Навіщо читати

Читати книжки задля втіхи, ділитися неймовірною насолодою між собою

Лорд Бернерс[56]. «Перше дитинство» (1934); Альберто Арбасіно[57]. «Ніч серед демімонду» (1964); Каролін Блеквуд[58]. «Велика Гренні Вебстер» (1977); Урсула Молінаро[59]. «Останки невідомої жінки» (1987) належать до тих «провальних» книжок, що житимуть довше нас. Їх нечасто згадують і не купують. Провал, провал! Вони в програші, бо залишають байдужим світ, який хоче залишати життя лише переможцям! Маємо лише 300–400 осіб, які знають, що завдяки притаманному їм гуморові, меланхолії, сарказмові або вигадливості та моментам геніальності це чудові книжки. Для нас, для нашої маленької банди, як казав Сенека, хоча ми, цілком певно, не стоїки, я приберігаю інші заголовки, яких ніколи не назву, навіть під загрозою тортур: необхідністю читати детектив. Яким же чином нам вдалося відкрити ці неймовірні твори? Ми спробували. Невдача. Тим гірше. Ще одна спроба. Знову невдача. Нова спроба.

У засідці на читача чатують Лінь, Малодушність і найнебезпечніше — Скромність. Твори для читання треба приміряти, немов черевики. Не можна казати собі, що той чи той твір не для нас, бо ми не досить гарні для нього. Бувають такі, що не дуже гарні для нас.