Навіщо читати

Тюрлю-пам-пам гострий роман

Тоді як років п’ятнадцять тому авторитетом була Біблія, у 2010 р. пунктом нової віри стало те, що «Красуня синьйора»[24] — погана книжка. Якось на телебаченні один сценарист напав на неї у моїй присутності. О боги, ким же вони себе вважають, ті сценаристи? Це запитання я залишив для себе й спробував відповісти на його зауваження. Вам не вдалося зробити якусь історію з роману Альбера Коена (думку про те, що у нього принаймні є хист робити інших відповідальними за свою неспроможність, я також залишив для себе), зауважив я, тому що це не роман-історія. Це роман персонажів, Аріани і Солаля. Солаль — один з найвродливіших зануд у французькій літературі, а створити один з найкращих персонажів зануд у французькій літературі — це не абищо. На додачу це ще й сатиричний роман, в який умонтовано роман середньовічний. Боячись, що те, що він називає «соціальним», уб’є його любов до Аріани, Солаль її «замикає»: починається роман середньовічний. Усе відбувається на тлі світського життя мадам Дем, такої собі претензійної індички, та її неймовірно ледачого сина, який підстругує олівці в ООН. «Красуня синьйора» — це гостроверха вежа серед батута для божевільних. Вона щось більше від історії, це — образ. Коен уводить нас до неї вміло, тонко, неймовірно чарівно. Книжку читають не задля історії, книжку читають, щоб потанцювати з її автором.