Нас розсудить бог

СЛУХАЙТЕ, ЩО СКАЖЕ ВЕЛЬЯМІНОВ…

У похідній квартирі царя Петра був обід.

Не звичайний собі щоденний обід, що його цар їв завжди напоквапки, вічно поспішаючи, — а святковий, празничний. Адже ж було свято св. Миколая Чудотворця, яке завжди відзначали урочисто на царському дворі. Так було заведено здавна, й цар Петро, прийшовши до влади, хотів було скасувати цей звичай, але несподівано тому спротивилася цариця, й цар махнув рукою, бо, мовляв, у нього куди важливіші діла, ніж якесь там свято.

Згадане свято захопило царя в Астрахані.

Місцевий єпископ, у сослужінні священиків і монахів, відправив Службу Божу в астраханському храмі. Прийшов цар із царицею, генералітетом і численною дворянською знаттю. Астраханський собор ледве поміщав царевий почет, а соборний майдан заповнився військом, яке стояло довгими лавами й мерзло, бо з-над Волги потягав крижаний вітер і здорово скував царських пікінерів, драгунів, єгрів та стрільців.

Служба Божа правилася довгенько, й цар уже почав нетерпеливитись. Князь Меншіков споглядав крадькома на Петра, побоюючися, щоб цар не вийшов із собору. В Петра це не першина, бо виходив було не раз із церкви в половині Служби Божої. Але на цей раз вона скінчилася, й хор проспівав голосно многоліття цареві, цариці, єпископові та астраханському воєводі. Цар навіть не підходив до хреста, а, повернувшися круто, вийшов із собору, а за ним посунули генерали та його найближча знать.

При виході царя із собору військові колони прокричали «ур-ра», і їхній крик рознісся голосним відлунням по цілому городі та злякав галасливе гайвороння, що зграями злітало над знищеними великою пожежою, недогорілими стінами й почорнілими руїнами Астрахані.

Святковий обід був улаштований у просторій залі астраханського кремля, який являвся осідком місцевого воєводи, генерала Ніколая Тимофієвича Безносова. Сам він сидів близько царя, по правиці князя Меншікова, — сивуватий і згорблений, із обличчям, густо подзьобаним віспою.

Служки підносили до столів різні страви й напої. Царські вельможі випивали обильно, їхні обличчя розчервонілися, їм стало гаряче, проте ніхто з них не відважився розіпняти свого вицяцькованого золотом каптана, бо за це можна було обірвати від царя чаркою по лобі. Тому всі терпіли, витираючи свої лиця чистими хустинами, які кидали позад себе лакеям, що стояли, виструнившися, за кріслом кожного царського вельможі.

Цар Петро сидів у широкому вигідному кріслі й тягнув чарку за чаркою. Його буйна грива, вже густо посріблена, спадала неслухняно ззаду на каптан, обличчя, здавалося, набрякло і зблідло, під очима лягли широкі півкола, а повнувате царське підборіддя час від часу нервово здригалося.

Петро помітно постарів, і це кидалося всім у вічі. Правда, його здоровенна фігура все ще дихала завзятющою енергією, і він, як колись, морщив своє високе чоло, пронизував своїм бистрим поглядом усіх присутніх та крутив головою. Тоді розкидалася на голові його буйна грива, й цар здригався нервово, тримаючи міцно у своїх руках келех із напоєм.

Царя боялися.

Він міг скипіти кожної хвилини, й тоді його люті не було меж. Цар скаженів, бив дубинкою кого попало, трощив посуд і меблі. Але такий приступ скаженої люті не тривав довго. Цар скоро знемагав, утихомирювався, заспокоювався і, звалюючися на крісло чи на лаву, негайно засипляв міцним сном.

Найбільше діставалося в таких випадках царським вельможам. Петро шмагав їх своєю палицею, рвав їхні каптани, лаяв їх грубо, і справжнє горе було комусь із вельмож бути близько царя, коли він лютував. Ніхто тоді не висмикувався, щоб не обірвати дубинкою по плечах. Рука в царя важка. Як уперіщить, аж кості тріщать. Не було перебору. Будь ти собі князь, граф, генерал, полковник чи боярин. Правда, цар не поривався з дубинкою на духовних осіб, хоч частенько погрожував їм своєю великою кулацюрою, а звичайним попам не шкодував ляпасів і смикав їх злісно за патлаті бороди.

Тому, знаючи царські норови, астраханський єпископ Михаїл сидів сумирно і скромненько праворуч Петра, не відважуючися сказати якесь зайве слово, а все притакував голосній балаканині вже підхмеленого царя.

— Варвари в мене всюди, он що, — нахилившися над столом, говорив цар до графа фон Гайдена, посла саксонського курфюрста, який, прибувши до Москви, не застав там царя й вибрався на зустріч із ним аж до Астрахані, при чому в часі своєї довгої і далекої подорожі зробив багато вельми цікавих записок. — Усі вони азіяти, — продовжував нарікання цар. — Перевиховую їх, учу, щоб стали європейцями, але ніяк не виходить.

Із цими словами цар узяв пальцями з полумиска чималий шматок печеного м’яса.

Граф фон Гайден був дуже здивований, що цар бере м’ясо руками, не вживаючи веделець, ані ножа, але, поминувши це, склонився в легкому поклоні:

— Ваше Величество й так уже досить добре зевропеїзували свою країну. Їдучи сюди, я мав нагоду зауважити значні висліди невтомної праці Вашого Величества…

— Багато, ой як багато, графе, ще треба вчинити, щоб зробити Росію європейською державою! Сил не стає за всім доглянути. Моїх вайлуватих ведмедів теж треба пильнувати. Поробив я їх, дураків, князями, графами та баронами, але толку з того ніякого!..

Будучи підхмеленим, цар почав гарячкуватися. Було відомо, що напідпитку він завжди говорив те, що у нього було на умі, а чого він ніколи не сказав би у тверезому стані.

— Чого надувся? — покосився Петро на Меншікова. — Може, неправду говорю? Ти хто такий був, га?!. Бублики продавав, а тепер сидиш ось тут поруч зі мною. Й таких бовдурів, як ти, в мене багато…

Князеві Меншікову було вельми неприємно, що цар так грубо висловлюється про своїх вельмож при саксонському послові, який добре володів російською мовою і, слухаючи такі царські епітети у сторону вельмож, сердечно сміявся з них у своєму нутрі, хоч назовні й вусом не моргнув.

Козацькі посли, військові товариші — Василь Биковський і Семен Рубець, які сиділи майже навпроти царя по другій стороні бенкетного стола, теж посміхалися сердечно з царської балаканини. Вони вдавали, що не помічають, як царські вельможі червоніють і хвилюються, слухаючи образливих висловів підпитого царя. А він їх обзивав нікчемами й нетямущими бовдурами.

— Хочу відкрити Росії вікно в Европу, — говорив Петро, — тоді пущу свою фльоту під самий ніс турецькому султанові. Та що там султанові, — тріпнув рукою нетерпляче. — Завоюю Індію. Коли я переміг Карла, то хто встоїться проти мене?!.

Петро стукнув золотим пугарем об стіл так міцно, що на ньому задеренчав увесь посуд, а тоді продовжував:

— Мої ведмеді називають мене кривавим деспотом за те, що я хочу великої Росії… Мовчи, Даніліч, — зиркнув він грізно на князя Меншікова, який хотів щось сказати, — я знаю, що правда коле в очі… Я знаю все, що про мене говорять… Хіба ж попи та розкольники не називають мене Антихристом?!.

Ці слова були звернені до єпископа Михаїла, який налякано заморгав очима й поспішив запевнити царя, що про те йому нічого не відомо.

— Та хто б це із священнослужителів відважився говорити таку богопротивну хулу про Ваше Величество?!.

— Не прикидайся, владико, незнайком, — реготнув цар, тіпнувши єпископа рукою по плечах так, що той аж зігнувся від дужої царської руки. — Цар усе знає, владико, що про нього говорять… Не маю часу взятися за вас, чорноризники, та ще усіх скручу в баранячий ріжок так, що ані не писнете. Ще дужче, як розкольників. Називаєте мене Антихристом? Це мені байдуже… Але ніхто з вас, навіть і ті, що носять мітри, не спосібні думати й бачити велике майбуття Росії. Тільки я це бачу! Й не лише бачу, але і творю це майбуття!!!

Останні слова Петро вигукнув хвалькувато.

Єпископ Михаїл не відважився йому перечити, бо це було небезпечно. Царева антипатія до церковників була відома. Правдою було теж і те, що московські попи на далеких окраїнах і в лісових глушах таки називали його Антихристом і потиху виклинали царя як «врага й адського супостата земли русской».

Царський приказ[26] розправлявся жорстоко з такими попами і гноїв їх у в’язницях, а це ще більше поглиблювало ворожнечу між церковниками й Петром.

— Ніколай Тимофеєвич, — гукнув цар астраханському воєводі, — мальвазія в тебе славна, аж губи липнуть! — А потім звернувся до цариці: — Не правда ж, душко?..

— Рад стараться, Ваше Величество, — склонився воєвода.

— Ти в мене молодець, — похвалив його цар, — тримаєш міцною рукою астраханську землю. В мене навчився…

— Рад стараться, Ваше Величество, — повторив воєвода. — Смію зауважити, що тільки здоров’я в мене негодяще.

— О, справді?!!

— Ніколай Тимофієвич жаліється вже давно на слабе серце, — підказав цареві князь Меншіков.

— Нічого, потерпи ще трохи, Тимофієвичу. Коли скінчимо веремію з персами, тоді підеш на відпочинок…

У залі стояв голосний гул і робилося щораз гарячіше.

Дехто з царських достойників уже сп’янів і хитався у кріслі або куняв, декому хотілося страх розіпняти каптан, і всі вельми зраділи, коли при кінці обіду цар звернувся до астраханського воєводи:

— Вгостив ти мене, Тимофієвичу, славно. За це тобі велике спасибі. Тепер я піду і трохи приляжу… Ви ж, — глянув цар посоловілими очима на присутніх, — продовжуйте обід…

Всі підвелися.

Цар, спираючися на воєводу, в супроводі цариці і князя Меншікова виходив із залі. Нараз, пригадавши собі щось, зупинився.

— Даніліч, — сказав гостро, — завтра вранці козацькі посли мають бути в моїй канцелярії!

При цьому він смикнув Меншікова за гудзик його атласного, розшитого золотом каптана.

— Слухаю Вашого Величества! — вклонився низько Меншіков цареві.

Хоч Биковський і Рубець прибули ранувато до астраханського кремля, проте царя вони вже не застали.

«Це чорт, а не чоловік!» — сердився Рубець, почувши в канцелярії, що цар ранесенько, тільки просірів ранок, уже погнався в город, над річку Кутум, захопивши зі собою декількох німецьких і голендерських майстрів, спеціялістів у портовому будівництві.

— Його Величество намірає создати великий порт в Астрахані, — заявив козацьким послам головний царський обер-секретар Іван Афанасович Позняков, затираючи руки з холоду.

Хоч в одній із просторих заль астраханського кремля, де примістилася царська похідна канцелярія, палахкотіли й голосно потріскували у ватрані грубі поліна, проте було холодно, й канцеляристи та підписки щулилися з холоду, похилені над паперами, і шкряботіли потиху перами.

— Коли ж повернеться Його Величество? — допитувалися обер-секретаря козацькі посли.

— Невідомо, — знизав плечима Позняков, — може, вкоротці, а може, аж біля полудня.

— Що ж нам чинити? Його Величество велів нам прийти вранці, й ми прийшли…

— Доведеться вам ждати, — розвів руками обер-секретар.

— Побила б його лиха година! — сердився, крокуючи коридором, Рубець. — Мені аж ніяк не хочеться вичікувати в цих непривітних холодних мурах…

— Що ж удіємо? Треба чекати, — говорив Биковський, міряючи повільними кроками довгий, темнуватий і гостролукий коридор астраханського кремля, де тут і там горіли смолоскипи у прикріплених до мурів залізних лійкуватих сплетивах. — Петро може надбігти кожної хвилини. Знаєш, який він навіжений…

— І який скажений, — додав Рубець. — Та ще невідомо, в якому настрої він сьогодні. Як щось не по-його, то пиши, пропало. Ушкереберть піде наша місія.

— Як Петра нападе біс, то ми не будемо наполягати на тому, щоб він дав відповідь на прошеніє генеральної старшини, а переждемо кілька днів і тоді знову попросимося до нього. Пам’ятаєш, ми так були вчинили за покійного гетьмана Скоропадського й виєднали царську згоду.

— Це діло. Так і зробимо. Нам тоді повезло. Меншіков аж сам дивом дивувався, що цар так скоро й навіть без кондицій[27] погодився на наше прошеніє.

— Про вовка помовка, а вовк і в хату суне. Гляди, — торкнув Рубець приятеля, вказуючи очима на надходячого навпроти них князя Александра Даниловича Меншікова. Він ішов у супроводі двох царських полковників. Одягнений у півшубу, Меншіков поскрипував вичищеними до сліпучого блиску чобітьми й відразу насупився, побачивши козацьких послів.

— Доброго ранку вам, Ваше Сіятельство! — привіталися вони.

— Доброго ранку й вам, гаспада. Як пройшла авдієнція у Його Величества?

— Його Величества немає, і ми ждемо. Нам сказали, що Його Величество поїхали над річку Кутум…

— Ага… ага… ну що ж, підождіть. Його Величество не забариться… Мені теж треба з вами говорити, але тепер не маю часу. Я вас повідомлю, — кинув Меншіков, крокуючи жваво до царської канцелярії.

— Бублейник нікчемний! — процідив крізь зуби Рубець.

— Єрипуд препаскудний! — додав сердито Биковський і собі.

Посли тинялися довгенько без діла по астраханському кремлі, який заповнювався щораз більше царськими людьми, а через деякий час прийшли знову до ждальні, де вже сиділо кільканадцять осіб, які добивалися на послух до царя з різними справами. Здебільшого це були астраханці або люди із пригороддя та ближчих і дальших околиць — купці, начальники татарських улусів[28], вірменських громад та пейсаті євреї. Царському обер-секретареві було чимало мороки із прохальниками, бо мало хто з них знав російську мову, й аж прихід воєвідського перекладача вельми втішив заклопотаного Познякова, котрий велів своїм канцеляристам записати прізвища прохальників і справи, з якими вони прийшли на послух до царя, не даючи при тому їм ніякої надії, що вони вдостояться такого послуху.

— В Царського Величества є важливіші справи, як ось твоя, скотина-нехристе, — обурився голосно обер-секретар на косоокого татарина, котрий прийшов жалітися на свого начальника, що захопив неправно отару його овець. — Як ти посмів із такою дрібною справою лізти на очі Його Величества?!

Наляканий татарин, не розуміючи ані слова, лише безрадно кліпав очима й не знав, чим це він так розсердив царського обер-секретаря.

— Скажіть цьому нікчемові, — звернувся він до перекладача, — щоб він забирався геть. Хай звертається до астраханського воєводи!

Цар прийшов коло полудня, так як і сподівалися козацькі посли. До ждальні вскочили, мов опарені, два високі єгри з Петрової гвардії і завмерли біля дверей. За ними ввійшов царський камердинер і голосно заволав:

— Його Царське Величество!

Цар пройшов швидко через ждальню, немовби не помічаючи присутніх, зігнених у низькому уклоні, а за ним пройшли граф Теодор Матвієвич Апраксій, князь Михайло Михайлович Голіцин, граф Борис Петрович Шереметьєв, граф Федор Олексієвич Головін і князь Теодор Юрійович Ромодановський.

За декілька хвилин із канцелярії вийшов канцелярист і проголосив, що прийому нікому не буде, а всі записані удостояться оглядати світле царське лице наступного дня…

— Вас Царське Величество зараз прийме, — підійшов канцелярист до Рубця й Биковського, окинувши байдужим поглядом решту розчарованих прохальників.

— Ваша генеральна старшина, — мовив цар Петро козацьким послам, ходячи широкими кроками по канцелярії, — знову подала прошеніє про вибір гетьмана. З тією справою треба підождати. Чуєш, Данілічу, — гукнув несподівано він до Меншікова, — ти написав старшині про те, що слід відкласти вибір гетьмана.

— Написав, Ваше Величество, — сполохався Меншіков. — Копія листа при мені.

Князь Голіцин підсміхнувся непомітно. Він не полюблював Меншікова, й царський крик на бублейника його дуже веселив. Проте Голіцин не подав на виду своєї радости й сидів коло столу поважний та зосереджений, слідкуючи уважно за скорими рухами, а ще скорішими царськими словами. Цар не був у злому настрої, і козацькі посли відітхнули з полегшею, знаючи вже зі своєї практики, що коли Петро збіситься, тоді годі з ним узагалі говорити. Він ходив по канцелярії, говорив наче до себе й зовсім не звертав уваги на присутніх.

— У мене ніколи… повно праці… війна з персами… Астрахань погоріла, треба відбудовувати… порт ставитиму тут… часу не стає…

Високий, широкоплечий, із гривастим, уже сивіючим волоссям, цар Петро ще був дуже енергійний, але на його обличчі можна було бачити сліди знемоги й передчасної старости. Він уже не ходив, так як колись, виструнчений, мов свічка, й хоч рухався дуже швидко, то все-таки час до часу опирався на палицю — свою славнозвісну «дубинушку», якою у приступі люті міг полоснути кого попало.

Козацькі посли зміркували, що як Петро не хвицається і як не бодриться, проте роки його розгонистої праці поклали свою печать на ньому, й він постарів. Це вже був зовсім не той цар Петро, якого вони знали ще за часів гетьмана Мазепи.

Цар несподівано зупинився перед козацькими послами і вп’ялив у них свій холодний погляд.

— Чого це ваша генеральна старшина так настирливо домагається вибору гетьмана? — промовив шорстко. — Хто це з неї так рветься до гетьманської булави?

— Ваше Царське Величество, — обережно почав Рубець, — генеральна старшина хоче зберегти традицію гетьманату, а тим самим і спокій у Гетьманщині. Коли довго не буде вибору гетьмана, то у Гетьманщині можуть зростати неспокої і козацтво, серед якого козацькі традиції виборного гетьмана сильно закріплені, почне шуміти…

— Ну й що з того? Хай собі шумить. Я його приборкаю. Хіба мало мого війська в Малоросії?

— Ваше Царське Величество, — заговорив князь Голіцин, — зволить зауважити, що в теперішній ситуації, коли маємо нову війну з персами й недружелюбні взаємовідносини з Портою, було б некорисно для нас мати несприятливий стан у Малоросії…

— Ах! Ти, Голіцин, завжди морочиш мені голову Портою, — тріпнув рукою нетерпляче цар. — Росія тепер велика й сильна. Не маємо чого лякатися бусурманів…

Петро знову заходив широкими й важкими кроками по канцелярії.

— Малороси — бунтівничий нарід, — говорив він, розмахуючи руками. — Ми ще не викоренили мазепинщини в тому народі. Але вона буде викорінена, не будь я Петром!

Останні слова цар вигукнув. Це звучало погрозою, й козацькі посли переглянулися між собою.

— Воно, звичайно, буває, Ваше Царське Величество, — продовжував князь Голіцин, — що подекуди на Гетьманщині трапляються прояви мазепинщини, але лякатися нам таких незначних проявів, мислю, немає чого, тим більше, що козацька старшина є по нашій стороні.

— Не вся, князю, — перебив Меншіков і при цьому покосився на козацьких послів.

— Отож-то, — підхопив цар, — я не можу допустити до того, щоб гетьманська булава опинилася в руках якогось скритого мазепинця…

— Але ж таких немає серед козацької старшини, Ваше Величество, — підніс голос князь Голіцин.

— Князь Голіцин, мабуть, забув про Апостола й Полуботка, — відмітив злорадно Меншіков.

— Ваше Царське Величество має багато доказів про те, що наказний гетьман Полуботок і миргородський полковник Апостол вірно служать Царському Величеству, й годі їх посуджувати в мазепинщині, — сказав твердо Биковський.

— Це так Даніліч міркує, — вказав цар рукою на Меншікова. — Звичайно, що я не маю причини бути невдоволеним із вірности Полуботка чи Апостола. Ти, Даніліч, завжди щось телепнеш, — присоромив Петро князя Меншікова.

На обличчі Голіцина мигнула злорадна усмішка.

— Все-таки, — мовив далі цар, — із вибором гетьмана слід підождати. В мене нова війна на плечах, тому велю полковникові Павлу Леонтійовичу Полуботкові бути наказним гетьманом, так як ми веліли раніше. Велю вам сказати про це генеральній старшині, — звернувся цар до козацьких послів. — До того ж, моя канцелярія дасть вам листи до наказного гетьмана і старшини. Що ж стосується висилки козацтва на війну з персами, то я вимагаю, щоб мені було прислано десять тисяч боєздатних козаків…

— Дозвольте сказати Вам, Ваше Царське Величество, — статечно заявив Рубець, — що положеніє в наших полках із козаками вельми складноє, і полковники кажуть, що їм прямо не під силу зібрати тепер таке число, бо попередні війни виснажили Гетьманщину, й козацькі полки зараз дуже сильно змаліли.

— Ваші полковники тільки прикидаються хитрющими лисицями. Я не вірю, що в їхніх полках так тугувато з козаками. Ви, малороси, завжди хитруєте зі мною. Мазепа все бідкався, що, мовляв, боєздатного козацтва малувато, щоб його не посилати мені, а покійний Скоропадський теж неохоче відпускав козаків мені на поміч. Хай ваші полковники роблять, що хочуть, а десять тисяч козацтва мають вирядити якомога скоріше в похід. Я вишлю окремий указ Вельямінові про те, а ви перекажіть генеральній старшині, щоб вона його слухала. Веління Вельямінова — це моє веління. Слухайте, що скаже Вельямінов, — такими словами закінчив цар Петро прийом у себе козацьких послів — військових товаришів Василя Биковського й Семена Рубця, а тоді звернувся до своєї знаті:

— Гаспада, час обідати!

Козацькі посли були невдоволені таким вислідом авдієнції в царя. Вертатимуться додому з порожніми руками. Цар не поступився, поставив на своєму, не погодився на вибір гетьмана й іще зажадав десять тисяч козацтва, тобто на п’ять тисяч більше, ніж вимагав раніше.

Ще того самого дня Василь Биковський і Семен Рубець мали зустріч із князем Голіцином. Він заспокоював їх, що, мовляв, цар дуже часто змінює свої рішення, а тому треба деякий час виждати зі справою вибору гетьмана, бо в царя свіжий клопіт — перська війна. Все-таки князь Михайло Михайлович Голіцин натякнув послам, що у всіх справах, стосовних Гетьманщини, чимало шкодить князь Меншіков, який ставиться вороже до України, не любить козаків і в кожному козацькому старшині бачить прихованого мазепинця. Світлійший князь перебуває тепер у великій царській ласці, й тому Його Величество прислухається до того, що мовить Меншіков. Царська вимога, щоб з України було вислано десять тисяч козаків теж занепокоїла князя Голіцина, бо це послаблювало військову силу Росії на півдні. Він обіцяв невтішним послам, що вкоротці прибуде в Україну й радитиметься з генеральною старшиною щодо висилки козаків на перську війну. Поки що війна для Росії йде добре, й, можливо, обійдеться без участи в ній козаків.

Чекаючи на письма з царської канцелярії, козацькі посли між тим часом оглядали Астрахань, яка мала цікаву історичну минувщину.

Від IX століття Астрахань була осідком астраханського ханату, який захопили й поневолили в 1557 році московські війська і прилучили до Московщини. В 1605–1606 роках Астрахань захопили й пограбували терські та донські козаки. Двічі навістила город чума, вигубивши тисячі населення. В 1660 році Астрахань сильно потерпіла від збройних татарських розрухів, а в 1709 році велика пожежа знищила в городі 570 житлових будинків. Залишилися неушкодженими лише муровані церкви, склади та кремль. Астраханські жителі, опинившися без даху над головою, побудували сякі-такі хатки, рили землянки, ставили юрти, а воєвода розпорядився стягати дерево й камінь на нові будови в городі. Отож Астрахань, хоч і погоріла, проте кипіла життям. Крім московського війська, яке нахлинуло в город, у ньому було повно різних царських людей, наїхали купці, що торгували хутрами, скотом, зброєю, сіллю, збіжжям, рибою, посудом, вовною й сушеними овочами. В городі вешталася сила-силенна всякого люду — татарів, ногайців, киргизів, калмиків, вірменів, терців, донців та москалів.

Город відбудовувався, й від ранньої зорі до пізньої ночі, незважаючи на гострі морозні вітри, всюди стукотіли сокири, вищали пили та палахкотіли вогнища, на яких у казанах готували їжу будівельникам або кап’ятили смолу, необхідну для будови.

Коли ж западав морозний вечір, із високої вежі астраханського мінарету старий муедзин[29] хрипко-співучим голосом закликав правовірних молитися всемогучому Аллахові.

Часто налітав на Астрахань різкий степовий вітер і люто шмагав людей своїми крижаними крилами, збивав хвилі на Волзі, голосисто шарудів очеретом та ганявся голодним вовком по астраханських згарищах. У такі люто-морозні вечори Астрахань ніби порожніла, й довкола все світило пусткою, тільки мерзла на причалах і біля кремля військова сторожа.

Сторожила…

Адже в Астрахані перебуває цар із царицею та зі своєю свитою, тож їх бережуть пильно.

Приказні ярижки[30] схоплюють у городі та його околицях утікачів, волелюбних людей, які втекли від боярських канчуків, і тягнуть їх на допити, а там кати підтягають нещасних на дибі та б’ють кнутом.

За городськими мурами біліло щораз більше гострокілля з насадженими на ньому відрубаними головами і настромленими на палях трупами замучених жертв царського гніву. Там жирувало гайвороння й насідало чорними купами на трупах.

Та ще й рясніли густо над проваллям шибениці, на яких вітер гойдав повішених.

Багато їх…

Козацькі посли залишали Астрахань із тяжким серцем.

За їхніми плечима вилискували великими хрестами Успенський собор, церква Богородиці й вірменська церква св. Петра й Павла, а попереду слалася, здавалося, безкрая засніжена пустеля.

Слався козацьким послам та їхній охороні далекий-далекий шлях в Україну.

І їм наче все ще вчувалися тверді Петрові слова: «Слухайте, що скаже Вельямінов!».

А в степу скиглив і завивав морозний вітер.