Навіщо читати

Читати, щоб себе знайти (не шукаючи)

Книжка робиться не для читачів, вона робиться навіть не для її автора, вона взагалі ні для кого не робиться. Вона робиться, щоб бути. Зроблена для читачів книжка сприймає їх як публіку. І пишеться з певним наміром. Чи для того, щоб сподобатися, чи для того, щоб переконати, — а це форма поблажливості. Передусім до твору, який є інструменталізованим і, між іншим, трохи гіршим, бо автор відходить від своєї сутності; потім до читачів, які, побачивши, що їх не сприймають як людей вільних у своїх судженнях і в своєму виборі, почуваються ображеними. Навіщо нам така демагогія? Нас хочуть змусити тремтіти, підкидаючи сентиментальні кістки? Ми ж воліємо контрабандою проникнути в голову автора, щоб узяти там те, що хочемо. Якщо ми знаходимо в книжках себе — тим краще, але читаємо ми не для цього. Егоїст не означає нарцис. Задоволення лише зростає, коли на нас чатує щаслива несподіванка бути зворушеним. Треба бути трішки злодієм, без цього читання залишилося б надто великою чеснотою.

У літаку, де я писав ці рядки, я перервався, щоб почитати Томаса Бернгарда[12] «Приречений» (Der Untergeher),1983. Французький переклад — 1986 рік. 1986-й! Я міг би його прочитати одразу після публікації. Та я роблю це через 24 роки. 24 роки. 24! Скільки ж великих речей я пропущу, померши! А якою жахливою для авторів вередою є саме читання! Скільки ж талантів гине через те, що їх не читають! Хороших читачів треба зачиняти, щоб вони читали! Їм виплачували б заробітну плату, і вони тільки те й робили б, що читали книги — рятували б літературу! 24 роки! Гаразд, годі мольєрівських сцен. Коли я знову взявся за цього письменника, якого давно не читав, мене вразила кількість фраз, що могли б підійти до «Автопортрета Томаса Бернгарда».

Я, власне кажучи, природу ненавиджу, — знову й знову повторював він. … Природа налаштована проти мене, — казав Ґленн …[13]

Але ми можемо покинути місце народження, якщо воно здатне нас розчавити, покинути й утекти від того, що нас знищить, якщо ми проґавимо й не втечемо, покинувши його у бажаний момент. Мені пощастило і я…

… але йдеться не про мене, а про нас. У надмірному бажанні знайти у книжках те, що схоже на нас самих, присутнє самолюбування. У Томаса Бернгарда я так само міг би натрапити на те…

чого, бог читання це знає, я не зазнав. Кожна людина унікальна, про це ми дізнаємось завдяки читанню і завдяки тому, що неповністю знаходимо себе в книжках. Думати про те, що книжки хороші, нас спонукає не наша присутність у книжках, а талант. Ми хочемо бути схожими на ідеї, а не на персонажів. Ми хочемо бути схожими на талант.