Нас розсудить бог

МАЗЕПИНЕЦЬ

Ніч насупилася грозою.

Степ огорнула темрява, а чорні хмари насувалися важкими валунами зі заходу і проковтували зорі.

Холодний пронизливий вітер розгулявся по степу, товкся по байраках, шарудів голосисто в пожовклих травах і зі свистом та різноголоссям метелився по всіх усюдах.

Їхати проти вітру ставало щораз важче.

Вершник навіть і не торкав коня острогами, бо вітер тормосив його з усіх сторін, наче намагався звалити із сідла, шмагав по лиці, вдирався в його туго застібнуту бурку, розвівав її поли та примушував вершника насувати міцніше шапку на чоло.

Час від часу вершник прилягав до шиї свого коня й уважно розглядався на всі сторони. Та доглянути що-небудь у нічній темряві не було легко.

— Ну й темрява! Хоч око виколи! — промимрив невдоволено вершник, зупинивши коня. — Ніби тут і не тут. Чи не заблукали ми часом, га? — погладив він коня по шиї. — Вовчого байрака катма… Щось воно не те… А що, як повернемо праворуч?..

Звернувши направо і проїхавши ще доволі далеченько, вершник помітив малесеньке світельце, що миготіло в далечині крихітним вогником.

— Мабуть, у доброму напрямку їдемо, гнідий, — зупинив коня вершник. — Поспішати не будемо. Треба обстежити все як слід, щоб не потрапити в халепу.

Кінь стриг вухами й іржав тихенько, наче хотів сказати, що розуміє свого пана.

Їдучи в напрямі миготливого світелечка, вершник часто зупиняв коня, прилягав до його шиї, пильно вдивлявся в темряву й надслухував. За деякий час світло побільшало, й він побачив перед собою контури великого дворища. Ліворуч нього тягнувся великий ліс.

— Ми на місці, — зрадів вершник. — Оце і є Вовчий байрак, що лежить поза дворищем Толстого[24].

Розглядаючися обачно на всі сторони, вершник поволі під’їхав до дворища.

Воно було оточене високим частоколом із грубезних, затесаних гострінню палів. У дворищі панувала тиша, тільки десь поза головним будинком, на гумні, гавкали собаки. В одному з вікон головного будинку, на поверсі, блищало невелике світло. Хтось іще не спав, незважаючи на пізню ніч.

— Ач, не спиться комусь, — процідив крізь зуби вершник, — чи не полковникові? Це, мабуть, його крило, як мені говорили…

Під’їхавши ближче до частоколу, вершник відв’язав від сідла звинутий довгий і міцний аркан, зробив широку петлю, підвівся на стременах і, розмахавши арканом, закинув петлю на гострокілля. Потім затягнув її і поторгав міцно, випробовуючи, чи петля закріпилася на палях. Опісля знову погладив коня по шиї, зняв яничарку[25] із пліч, повісив її на сідлі, поправив пістолі й кинджал за поясом і, ставши на сідло, схопився руками цупко за аркан та й поліз жваво на частокіл. Видряпавшися на гострокілля, вершник приляг між палями й почав оглядати подвір’я просторого дворища. На ньому не було нікого.

— Добре, — мугикнув вершник. — Краще не може бути…

Схопившися за аркан, він, мов кіт, сплигнув із частоколу на подвір’я й розтав у нічній темряві…

Його Світлість, граф Василій Павлович Юсупов, царський посол до Порти, здорово позіхнув і так потягнувся на вигідному широкому ліжку, що воно аж заскрипіло. Граф був утомлений довгою подорожжю, й після багатої вечері та добрячої піятики йому дуже хотілося пірнути з головою в пухові подушки та перини і вмить заснути. Проте йому довелося ще довгенько гомоніти з господарем, полковником Толстим, зважаючи на те, що наступного дня він був змушений вибиратися рано в дальшу дорогу, а треба було ще переказати полковникові окремі секретні доручення царського сенату і Приказу щодо його завдань у наступному році. Всі вони зводилися до того, що полковникові слід було прибирати цупкіше хахлів у свої руки. При гостях годі про такі діла говорити, тож полковник зайшов до одпочивальні, й удвох із графом вони ще вихилили пляшку слив’янки та засиділися до пізньої ночі. Побачивши, що графові вже злипаються очі, полковник побажав йому доброї ночі й гукнув на слугу, щоб той допоміг роздягнутися Його Сіятельству. Поки слуга роздягав графа, цей розглянув іще раз уважно свою одпочивальню. Це була простора спальна, призначена, мабуть, лише для визначних гостей. Багато прибрана, вся в килимах, мала вигідні м’які крісла, мармурові столики й велику голляндську шафу із дзеркалом.

Граф скривився з досади. Така сама шафа була в його палаті. Де ж це Толстой купив ідентичну? «А, він багатий до біса, — мигнула думка. — Куди не глянь — усюди килими, оксамит, золото і срібло… грошей у нього теж не бракує… Він багатший, ніж деякі царські достойники… взагалі ж у Малоросії маючі люди, зокрема старшина».

Так міркував Юсупов, уже засипаючи. В одпочивальні стало темно, бо слуга погасив свічник і, затягнувши грубу оксамитову заслону на вікно, вклонився низько вже сплячому графові, вийшов з одпочивальні та подався й собі одпочивати.

Спати ж спокійно втомленому царському послові не довелося довго. Щоправда, він заснув одразу міцним і твердим сном, але пробудився, коли хтось несподівано торсонув сильно його плече. Розплющивши очі, граф Юсупов отетерів. У спальні світилося, а над ним нахилився кремезний, скромно одягнений козак із суворим обличчям і пронизливим поглядом, ціляючи у нього своїм пістолем, а в другій його руці виблискував гостролезий ніж.

Юсупов хотів закричати, але йому наче відібрало голос. Не міг також підвестися на ліжку. В розпуці глянув на столичок біля ліжка, на якому лежали його пістолі. Їх там не було. На свічнику блимала одна лямпа, а в її слабому світлі козача постать неначе виростала, могутнішала і грізнішала. Руки козака видалися графові розпростертими крилами, з яких визирала мовчазна смерть.

— Хто ви й чого хочете від мене?.. — вистогнав насилу переляканий Юсупов.

— Хто я — це не таке важне… Чого ж я хотітиму від вас, негайно скажу. Але перед тим остерігаю, що один-однісінький ваш крик або спроба мені протиставитися коштуватимуть вам життя. Хочу запевнити вас, що я стріляю добре, як також непогано володію ножем, тому не раджу вам рискувати життям…

Граф аж упрів із переляку. З таким розбійником немає жартів. Ач, як лупає своїми грізними очищами. З лиця видно, що зарізяка неабиякий. І як це він прокрався до будинку?..

— Не бійтеся, — заговорив тихо козак, — я не прийшов із заміром убивства, хоч не пошкодило б полознути вас ножакою по вашій товстій, мов у кабана, гортанці. Ваших власних грошей також не потребую, бо я не грабіжник… Проте, як мені відомо, ідучи вже вдруге до Царгороду, ви везете Порті гарного гостинця, а що у ньому є гроші, стягнені з нашої України, то хіба не прогнівається, як я заберу цю торбу з ними… Мені дуже прикро, що за це ви матимете великі неприємності від вашого батюшки-царя, який напевно пополосує вас дубинкою і звелить вам повернути гроші з вашого власного гаманця. Але ви не збіднієте, — глузував козак. — До речі, я вам пораджу, що зробити. Позичте собі у вашого земляка — полковника Толстого. Але гроші — це друга справа, й за ними я до вас не прийшов. Ви, будь ласка, дайте мені царський лист, і я вас більше не турбуватиму.

— Листа? Якого листа?

— Того, що ви маєте! До великого везіра Ібрагіма.

— В мене немає ніякого листа до везіра, — видушив граф крізь горло.

На обличчі козака заграла глумлива усмішка.

— Справді? Невже ж я помилився?.. Все-таки, будь ласка, порийтеся ось тут, у вашій шкуряній торбі…

І козак вправним рухом кинув на ліжко велику шкуряну торбу із графськими знаками, а тоді продовжував:

— Звичайно, я міг би сам забрати цього листа, але тоді ви скажете, що це був грабунок. Мені було б дуже прикро, коли б ви говорили про мене як про грабіжника, тому звольте самі вручити цього листа мені до рук. Ну, витягайте його!

Козацьким пістоль узяв приціл на чоло переляканого до смерти графа, який закусив губи з досади на своє безсилля. Він порпався довго в торбі своїми грубими пальцями, отягався, але з чорної цівки пістолю невмолимо чигала смерть, і рад-нерад він витягнув листа, залитого сургучем, із печаттю царської канцелярії та подав його козакові. Йому трусилися руки…

Козак оглянув листа бистрим поглядом і сховав його до нагрудної кишені.

— Оце й гаразд, — промовив веселим тоном, — що ви віддали мені листа по-доброму, бо в іншому випадку я був би змушений поступити з вами дуже грубо й наробити вам багато неприємностей…

Царський посол неспокійно засовався на ліжку, а потім запитав:

— Хто ви такі й навіщо вам листа до великого везіра?

— Я один із тих, графе, які борються за волю козацької землі. Таких, як я, дуже багато. Ми є всюди, й мені зовсім неважко було дізнатися про те, що ви послуєте до Порти, а коли так, то значить, і царське писемце везете туркам. Я й сам цікавлюся, що у ньому написано…

З цими словами козак витягнув листа, зламав сургуч і печатку та швидко пробіг очима його текст, після чого посміхнувся:

— Ого! В царській канцелярії вміють навіть по-турецькому. Слава Богу, ми також знаємо мову нехристів.

Читаючи листа, козак ані на мить не спускав із рук пістоля, націленого на Юсупова, й у певному моменті вигукнув:

— Он як воно! Цар знову домагається видачі гетьмана Орлика. Ну й упертий же, графе, ваш цар-батюшка. Цілий час намагається дістати Орлика у свої руки. Біда в тому, що на це вони у нього закороткі… Але вернімося до письма… Воно важливе, дуже важливе… Однак мені треба поспішати в дорогу, тому мушу забезпечитися, щоб ви передчасно не наробили руху й не розбудили вашого приятеля Толстого та його службу. Як не прикро, але мені доведеться вас ізв’язати. Оберніться й наставте руки!

Коли граф, виконуючи наказ козака, ляг горілиць на ліжку, козак зв’язав йому міцно руки шовковим поясом, розкрив перину й так само міцно зв’язав йому ноги й руки та зав’язав рот учетверо зложеною хустиною.

— Прикро, що мушу вас так залишати, — продовжував своє глузування козак. — Воно, звичайно, буде вам невигідно, але до ранку перележите й тоді вас розв’яже служба. Ага!.. Щоб вам любезний цар не зірвав справді голову за те, що ви позбулися його листа і грошей, можете сказати його Царському Величеству, що у вас гостював мазепинець. Так і скажіть цареві!..

Козак погасив свічку й нечутно вийшов із одпочивальні, залишаючи на ліжку зв’язаного й туго закнебльованого графа, що кидався на ліжку в безсилій люті.