Нас розсудить бог

МАЛОРОСІЙСЬКА КОЛЕГІЯ

Просторий будинок, у якому урядувала Малоросійська Колегія, ховався у буйних садах. Тому-то й вулицю було названо Садовою. Міщанські садиби й двори козацької старшини, яка жила в Глухові, теж ховалися серед крислатих дерев, так що тільки криші, червоніючи, визирали з густого дерев'я.

Будинок Колегії був у два поверхи, із високими вузькими вікнами й важкими дверима, коло яких день і ніч стояла московська сторожа. Ззаду будинок мав іще величенький ганок, із якого можна було зійти широкими дерев’яними східцями прямо у садок, що тягнувся аж до позагороддя статечних глухівських міщан, яким довелося бути сусідами Колегії.

Усередині будинку було чимало кімнат-канцелярій, заставлених дубовими столами, кріслами, стільцями та шафами, напханими вщерть різними документами й паперами.

У канцеляріях трудилися з ранку до пізньої ночі писарі та підписки. У вестибюлі ж крутилися єгри, що належали до охорони, а в одній з кімнат висиджувалися гінці та посильні, готові на кожночасний виклик колегіяльного начальства.

Головна канцелярія Малоросійської Колегії знаходилася на першому поверсі. Вона була світла і простора. Стояли тут теж дебелі шафи, великий стіл і вигідні крісла з високими спинками. На стінах висіла козацька зброя, а між вікнами красувався великий портрет царя Петра. Від дверей аж до стіни, на якій висів портрет, був просланий на долівці пухкий килим.

На одній зі стін красувався чудовий гобелен, а на другій висіла добре змальована картина, на якій невмирущий козак Мамай вигравав безжурно на бандурі та споглядав із химерною і лукавою усмішкою на чужих господарів у канцелярії.

Вельямінов не любив картини.

Його дратував безжурний і химерний козак Мамай, що сидів, наче живий, підобравши ноги під себе і немов ось-ось хотів поспитати: «А що ви тут робите, люди добрі?» Вельямінов усе косився на Мама я, вважаючи його духовим чаклуном і бунтівником, що вічно бунтує козацький люд. Хотів віддати картину до гетьманської військової канцелярії, щоб не дивитися на Мамая, але полковник Ушаков, який знався на малярстві, переконав його, що картина вартує добрячі гроші й що не годиться її позбутися. Вельямінов крутив носом, але остаточно махнув рукою, і козак Мамай залишився в його канцелярії, щоб іще дужче дратувати непогамовного Вельямінова. «Очі тобі виколю, гаспиде», — погрожував не раз Мамаєві роздратований Вельямінов. Проте дірявити картину він не наважувався, а Мамай знову ж не переставав глумливо усміхатися на превелику досаду бригадирові, який узагалі не любив козаків, уважаючи всіх їх бунтівниками й мазепинцями.

Вкінці мая, коли уквітчана весна веселилася над Глуховом, Вельямінов скликав нараду Малоросійської Колегії, в якій засідали: ген. бригадир Степан Лукич Вельямінов, москалі-полковники — Кошелєв і Ушаков, підполковники — Шепотієв і Жданов та майори — Молчанов і Лихарів. Із козацької старшини засідали в Колегії: генеральний суддя — Іван Черниш, генеральний писар Семен Савич, генеральний осавул Василь Жураківський і ген. обозний Яків Лизогуб.

На важливі наради бригадир Вельямінов запрошував теж і наказного гетьмана. Козацька генеральна старшина нерадо відвідувала Малоросійську Колегію. Вона урядувала собі постійно у своїй генеральній військовій канцелярії, втримуючи зв’язок із Колегією через посильних. Коли ж Вельямінов скликав на нараду всю Колегію, тоді козацька генеральна старшина, рад не рад, мусіла йти на таку нараду. По своїй вдачі ген. бригадир Степан Лукич Вельямінов був людиною грубою, нетактовною і дуже скоро він зразив собі своєю поведінкою генеральну старшину, а зокрема наказного гетьмана, який на перехід не терпів грубуватого бригадира.

За столом, під царським портретом, засів Вельямінов. По правиці сів наказний гетьман, а інші члени Колегії розсілися при столі, хто де хотів. Старшина мовчки й терпеливо слухала довгий і нудний рапорт секретаря Колегії полковника Ушакова про різні справи, а теж і про те, що невеликі успіхи виявлено в перереєстрації значних військових товаришів і що в тому винуваті полкові канцелярії, бо мляво ведуть реєстрацію. «І чого б то їм поспішати?» — посміхнувся у дусі генеральний писар. Закінчивши свою довгу реляцію, Ушаков звернувся до наказного гетьмана із проханням, щоб гетьманська військова канцелярія принаглювала полкові канцелярії поспішити з перереєстрацією значних військових товаришів.

Полуботок пообіцяв наполягати на полкові канцелярії, щоб поспішали з роботою, хоч у душі посміхався, знаючи добре, чому то в полках зволікають із переписом.

Після обговорення ще декількох маловажних справ Вельямінов, присунувши до себе папери, почав говорити про сенатську постанову — накласти новий додатковий податок на населення козацької землі.

Генеральна старшина почала протестувати.

— Козаки, міщани й посполиті так уже обложені різними податками, що дихнути їм годі, — мовив Лизогуб, — Україна ще не сплатила минулорічного податку, а сенат уже добавляє ще додатковий…

— Такий податок вельми обтяжить наш нарід, — підтримав Лизогуба генеральний суддя, — край наш і так виснажений війнами та походами. В нас багацько калік, удів і сиріт, що про них ми мусимо дбати.

— Маєте на те ваші збори[82], — перебив йому Вельямінов.

— Це правда, пане генерале, — продовжував генеральний суддя, — але зборів не вистачає. За покійного гетьмана Скоропадського сенат погодився, щоб царська казна виплачувала щорічно кільканадцять тисяч рублів на утримання козаків, котрі повертаються каліками з походів, сиріт і сімей поляглих козаків. Так було впродовж декількох років, а два роки тому казна перестала виплачувати гроші.

— Виходить, що вам тих грошей вже не потрібно, — мовив байдуже Вельямінов.

— Як не потрібно? — обрушився генеральний обозний. — Раз ми просили, сенат схвалив і казна присилала гроші, а тут, ні сіло, ні впало, немає більше грошей і нам нічого не кажуть…

— Сенат вирішив припинити виплату з казни, — промовив тихо полковник Кошелєв, який відав грошовими справами Малоросійської Колегії.

— Т-а-к?! — здивувалася генеральна старшина. — Чому ж тоді про це не було повідомлено?

— Сенатський указ прийшов тільки недавно.

— Все-таки треба було довести цей указ негайно до нашого відома, — звернувся Полуботок до Вельямінова.

— Кажу ж, що указ тільки що наспів. Ми й самі ще не вспіли розібратися в ньому.

— Так тоді хочемо, щоб цей указ був прочитаний тут же на нараді.

— Прочитати то можна, — погодився Вельямінов. — Прочитай, Іване Димитровичу, — звернувся він до полковника Ушакова.

Указ був довгий і крутенький. У ньому й справді було написано, що сенат касує свою давнішну постанову про допомогу козацьким родинам, удовам і сиротам, тому що, на думку сенату, матеріяльне положення Малоросії тепер значно покращало й що військова скарбниця є у спромозі допомагати всім потребуючим із власних грошових засобів.

Дискутували довгенько над тією справою. Вельямінов настоював, що рішення сенату треба прийняти, а генеральна старшина впиралася. Остаточно стали на тому, що генеральна старшина звернеться сама до сенату із проханням, щоб сенат ревідував свою постанову.

Але справжню бурю викликала на нараді справа нещодавно проголошеного універсалу генеральної старшини до селянства, щоб воно виявляло послух своїм панам, а головно землевласникам — козацькій старшині.

В багатьох місцевинах бунтувалося селянство проти землевласників. Одного з них, Данила Забілу, збунтовані селяни мало що не вбили й надрали йому чуба, а Андрій Лизогуб подав жалобу на своїх селян, що вони в селі Погребах побили до півсмерти сільського старосту за те, що він вимагав, щоб селяни слухали свого пана.

Бригадир Вельямінов, радіючи, що може висипатися на Полуботка й генеральну старшину, загаласував, що генеральна старшина не мала права видавати такий універсал без відома і згоди Малоросійської Колегії. До речі, такий універсал може викликати неспокій у країні, бо ж у ньому борониться землевласників, тобто багату козацьку старшину, а селян зводиться до звичайних кріпаків. Такої настанови генеральної старшини Малоросійська Колегія не поділяє.

— Ми поступили правильно, — мовив генеральний писар, — універсал був виданий, і селяни притихли. Ми не хочемо мати у країні будь-яких розрухів та боротьби.

— Ви повинні були узгіднити універсал із нами, — замітив полковник Ушаков.

— Генеральна старшина мало коли узгіднює свої універсали з нами, — докинув злобно Вельямінов, — про це вже і Його Величеству добре відомо.

— Всі важливіші універсали ми узгіднюємо з вами. Але немає потреби узгіднювати кожну дрібницю. Адже ж усе-таки генеральна старшина є владою в Гетьманщині, — мовив наказний гетьман.

— Ніяка ви влада, — спалахнув Вельямінов, — владу в Малоросії справуємо ми — Малоросійська Колегія. — Тут він тицьнув себе гордовито пальцем у груди. — Поняли?!

Генеральна старшина остовпіла.

Ніхто й ніколи до неї так грубо й брутально не висловлювався, як оце Вельямінов.

Полковникам стало ніяково. Кошелєв почервонів, а Ушаков, потупивши очі в папери, й не підводив їх на генеральну старшину.

— Ми прикро вражені такими словами, — заговорив Полуботок. У його голосі бреніла досада й гнів. — Ви, бригадире, забуваєте, що ми, генеральна старшина, є таки найвищою владою в Гетьманщині для нашого народу, а не Малоросійська Колегія. Я — наказний гетьман і моя генеральна старшина…

— Подумаєш… гетьман, — перекривився йому Вельямінов, — ніякий ти гетьман, а звичайний собі полковник Його Величества.

— Генерале! — зірвався Полуботок із крісла.

— Начхать мені на тебе! — закричав люто Вельямінов. — Хто ти такий, га?! Я — генерал-бригадир, голова Малоросійської Колегії! Я влада в Малоросії! Ти ж передо мною ніщо. Вас я також затисну, — кипів люто Вельямінов на генеральну старшину, яка все ще не могла прийти до себе, почувши такі образливі слова з уст голови Малоросійської Колегії.

— Затисну вас так, що й не писнете. Минулися ті часи, коли з вами возилися, — кричав Вельямінов. — Тепер не те. Його Величество приказав поступати з вами по-новому, — горлав він, бризкаючи гидко слиною.

Наказний гетьман повернувся і важкою ходою подався до дверей. За ним без слова вийшла й генеральна старшина.

Козацька генеральна старшина засідала того дня довгенько у військовій канцелярії. Всі були обурені й роздратовані. Наказний гетьман сидів насуплений при столі, а генеральний писар шелестів увесь час паперами, переглядаючи нашвидкоруч різні супліки, що їх піднесли йому канцеляристи.

— Негайно слід написати й вислати жалобу до царя за грубо зневажливу поведінку Вельямінова, — говорив Лизогуб, пихкаючи свою люлечку.

— Клятий москвин, — сердився Жураківський.

— Скочив чортом сьогодні.

— Нахаба ж, крий Господи…

— Сказав нам те сьогодні, панове, — мовив тихо Полуботок, — що думає цар. Петро хоче прибрати Україну в свої руки так, щоб зробити з неї свою губернію. Наслав у нашу землю свої великі залоги, здирає податки, винищує наше козацтво походами та війнами, заводить московські порядки. Не допускає до вибору гетьмана, хоче позбутися мене й вас усіх, щоб дорешти обезголовити Гетьманщину.

— Це його втерта політика, — замітив полковник Апостол, не менше всіх схвильований, коли йому розповіли, що трапилося на нараді в Малоросійській Колегії. — Ще за життя покійного Івана Степановича Петро носився з думкою перетворити Гетьманщину в губернію, а гетьманові пропонував князівський титул. Далі він придумав оту чортову Малоросійську Колегію, від якої до губернії не так-то вже й далеко.

— Що ж нам діяти? — турбувався генеральний обозний.

— Будемо боронити вольностей нашої отчизни, доки зможемо. Важке-бо вереміє настає для нас, — журливо хитав головою старий миргородський полковник.

Урадили вислати негайно жалобу на Вельямінова. Крім того, вирішили, щоб послати прошеніє цариці у справі вибору гетьмана в Україні. Цариці піднесуть дорогі подарунки. Вона ставиться до козаків непогано. Може, вона щось поможе.

Розходилися, придавлені важкою журбою.

Пізно вночі, коли Глухів купався у місячному сяєві та п’янів пахощами буйного квітіння, Петро Черниш сповістив утомленого наказного гетьмана, що в гетьманському саду жде полковник Кошелєв і хоче з ним негайно бачитися.

— Ви, полковнику? — мовив гетьман здивовано.

— Вибачте, Ваша Милосте, що так пізно приходжу, та ще так би мовити, заднім ходом, але не хотів, щоб хтось мене побачив. Саме й стрінув молодого Черниша й переказав, що хочу зустрітися з Вашою Милістю.

— З чим добрим приходите?

— Доброго нічого, — зітхнув полковник, — злого ж багато.

— Думаєте про сьогоднішню нараду?

— Прикра справа. Вельямінов погарячився й вельми нагрубіянив.

— Але сказав те, що в ньому сидить.

— Це правда, — притакнув полковник. — Саме тому я й прийшов перестерегти Вашу Милість і генеральну старшину. На добро в Гетьманщині не заноситься. Зраджу Вашій Милості таємницю. Ось прошу послухати. У февралі цього року відбулася в Петербурзі таємна нарада. На ній був і цар. Рішено на нараді: прімо — не дозволити вже взагалі на вибір гетьмана в Україні; секундо — впродовж найближчих п’яти років довести так, щоб скасувати в Україні генеральну старшину; терціо — до десяти-п’ятнадцяти років найдалі Україна має стати губернією Росії. Губернатором буде хтось з генералів, і йому будуть підпорядковані козацькі полки, якщо будуть існувати до того часу. Всі права й вольності, що їх має козацтво й ваш нарід, будуть скасовані…

— Боже, Боже! — схопився Полуботок за голову. — Це ж страшне, страшне… — повторив він.

— Ще одне, — продовжував Кошелєв, — будьте дуже обережні, Ваша Милосте. Вельямінов — злобна й лиха людина. Він чомусь переконаний, що Ваша Милість втримує секретні зв’язки з Пилипом Орликом і мазепинцями, котрі проживають у світі, та збирає в тій справі всякі, навіть найдрібніші інформації. Коли й справді Ваша Милість мають зв’язки з Орликом та мазепинцями, тоді є вказана якнайбільша обережність, бо за лихо нетяжко. Я приятель Вашої Милости й не бажаю вам зла. В Малоросійській Колегії Ваша Милість і генеральна старшина мають в моїй особі доброго засекреченого приятеля. Що буде в моїй змозі і силі — допоможу. Про те, що я Вам сказав, Ваша Милосте, знає лише Бог і ми обидва. Доброї ночі, Ваша Милосте. Доброї ночі!..