Нас розсудить бог

ЩО ЗАПИСАНО Й НЕ ЗАПИСАНО В КНИЗІ ЖИТТЯ

Була погідна, зимова днина.

Петербург уповився в грубу снігову пелену й вона лежала товстопухом на дахах, вулицях, скверах і площах.

Мороз закував Неву в міцні холодні окови, в які попали теж і лодки, баржі, човни й кораблики.

Приховалася у снігу теж і Петропавлівська фортеця-в’язниця.

Бам… бам — бам… бам!..

Сумно гомонять дзвони св. Самсонія за Малою Невою.

Біля свіжо викопаного гробу, з великим трудом у замерзлій, мов камінь, землі, стоїть невеликий гурт людей.

Хоронять наказного гетьмана Павла Леонтієвича Полуботка.

Журливо лунає «Вічная пам’ять!»

Сонце золотить священичі ризи, грається дорогими прикрасами на митрі протопресвітера Мефодія і наче хоче розвеселити засмучених козацьких старшин.

Бліді, схоровані, зарослі, одягнені в овечих тулупах і кожухах.

Насилу здержують сльози.

Лизогуб увесь час кашляє.

В полковника Корецького напухла щока й він її підв’язав брудною шматиною.

Апостол іще дужче посивів і постарів.

Коли погребники-монахи спустили домовину в сиру землю, старшина не витримала й гірко заплакала.

Ковтав сльози й панотець Сава.

Лунко стукають лопати об замерзлу землю.

Священики — протопресвітер Мефодій, панотець Сава й в’язничий батюшка Михаїл печатають гріб.

«Вічная пам’ять!»

Плаче старшина.

Князь Михайло Михайлович Голіцин, одинокий із царської знаті, що прийшов на похорон, ховає зніяковіло очі від докірливих поглядів козацької старшини.

Бам… бам — бам… бам!..

Блищать райтарські оголені шаблі. Райтари широким півколом оточують старшину.

Навіть на цвинтарі її пильно бережуть.

Шарудить земля під лопатами. Засипають землею гріб.

Відводять в’язнів.

Споглядають вони востаннє з німим сумом на свіжу могилу.

Панотець Сава робить знак хреста за відходячими земляками.

Біля церкви порожніє.

Серед стоптаного снігу чорніє свіжа могила, зі скромним дерев’яним хрестом.

Через місяць, після смерти наказного гетьмана, тишу морозного ранку сколихує нагло сумне голосіння петербурзьких церков.

У столиці пробігає блискавкою вістка, що помер цар Петро.

Сповнилися віщі слова гетьмана-мученика: «Вкоротці ми обидва станемо на Божому суді. І тоді Бог розсудить Павла з Петром».

За панування цариці Катерини І московський затиск в Україні продовжувався. Вправді ув’язнена козацька старшина була звільнена, але не всім було дозволено відразу повернутися в Україну й звільнені старшини проживали деякий час у Петербурзі. Після смерти цариці в 1727 році, Найвища Таємна імперська Рада вирішила дати Україні деякі полегші. Скасована була Малоросійська Колегія, а першого жовтня 1727 року у Глухові врочисто було обрано миргородського полковника Данила Апостола — гетьманом України. Наступного року гетьман Апостол поїхав до Москви на коронацію молодого імператора Павла ІІ-го і там подав петицію про привернення Україні старих прав, згідно з Переяславським договором. Звичайно, що московський уряд не привернув Україні старих прав, але видав своєрідну конституцію для України у 28 пунктах так зв. «Рішительних», котрі хоч і обмежували права, що їх мала Україна за гетьмана Мазепи, але все таки становили собою певні правні норми, котрі обмежували московську самоволю в Гетьманщині.

Гетьман Апостол, цей «останній козак», як його називали деякі історики, був добрим правителем і добрим господарем. Не зважаючи на свій поважний вік, він провів широкі внутрішні реформи: дбав про економічну розбудову Гетьманщини; завів державний бюджет; упорядкував судівництво; присвячував багато уваги торгівлі та боронив уперто автономних прав Гетьманщини.

Не легкою була гетьманська булава для старого Апостола, але він чесно працював і служив для народу. За його шестилітнього гетьманування Гетьманщина відітхнула з полегшею. Помер гетьман Апостол 17 січня 1734 року.

Проминули роки.

Один за одним відходили у вічність старі козаки, військові товариші-мазепинці, котрі до кінця життя не втрачали надії на втримання хоч би й скупих автономних прав козацької землі, виховуючи своїх дітей у любові до свого народу й України.

Померли — Антін Жердина, Яків Синиця, Сава Ільченко, Ігор Будяний. Помер на своєму затишному хуторі теж і Лука Лісовик, залишивши свій хутір доньці Галі та зятеві Петрові.

До глибокої старости дожив протоігумен Свято-Дмитріївського монастиря Феодосій, а архимандрит Йосиф став єпископом і до кінця свого життя залишився вірним сином своєї отчизни.

У далекій соняшній Франції помандрували у засвіти вічного життя — маркіз Франсуа Гізот, який весь час підтримував на французькому дворі козацьку справу. В нещасливому випадку загинув маркіз Жан-Жак д’ю Фре. Сполохані коні закинули його карету з дороги у провалля і маркіз, випавши з карети, вдарився головою об гостре каміння і згинув на місці.

Граф Отто фон Герц, зв’язавшися тісно з мазепинцями, допомагав їм, що було лише в його спромозі. Йому довелося покинути дипломатичну службу в курфюрста. Після свого звільнення граф осів на короткий час у своїх маєтках, але його непосидюща вдача не могла вкластися у спокійне дворянське життя і він, маючи вільні руки, розгорнув широку діяльність в обороні козацької землі. Граф товкся по європейських дворах, верстав далекі балканські шляхи, їдучи на зустріч із гетьманом Пилипом Орликом, продіставався нераз, як інкогніто в Україну й там разом із Аскер-пашею виробляли у двох москалям різні дошкульні фортелі. За ним постійно слідкували й ганялися московські агенти та шпигуни. Загинув граф Отто фон Герц невідомо де та в яких обставинах, у часі своєї подорожі до гетьмана Пилипа Орлика.

Після невдалої для Швеції війни з Росією в 1741 році, українська справа знову сильно послабилася на міжнародньому політичному форумі. Незважаючи на несприятливі умовини, гетьман Пилип Орлик і його син Григорій продовжували діяти для визволення України з-під московської займанщини. Старий гетьман залишився вірним великій ідеї — визволення і усамостійнення української землі. У своєму останньому листі до кардинала Флері, французького канцлера, гетьман писав, що він «ніколи не перестане шукати всіх легальних засобів, щоб заявляти мої права і права моєї нації на Україну». Проте гетьманові вже не судилося довго жити. Він помер наступного року в Ясах.

Українська справа не завмерла зі смертю гетьмана Пилипа Орлика. Її продовжував граф Григорій Орлик, генерал-поручник французької армії. Віддано теж працював для визволення України граф Пилип Штенфліхт, син старшої Орликової доньки Насті. Він був офіцером у полку графа Григорія Орлика й допомагав своєму дядькові в його політичній діяльності.

Великий удар зазнала українська справа зі смертю графа Григорія Орлика, який помер 1759 року, важко поранений у бою із прусаками під Мінденом.

читала королівського листа заплакана графиня Єлена Орлик Лебрен-Дентевіль.

Оплакували несподівану смерть Григорія Орлика і козаки — старшини його полку. Цей полк був згодом розв’язаний. Старші офіцери — підполковник Федір Мирович, капітан Евстахій Лелека, майор Іван Чуйко — пішли у відставку. Молоді ж старшини залишилися на військовій службі у французькій армії. Рядові козаки були переведені до різних військових частин, а хто не схотів служити, перейшов до цивільного життя. Їхні внуки й правнуки засимілювалися, і так поволі з бігом часу згубився живий слід мазепинської еміграції у Франції.

Магістер Жак Фреро залишився приятелем України й вельми важко пережив смерть графа Орлика, з яким довелося йому тісно співпрацювати.

Гостинниця пана Климентія в Парижі була ще довго відомою в Парижі, як козацька гостинниця. Її власником став після смерти пана Климентія проворний козак Яків Мовченко, котрий після смерти графа Григорія Орлика кинув військову службу і став займатися купецтвом. Але він скоро помер. Гостинницею почала завідувати його дружина — француженка, а після її смерти гостинниця перейшла на власність її старшого сина, який хутко затер усякий слід по старій козацькій гостинниці пана Климентія.

Після смерти гетьмана Данила Апостола, в Україні відновлено знову Малоросійську Колегію, що мала назву «Правління Гетьманського Уряду». В Колегії засідали: генеральний суддя Михайло Забіла, генеральний осавул Хведір Лисенко і генеральний підскарбій Андрій Маркович. Із московської сторони належали до Колегії — генерали, князь Шаховський, князь Барятинський і полковник Гурьєв. Головою Колегії був князь Шаховський. У 1736 році його відкликали, а головою Колегії тоді став князь Барятинський. Голови Колегії змінювалися дуже часто, а водночас збільшувалися затиски в Україні, зокрема за володіння цариці Анни, коли цілу імперію тероризувала страшна так зв. «тайна канцелярія», яка вигубила десятки тисяч невинних людей. Шаліла вона й в Україні. Турецько-московська війна, яка вибухла 1735 року і тривала аж до 1739 нанесла Гетьманщині величезні людські та матеріяльні втрати й виснажила країну так, що в 25 років після тієї війни козацька старшина жалілася, що Гетьманщина не може піднестися економічно з руїни, нанесеної їй згаданою війною.

Жертвами страшної «тайної канцелярії» впали мазепинці — Зиновій Любович і Афанасій Кваша. Цей останній поступив знову на службу в другій Малоросійській Колегії і віддавав мазепинцям цінні услуги, повідомляючи їх про секретні розпорядки московського уряду та остерігаючи старшину перед арештами. Його підслідили москалі, схопили, катували й разом із схопленим Любовичем заслали в Сибір, звідки вони вже не повернулися в Україну. Марко Хуторний загинув у збройній сутичці з москалями при переході границі. Разом із ним загинули — січовик Хома Бурян і осавул Гнат Дядуренко.

Загинув із рук московських опричників і полтавський альхемік Сулюза. Забобонні москалі звинуватили старого альхеміка, що він знається з нечистою силою і задушили його таки в його житловиську.

Іван Черниш залишився калікою. Йому відняло ноги. Він люто ненавидів москалів і кипів люттю, як тільки побачив якого москаля. Петро Черниш повернувся з Петербургу до своєї Галі хоч і згорюваний, але живий і не калікою. Він кинув службу і поселився на хуторі, що дістався Галі після смерти батька. В них було двійко славних хлоп’ят, котрі підрісши, вчилися в київській Академії. Опісля Петро відправив їх на дальшу науку до Падуї, в Італію.

Улітку, 1740 року, переходячи польсько-московський кордон із Правобережжя, Аскер-паша попав у засідку. В перестрілці він був важко поранений і щоб живим не попасти москалям в руки, він дострелив себе з пістоля. Так загинув один із найбільше відданих великій ідеї мазепинців. Москалі так і загребли його в ярузі, не дозволивши похоронити загинулого по-християнськи. Щойно далеко, перегодя, селяни викопали тлінні останки Аскер-паші та похоронили їх на місцевому цвинтарі.

Спливли роки.

Ніщо не зупинило їх.

Ні молочно-білі пелена туману, що налягав у зоряну ніч над блідими свічадами ставів, ні далекий небосхил, ані роздолля піль, ані кучеряві сади, що тріпотіли білоквіттям у весняних вечорах.

Тяжке врем’я насувалося знову на Україну.

Цариця Катерина ІІ-га примусила гетьмана Кирила Розумовського зректися гетьманської булави, а влада в Україні перейшла в руки вже третьої з черги Малоросійської Колегії, що її президентом став генерал Павло Рум’янцев. Козацтво знову журилося, вбачаючи в тому новий московський підступ. Так воно й сталося. Гетьманщині наближався кінець. Здійснюючи доручення цариці, генерал-губернатор Рум’янцев проводив пляново в життя хитромудрий задум переведення Гетьманщини повністю на статус звичайної губернії російської імперії.

Був чудовий, тихий літній вечір.

На веранді старожилого просторого будинку Чернишового хутора сидів у кріслі пожилий вже Петро Черниш. Він уже був сивий, але тримався бадьоро, а з його очей проглядав розум і рішучість. Довкола нього сиділи на стільчиках внуки — трійко дівчаток і два хлопчики, та слухали захоплено Петрову розповідь про наказного гетьмана Павла Полуботка, про січове козацтво, гетьмана Мазепу й страшну Петропавлівську фортецю-в’язницю.

Слуга приніс пляшку з медом та чарку. Черниш попиваючи добрячий мед, усе розказував та й розказував.

Зі саду нісся п’янкий запах скошеної трави й пахло медом.

На хуторі ще скрипіли гарби, іржали коні, гомоніла челядь. На погідному небі почали перегодя висипатися зорі.

Одна внучка заснула, схилившися до Петрових колін, а хлоп’ята зі широко розкритими очима все слухали розповіді про козацтво й про Україну.

— А я, дідусю, хочу бути теж козаком, як виросту, — тулився до Петра внук Андрійко.

— Будеш, будеш козаком, Андрійку, — гладив внука Черниш. — Виростеш і будеш козаком. Таким, як твій батько, і таким, як я був колись…

На хуторі спроквола втихло.

З-за лісу піднявся, наче несміливо, повновидний місяць. Довкола будинку пахли рожі, а на скошену в саді траву лягали перші росяні краплини.

Невістки забрали дітей спати, а Черниш усе ще сидів на веранді, згадуючи минуле.

Десь далеко зірвалася дівоча пісня.

Мрійлива — тужна.

Заснув Черниш.

І снилося йому, як оповита кривавими загравами гайдамацького зриву, палала Україна. Холонув він із жаху, бачачи, як ляхи мучили Гонту. Йдучи степами України, бачив Черниш химерного старця, що з палицею в руці мандрував од села до села, навчаючи людей життєвої мудрости. Та ще втікав Черниш із обложеної москалями Січі Запорізької, з якої вони вивозили під караулом останнього її кошового.

Не стало Січі.

Й була довга-довга, тривожна ніч…

Але козацька земля ростила нові покоління. З материнським молоком вони висисали любов до України, а високі козацькі могили, розкинені по всій Україні, співали їм тихі думи й пісні про славне минуле козацької землі.

Глухо подзвонюючи кайданами, мандрували в далеке заслання декабристи з Чернігівського полку.

За селом пас ягнята майбутній геній України.

Снив Черниш химерною візією майбутнього української землі.

Місячне ж сяєво заливало ввесь хутір і срібрило ще дужче сиву чуприну заснулого мазепинця.