Нас розсудить бог

МАГІСТРАТСЬКА ПОМСТА

У невеликому сотенному городі Хмелеві аж гуло.

Роздратовані міщани забешкетували, а городовий отаман Антін Біловод аж ізнеміг із напруги та перевтоми. Де ж так. Такі несподівані турботи звалилися на його голову, що не доведи Господи.

Аж потемнів отаман із гризоти, а його довгий вус так і розвісився непригладженою кострубаттю.

Все лихо почалось од того, як однієї гарної погідної днини, у город наїхало чимало купчиків із сусіднього города Галок. Стали вони собі ярмаркувати, продаючи свій крам — сукна, свитки, жупани, пояси, хустки, юбки, поливані миски, макітри, дерев’яні барила, бочілочки, ложки та різну хатню потребу.

«Що ж приїхали, то хай собі й торгують на здоров’я, — міркують хмелівчани, займаючися своїм ділом. — Хіба ж ми не ярмаркуємо в їхньому городі?»

І був би торговий день проминув, як Бог приказав, безтурботно й мирно, коли б не трапилося щось таке, що заставило статечних хмелівських міщан торопіти з дива, а городську сторожу розняти роти з несподіванки.

Збираючи пляцове[83], городська сторожа зустрілась з рішучою відмовою гальських купців платити вимагане пляцове.

— Що таке? Чому? — захвилювалася сторожа. — Хіба ж ви не платили раніше пляцового?..

— Е, це було раніше, — говорять купці з Галок, — а в початку цього року нас звільнено від такої оплати.

— Як це звільнено? Хто звільнив? — хвилюється сторожа, а з нею і міщани, насунувши купою до возів гальських купчиків.

— Ваш магістрат, — одказують купчики.

— Що? — дивуються міщани. — Це щось немислиме… Ніколи такого не бувало. А’мо, ви неправду нам мовите, — сумніваються вони.

— От тобі на, — сердяться гальські купчики, — в нас і достовіреніє[84] мається.

— Справді? — допитуються недовірливі хмелівчани.

— Еге ж. Ось і почитайте, — тицяють купчики хмелівчанам під ніс велику папір’яку з округлою городською печаткою. Грамотніші міщани миттю вичитують в папір’яці, що гальські купці справді звільнені від пляцового в городі Хмелеві в торгові дні на п’ять років, почавши з першого январ’я, року Божого, 1723.

— Що ж це таке? — галасають міщани. — Ми мусимо платити пляцове у своєму городі, а магістрат звільнив посторонніх купців, невідомо чому і про що.

— Ходімо до ратуші! — кричать цеховики.

— Ходімо, ходімо! — підхоплюють міщани, й великий натовп із криком і галасом суне до ратуші.

Перед ратушею натовп зупиняє магістратська сторожа.

— Вам чого й кого треба?

— Хочемо говорити з городовим отаманом.

— Не можна, — відказують дебелі магістратські возні.

— Як то не можна? Чому?!

— А так, що не можна, — повторюють возні, — бо пан отаман тепер засідає з панами райцями.

— То й добре. Нам треба теж і з райцями говорити.

— Велено нікого не пускати, — впираються возні.

— Ідіть і викличте городового отамана, — настоюють сердиті міщани, — а то як урвемося в ратушу, лихо буде…

Магістратські возні починають пересварюватися з міщанами.

Коли це на ганок вийшов і сам городовий отаман Антін Біловід.

— Що це за галас тут піднявся, — глядить він суворо на міщан, — чого вам треба, люди добрі?

— Що це ви тут якісь порядки нові заводите й нас кривдите? — кричать сердиті міщани.

— Бузувіри несовісні!

— Про свою наживу тільки й дбаєте!..

— Тихіше, — підносить руку городовий отаман, — хай один хтось скаже толком, що це вас так стурбувало.

— Хочемо знати, — зняв шапку й поклонився отаманові чинбарський цехмайстер Дам’ян, — чому це гальські купці не платять пляцового та ще й нахвалюються, що не платитимуть його впродовж п’яти років? Чому їм така польза?…

— О, це тому ви шумите, — кривиться городовий отаман. — Ми в магістраті рішили дати їм таку льготу[85].

— Чому?

— Беремо в них великий заєм.

— Навіщо?

— Це наше діло.

— Ми повинні знати, що діється в нашому городі й що магістрат радить.

— Не будьте такі мудрі, — огризається городовий отаман.

— Коли магістрат требує займу, — мовить старий міщанин Гарасько, — то слід було скликати сход і роз’яснити людям у чому діло, а не чинити самовільно таку нам некорисну пользу гальським купцям.

— А ти не збирайся поучати нас, — сердиться на Гараська городовий отаман.

— Не гримай, отамане, на статечну людину, — підступає ближче до ганку цеховик Тихон.

— Так, так, — підхоплюють міщани, — хай не зазнається, а скаже толком у чому діло.

— Це діло вас не касається.

— Як не касається, — ще дужче дратуються міщани, — податки знаєте з нас здирати, а коли що до чого, то, вас, мовляв, не стосується…

— Не стосується тому, що гальські купці дали нам гроші на нашу сотню.

— На сотню ми даємо збір, — хвилюються міщани, — навіщо ж ще додаткових грошей?

— Тому, дурні голови, — сердиться городовий отаман, — що сотня збирається в похід. Треба їй придбати зброю, коней та й всякого похідного добра. Ви ж поза збором і зломаного гроша не даєте на сотню. Хіба ж я вас не знаю?!

— Не ображай нас отамане, — сопуть сердиті міщани.

— Магістрат должен був скликать сход і сказати людям у чому діло.

— І чого б то ми мали вас слухатися, — береться під боки городовий, глянувши на своїх стражників, котрі споглядають зневажливо на натовп, — ми начальство в городі, за нами пан сотник, а за паном сотником і ясний пан полковник. Ми їх слухаємо, а не вас…

— Ого! Тоді хто ми по твоєму?! Від мачухи? — ображаються міщани.

— Ти, отамане, не во гнів тобі кажучи, вельми негоже чиниш, — мовить вайлуватий цехмайстер Омелько Гнилиця, — сход треба було скликати та й розтолкувати людям що воно, як і куди. Негоже ти вчинив, ніяк не гоже…

— Не мудруй Гнилице, — покошується на цехмайстра городський писар Тодосій, що й собі вийшов із ратуші, — сход дєло сложноє. Треба прошеніє подавати до пана сотника, а он пильно варуєт[86], жеби без єго указані я нічого преважливого не чинити, — писар водить хитрими очицями по натовпі, — мовляв, не дуже то розкривайте свої верші.

— Хай воно й так, як це ти говориш, пане писарю, — не поступається Гнилиця, — тоді чому б не подати прошеніє до пана сотника й не скликати сход?

Городовий отаман супиться. Скликати сход він звичайно має повне право й ніякого прошенія до сотника для цього не треба. Його турбує інша заковика. Сход може вимагати накласти знову пляцове на гальських купців. Вони дали йому добрячого хабара, яким він і поділився ретельно з городовим писарем. Може вийти халепа, бож гальські купчики впоминатимуться звороту грошей, а їх кат має.

Городовий писар помітивши, що отаман занепокоївся тут же миттю поспішає йому з виручкою.

— Ніякого прошенія не возможно подавати панові сотникові.

— Чому? — кричать міщани.

— Пана сотника немає вдома. Поїхав у полк.

— Прошеніє можна написати. Хай воно лежить в сотенній канцелярії, — підказує цехмайстер Гнилиця.

— Це діло, — притакує цехмайстер Дам’ян.

— Кат вас бери, — сопе сердито городовий отаман, — хай буде по вашому. Подамо прошеніє до пана сотника, і як він дозволить, тоді скличемо сход. Теперки розходьтеся й не галасайте коло ратуші…

Сказавши це, городовий отаман круто повертається і зникає в ратуші, а за ним лисицею просмикується і писар Тодосій.

Натовп, погаласавши й потупцювавши на місці, почав і собі розходитися, а купчики потяглися хутенько до своїх торгових справ.

Невеликий город повниться весь возами та різнорідним товаром: ганчарі розклали розмальовані глечики, миски полумиски, макітри, бондарі — діжки, барильця, діжечки, бочілочки, ночви, на прилавках і на возах красуються смушкові шапки, чоботи, рядна, сувії полотна, юбки, жупани, киреї, чумарки, запаски, корсетки. Оподалік розкладене господарське приладдя: серпи, коси, ножі, плуги, вози, ярма, а далі збіжжя, овочі, борошно. З хуторів пригнали коней, повільних годованих волів, табуни овець і безліч домашнього крикливого птацтва.

Всюди гамір, сміх, крик, рев скоту, скрип возів та метушня ярмаркового люду, над яким розкидається небесна блакить і золотить його соняшне проміння.

Весело ярмаркує Хмелів.

Добре торгується цехмайстрові Омелькові Гнилиці. Йому й не в гадці яку пакість йому готує городовий магістрат за те, що він відважився наробити клопоту городовому отаманові й писареві Тодосієві.

— Цього капосного Гнилицю треба як слід провчити, — сердиться городовий отаман, опинившися сам-на сам із писарем, — дуже він розумним став…

— Істину ви рекли, пане отамане, — підводить очі від паперів Тодосій, — соізволите, я його скрутю в козячий ріжок та ще й в холодну ввержу його окаянного…

— Це було б непогано, — міркує городовий отаман, ходячи по канцелярії, — він поганець должен смиритися перед нами й не затівати зломишленій проти нас. Еге ж. Тра провчити його капосного, щоб не рознімав своєї верші до нас, та ще серед юрби. Знайди на того лотрика дільце, Тодосію, і посадимо його в холодну, або здорово оштрафуємо.

Городський писар Тодосій, давненько вже таїв злобу на цехмайстра Гнилицю. Свого часу йому до загину були потрібні грошенята, а знаючи, що в цехмайстра Гнилиці завжди водиться зайвий червінець, Тодосій звернувся до нього, щоб цехмайстер позичив йому грошей. Гнилиця одмовив. Із того часу Тодосій недружелюбно споглядав на цехмайстра, намагався завжди йому дошкулити, та присікався до цехмайстра за всяку дрібницю.

Маючи згоду городового отамана, щоб наламати хвоста вражому цехмайстрові, Тодосій підкрутив свій рижий вус і став мислити, яке б ото коверзне діло затіяти, щоб підкласти свиню нелюбому цехмайстрові.

Того ж таки дня, у надвечір’я, коли в городі все ще шумів і вирував ярмарок, незважаючи на те, що гальські купчики, поярмаркувавши не погано, складали неквапливо нерозпроданий товар на вози та й поволі вибиралися домів, городський писар Тодосій подався поза городами до військового товариша Кузьми Рака, який сидів хутором поблизько города.

Військовий товариш Рак був багатенькою людиною. На його левадах випасалися табуни прекрасних степових коней, прудких, мов вітер, що їх він і продавав за добрячі гроші козацьким полкам та московському війську.

Світлиця Ракової господи була влаштована по старому козацькому звичаю. Рак хоч був кріпко грошовитою людиною, не построїв собі зумисне панського будинку, як це робили залюбки багатенькі військові товариші. Попід стінами у світлиці стояли дубові широкі лави. Був і дебелий дубовий стіл, накритий білим, мов сніг обрусом, а під стелею тягнувся сволок, на якому був викарбуваний хрест і напис, хто й якого року «создав цю обитель». У божнику були образи, прикрашені вишиваними рушниками, а на стінах висіли дорогі шаблі, пістолі, польські та німецькі мисюрки, ятагани, булати, келепи. Та ще стояли у світлиці полиці з різним золотом, срібним і кришталевим посудом й іншим багатством, здобутим у війнах батьком військового товариша та й самим уже Раком, кремезним козарлюгою, сліпим на праве око, що його він утратив у бою з татарами.

— Ого! Рідкий гість завітав, — привітав радо Рак городового писаря, — сідай ке лише й пригощуйся варениками. Ніхто таких смачних вареників не готує як моя Маланка. Жінко! — гукнув Рак. — А дай ке лишень другу чарку!

Тодосій, не даючись просити, став одразу ж уплітати смачні вареники, що аж купалися у маслі та, попиваючи грушівку, виклав Ракові свій замисл, — наламати хвоста капосному Гнилиці, прикинувши при тому, що й городський отаман не від того, щоб провчити вражого цехмайстра.

— Що ж, це можна, — погодився Рак, — діло не зложноє, я його вчиню. За те в магістраті мені треба твоєї помочі, Тодосію.

— Говори, в чому діло?

— Таранин луг ти звичайно знаєш. Мені він вельми пригодивсь би на випас коней. Луг належить до города й купити його мені не вдасться. Ти ж пособи мені, щоб я зміг той луг винайняти від города на випас коней.

— Мислю, же то можна зробити. Оце поговорю з городовим отаманом і звістую тобі, яким вітром віятиме. Як отаман буде за мною, тоді все пройде гаразд…

Військовий товариш Рак, діючи з намови городового писаря, навідався за кілька днів у город і, зайшовши до цехмайстра Гнилиці, став замовляти собі дорогі чоботи зі сірої замші. Цехмайстер зацінив дорого, вказуючи, що замша дорога, бож її треба спроваджувати з Києва. Рак не сторгувався зумисне з цехмайстром, вимовляючися, що, мовляв, цехмайстер цінить задорого і, зайшовши до шевського майстра Сильвестра Бороди, замовив собі чоботи зі замші по значно дешевшій ціні.

Коли ж чоботи були готові, Рак пішов тоді до цехмайстра Гнилиці й почав з ним сваритися за те, що цехмайстер порушує встановлені цехові ціни.

— Бачиш Гнилице, які гарні чоботи пошив мені Борода, — хизувався Рак новенькими чобітьми. — Й зробив краще ніж ти. І дешевше. Де твоя совість?!

— Робота нічого собі, — мовив ніби байдуже цехмайстер, — але матеріал нікудишній. За рік-два зовсім зітреться.

— Це ти вже неправду говориш, Гнилице, — накинувся на цехмайстра військовий товариш, — матеріял добрячий, хоч куди. І за роботу Борода взяв як Бог приказав. Ось, ке, ти лише скажи мені, як це ти міг порушити цехову таксу? Адже ж ціна за матеріял і роботу встановлена цехом. Як же ти одважився порушити таксу, га?!

— Я не порушив цехової такси, — боронився цехмайстер, — матеріял буває різний, один дорожчий, другий дешевший. Ти хотів чоботи з добрячої замші, а це дорогуватий матеріял. Тому я й поставив таку ціну.

— Не хочу і слухати, що ти верзеш, — впирався Рак, — подам тебе до магістрату за порушення такси. Ти мислиш, що як ти цехмайстер, тобі вільно порушувати цехові регулямени й чинити, що завгідно. Е, ні, голубе! І над тобою є власть…

Військовий товариш Рак, полаявшися з цехмайстром, справді подав Гнилицю до магістрату. Там на це тільки й ждали та оштрафували цехмайстра гривною.

За цехмайстром обстояв цех і подав відклик до сотника. Сотник потягнув за магістратом, а тоді цех зарекурсував[87] до полку. Справа опинилася в полковому суді. Цех програв. Цехмайстрові Гнилиці довелося заплатити грошову кару за порушення цехової такси. Цех мав заплатити всі судові кошти, а цеховим братчикам було суворо наказано, щоб вони не відважувалися порушувати встановленої такси на свої вироби, бо будуть «якь самоволци власти і праву противляся примкнені».

Хмелівські міщани — купці й цеховики, побачивши, яке лихо трапилося шевському цехові за те, що відважився виступити проти магістрату, притихли й уже не домагалися городового сходу.

Городовий отаман Біловід і писар Тодосій затирали руки з великого вдовілля, що провчили вражих цеховиків, а цехмайстер Гнилиця нишком лютував і кляв магістратських хапуг, безсовісну сотенну старшину та несправедливий полковий суд.