Степові кінця і краю немає.
Ген далеко, ледь-ледь бовваніють високі могили, наче стоять на сторожі безкрайного степу.
Пливуть по небесній блакиті малюсенькі хмаринки, а легесенький вітерець шумить тихенько в тирсі.
Вода в Коломаку зеленіє і зливається з надбережною тирсою в одну довженну хвилясту стрічку, яку начебто хтось розкинув серед степової трави, спаленої в багатьох місцях південною гострою спекою.
Спека така, що у степу ніби все завмерло.
Навіть шуліка, що виснув довгенько у повітрі, спостерігаючи чи немає якої добичі серед степової трави, десь зник, а чайки, проквилівши жалібно, може, скликаючи своїх діток, і собі поховалися серед трави.
Здавалось би, що степ зовсім занімів і завмер під палаючим сонцем, яке великим розпаленим золотистим колом котиться помаленько по небесній куполі.
Коли ж ні.
Подорожній, що проїжджав би степом у таку пору, почув би без сумніву глухий гул, що нісся від річки, а під’їхавши ближче до Коломаку, побачив би на своє превелике здивування величезне людське муравлище, розкинене обабіч річки. В тому муравлищі, яке диміло сотнями вогнищ, метушилися люди, іржали коні, ревів скот і біліло море наметів.
Під’їхавши ближче, подорожній впізнав би відразу, що це розкинувся козацький табір, бо всюди аж мерехтіло від різнобарвного козачого одягу: червоні, голубі, зелені, чорні, сині жупани чергувалися з білими сорочками, багацько козаків були без сорочок, лише у шараварах, а їхні обгорені сонцем смагляві тіла аж пашіли здоров’ям. Кому з козаків не було пильного діла, той купався у річці, або вилежувався на беріжку, мало не голяком, прикривши чим-небудь грішне тіло.
В таборі гуде.
Підходить обід, кашовари ввихаються коло вогнів, готуючи їжу у величезних казанах. Вони заливаються потом і лаються вголос із козаками, котрі набридають їм своїми запитами, коли даватимуть обідати. В таборі ковалі гримлять молотами, з-під яких бризгають сліпучі іскри на всі сторони. Під дебелими козацькими возами сидять шевці й латають чоботи. Гармаші вовтузяться біля гармат, котрі роззявивши свої широкі жерла, глядять погрозливо у степ. Молоді козаки вигарцьовують на конях, б’ються на шаблях або пристрілюються поза табором з мушкетів.
В казанах доварюється каша зі салом, а на здоровенних рожнах печуться, порізані на величезні кусні, волячі туші. Побіч кухарів увихаються теж і пекарі, різники, крупосіви, м’ясоруби та салотовки. Ці останні завжди в пошані серед куховарської братії, бож ніхто ліпше за них не вміє затовкти старого сала для каші та галушок.
А тим часом хлібокрайчі нарізали й наклали гори свіжого хліба на просланих попонах й дошках.
Ось пролунала сурма. Це був знак, що обід готов. Швидко з усіх усюдів козацтво посунуло обідати у свої сотні. Козаки виймали ложки, ножі, розсідалися широким колом коло нарізаного хліба і ждали поки кухарі та їхні помічники не принесуть їжу. Рідку кашу зі салом кухарі наливають у здоровенні дерев’яні миски. Перші простягають ложки десятники, а за ними козаки. Їдять поволі. Сотенна й полкова старшина обідає у своїх наметах. Звичайно за десятниками тягнуться ложками до мисок ті, що сидять праворуч десятників, а за ними вже інші. Коли миски порожніють, кухарі наповнюють їх знову. В таборі — традиційний звичай, що треба з’їсти все, що зварене.
Поївши кашу, козаки беруться до печені. М’ясоруби розрубують на дошках печене м’ясо, швидко крають його гострими ножами на великі кусники, солять і роздають їх козакам. Кожний козак одержує рівну свою пайку. М’ясо їдять з хлібом і запивають квасом або звичайною водою. Вихід козацьких полків у степ уважався воєнним походом, у часі якого за старим козацьким звичаєм, без дозволу гострі напої були суворо заборонені.
Пообідавши, козаки хрестяться, дякують кухарям за обід і розходяться. Для впорядкування обіднього місця та приготування його на вечерю залишаються у сотнях невеличкі гурти козаків, котрі помагають кухарям у їхній клопіткій праці. Це звичайно бувають покарані козаки за яку-небудь дрібницю. Хто вкрав щось у сусіда, хто не послухав десятника чи осавула, хто програв жупана. А що таких дрібних проступків не бракувало серед тисяч козацтва, то з того вельми раділи кухарі, бож їм була завжди поміч.
У пообідну пору на козаків находили ліньки й вони вкладалися дрімати, хто під наметом, хто під возом, інші лізли у річку або лягали у шуварі.
Козакам журавської сотні Прилуцького полку не довелося довго втішатися пообіддям. Їхній сотенний писар загадав робити провірку цілої сотні й десятники побігли понад річкою, гукаючи своїх козаків, щоб негайно збиралися перед наметом сотенної старшини.
Лаючи на всі лади капосного писаря, козаки сходилися на збірку. За деякий час вийшов із намету сотенний писар Панас Гиря. Він, окинувши оком зібраних козаків, вигукнув:
— Ану, ставайте у дві лави. Та ворушіться хутчіш ледарі. Мені треба зробити облік і докласти в полкову канцелярію.
Козаки зашумівши потихо, стали хутенько у дві лави. Сотенний писар пройшовся поперед ними, поглянув чи лави рівні та й став лічити козаків: два, чотири, шість, вісім, десять, дванад… тут же голос застряг у горлі сотенного писаря, коли він углядів, що козак його сотні Хома добігає зовсім голий, як мати родила.
— Куди прешся голяком, Хомо? — закричав злякано писар. — Чи не сором тобі, бузувіре? Зараз же надінь шаравари. Що скаже пан сотник?!
Козаки реготнули, а засоромлений Хома побіг до свого намету.
— Може б ви рухалися скоріше, як вас викликають, — напустився тим часом писар на кількох спізнених козаків, — ставайте сейчас у лави, а то годі буде вас полічити. Два, чотири, шість, вісім, не веретенься, Трохиме, — покрикує писар на вертлявого молодого козака, — десять, дванадцять… не позіхай, Максиме, — присікається він до старшого козака, — розняв вершу, що аж страх… чотирнадцять…
Вже й Хома прибіг у шараварах і став у лаві, а писар усе ще не міг почислити козаків, бо спізнені козаки весь час добігали до лав. Писар зустрічав їх голосною лайкою і погрозами. Врешті прибігли захекані десятники й за їхньою поміччю писар успів перелічити всіх козаків, зробив перекличку, згідно з реєстром і, нагримавши на козаків за їхню вайлуватість, розпустив сотню.
У надвечір’я в Лубенському полку сталася прикра подія: забито киями на смерть козака чорнуської сотні Юхима Травичку. Трапилось, ось що: Травичка, який полюбляв чарку, здорово запився. Його взяли під арешт і за порушення приказу, що в часі походу не вільно пити без дозволу старшини, полковий суд присудив дати Травичці 50 буків. Травичку відчухрали здорово кийками. Перестрівши при нагоді полкового суддю, Травичка скипів і кинувся на нього зі шаблею та черконув його по руці. Збіглися козаки, відібрали шаблю у Травички, а полковий осаул приказав Травичку взяти знову під арешт.
Справа опинилася у генеральному суді і суд присудив скарати Травичку згідно з козацьким звичаєм «забити киями до смерти». Миргородський полковник Апостол, що командував козацькими полками над Коломаком, не помилував Травичку. «Сьогодні він напускається зі шаблею на свого полкового суддю, а завтра готов кинутися зі шаблею на свого гетьмана», — мовив Апостол, підтверджуючи присуд.
Під захід сонця в Лубенському полку загули тулумбаси. Козацтво з усіх сотень посунуло на полкову площу, на якій степова трава була геть витоптана і ставало сотнями у велике каре. По середині площі був укопаний великий стовп із двома залізними кільцями на висоті чоловіка. Коли сотні вишикувалися, загули знову глухо тулумбаси й до стовпа підвели засудженого. Травичка ішов блідий, потупивши очі в землю. Обабіч нього крокували два козаки з голими шаблями, а за ними йшов полковий писар.
Підійшовши до стовпа, козаки зупинили Травичку. Вдарили тулумбаси. Полковий писар, розгорнувши папір’яку, прочитав уголос присуд генерального суду, потверджений Апостолом — «скарать козака Юхима Травичку, згідно козацького звичаю».
Загули знову тулумбаси. До Травички підійшли два козаки, зняли з нього сорочку й прив’язали туго ременями підтягнені руки до залізних кілець.
Починали бити Травичку козаки з його ж таки сотні.
— Микола Жучок — перший кий, — проголосив сотений осавул.
З лав чорнуської сотні вийшов кремезний козарлюга. Він узяв кийок у руки й підійшов до засудженого. «Прощай Юхиме!», — сказав Жучок і, розмахнувшися, вдарив міцно кийком по спині засудженого.
— Марко Вусатий — другий кий, — заволав осавул.
— Прости, братіку. Не я б’ю, а правосуддя козацьке б’є, — мовив Вусатий, одважуючи кийком удар.
Козаки б’ють кріпко. Скоро засудженому підкошуються ноги, а тіло перестає здригатися.
— Загинув козак за цапову душу, — жаліють козаки, розходячися до своїх наметів.
Тіло мертвого Травички вивозять далеко у степ і хоронять по-козацькому звичаю.
Ген, далеко від козацького табору, біліють намети московського війська.
Його багато. Піхотні полки, драгунські, єгерські, райтарські й чимало гармат.
Московський табір величезний. Кінця здається йому немає. У відміну від козацького табору, тут немає веселого гамору, музики, дотепів, а панує сувора муштра і суворо кричать підофіцери на солдатів.
Пізно вночі гамір у козацькому таборі втихає. Козаки лягають спати. Хто вмощується в наметі, інші ж під голим небом або під возами. Кому не спиться, той сидить біля вогнищ, котрі димлять здорово й відганяють комарню, якої не бракує над річкою.
При вогнищах бринять бандури, козаки курять носогрійки та гомонять про всячину. Де в гурті є хтось дотепний, там козаки голосно регочуться з його дотепів.
Старші козаки розповідають про свої походи, а найбільше про шведську війну. Майже всі вони брали в ній участь, воюючи по стороні гетьмана Мазепи або царя Петра. Спалахують при тому суперечки між одними й другими.
— Не було згоди в нас і Москва схопила нас кріпко за чуба, — гомонить старший козак із пишним оселедцем, закладеним за вухо.
— Правду мовиш, Потапе, — притакує другий, — не було згоди та й тепер її немає…
— Старшина винувата в тому, — кривиться хтось з молодших козаків.
— Атож, — підхоплює другий, — спаніла наша старшина. Лише землю горне за гроші або забирає не по праву від нашого брата та від посполитих…
— Грабіжники, — сердиться похмурий козак, — позичив я було у свого сотника дещо грошенят. Думав поставити вітряка. Так сказать, позичку взяв на два роки. Так ось слухайте, яку свиню мені підклали. Кажуть оце мені в сотенній канцелярії, що слід подавати мені прошенія до сотника про дозвіл спорудити вітряка. Бог із ним. Подав я таке прошеніє, а сотник одмовив.
— Й що?
— З того й пішло. Подав я відклик до полкової канцелярії. Хіба ж там розглядають справи по-Божому, по-справедливому? Куди там. Проминуло півроку, нічого не чуть з полкової канцелярії. Коли це неждано викликає мене сотник. Та як накинеться на мене: «Ти харцизяко, як посмів жалуваться на мене в полкову канцелярію? Я з тебе, гаспиде, шкуру зідру». Кажу йому, що я не жалівся на нього, лише подав відклик. Це ж не жалоба. Відклик чейже можна подавати. Так велить наше право. Сотникові вже їжаться вуси. «Ти мене не повчай, що таке жалоба, а що відклик, — сердиться він. — Ось слухай, що тобі, поганцю, відписала полкова канцелярія». І прочитує мені довженне круте письмо з полкової канцелярії, в якому якийсь сучий син — канцелярист, написав, що мій відклик відкинений і що, мовляв, пан сотник прав, а вітряка мені не полагається ставити, бож його й не треба, поскільки в пана сотника є млин. Подав я знову відклик до військової генеральної канцелярії. Ну, там не поспішають. Вже другий рік жду. На тому не стало. Підійшов речинець віддачі позики, а в мене ні копійки при душі. Прошу сотника, щоб почекав ще деякий час, а він, ні тай ні. Запізвав він мене, вражий син, до полкової канцелярії. Звід-там дуже скоро вістують мені, щоб я негайно віддав позику, бо інакше справа піде до полкового суду.
— Й що? — цікавляться козаки.
Розвів руками.
— Довелося мені позбутися одної десятини землі.
— Одної десятини? — дивуються козаки.
— Еге ж. Обробленої землі. Прийшов я до сотника й питаю як нам буть, а він мовить: «Ти не маєш грошей віддати мені позику, так продай мені оту десятину землі під лісом. Зарахую тобі позику й заплатю добре». Що ж було мені чинити? Такі то в нас діла. Вітряка не поставив і десятини позбувся. Вона пригодилася сотникові, бо він скуповує землю де може. Майонтки[99] збиває, хоч куди, а на нас козаків дивиться, як на посполитих сірячків.
— Не всі ж такі, як твій сотник, — пробує боронити козацьку старшину молодий, чорновусий козак.
— Диви! Знайшовся оборонець. Тобі ще й молоко на губах не висохло.
— Один цар справедливий, — бовтає хтось з козаків.
— Тю на тебе дурного, — розсердився козак Покотило. — Чи бува, ти не сумашедший. Антихрист цар, он що…
— Загибель готує нам…
— Брешете, — героїжиться цареславець, — цар добрий. Стоїть за нами, простими козаками і нашим посполитим людом…
— Ти, козаче, мабуть, із глузду з’їхав чи що? — дивується Покотило. — Не бачиш, як Петро винищує наше козацтво. З кожного походу вертається сила калік. А скільки ж нашого брата гине в походах? Он, недавно водив Апостол у похід більше десяти тисяч козацтва. Повернулося не більше восьми тисяч чоловік…
— Правда, правда, — гомонять козаки.
— Цар хоче нас винищити…
— Не дочекає.
— Не дамося йому, поки в нас шаблі.
— Чи не запізно? — хитає головою Покотило. — Чи не запізно? Треба було всім нам стати за одно при Мазепі.
— Дурні були.
— Чужих послухали, а свого гетьмана відцуралися.
— Старшина завинила…
— А наш розум де був?
— Всі ми, винуваті…
— Велике зло вчинено.
— Велике, — журяться старші козаки.
Догоряють вогнища.
Над степом давно вже розкинулася зоряна скатерть.
Козаки вкладаються спати.
По таборі й довкола табору ходить сторожа. Козацькі стежі виїздять весь час ген далеко у степ. Але небезпеки немає ніякої. Татарина й на лік не знайдеш у степу. Козацтво ж дивується, чого його погнано у степ бити байдики й гайнувати гарячий жнивний час. Хібащо слід берегтися москалів? Хіба ж не вивів князь Голіцин силу-силенну війська у степ і обклав гарматами свій табір?
Далеко у степу козацькі коні пасуться разом із московськими, а козацька охорона сходиться з московськими драгунами й райтарами, що стережуть своїх коней і гуторять при вогнищах.
— Да. Разорили меня всего. До нага роздели анафемы. Вот что случилось, — гомонить старший віком драгун, попиваючи горілку з похідної пляшки.
— Мою мать, — мовить другий, — барин стезал плетью по голове. Прошил голову насковзь до мозга. Мать ума рехнулась по сей день. В «дурках ходит».
— Ти ж хоч помстився? — цікавляться козаки.
— Невозможно было. Барин уехал в Москву.
— Було хоч червоного півня пустити…
— Что такое червоний півень? — допитується драгун.
— Ето на козацком языке означает — зжечь двор, — пояснює хтось із драгунів.
— Та як спалиш двір, — жаліється драгун, — коли там і не доступиш? Грубі мури, злючі собаки та й сторожі до біса…
— Невесело там у вашій Московщині, — міркують голосно козаки.
— Да, брат, житуха плохая, — зітхають драгуни.
Проскакують степом кінні козацькі та московські роз’їзди.
Ніч.
Козацькі полки і московське військо простояло кілька тижнів бездільно в степу. Апостол і Жураківський малися весь час на осторозі. Вони не довіряли князеві Голіцину, хоч він і не ставився погано до козацтва.
Порадившися удвох, Апостол вирішив використати присутність козацької старшини, щоб вона підписала петицію до царя Петра про дозвіл обрати гетьмана.
Старшина по-різному метикувала таку справу. Одні підписували охоче, другі отягалися. Дехто й зовсім одказав покласти свій підпис. Боялися. Слова Апостола та вмовлювання Жураківського не всіх переконували. Та й не всі зі старшин ставилися прихильно до наказного гетьмана, а відомо, що коли б справді прийшло до вибору гетьмана, тоді Полуботок був би неодмінно обраний. Були й такі, що підозрівали Апостола, що він промощує собі дорогу до гетьманської булави. Вони недовірливо прислухалися його мові, що, мовляв, «коли податі супліку, підписану всією старшиною, то така супліка може помогти козацькому наказному гетьманові в Петербурзі відстояти козацькі права й вольності». «Може воно так, а може й ні», — мізгували деякі старшини. «Щось воно не гаразд», — міркували другі, коли старший, тобто Апостол, приказував усім, хто підписав супліку, тримати язик за зубами, мовляв, не хоче, щоб про те довідався князь Голіцин. Щось, воно не те…
Звичайно, що про козацьку супліку князь Михайло Михайлович Голіцин довідався скоро, маючи своїх шпигунів у козацькому таборі. Одного дня він викликав до себе Апостола й Жураківського.
Поїхали вони з парадою, у супроводі півсотні козаків прибічної охорони Апостола. Коні, мов змії, а їздці, один в одного вибрані, молоді козаки. Стій і дивися на них. Біля в’їзду до московського табору їх зустрів адьютант князя Голіцина з офіцерським почтом. Перед наметом князя стояла гвардійська сотня з голими шаблями. Адьютант завів Апостола й Жураківського до намету.
— Вітайте, господа, — привітав їх князь Голіцин. Услужливий адьютант тут же й підсунув їм вигідні стільці.
Князь Голіцин був одягнений у зелений мундир, розшитий золотом. Йому було гаряче й він щохвилини обтирав хустиною спітніле обличчя. Розпитавши старшину про стан у полках, харчове постачання та про се й те, й почастувавши гостей наливкою, князь Голіцин ніби знехотя запитав Апостола:
— Чи це правда, Даниле Павловичу, що ви обидва заставляєте козацьку старшину в таборі підписувати якусь супліку до Його Величества?
— Ми нікого не заставляємо підписувати, ані не змушуємо, Ваше Сіятельство, — відповів Апостол, і вусом не моргнувши, — старшина сама добровільно підписує.
— Об чім то ви хочете подать супліку Його Величеству?
— Просимо Його Величество про дозвіл обрати гетьмана, згідно з нашим козацьким звичаєм.
— Ах, бросьте, — почервонів іще дужче князь, — чого це ви насмілюєтеся весь час турбувати Його Величество тією справою? Хіба ж Його Величество не говорив Рубцеві й Биковському ще в Австрахані, що покищо не час на вибір гетьмана? Опісля ваша генеральна старшина буде повідомлена окремим указом, що вибір гетьмана відложений з волі Його Величества. Чому ви накликаєте на себе гнів Його Величества?
— Ваше Сіятельство знає, — мовив Апостол, — що теперішній стан Гетьманщини заставляє нас виступити в обороні наших прав і вольностей…
— Не слід погіршувати того стану, — зморщився невдоволено князь Голіцин.
— Не ми погіршуємо його, Ваше Сіятельство, а бригадир, Степан Лукич Вельямінов.
Апостол і Жураківський довго засиджуються у князя Голіцина. Вони не поступають і, роздратований Голіцин забороняє їм рішуче висилати супліку до царя. Він тут головнокомандуючий і вони мусять його слухатися.
Розходяться чемно, але холоднувато.
— Супліку ми таки вишлемо, — говорив Апостол, виїхавши з московського табору.
— Вишлемо, — притакнув Жураківський, — треба підтримати Павла Леонтієвича в його пересправах із царем Петром. Не легко йому…
— Ой, не легко!..
Через два дні, з валкою, яка вибирається по провіянт для козацького війська над Коломаком, виїздить із табору молодий канцелярист Іван Романович. У шапці він везе зашиту супліку до царя Петра. Прибувши в Київ, Романович захоплює зі собою кількох козаків із охорони полкової канцелярії і жене до Петербургу.
Йшли гарячі літні дні.