівчата там славненькі! — авторитетним тоном заявив молоденький чепурун-студент.

— Чи це правда? — запитав хтось.

— Мовчи і слухай, що говорять розумні люди, — затюкали його студенти. — Може, скажеш, цнотливцю, що ти ніколи не ходив на Розенштрассе, га?…

— Та що ви! — почервонів студент.

— Бережіться злої розпусти, — підняв значуче палець угору фон Герц, наслідуючи одного з райців Ляйпцігу.

— Та ще й бережіть вашу свободу, приятелі, — підхопив професор Губбе, — щоб не попали в тенета жіночої примани, бо страждатимете в неволі, мов Самсон.

— Геть жінок! Хай живе наука! — залунали вигуки.

— Ні, я проти! — крикнув хтось із студентів.

— Проти чого? Науки чи жінок?..

— Проти одного і другого! — почулася відповідь.

— Зле мислите, приятелю, — повчально промовив фон Герц. — Без науки людина блукатиме, мов у темряві, а без жінок життя не має ніякої цікавости…

— Не було б любови!..

— Та що ми слухаємо тут цього пустельника! — накинулися колеги на невдаху-студента. — В печеру його запхати!..

— Хай живуть жінки й вино!..

— Хай живе наука!..

затягнули дружньо вюртемберзькі студенти. Пісню швидко підхопили гальські й ляйпцігські колеги, і вкоротці каварня аж гриміла від їхнього співу.

Козаки-студенти зміркували, що дискурсу, мабуть, уже не буде, бо професор Губбе й фон Герц та старші студенти філософії і реторики розбавилися й тепер будуть виспівувати, говорити про жінок або потягнуть гуртом до котроїсь із пристойних пивних, де й похмелятимуться здорово, як це звичайно водилося по традиції в річні торгові дні. Отто фон Герц мав міцну голову й любив хильнути чарчину. Він також платив щедро за всіх і під час веселощів пригадував свої студентські роки.

Тому українці подалися геть із каварні й на вулиці потрапили в гомінку юрбу розбавленого студентства, яка сунула до пивної під назвою «Вайсе Тавбе»[22], де залюбки збиралися студенти, котрі цікавилися більше мистецтвом, ніж філософією, теологією чи економією, не говорячи вже про медицину. Тут охочі з них читали свої вірші, дискутували палко про музику і драму, компонували непристойні памфлети на професорів та взагалі витівали різні штуки та постійно сперечалися зі статечними бюргерами, які вечорами заходили до пивної випити смаковитого чорного пива й послухати новин.

Отож і цим разом бюргери загомоніли невдоволено, коли розбавлені студенти ввалилися товпою до пивної і, галасуючи, прибили на стіну великий папір із гарною гальською гравюрою. Біля паперу зібрався натовп, а поважні бюргери й собі потяглися туди. Але, прочитавши написане, вони голосно вилаялися й Миттю повернулися до своїх столів. І не диво.

Лист був повний непристойних висловів, а — що гірше — подавав місця таємних розваг у місті й мав повно натяків на те, що навіть і достойні панове райці відвідують потайки ці місця, вже не кажучи про багатих купців і знатних бюргерів. Останні почали досадливо нарікати на студентів.

— Кара Господня з тими шибайголовами. Завжди щось устругнуть!

— За наших часів студенти не були такі зухвалі, — сказав сердито пузатенький бюргер, який доводився пивній сусідом.

— Я також учився в університеті, — підтримав його другий, — але ніхто із студентів, які вивчали філософію чи реторику, не займався такими дурницями, як цей.

— А їм, гульвісам, що? — додав третій, сивуватий бюргер. — Хіба їм наука в голові? Тільки бешкетують, пиячать та за дівчатами бігають…

— Дозвольте вам зауважити, майне геррен[23], — звернувся до бюргерів стрункий чорновусий студент, — що й ви такі самі були у вашій молодості…

І в нього на устах промайнула лукава усмішка.

— Але такої погані не виписували…

— Хіба ж це неправда? — здивувався удавано студент.

— Клянуся головою Вольтера, — підскочив до бюргерів меткий, вертлявий молодик, — що все це істинна правда!

— Що ти мені тичеш свого Вольтера! — скипів бюргер. — Твій Вольтер безвірок, він і на самого Бога хулу складає!

— Зате ум у нього багатенький…

— Тю на тебе дурного й на твого філософа! — ще більше розлютився бюргер.

— Та що з вами говорити, — вмішався до суперечки буйно-кучерявий студент із Ляйпцігу, — коли ви не хочете розуміти духа сучасної епохи. Для вас Вольтер чи не сам Вельзевул, а для нас він великий і блискучий ум. Коли б ви читали його писання, то й думали б інакше…

— О, не діждете, щоб ми валяли собі руки такою поганню!..

— Шкода, — дражнили студенти роздратованих бюргерів, — стали б розумнішими…

Бюргери розсердилися не на жарт. Вони встали, заплатили за пиво й, навіть не глянувши на студентів, подалися до дверей. І лише у дверях сивуватий бюргер не втерпів.

— Дураки ви, молоді! — кинув він гнівно.

— Від такого й чуємо! — відповіли хором студенти.

Пізно вночі Галле все ще гуло й веселилося.

Всюди лунав спів, шинки й каварні були переповнені; купці, замкнувши склади, підчислювали вторговані гроші, а з города потяглися довгі валки селянських підвод і купецьких фур, супроводжуваних озброєною сторожею. На ратуші погасло світло, й на вулицях появилися обвішані зброєю здоровані з міської сторожі, брязкаючи галябардами й важкими палашами. Вони ходили повагом і не присікувалися до бюргерів та студентів, які, покидаючи шинки й каварні, розсипалися галасливими потоками по городських вулицях. Цей рухливий людський вир топнів на очах, розпадався на групки в менших вуличках і губився в будинках із позаслонюваними віконницями вікнами під гавкотіння собак на подвір’ях.

Зиновій Любович добрів до бурси доволі пізньою ніччю. Ледве вирвався від украй розбавлених і підхмелених студентів, які ніяк не хотіли покидати пивної, незважаючи на вговорювання господаря, що йому пора її замикати.

Любович відчув, що голова почала ходити йому ходором й, опинившися на вулиці, з радістю втягнув у груди свіже морозне повітря. Побратимів годі було витягнути з веселого товариства, й Зиновієві довелося йти до бурси одинцем.

Там чекала його несподіванка.

Ввійшовши напотемки до своєї кімнати, розташованої на першому поверсі широкобокої бурси, Зиновій засвітив свічку й остовпів.

Біля столу сидів у кріслі незнайомий літній мужчина, дбайливо одягнений у чудово вишитий каптан, накинутий поверх камзоля зі золотими гудзиками. На плечах у незнайомця був широкий темний плащ, підбитий хутром.

Його гострий і, здавалося, трішки насмішкуватий погляд наче прорізував наскрізь студента.

— Бачу, що ви заскочені моєю такою пізньою візитою у вас, — промовив незнайомий по-українському до Зиновія, — але я в дорозі, й мій час обмежений. Не заставши вас тут, вирішив зачекати.

— Хто ви і як зайшли до моєї замкненої кімнати?..

— Хто я — це вам зараз же скажу. А до вашої кімнати такій людині, як мені, зайти дуже легко. За допомогою ось цих клірчиків. — Тут незнайомий витягнув із кишені цілу в’язку різних ключів і підкинув її в руці. — Ці залізячки допомагають мені відчиняти не одні двері. Але ви не хвилюйтеся, — заспокоїв він Зиновія, усміхаючись, — я ваш земляк і маю до вас маленьку справу.

Тут незнайомець устав і, підійшовши близько до Зиновія, проказав твердим півголосом:

— Вірю, що Венера, зоріючи на заході, засяє…

— Теж у темноті на сході, — докінчив із полегшею Зиновій.

Він заспокоївся. Незнайомий належав до мазепинців і був на службі гетьмана Орлика. Родину Любовичів пов’язувало з гетьманом далеке споріднення, а один із дядьків Зиновія, козацький старшина, вийшов із гетьманом Іваном Мазепою на еміграцію, служив опісля при Орликові, ходив таємним емісаром в Україну й був убитий москалями недалеко Києва. Мазепинство було сильно закріплене в родині Любовичів, то й не диво, що мазепинці на службі Орлика скоро нав’язали контакт із молодим Зиновієм у Галле і втягнули його до своєї політичної дії. До нього приєдналися пізніше Богдан Метелиця, Марко Хуторний і Афанасій Кваша. Й хоч він із ними і дружив, то Марко Хуторний і Афанасій Кваша не цікавилися політичними справами, до того ж уважали, що гетьман Мазепа таки був зрадником. Зиновій не дивувався, бо їхні родини були нагороджені за вірність цареві й одержали хутори на довічність — ті хутори, що були забрані в козацької старшини, яка вийшла з Мазепою на чужину.

— От і добре, — затер незнайомий руки. — А тепер будьмо знайомі. Я — Аскер-паша, емісар Його Милости гетьмана Пилипа Орлика.

Правиці обидвох міцно стиснулися.

Про таємничого Аскер-пашу, близького співробітника гетьмана Пилипа Орлика, Зиновій уже чув багато від інших гетьманських висланників, які час до часу контактувалися з ним у різних справах. Йому було приємно, що така видатна персона, як Аскер-паша, завітала до нього особисто.

— Так це ви Аскер-паша? — перепитав зраділий і схвильований Зиновій. — Я чув про вас неодноразово, тому безмірно радий, що маю шану вітати вас у себе…

Аскер-паша підійшов швидко до дверей, відхилив їх, виглянув у темний коридор, потім замкнув двері на ключ і погасив свічку.

— Розмовлятимемо в темряві, й то дуже тихо. Ваші колеги, вертаючи, зауважать світло й можуть сюди прийти, а я не хочу, щоб хтось мене бачив тут, у вашій кімнаті. Обережність ніде й ніколи не зашкодить, навіть у студентській бурсі… Скажіть, ви часом не знайомі з Отто фон Герцом?..

— Знайомий, але не сказав би, що близько. Фон Герц дуже цікавиться студентським життям і симпатизує студентам… Нас, козаків, він також знає, бо ж ми тут знані всім…

— Гм… Кажете, що близько ви з ним не знайомі?

— Ні.

— А ваші побратими?

— Теж ні.

— Вам і Богданові треба буде за всяку ціну знайти можливість зблизитися до фон Герца. Для звичайних студентів, можливо, це не буде легкою справою, але пробувати треба, тим більше тому, що фон Герц цікавиться студентством і часто йому патронує. Спитаєте, навіщо таке зближення? Скажу. Справа в тому, що наші приятелі із Франції почали поволі, так би мовити, «обробляти» фон Герца, а він може принести нам велику користь, бо це хитрющий лис. Ніхто з наших приятелів, ані з нас, мазепинців, не має певности, чи фон Герц не буде лукавити та не заграватиме на дві сторони, тобто французьку й саксонсько-московську. Знаємо, що Отто фон Герц не любить москалів, але ж він повірений курфюрста, а цей увесь час в’яжеться тісно з москалями. Можливо, що згодом французи когось пришлють сюди, а до того часу вам обидвом належить слідкувати за фон Герцом. Реляції складатимете в купця Пірса, який буде пересилати їх далі. Для вашої інформації, Пірс перебуває на службі французів, і з ним ви можете говорити одверто. До речі, я ще перебалакаю з ним про це завтра вранці.

— Боюся, що важко буде нам справитися, — похитав головою сумнівно Зиновій. — Отто фон Герц частенько виїздить із Галле, доступ до нього також нелегкий, а ще важче буде нав’язати з ним ближче знайомство.