Нас розсудить бог

ДОПИТИ

У канцеляріях грізної царської «тайної канцелярії» завжди хмуровато.

Високі, вузькі вікна новозбудованого будинку з гостроверхим дахом і вежею-в’язницею, яка сліпала своїми густо загратованими очицями, пропускали мало денного світла. В похмурі осінні дні, які налягали на Петербург прегустими туманами, в тайній канцелярії ставало таки зовсім темнувато й тоді служба в чорних кабатах та у вичищених обов’язково до блиску чоботях, із високими поза коліна халявами, засвічувала свічки. У слабому світлі свіч низькуваті канцелярії з дуговатою стелею робилися ще суворішими, ще більше похмурніми та грізнішими.

В них усюди відчувався дух усевидного царя Петра. Хоч він рідко навідувався до тайної канцелярії, проте його невидима присутність відчувалася на кожному кроці. Кожне слово в тайній канцелярії було сказане обережно, так начебто сам цар прислухався до нього.

Страх царив у тайній канцелярії.

Страх перед царем, що кожної хвилини міг увігнатися гураганом до канцелярій.

Почувши його грімкий голос, канцеляристи нітилися та тремтіли, а вищі чини оглядали себе сполохано, чи бува гудзик не розстібнутий на мундирі, чи все лежить в порядку, як слід на своєму місці. Вартові ж, єгри, драгуни чи мушкетери завмирали нерухомими статуями у проходах та при дверях головніших канцелярій інституції царського уряду — тайної канцелярії.

У лівому крилі будинку приміщувався імперський вищий суд, якому цар приказав розглянути справу наказного гетьмана Павла Полуботка та козацької старшини, запротореної у казематах Петропавлівської фортеці.

В одиночних камерах, темнуватих і вологих, мучилися — наказний гетьман Павло Полуботок, генеральний суддя Іван Черниш, генеральний писар Семен Савич, сини генерального судді — Іван і Петро, генеральний осавул — Василь Жураківський, миргородський полковник Данило Апостол, генеральний обозний Яків Лизогуб, писар Чернігівського полку Степан Косович, канцелярист генеральної військової канцелярії Михайло Ханенко, наказний полковник Переяславського полку — Іван Данилович, наказний полковник Стародубського полку — Петро Корецький, бунчуковий товариш — Дмитро Володковський, військовий товариш — Василь Биковський, суддя Григорій Граб’янка, кур’єр генеральної військової канцелярії — Яків Курпіка й канцелярист — Іван Романович.

Волелюбних козаків гнітила сувора в’язниця.

Вона насувалася на них, чавила своїми грубезними кам’яними, вологими стінами та доводила їх до одчаю своєю мертвецькою тишиною.

Наче в могилі…

Вранці в’язничі послужки приносять сніданок. Вони такі ж мовчазні як і сама в’язниця.

Кладуть кожному в’язневі кусень гливкого хліба, кип’яток, чай і, не проронивши ні одного звуку, виходять.

Скреготять ключі в важкокованих залізом дубових дверях і знову тишина — тишина…

За мурами, у вітровійні дні сердиться Нева і жбурляє люто хвилями на товстющі мури Петропавлівської фортеці.

У погідні дні над нею кричать чайки. Їхній крик долітає до в’язнів крізь малюську незасклену кватирку камерних вікон. Узимку таку кватирку слід обов’язково затулити щільно чим-небудь, бо крізь неї залітатиме сніг та втискатиметься лютий мороз, од якого леденіють вологі стіни й замерзає вода у відрі.

Осінна днина коротка.

Збігає, що й не оглянешся, як услід за скупими соняшними промінчиками, це в погідну днину, насувається довга томлива ніч.

Дехто з в’язнів пробує говорити голосно сам до себе. Не одного томить безсонниця. Мучаться козаки в кам’яних мішках грізної фортеці-в’язниці.

Менших виновників тримають москалі у так званому «тайному приказі». Там їх і допитують «з пристрастієм». Шматують тіло кнутами й ламають кості на дибі. Козацьку генеральну старшину і полковників не катують, але іншим попадалося здорово на допитах.

Вищий імперський суд вів слідство, під головуванням графа Павла Івановича Ягушинського, розпочавши його з початком листопада 1723 року. На допити возили старшину з фортеці в кибітках під сильною військовою сторожею. У вищому суді допитували старшину по-одиночно або по двох-трьох разом, залежно від справи. Найбільше допитували таки самого наказного гетьмана, якого обвинувачували, крім різних «провин», головно в державній зраді та в «злодіяніях» проти царя й государства.

Допити велися в головній мірі на підставі різних доносів, що їх наслала до Петербургу Малоросійська Колегія, зокрема сам Вельямінов, а також різні шпигуни та вислужники. До багатьох справ мало хто з ув’язненої козацької старшини мав узагалі будь-яке відношення, але в’язні знали, що цар Петро хоче розправитися з Полуботком і генеральною козацькою старшиною, як розправлялися раніше з мазепинцями, щоб могти поневолити до краю Гетьманщину.

Знаючи таку Петрову настанову, в’язні мали малу надію, що вони вийдуть на волю. А втім, хто попався до Петропавлівської фортеці-в’язниці, втрачав усяку надію вийти з неї живим. Кожного в’язня ждали «слово й діло», тобто допити, тортури й смерть, а до легкої кари зараховувалося заслання в Сибір, чи в будь-який глухий манастир, або досмертне ув’язнення. На ув’язнену козацьку старшину москалі гляділи як на смертників, що їм неминуче слався шлях на ешафот, де покотяться їхні буйні голови.

— Схопи цупко за гортанку бунтівливих козаків, — велів цар Петро графові Ягушинському, імперському прокуророві.

Й граф слухається царського грізного веління.

Канцеляристи шарудять тихо своїми перами, записуючи кожне сказане слово. Горе їм, якщо б прослухали й не записали чого-небудь. Нагаїв тоді не оминути, а що гірше, можуть погнати простим солдатом. Та ще треба виводити письмо чітко й акуратно. За нерозбірливе письмо можна обірвати потиличника від графа, а чого доброго цар може заглянути й теж угріти своєю дубинкою по плечах, мовляв, — як пишеш, йолопе?!

Граф Ягушинський споглядає з-під лоба на генеральну козацьку старшину, яка сидить на дубових лавах у його канцелярії. На старшині прості жупани й брудні сорочки. Вони зарослі, з посірілими, втомленими обличчями та почервонілими від безсоння очима.

Старшина втомлена.

Допитують її вже із самого ранку й кінця допитам немає.

У Полуботка болить голова й він охоплює її руками. Жураківський кашляє весь час.

— Ви посилали до Королівця, — скрипить разюче неприємний голос обер-секретаря вищого імператорського суду, Михайлова, — козака Уманця, пропонуючи козакам обрати сотниками підозрілих осіб, а саме — Семена Григоровича і Захара Колесниченка; перший — це зять зрадника Кожухівського, а другий — це шурин колишнього прилуцького полковника Горленка, який пристав до Мазепи. А в цей час ніжинський полковник, Толстой, зять покійного гетьмана Скоропадського, писав вам, що згідно з бажанням королевецьких козаків і посполитих слід залишити там далі сотником Головаревського, вірного слугу государя. Ви не вчинили згідно його письма, а веліли обрати нового сотника з підозрілих осіб, а Головаревського вкинули у в’язницю…

— Ми пропонували, — говорив Полуботок, — трьох осіб до вибору — Григоровича, Агієнка та Колиснеченка. Посилали довідатися, яке буде рішення королевецьких козаків. Поступили ми так тому, що козаки з Королевця приїжджали до нас і прохали, щоб намітити їм до вибору декілька осіб, а не лише одну. Ніжинський полковник Толстой писав нам про особу Головаревського, це правда, але ми вислали були раніше козака Уманця провідати, чи справді королевецькі козаки хочуть Головаревського і за ким було б найбільше голосів. На Головаревського були раніше скарги від міщан і козаків за те, що він забирав їм землю, коли був сотником. Тому ми й не заявилися за його вибором. Нам нічого не відомо про те, що Головаревський мав би бути ув’язнений.

— Генерал-бригадир Семен Лукич Вельямінов, — продовжує далі обер-секретар, — писав, що ви без указу Малоросійської Колегії роздавали села, приналежні городам. Кому були роздані села?

— Ми віддали одне село, — тридцять або сорок дворів, новгород-сіверському сотникові Голезному тому, що той сотник, згідно сенатського указу, був переведений з Полтавського полку в Новгород-Сіверський, а село попереднього сотника було приписане до гетьманських маєтків. Ми віддали теж невеличке село бунчуковому товаришеві Кушневському, у зв’язку з його виїздом до Петербурга. Коли ж бригадир Вельямінов заявив, що не слід давати село Кушневському, ми тоді село відібрали в нього й приписали до города. Невеличке село ми дали канцеляристові Ханенкові у Стародубському полку, а Баклановській сотні, тому що село було обіцяне тому канцеляристові ще покійним гетьманом Скоропадським, до якого Ханенко перейшов був з-за Дніпра, покинувши своє велике село. Нікому більше ми сіл не давали.

— Минулого року, — скрипить обер-секретар, — у козацькі полки були відправлені збірники з дорученням збирати гроші, збіжжя і мед. Зібраними грошима не вільно було розпорядитися без указу, а відомо, що полковники — Полуботок, Танський, Апостол і Милорадович — забрали у збірників 2.264 рублі і 624 четвертини збіжжя.

— Нічого не було забрано без указу, — відповідає наказний гетьман. — Згідно сенатського указу, полковники мають право розпоряджатися тими зборами, котрі проводилися раніше в їхніх полках. У Чернігівському полку зібрано було не збірщиками Колегії, а таки полковими збірщиками всього, яких до 80 рублів.

Генеральний писар Савич замітив, що з Малоросійської Колегії був виданий указ про збірку лише меду, а не було нічого сказано про гроші і збіжжя.

— У Стародубський полк, — мовить обер-секретар, — був посланий Пекалецький про проведення збору для полку. З Колегії він мав приказ, щоб явитися із грішми в Колегію. Він не прибув, а коли його знайшли, він заявив, що генеральна старшина звеліла йому не давати грошей до Колегії. Що це значить? Скільки було грошей і що з ними сталося?..

— Ми поступали згідно сенатському указу, що всі зібрані гроші зберігаються там, де були зібрані. Тому ми звеліли Пекалецькому не здавати грошей до Колегії, а залишити їх у полковій касі. Грошей було зібрано трохи більше ніж сто рублів. Про те, щоб бригадир Зельямінов потребував тих грошей і вимагав, щоб Пекалецький привіз їх до Колегії, ми нічого не знаємо й ми ніяких доручень у тій справі Пекалецькому не давали.

— Коли у вас бувають наради про важливі справи, — встряває у допит граф Ягушинський, — вам велено було повідомляти про них бригадира Вельямінова, а він повинен бути присутній на таких нарадах. Ви повинні теж подавати до його відома сентенції ваших постанов і копії універсалів. Ви його не повідомляли про наради, а коли й присилали копії універсалів то вже тоді, коли справи були рішені…

— Про важливі справи, Ваше Сіятельство, — говорить Полуботок, — ми письмово не радилися з бригадиром. На наради його ми все кликали. Опрацьовуючи та підписуючи універсали, ми посилали їх до перегляду в Колегію.

— Чому ви не інформували бригадира Вельямінова про те, що вводите в Гетьманщині крім генерального суду, ще якийсь інший суд? Які справи розглядав цей суд? Чи були такі суди за попередніх гетьманів? Коли ж їх не було, то чому ви їх установили без сенатського указу?

— Ми ввели у Глухові такий суд із старшинського складу й повідомили раніше бригадира Вельямінова, що наш генеральний суддя захворів, а судових справ є багацько. Бригадир не сказав нам, щоб такого суду не вводити, а навпаки, сказав «хорошо». Згаданий суд зовсім не був інший як тільки генеральний і був покликаний тимчасово, замість генерального. За попередніх гетьманів було так, що коли генерального судді не стало або він захворів, то згідно гетьманського приказу вибирали тимчасовий суд із полкових старшин або з інших старшин, у складі чотирьох осіб. З покликаного нами суду ми висилали справи в Колегію, а з Колегії, переглянувши їх, повертали нам до судового рішення.

— Чому глухівський сотник Мануйло був висланий в похід, коли бригадир Вельямінов не велів був його посилати?

— Мануйла вислали не ми в похід, а ніженський полковник. Бригадир Вельямінов не говорив нам нічого про те, щоб не посилати Мануйла в похід[103].

У пополуденних годинах граф потягає себе непомітно по животі.

— Господа! Час обідать, — звертається він до обер-секретаря та головних канцеляристів.

— Пора, Ваше Сіятельство, — притакує услужливо обер-секретар і посилає миттю канцеляриста за сторожею.

Через хвилину в канцелярію входить капітан і виструнчується перед графом.

— Відвезти в’язнів до фортеці! — кидає півголосом Ягушинський.

Ув’язнених виводять.

Попереду їх, із обох сторін та ззаду крокують драгуни з оголеними шаблями.

На дворі осінній, як на диво, тихий вітерець куйовдить чуприни ув’язнених і грається Апостоловим сивим усом.

Полуботок споглядає на старшину. Знає, що їй не легко.

— Кріпіться браття, — мовить він тихо, щоб не почула сторожа, їм же заборонено розмовляти між собою.

— Кріпись і ти, Павле, — відказує шепотливо Апостол.

— Сідати в кибітки! — розпоряджається капітан. Для кожного в’язня одна кибітка. Попереду й позаду кибіток кінна сторожа.

Їдуть.

Перехожі не зупиняються. Вдають, що не бачуть.

Чого доброго можна обірвати нагаєм від драгуна. Мовляв, чого витріщився? Яке тобі діло приглядатися кого везуть?!

Гримить важенна брама Петропавлівської фортеці-в’язниці.

Старшину розводять по камерах та подають їй обід — риб’ячу юшку, ячмінну кашу й кусень гливкої хлібини.

Тягнуться сірі в’язничні дні, тижні, місяці…

Черниш хворіє.

Полуботка тягають увесь час на допити. Звинувачують його у всяких, навіть найдрібніших справах. Найдужче звинувачують його в «державній зраді», тобто за спілкування з гетьманом Орликом і мазепинцями.

Наказний гетьман рішуче і твердо заперечував та відкидав таке звинувачення, як зовсім неправдиве й видумане злобними донощиками. В часі допитів, коли слідчі зачитували йому різні доноси й наклепи на нього, головно від Вельямінова, Полуботок зорієнтувався, що насправді москалі не мають в руках ніяких конкретних доказів. Ніхто з Орликових емісарів не попався москалям у руки, ніхто з найближчих співробітників наказного гетьмана нічого не прозрадив, а теж ніякі обтяжуючі документи не попалися москалям у руки, так що Полуботок міг уперто боронитися й відкидати звинувачення про спілкування з Орликом і мазепинцями.

Вже раніше, коли почалося слідство й допити, з тайної канцелярії було вислано указ київському генерал-губернаторові, князеві Трубецькому провести слідство у справі зв’язків наказного гетьмана Полуботка з Орликом і мазепинцями, базуючися на письмовому доносі ігумена Євстратія Самборовича. Згаданий указ привіз Трубецькому сержант царської гвардії Мордвинов, якому було і приказано бути при слідстві. Князь Трубецький почав вести слідство, але у скорому часі його припинив і повідомив тайну канцелярію, що не може проводити слідства, бо, мовляв, люди бояться і нічого не хочуть говорити.

Після ув’язнення Полуботка та генеральної старшини, в Україну був висланий, як уже було згадано, бригадир Рум’янцев провести слідство у справі наказного гетьмана Полуботка та генеральної козацької старшини. Бригадир Рум’янцев зібрав, щоправда, багацько різного матеріялу, але не знайшов ніяких прямих доказів на те, що Полуботок утримував зв’язки з Орликом та мазепинцями на еміграції.

Мордвинов повернув теж із нічим до Петербургу. Тайна канцелярія нагримала на князя Трубецького, а все, що було зібране й відносилося до справи Полуботка та генеральної старшини, передала імперському вищому судові.

Слідчі вельми тиснули генеральну старшину, щоб хоч що-небудь вирвати від неї про зв’язки Полуботка з Орликом і мазепинцями, але нічого від неї не вимусили. Апостол ще й розкричався одного разу на допитах, кажучи, що коли він перейшов од Мазепи до царя, то порвав раз назавжди з мазепинцями й не слід йому, вірному слузі государя, дошкуляти такою вигаданою справою.

— Як то вигаданою? — наїжився обер-секретар вищого суду. — Аджеж у нас письмові доказанія…

— Які? Те, що вигадав і написав там собі якийсь піп…

— От, від світлішого князя Трубецького подано свідчення київського сотника Хмурила, що в Києві він натрапив був на слід мазепинського шпига, котрий як інкогніто, приїздив у Малоросію.

— Як цей сотник такий кмітливий, — мовив із глумом Апостол, — чому ж він не схопив того шпига на місці?

— Виходить, що було невозможно ето сделать.

— Таким свідченням копійка ціна — знизив плічми Апостол. — Скажу одне, що наш наказний гетьман Павло Леонтієвич Полуботок служив вірою і правдою государю. Вельце це несправедливо, що він опинився у в’язниці. Хіба ж це злочин обстоювати права свого народу? Права гварантовані ще Переяславською угодою…

Граф Ягушевський охоче приказав би катам пополосувати нагаями впертого черкаса.

Та цар не велить.

У самого графа є теж грішки, котрі не дозволяють йому вельми гримати на Апостола. Хіба ж не брав він узятки з каси Миргородського полку, коли перебував в Україні? Апостол примкнув на це око і граф увесь час почувався ніяково, коли йому доводилося допитувати миргородського полковника. А що як Апостол розкаже, кому слід про його взятки? Помандруєш Павле Івановичу в Сибір, а чого доброго ще й на дибу можуть потягнути. Таки треба обходитися з Апостолом легко, — вирішив Ягушевський.

Молодих Чернишів та іншу молоду старшину полосували нагаями та погрожували, що візьмуть на дибу. Волелюбні козаки побачили в катівнях імперського суду московську жорстокість. Виновників, а то й невинних людей, били кнутом, ламали кості, обтинали вуха, парили кип’ятком, вбивали гвіздки в живе тіло, здирали шкіру. Ще жорстокіші катування були у страшному тайному приказі, про який самі ж москалі розповідали нишком лячні жахіття.

Військового кур’єра Якова Курпіку дуже побили. Йому пошматували шкіру нагаями і повибивали зуби. З побоїв він і помер у Петропавлівській фортеці-в’язниці.

За деякий час померли у в’язниці бунчуковий товариш Дмитро Володковський і генеральний писар Семен Савич, за яким дуже жалів наказний гетьман.

Хворів щораз дужче генеральний суддя Черниш. Занепадав здоров’ям полковник Данило Апостол. Хворіли полковники — Петро Корецький та Іван Данилович. Молодшим ув’язненим, що їх били нагаями, ятрилися рани, а старшому синові Черниша Іванові пухли ноги, так що він і ходити не міг. Коли його викликали на допити, то все їхали з ним два дебелі сторожі, котрі і зносили його з кибітки, вносили в канцелярію та садовили мов лантух на лавиці. Іван невимовно журився, що може стати калікою, бо в’язничний лікар, — родовитий німець, не міг установити, яка це недуга кинулася в Черниша. Всім в’язням стала дошкуляти цинга, бо у в’язниці не давали овочів ані городини.

Граф Ягушевський рапортував цареві майже кожного тижня, як проходить слідство й що він добився від ув’язнених. Часом цар велів графові приносити йому слідчі протоколи та їх прочитував. Од часу, коли приказав ув’язнити Полуботка та генеральну старшину, не бачився з Полуботком. Все таки мав намір іще раз поговорити з наказним гетьманом і сказати йому одверто, щоб покорився йому. Сумнівався чи Полуботок послухається, знаючи його впертість. Тому снував розправу з ув’язненими. Полуботка скарає на горло за державну зраду. Майно його забере. Полуботок маючий, що ого… ого!.. Інших старшин зашле з їхніми родинами в Сибір і забере теж їхнє майно. Таким чином позбудеться притаєних мазепинців — Полуботка й Апостола. Цьому ж останньому не можна вірити ані крихітки. Хитра стара лисиця. Решта козацької старшини буде така залякана, що сидітиме нижче трави й тихше води. Вибирати більше козацького гетьмана не дозволить, а Малоросією хай править Малоросійська Колегія. В її склад треба буде покликати декого з покірних козацьких старшин. Не пошкодить зняти Вельямінова. Він грубіян і не вміє обходитися з черкасами.

І в царя назріває рішуча постанова розправитися з козацькою генеральною старшиною.

Тому й не поспішає розмовляти з Полуботком.

Відомо, що черкаси хитрющий нарід. А що, як Полуботок покориться і скаже, що слухатиметься у всьому царя. Не буде наполягати на вибір гетьмана, не стане домагатися відклику Вельямінова з Малоросії?! Буде тоді незручна ситуація. Випускати ж Полуботка на волю цареві не хочеться. Треба йти на проволоку часу.

Й Петро тут же приказує графові Ягушевському розтягати слідство й не поспішати. Хай черкаси посидять собі у в’язниці.

Присмирніють…

Над Петербургом лягає пізна осінь.

Ув’язнених викликають тепер рідко коли на допити. Наче забувають про них.

Укінці октобрія[104] в наказного гетьмана трапилися два серцеві приступи, котрі його дуже ослабили.

Довідавшися про це, цар приказав комендантові фортеці-в’язниці, щоб в’язничний лікар доглядав Полуботка, наказав поправити їжу й топити в камері. Цар не хотів, щоб Полуботок помер у в’язниці своєю смертю.

Вкінці новембрія[105] в Петербург завітала зима.

Засніжило й потиснули гострі морози.

Наказний гетьман хворів.