Нас розсудить бог

ЕМІСАР ОРЛИКА

Поночіло.

На просторе подвір’я Свято-Дмитріївського манастиря в’їхала карета, запряжена шестірнею, й зупинилася перед великою манастирською церквою.

З карети проворно вискочив молодий чорновусий козацький старшина й подав руку поважному, повнотілому мужчині, багато одягненому, який важкувато ступив зі східців карети на землю.

До них уже підходив поквапно високого росту монах із розкішною сивою бородою, спираючися на високу палицю, оковану сріблом. Він легко вклонився.

— Вітайте, Ваша Милість і наш добродію, в цій скромній обителі. В наших молитвах ми завжди молимося за Вашу Милість, ктитора цього храму Пресвятої Богородиці!

— Вітайте, отче протоігумене! Як Господь вас милує?

І наказний гетьман пригорнув старенького монаха до своїх широких грудей.

— Слава Богові, держуся здоров’ям непогано, — мило всміхнувся протоігумен, а його погляд спочив уважно на молодому старшині, що не втекло від уваги гетьмана.

— Це Петро Черниш, син нашого генерального судді, — поклав гетьман руку на плече молодому старшині, — відданий мені козак серцем і душею. Знайомтеся, бо ж вам обидвом доведеться частенько зустрічатися.

— Радий вітати тебе, сину, — подав протоігумен старшині руку, яку той шанобливо поцілував. — Слава Богу, що маємо молодих людей, котрим добро нашої отчизни таке ж дороге, як і нам старим.

— Чи емісар уже приїхав? — звернувся потиху гетьман до протоігумена.

— Сьогодні вранці. Він дуже втомлений і спить у моїй келії, мов забитий.

— Хто ж це тим разом? — перепитав гетьман.

— Турецький паша, Ваша Милосте.

— Хто, хто?! — здивувався гетьман.

— Аскер-паша. Турецький генерал, а в нашому козацькому мирі Остап Мировський, що вийшов після Полтави з покійним гетьманом Мазепою на чужину.

— Он як! — продовжував дивуватися гетьман. — Пригадую собі його. Завзятий був козак і відданий безмежно покійному Мазепі. Виходить, що й надалі залишився твердим мазепинцем. Ну, що ж, він молодець, і мені приємно буде з ним зустрітися.

— Чи Ваша Милість зволять пригоститися нашою скромною вечерею?

— Ні. Спасибі, дорогий отче протоігумене. Хочу відразу приступити до діла. Та я й не голодний. Будь ласка, піди й розбуди пашу. Поки ми говоритимемо, то ознайом Петра з польською справою. Знаєш добре той клопіт, який підсунули нам поляки. Та не забудь розпорядитися, щоб візників і компанійців завели негайно до трапезної і добре нагодували. Не хочу, щоб хтось із них бачив, куди я пішов…

Гетьман іще розмовляв із Чернишем, а тим часом монахи вже запрошували гетьманських людей до трапезної на вечерю, так що скоро перед церквою опустіло, й тоді протоігумен, підійшовши до важкоцвяхованих церковних дверей, вийняв із кишені ключ і їх відчинив.

Увійшовши в церкву, гетьман і протоігумен тричі перехрестилися й низько поклонилися перед царськими вратами, а тоді скерувались за престіл. Тут протоігумен засвітив свічку, присвітив нею стіну й натиснув непомітну в ній залізну голівку. Нечутно відчинилися вузькі двері, за якими чорнів вузький прохід.

Взявши від протоігумена свічку, гетьман пройшов повільно кільканадцять кроків і увійшов у невелику каплицю.

На стіні висіло велике Розп’яття, а на вівтарі лежало куте сріблом Євангеліє.

Гетьман став навколішки й заглибився в молитві.

Молився довго…

По хвилині вчулися притишені кроки, й по східцях зійшов у крипту Аскер-паша, вбраний у звичайний, навіть убогий на вигляд, козацький подорожний одяг.

Гетьман підвівся.

Аскер-паша, підійшовши до нього, низько вклонився.

— Чолом б’ю Вашій Милості, — залунав його тихий, але бадьорий голос. — Дозвольте вам представитися: я емісар Ясновельможного Гетьмана Пилипа Орлика, турецький паша, а в козацькому мирі — Остап Мировський…

— Вітай, дорогий гостю! — обняв його Полуботок. — Багатенько вже років я тебе не бачив і радію твоїм приїздом, але вибач, що приймаю тебе в манастирській каплиці. На жаль, такі часи настали в нашій Україні, що її наказному гетьманові треба ховатися не тільки від москалів, але і від своїх…

— Це правда, — погодився паша. — Перед виїздом сюди мене всі остерігали перед московськими шпигунами і своїми донощиками. Тієї погані розвелося всюди чимало… Але починаймо наше діло.

З цими словами паша відкрутив кінцем ножа один бік держака свого кинджала, вийняв звідти тонесенький скручений папірець і подав його Полуботкові, кажучи:

— Це Вашій Милості лист, писаний власноручно гетьманом Пилипом Орликом.

Розгорнувши листа й нахилившися до свічки, Полуботок почав його уважно читати, а потім звів свій погляд на Орликового емісара.

— Як здоров’я Його Милости?

— Він часто нездужає. Залишив я його в Хотині хворого. Що й казати, поневіряння по чужих країнах дається йому гостро відчути. А турбот також не бракує…

— Так, так! — похитав журливо головою гетьман. — Але чого ж бо ти стоїш, Остапе? Сідай та розповідай, із чим добрим чи злим ти прибув. Ясновельможний згадує в листі, що ти вибирався з подорож на Захід. Що ж привіз ізвідтіля?..

— Розповідати можна багато, Ваша Милосте, але все воно зводиться до одного: не гаразд із нашою справою…

— Я слухаю тебе, Остапе, — проказав тихо Полуботок.

— Відбув я оце поїздку до Англії, був у Франції, проїхав Саксонію й Чехію, а з Молдавії продістався в Україну. Подорожую вже кілька місяців. За цей час побував усюди, де слід було мені бути, й зустрічався, з ким потрібно. Англійський двір ставиться до нашої справи прихильно. Король Юрій, думаю, що вам уже відомо з наших давніших реляцій, дружив із Войнаровським і з того часу цікавиться Україною. Але Юрій в Англії чужинець, а англійські лорди ведуть свою політику, тому він рад не рад мусить-таки прислухатися до їхнього голосу. Між ними є також прихильники Петра, бо їм, як і багатьом західньоевропейським політикам, подобається те, що він європеїзує Московщину. Та це ще не таке істотне. Важливішою є їхня настанова розгорнути широку торгівлю з москвинами. Виступаючи офіційно в Англії як посол Порти, я мав можливість говорити особисто з королем Юрієм, а цю секретну зустріч улаштував мені лорд Стейнговп, наш приятель. Король — розумна людина. Сказав мені дуже гірку правду у вічі, що ми, українці, в чужій службі служимо надто вірно й часто забуваємо свою батьківщину. При цьому порівняв нас із його німцями, які на англійській службі теж забувають про свою рідну німецьку землю. Вельми жаліє за Войнаровським й обіцяв підтримувати дискретно нашу справу. Це дуже багато з його сторони, коли брати до уваги всі ті труднощі, які має чужинець на англійському троні.

Гетьман схвально покивав головою.

— Значно ліпше представляється ситуація у Франції, — продовжував Аскер-паша. — Ця західньоевропейська держава, пов’язана вузлами тісної дружби зі Швецією, є нам вельми прихильна. Її монарх прийняв багато козаків на свою службу, а Григора Орлика, полковника французької армії, високо цінять на королівському дворі Франції. Французькі звідуни співпрацюють із нами добре, й завдяки їм ми маємо завжди скорі інформації про те, що діється на західньоевропейських дворах, зокрема тих, до яких нашому братові-козакові доступ є дуже трудний…

— І небезпечний або й зовсім неможливий, — додав Полуботок.

— Зовсім слушно, Ваша Милосте, зовсім слушно. Для прикладу візьмімо австрійський чи саксонський двори. Наш брат до них не пролізе, бо його скоро викриють і коли не скрутять голову, то зроблять іще гірше: віддадуть його «великому європейському володареві», як залюбки називають на тих дворах царя Петра. Зокрема, небезпечним для нас тереном є Саксонія, де нам щораз частіше доводиться діяти почерез наших французьких приятелів, хоч і їм не раз попадається на горіхи від твердолобих саксонців. Усе-таки даємо собі якось раду з ними. До речі, Ваша Милість знають маркіза Лор’є і, сподіваюся, мали нагоду з ним зустрічатися…

— Так, минулого року. Він приїздив інкогніто до Києва як саксонський купець. Дуже цікавий чоловік…

— І проворний із біса, — докінчив паша. — Завдяки йому стали відомі наміри москалів схопити графа Григорія Орлика…

— Схопити Григорія Орлика? — здивувався гетьман.

— Так, Ваша Милосте. Коли москалям вдалося схопити Войнаровського, то чому ж не пробувати схопити гетьманського сина? Маючи його у своїх руках, москалі нам заспівали б…

— Розказуй, Остапе, про цю справу, — зацікавився гетьман.

— Як відомо Вашій Милості, французи воюють тепер із голендерами. Це така собі війна й не війна, але триває вона вже довженько. Бере участь у тій нікчемній війні і Григор Орлик із сотнею козаків — завзятими рубаками, які вийшли ще з Мазепою на чужину. Так ото саксонці, що помагають голендерам проти французів, за намовою москалів, переодягнули своїх вояків у достоменно таку ж саму одежу, яку носять орликівці, й, використавши нагоду, хотіли були схопити Григора Орлика чи в часі бою, чи на постої, що їм, до речі, було б удалося зовсім легко, бо, напевно, ніхто із французів їх не перевіряв би, приймаючи за орликівців. На превелике щастя, хтось із саксонців злакомився на гроші і прозрадив увесь плян французам…

— Що ж сталося опісля?

— Так як було запляновано, саксонці підкрадалися однієї ночі під похідну квартиру Григора, але тут їх уже чекали заховані козаки й вибили саксонців до ноги.

— Москалі розпускають усюди свої щупальця, — проказав тихо гетьман. — Минулого тижня мої довірені люди донесли з Царгороду, що новий царський посол, граф Василій Павлович Юсупов, домагався знову видачі Його Милости гетьмана Орлика.

Аскер-паша аж підскочив.

— Хто? Юсупов? То це він тепер послує в Царгороді? Так, так. Я знав іще перед виїздом, що прибуде новий посол. Треба буде мені ближче ним поцікавитися. Відома річ, що москалі ввесь час намагаються підкуплювати турків, не жаліючи золота. Їм добре відомо, яку ролю відіграють хабарі в падишаховім царстві. Ціле щастя в тому, що великий везір Ібрагім є ворогом Москви. Турки лякаються Петрового державницького розмаху, бо він загрожує османській імперії. Але султан уже старий, і невідомо, яку політику поведе його син супроти Москви. Знову ж таки й Петро не вічний…

— Ого! Його й довбешкою не діб’єш, — скривився Полуботок. — Правда, він уже здорово підтоптався, але енергії ще має багато.

Зі свічок скрапував поволі віск, а тінь від хреста все росла, більшала й наче розгортала свої рамена ширше й ширше. Зі стін гляділи на розмовців розмальовані в давнину якимсь, напевно, монахом-малярем, святі української землі, й наче слухали розмову наказного гетьмана, який схилив голову у важкій журбі за козацьку землю, й Орликового емісара, відважного одчайдуха, для якого не було ні меж, ні кордонів і який для добра козацької землі готовий був іти на найбільше ризико й небезпеку.

Може, вони і слухали…

Тінь від хреста все більшала… росла.

Гетьман здригнувся й обгорнув себе щільніше кереєю.

— Холоднувато тут, — відмітив.

Устав і пройшовся перед вівтарем.

— Важко, ох, як важко, — заговорив по хвилині, — змагатися з навіженим Петром і його нашвидкоруч зробленими графами та баронами, які зграєю обсідають нашу землю. Важко, що й не доведи Господи…

— Ясновельможному добре про те відомо, — відізвався Аскер-паша, — і він просить Вашу Милість чинити все, що можливе, в обороні прав і вольностей України. Зокрема, Ясновельможний просить не відступати від вимог, щоб Україна й далі мала свого вибірного гетьмана, щоб Петро не скасував цього права, бо тоді Україна стане провінцією Московщини, чи пак Росії…

— Це моя найбільша журба, — важко зітхнув Полуботок. — Наші супліки про дозвіл вибрати гетьмана Петро збуває мовчанкою або відповідає, що вибір гетьмана треба відкласти після закінчення перської війни. Виглядає на те, що він зумисне відкладає цю справу, маючи на думці взагалі не допустити до вибору гетьмана. У Глухові засіла Колегія й рядить козацькою землею. Я нібито наказний гетьман, але моя влада жахливо обмежена. За кожним моїм кроком слідкують шпигуни й донощики Вельямінова. Проте здаватися так легко Петрові я не буду, а вольності і права нашої отчизни боронитиму до свого останнього віддиху. Так і перекажи, Остапе, Ясновельможному. Ви ж по тому боці дійте, як зможете, щоб просувати нашу справу на Заході, щоб вона була завжди на очах європейських володарів, бо тим допомагатимете нам вельми в наших опалах із москалями. Вони, кляті, розточили й розклали морально багацько нашого козацького брата, створивши із нього лакуз і донощиків, заради дарованих хуторів, ставків та млинів. Як важко старшувати над таким людом!.. Тримаю булаву в своїх руках не заради особистого честолюбія, а на те, щоб могти захищати нашу землю від щораз більшого московського зазіхання на неї. І захищатиму її до кінця свого життя…

Обличчя Полуботка суворішало з кожною хвилиною, а чоло перетинали глибокі борозни.

— Що рекомендує Ясновельможний чинити з польською справою? — зупинився зненацька перед Аскер-пашею гетьман.

— Виждати? Москалі хочуть спекти велику печеню з тієї справи й розсварити поляків між собою. З Потоцьким і далі можна втримувати секретний зв’язок.

— Добре. Перекажи, Остапе, що я уклінно прошу Ясновельможного, щоб він послав меморандум до європейських володарів, зазначаючи у ньому, що Москва нехтує законні права козацької землі й не допускає до вибору гетьмана.

— Ясновельможний охоче це зробить, — ствердив Аскер-паша, — бо дуже подратує Петра, коли до його амбасадорів звертатимуться європейські двори й бажатимуть вияснення тієї справи.

— Коли б можна, — продовжував Полуботок, — то в нашому інтересі було б, щоб навесні слідуючого року турки закрутили якусь, хоч би невелику, веремію з москалями на півдні. Якщо таке станеться, то це буде вода на наш млин, бо цар у подібних випадках мусітиме рахуватися хоч трішки з нами.

— Що ж, пробувати можна. Правда, це важка і складна справа, бо Порта не хоче тепер ніякої війни з Москвою. Проте евентуальну можливість треба буде обміркувати. Коли вернуся до Туреччини, то розгляну все докладно і про висліди повідомлю Вашу Милість своїм довіреним посланцем, а коли буде клюватися щось серйозне, тоді прибуду сам. Не першина мені.

— Та ще прошу переказати Ясновельможному, щоб він був обережний із висиланням до мене своїх посланців. Хай кожний із них має при собі добре захований лист, підписаний самим Ясновельможним. Тільки з такими посланцями я буду говорити. Знаєш сам, яка тепер ситуація в Україні. Я боюся зради й московського підступу, до того ж не хочу попасти на московську дибу.

— Перекажу, Ваша Милосте.

— Оце й гаразд. Тепер торкнемося ще декількох важливих справ. Ти куди вибираєшся від нас?

— Прямо в Солунь до Ясновельможного, а звідти до Стамбулу. Я дуже забарився, й Порта, напевно, дивується, де це я пропадаю.

— Перекажеш Ясновельможному мою доброзичливу приязнь до нього. Ночуй тут, у манастирі, не вибирайся нікуди ніччю, бо це небезпечно, а в цих мурах безпека цілковита. З Києва виїжджатиме цими днями купецька валка у Крим, тож ти можеш приєднатися до неї і поїдеш як купець. У Києві зайдеш до купця Мелетія Непийводи, й він буде знати, в чому діло.

— Скористаю охоче із пропозицій Вашої Милости й запевняю Вашу Милість, що перетворюся в найправдивішого київського купця, так що комар і носа не підточить на мені…

Розмова тривала ще довгий час.

Була вже пізня глуха ніч, як наказний гетьман Полуботок розпрощався з Аскер-пашею й вийшов незамітно бічними дверима з манастирської каплиці. На подвір’ї очікував його Черниш, розмовляючи тихо із протоігуменом. Козаки-компанійці також гомоніли між собою, розсівшися долі.

— В дорогу! — наказав гетьман.

Попрощавшися із протоігуменом Феодосієм, гетьман сів із Чернишем у карету, але приказав не світити ліхтарів.

Виїхавши за манастирську браму, карета, оточена компанійцями, покотилася шляхом на Глухів.

Черниша дуже цікавило те, про що гетьман розмовляв з Орликовим емісарем, але він, звичайно, не відважувався запитати про це.

Наче вгадуючи його думки, Полуботок озвався перший:

— Мав-єм цікаву розмову з пашею, а над усе вірний син української землі. Таких нам треба якнайбільше в теперішньому часі…

Гетьман позіхнув.

— Ох, і втомлений я… спати хочеться… Ага, щоб не забув, завтра тобі треба їхати в Київ із пильною справою…

— До кого в Київ, Ваша Милосте?

— Скажу завтра. Це складна справа. Йдеться про те, щоб хтось перекинувся в купця й виїхав з України до Криму.

— Розумію, — промовив Петро тихо до себе, помітивши, що гетьман уже куняв, схиливши голову на своє широке рам’я.

За вікнами карети гойдалася безмісячна глуха ніч, і, проїжджаючи козацькими селами, компанійці полохали собак. Вони вайлували, а старі пошрамовані й покремсані в боях козаки підходили до вузьких віконечок або й виходили надвір та, побачивши оточену кіннотниками карету, важко зітхали:

— Гай-гай! Знову хтось значний товчеться ніччю. Чи не наказний гетьман, бува. Адже ж шестірнею помчав. Немає і йому спокою… Лиха веремія настала в Україні…

Карета гойдалася й почала колисати до сну молодого Черниша.

А в затишній невеликій келії Свято-Дмитрівського манастиря спав уже давно, поклавши на всякий випадок біля себе пістолі й шаблюку, емісар гетьмана Пилипа Орлика, Остап Мировський — Аскер-паша.

Наступного дня йому знову стелилася дорога.

На манастирській дзвіниці прокричали сичі і злякали старого манастирського сторожа, який, перехрестившися, потюпав в обхід манастиря.

— Часи ж непевні…

Проте всюди було тихо, і Свято-Дмитрівський манастир огорнула глибока осіння ніч.