Нас розсудить бог

ВЗЯТЬ ЕГО!

Було Спаса.

Петербург уже із самого ранку розгомонівся голосним роздзвінням. Могутньо гоготіли важенні дзвони на дзвіниці Св. Трійці, їм вторували дзвони церков Св. Авакима, Св. Варвари, Св. Мефодія, Св. Юрія та інших церков.

Місто повнилося щораз густіше народом, що стягався до Петербургу з різних усюдів, бож усім було цікаво побачити велику параду, яка відбувалася щороку в Пітері, у свято Преображення Господнього. У воєнних часах Петро не хотів навіть чути про будь-які паради, а світліший, тобто князь Меншиков, обірвав свого часу по плечах царською дубинкою за те, що настоював, щоб такі паради влаштовувати. Цар, угрівши Меншикова по плечах, ще й накричав на нього, і князь із того часу не відважувався згадувати цареві про спаські паради.

Коли ж проминуло декілька років після московсько-шведської війни, царська знать заходилася знову намовляти царя, щоб погодився на влаштування спаських парад у Петербурзі. Чому ж би ні? Хіба ж Росія не імперія? Европейські володарі влаштовують собі завжди всякі паради, а наш цар-батюшка, що від мачухи?.. Остаточно цар погодився, і в Петербурзі почали влаштовувати щороку величаву спаську параду.

Напередодні свята тягнулися всіма дорогами до Пітеру довженні валки возів, кибіток, повозів і сунули товпи різнорідного люду. Всім хотілося побачити параду, чи то продати або купити дещицю на петербурзьких базарах, а то й половити гав у Пітері.

Так ото й сунули в Петербург товпища холопського люду, служилі люди, крамарі, заробітчани, купчики, тьопали монахи й попи, проскакували озброєні вершники та збивали куряву драгунські й райтарські роти, що й собі їхали до Петербургу.

В усіх петербурзьких церквах правилися Богослужби із проказуванням багаторазового многоліття государеві та імператору всієї Росії, царю Петрові, цариці Катерині та царським міністрам, князям і графам.

Особливо урочисто правилося Богослужіння в Троїцькому соборі, що його відправляв архиєпископ Теофан Прокопович, у сослуженні багатьох священиків. Собор аж ряснів від золотом і сріблом обшитих мундирів та багато зодягненої царської знаті, чужоземних послів і знатних петербуржців. Собор не вміщав усіх і тисячі народу громадилися довкола собору й на вулицях. Після грімкого многоліття цареві всі висипалися зі собору й почався формувати парадний кортеж. Як тільки цар із царицею вийшли зі собору, зараз же на сходах почали товпитися прохальники, подаючи цареві свої прохання. Такий західний звичай завів цар Петро, незалежно від своєї державної адміністрації. Йому подобалося, що його піддані звертаються прямо до нього. Звичайно, що він не брав у руки всіх прохань, а забирав їх царський почет, але, часом, звернувши увагу на якогось прохальника, цар навіть і перекинувся з ним слівцем. Так було й цього разу. Цар був у доброму настрої і забрав особисто від кількох москалів їхні прохання. За ними протовпився канцелярист Іван Романович і з низьким уклоном подав цареві згорнуту супліку козацької старшини, з якої звисала печатка генеральної військової канцелярії. Побачивши козака, Петро спочатку нахмурився, але миттю опанував себе і звернувся до Романовича:

— А ти, козаче, об чім просиш?

— Супліку привіз Вашому Величеству від козацької старшини, з-над Коломаку.

— Та-ак? — здивувався цар. — Гаразд. Прочитаємо, що пише нам козацька старшина. Тебе як звуть?

— Іван Дмитрович Романович, Ваше Величество.

— Ага. Романович… хорошо… хорошо… не залишай Петербургу, поки тебе не позовуть зі сенату, — мовив цар, тут же наказуючи голосно графові Головкину, великому канцлерові, тримати під рукою козацьку супліку, бо він хоче її прочитати зараз же після закінчення балю.

Романович був у сьомому небі, що йому вдалося доручити супліку козацької старшини прямо в царські руки. Він видивляв очі, чи не побачить серед знаті наказного гетьмана, Черниша або Савича. Їх не було. Це стурбувало меткого канцеляриста, бо ж він знав, що коли влаштовуються якісь великі паради в Петербурзі, а є в тому часі гетьман, чи хтось з генеральної козацької старшини, то вони беруть обов’язкову участь у таких парадах. Пригадує, як розповідав Черниш, що покійний гетьман Скоропадський їхав одного разу в повозі зараз за царем. Щось воно не гаразд. Наказний гетьман є у Петербурзі, а в параді не бере участи. Не видно нікого з козаків, хоч би десь один козацький жупан показався між людьми.

Роздумуючи, Романович вирішив побачити параду, а пізніше поїхати до гостинниці Чудила й розпитати, що діється. Він навіть не мав часу зустрітися з наказним гетьманом, бо добився до Петербургу над раном і негайно почвалав до собору.

Тим часом, під грюкіт барабанів головною вулицею Петербургу стали марширувати піхотні полки, їхала кіннота — драгуни райтари, гусари, гуркотіли гарматами, за ними парадували царські лейбгвардійські полки — преображенський і семенівський, а за гвардійськими полками їхав цар із царицею. За ними тягнулися карети царських міністрів, сенаторів, князів, графів та чужоземних послів. За каретами знову йшло військо.

Гули барабани, гриміла військова музика, гомоніли дзвони, а за мурами весь час гримали гармати. Тисячні маси викрикали «У-ра!.. У-ра!..» та й собі сунули за парадним кортежом, що просувався поволі до царського палацу. Там уся царська знать і чужоземні посли були пропущені на подвір’я палацу, а військо й нарід посунули на луг поза місто, де вже була приготовлена їжа — цілі волові й свинячі печені туші, барани, гуси, кури, житній чорний хліб, бочки квасу, пива й горілки. Зголоднілі солдати й люди кинулися ласувати, що попало. Городська служба пильнувала порядку, щедро частуючи кийками ласих на горілку людців, котрі товпилися, щоб хильнути більше, ніж одну чарку. Де взялася музика й розбавлений люд пішов у танець. Забавлялися до пізної ночі.

У царському дворі баль тривав чи не до самого ранку. Не один із царських вельмож упився так, що його виносила служба надвір, садовила в карету й одвозила додому. Цар також випив здорово, але перед сном він усе ще таки вспів прочитати супліку козацької старшини, яка його вельми розлютила. Він погнав у шию великого канцлера, який став його заспокоювати, та напівроздягнений звалився на ліжко й заснув кріпким сном.

Романовичу так і не пощастило побачити наказного гетьмана. Нічого не підозріваючи, він направився після паради до гостинниці Чудила, як його перестріли на дорозі чотири солдати й єгерський підстаршина.

— Ви господин Іван Дмитрович Романович, кур’єр із Малоросії? — підступив підстаршина до канцеляриста.

— Так, це я.

— Ви заарештовані, — мовив підстаршина, — давайте вашу шаблю.

— Я заарештований? — здивувався Романович. — За що? Я ж нічого злого не вчинив.

— Велено взять вас під арешт, — говорив підстаршина, — а за що мені невідомо. У нас, брат, нельзя питать.

Солдати забрали у Романовича шаблю й, погукавши кибітку, завезли його до Петропавлівської фортеці.

Волелюбному козакові занило серце, коли він опинився серед грубих сірих мурів.

Аж заплакав гірко.

За що ж це його запроторили до в’язниці?

Бідолаха Романович, звичайно не міг почути, як цар Петро після розмови з ним, коли передав супліку великому канцлерові, шепнув князю Ромодановському: «Розпорядись, негайно взяти під арешт цього козака».

Не знав Романович і того, що цар не дозволив, щоб Полуботок і його товариші взяли участь у параді та були гістьми на царському бенкеті. Сенатський обер-секретар Макаров негайно повідомив про це Полуботка й натякнув, щоб цей мався на осторозі.

Другого дня над Петербургом лягли сірі вайлуваті хмари й із них задощіло.

Місто наче заплакало й посумніло. У пристані похолоднішало, а з моря тягнув прохолоднуватий вітер.

По вулицях усе ще вешталися юрби народу. Пивні були переповнені охочими похмелитися, тим разом уже на власний кошт, а не на царський. Шинкарі витурювали безжально бешкетників за двері, а п’яних упень виволікали надвір і залишали там тверезіти на холодному дощі.

У царському дворі із самого ранку було метушливо.

Всюди бігала служба, квапилися гінці, проходили сенатори, генерали, офіцери та різна імперська знать.

Наказний гетьман був стурбований.

Сенатський обер-секретар успів переказати йому, що цар вельми лютував, прочитавши супліку козацької старшини і що звелів ув’язнити канцеляриста Романовича. Цар вельми сердитий, і ніхто із сенаторів не відважиться підтримати козацьку справу.

Ішов на авдієнцію до царя з тяжким серцем.

Не менш стурбовані були Савич і Черниш.

Крокуючи довженними коридорами царського літнього палацу, козацька старшина ловила злякані погляди палатної служби. Зустрічні знайомі сенатори віталися стримано й не зупинялися, хоч би на коротеньку розмову.

У приймальній залі козацьку старшину привітав підкреслено чемно віце-канцлер Остерман і попросив заждати, бо Його Величество кінчає розмову з послом саксонського курфюрста й зараз же прийде.

І справді, через хвилину, зі сусідньої залі вискочив гвардійський полковник, рвучим рухом одчинив двері й до залі ввійшов цар Петро у товаристві великого канцлера, графа Головкина.

В царя їжилася грива і пересмикувалося обличчя. Він, не зупиняючися коло округлого мармурового стола, почав кружляти нервово по залі.

— Павле Леонтійовичу, — вигукнув він, зупинившися круто перед Полуботком і його товаришами, — чого це ти безпорядки заводиш у Малоросії? Чому ти не ладиш із бригадиром Степаном Лукичем, як ми тобі веліли?!

— Ваше Царське Величество. Ніяких безпорядків я не заводжу в Україні. Що ж до співпраці із бригадиром Вельяміновим, Бог мені свідок, що я хочу ладити з ним, але бригадир вельми прикра людина, що годі з ним знайти спільну мову. Я і моя старшина не противляться Малоросійській Колегії. Але Колегія, а зокрема бригадир Вельямінов, увесь час порушують свої повновласті і не хочуть розуміти того, що в Україні є все таки я та генеральна козацька старшина…

— Хіба ж у Малоросійській Колегії не засідає генеральна старшина? — втрутився великий канцлер.

— Про людське око, Ваше Сіятельство. Вона там не має майже ніякого голосу, а верховодить у Колегії Степан Лукич. Його поведенція для нас обидна. Він на кожному кроці підриває мій авторитет і авторитет генеральної старшини. Вмішується в усі наші внутрішні справи. Коли хто робить безпорядки в Україні, то це — голова Малоросійської Колегії. Тому ми хочемо бити чолом Вашому Величеству, щоб милостиво приказав Степанові Лукичу не творити лиха в нашій країні. Він у нас недовго, а за той час накоїв скільки лиха, що аж страх говорити. Ваша Величність дозволить, що ми подамо на письмі списані безецності, що їх допустився бригадир Вельямінов, — вклонився Полуботок цареві й подав йому звинутий папір, перев’язаний голубою стрічкою.

Цар розгорнув папір, пробіг його швидко очима й, згорнувши, передав великому канцлерові.

— Розберемося пізніше в тих ділах, — кинув він сухо. — Нам твоя старшина подала теж прошеніє. А чого це ти, Павле Леонтійвичу, заводиш якісь новації в Малоросійських судах без нашого відома й згоди?..

— Ніяких новацій я не заводжу, Ваше Величество. В козацьких судах розвелося хабарництво й несправедливість. Генеральну канцелярію і генеральний суд козаки, міщани та посполиті засипають жалобами на суддів. Я вважав своїм обов’язком вглянути, що коїться в наших судах і навести порядок…

— Чому ж ти не порозумівся про те зі Степаном Лукичом?

— Мислив-єм, же Степанові Лукичу немає насправді діла до нашого судівництва.

— Як то немає? — скипів цар. — До всього, що діється в Малоросії, йому є діло. На те я його там і послав.

— Степан Лукич не має права втручатися до нашого судівництва, бо це не згідне з пунктами Переяславської угоди.

— Павле Леонтійовичу, — розпалювався щораз дужче цар, — ти мені не тицяй пунктами Переяславської угоди. Начхав я на них. У мене є сила й я вас здавлю. Я знаю, що тобі хочеться бути виборним гетьманом Малоросії. Весь час крутиш мені голову тією справою. Он твої заушники подали мені знову супліку з походу про те, щоб дозволити на вибір гетьмана. Але того ви всі не дочекаєтеся. Чуєш? — наступав Петро грізно на Полуботка, затискуючи свої здорові кулаки. Його вже охоплювала фурія. Все тіло теліпалося нервово, гривасте волосся куйовдилося й він сопів із люті мов ковальський міх.

— Усі ви, скриті мазепинці, — кричав Петро, вимахуючи п’ястуком на Полуботка і його товаришів. Великий канцлер і Остерман принишкли і дух у собі заперли.

— Хіба ти кращий за Мазепу, га? — горлав цар. — Світиш мені в очі, а поза очі, що чиниш? — присікався цар до Полуботка. — Змовляєшся з мазепинським пройдисвітом Орликом. Гадаєш, мені не відомо? Згною тебе й твою старшину у підвалах, пожену в Сибір, козацтво в холопів переведу. Ще мені життя вистане, щоб зробити порядок із вами, бунтарями…

Петро так роз’ярився, що йому аж рвалися слова в гортанці, а на вустах виступила піна. Пополотнілі царські вельможі позадкували геть до дверей, де вже тулився гвардійський полковник, вельми наляканий вибухом царського скаженого гніву. Давно не бачив царя таким лютим.

Але Полуботок не злякався. Він і собі спалахнув гнівом і почервонів.

— Вашому Величеству вільно кричати на мене й на мою старшину, але прикро чути, що Ваше Величество закидає нам якесь мазепинство, та що я змовляюся з Орликом. Я й моя генеральна старшина служила вірно Вашому Величеству й не годиться закидати нам, що ми мазепинці. Ніякого спілкування в мене з Орликом немає. Це брехливі вигадки бригадира Вельямінова. Бачу государю і розумію з якого джерела зачерпнув ти злість тую, що не властива серцю твому і непристойна характерові помазанника Божого. Правота і лагідність, суд і милість, суть — єдине добро всіх монархів світу сього, і закони, що кермують усім взагалі людством і охороняють його від усякого лиха, є точне зерцало царям і володарям на їх становище і поведінку, і вони перші наглядачі та охоронці їм бути повинні. Звідкіля ж походить, що ти, Государю, ставлячи себе понад закони, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув’язнення, загорнувши до скарбниці власне майно наше? Провина на нас стягувана, є лише повинність наша і повинність свята у всіх народах тако шанована, а ніяк не законопереступна і до осуду належна. Ми просили і просимо іменем народу свого про милість до отчизни нашої, неправедно гнаної і без жалю плюндрованої, просимо поновити наші права і привілеї, урочистими договорами затверджені, що їх і ти, Государю, декілька разів потверджував. Народ наш бувши одноплемінний і одновірний твоєму народові, підсилив його і звеличив царство Твоє добровільною злукою своєю в такий час, коли ще в ньому все було в стані немовляти і виходило з хаосу ворохобних часів і сливе з ніщоти. І сіє одно недовліло б йому погубити у вас мзди своєя, але ми з народом своїм не переставали, опріч того, багато допомагати вам усім в усіх військових рушеннях і здобуттях ваших, і, не кажучи про Смоленщину та Польщу, одна шведська війна доводить безприкладну ревність нашу до тебе і Росії. Бо всім відомо, що ми самі цілу половину армії шведської вигубили на землі своїй і в оселях наших, не піддаючись при тому ні на які зваби та спокуси, і давши тобі спромогу переважити дивовижну мужність і одчайдушну хоробрість шведів; але за те стягнули на себе саму зневагу та лютість, і, замість подяки та нагороди, вкинуті в найтяжче рабство і змушені платити данину ганебну й незносну, рити лінії та канали і осушувати непролазні багнища, угноюючи все те тілами наших мерців, що впали цілими тисячами од тягот, голоду та клімату. Всі тії злигодні й скорботи наші довершило, нарешті нинішнє правління наше. Урядники московські, які панують над нами і не знають прав та звичаїв наших і сливе неписьменні, відають тільки те, що їм вільно робити нам усе, не займаючи лише душі наші. Отож, бувши ми оточені звідусіль переслідуваннями й напастями, до кого іншого вдаватися маємо, з воланням своїм, як не до тебе, Августійший Монарху? Ти добродій наш і споручитель за благо наше. Але злоба улюбленця твого, непримиренного ворога нашого й месника, одвернула тебе з путі істини і паскудить царювання твоє. Поневолювати народи й володіти рабами та невільниками є справа азіятського тирана, а не християнського монарха, який мусить славитися і направду бути верховним батьком народів. Я знаю, що на нас чекають кайдани і понурі в’язниці, де виморять нас голодом і утисками, але поки ще живу, кажу тобі правду, о Государю, що прийдеться складати тобі неодмінно звіт перед Царем усіх царів, Всемогутнім Богом за погибель нашу і всього народу[100].

Царем аж струсило.

Від нікого йому ще не довелося почути такої одважної гірко-правдивої мови.

Він ухопив зі столу невелику мармурову фігуру Венери й пожбурив нею у Полуботка. Щастя, що наказний гетьман миттю ухилився і фігурка, пролетівши мимо, впала й розбилася на підлозі.

— Взять его! — ревнув люто цар, показуючи рукою на Полуботка.

— Пойдем, господа, — підійшов тихо полковник до старшини.

Вийшли.

Наказного гетьмана, Черниша й Савича відвезли повозом, але вже під сторожею до грізної Петропавлівської фортеці.

Дощіло.

За козацьким наказним гетьманом замкнулася важенна, кована залізом, фортечна брама.

Замкнулася вона назавжди.