Навіщо читати

Читати вголос

Починаючи з 1993 р., Вероніка Обуї[145] знімає на відео людей, які один за одним, по шість хвилин кожен, читають «У пошуках утраченого часу». Серед них є люди відомі й невідомі, молоді й старі, закохані в Пруста й такі, що ніколи його не читали, та багато інших. Цей проект ще раз демонструє, що кількість, про яку кажуть стільки поганого, може бути елементом якості. Це більше портрет читачів, ніж просте читання Пруста. Кожен вибирає свою мізансцену. Цей кривляється, той декламує пишномовно. Та мимрить, оця бурмоче. Це також непрямий портрет постановника відеофільму: вона сама обирала своїх читачів. Там її мама, друзі, люди, яких, як і мене, вона просила читати десять років тому і які роблять це десятьма роками пізніше. «Читаємо Пруста» триватиме до 2050 р. У цьому елемент його незвичності: багато хто з нас бере участь у творі, завершення якого їм навряд чи вдасться побачити. Та й чи сама Вероніка Обуї зможе його завершити? Це прустівське запитання, як і запитання оповідача з «Пошуків…», який питає себе, чи колись він таки напише свій роман?

Зрештою, «Читаємо Пруста» — це портрет французького суспільства. Якраз коли добігав кінця запис мого читання у творця плиток на бульварі Сен-Жермен у Парижі, до нього зайшов вродливий грізний на вигляд юнак. Він чекає. Ми вказуємо йому на відповідальну особу. «Чую, ви говорите про Пруста. Я — квітникар, спеціалізуюся на орхідеях катлея». Про важливість катлея у стосунках між Одетою і Сваном добре відомо. Пруст вражаючим чином посприяв зрошенню французького суспільства. Чи ж думав він, що менш як сто років після непростої публікації першого тому роману його ім’я знатиме вся країна, включно з цим юним квітникарем, який став наступним учасником проекту «Читаємо Пруста»? У Франції, де уряд наважився створити Міністерство національної ідентичності, цей юнак, крамничка якого знаходиться у ХVІІ арондісмані, зовсім поруч із місцем, де Пруст жив у дитинстві, та із квітникарем Лашомом, клієнтом якого той став пізніше, дає єдину прийнятну відповідь: інтеграція шляхом елітизму. Я навіть сказав би: через естетику. Прустівці всіх походжень, об’єднуйтеся! Мадленка[146] буде завтра! А щоб показати, що наше походження, яке наче печатка в паспорті, зафіксоване в наших прізвищах, література переносить у трансцендентне, ім’я Марселя Пруста, досить-таки сумнівної національної належності (його матір була єврейкою), я поставлю поруч із ім’ям продавця квітів Каріма Мазефа, батьки якого кабіли.

Під час читання я зробив помилку, додавши до слова «люди» слова «всього світу». Цілком певно, це пояснювалося ритмом, який я вибрав для читання, виходячи з того, щó я знав про Пруста. У певний момент мій ритм — а ритм читача ніколи не збігається з ритмом автора, бо він тлумачить його по-своєму і в цьому тлумаченні є частка внутрішнього спротиву, — наштовхнувся на вираз, який йому видався закоротким. «Люди». І дуже швидко понишпоривши в моїй внутрішній лексиці й одразу ж перевіривши у пам’яті, що якнайкраще могло б доповнити Пруста, додав: «усього світу». Мені допоміг Пруст, вираз «люди всього світу» зустрічається в нього досить часто; моя помилка знайшла доречне опертя. Це доповнення трішки переінакшило сенс Прустової фрази у прочитаному мною пасажі. Незначно, зовсім трішки. Однак переінакшило. Цілком імовірно, що низка книжок, які ми читаємо, наприклад, театральні п’єси, відомі нам лише в запису акторів, так само спотворені нюансами, від яких в авторів волосся стало б дибки.

У цьому пасажі Пруста є така собі «мадам д’Епінуа (d’Epinoy)». Я подумав, чи не слід вимовляти це прізвище як «д’Епіне (d’Epinay)». Короткий пошук нічого не прояснив, тоді я сказав собі, якби було саме так, Пруст пов’язав би це з Руссо і мадам д’Епіне (d’Epinay). Будучи таким, яким він є, він, цілком певно, ввів би підземний струмок на тридцять рядків про походження цього імені, потім то там, то сям виринула б згадка про таку звучну омонімію між його персонажем і подругою Руссо. Він був ласим на таку плутанину (в нього вона виявилася плідною, беручи участь у його іронічному баченні наявності добра в світі. Починаючи з 1993 р. ніхто з учасників проекту «Читаємо Пруста» не знав, що мадам де Вільпарізі (Villeparisis) вимовляється Віпарізі (Viparisis), на це вказав сам оповідач. Пруст належить до найгірше прочитаних письменників з числа тих, яких буцімто читають. Мною також.

Наш розум, схильний до того, про що він звик думати, інколи читає інше слово замість написаного. І не може втриматися від вигуку: Який оригінальний цей автор! Кому спало б на думку поєднати подібне слово з тим, що йому передує. Який промовистий результат. Далі в процесі читання ми усвідомлюємо, що на велосипеді заїло ланцюг. Нам доводиться зупинитися. Коли почався збій? Авжеж, якраз на тому слові. Насправді автор ужив інше, цілком банальне слово. Ми розчаровані. І навіть не можемо вкрасти цей образ або нову ідею, яку це слово породило, бо вони не були сформовані розсудливо.

Я стримано ставлюся до читання своїх текстів перед публікою, бо для мене література німа. Це справа між тишею та кимось іншим. Красномовне мовчання речі, яку читають, і доброзичливе мовчання того, хто читає. Особливо поезії. Так, у давні часи її читали публічно, авжеж трубадури; але, як казав Задіг[147], коли йому пояснювали, що варварський звичай, у якому він брав участь, датується давніми часами: «Розум давніший». Якщо протягом двох тисяч років припускались якоїсь помилки, настав час позбавлятись омани (позбуватися помилок). Традиції бувають фальшивими.

Під час читання вголос мене бентежить, власне, втрата нюансів і натяків, які можуть міститись у слові чи фразі. Голос виражає тільки одну річ водночас. Ще більше мене бентежить не так частка комедіантства, яка може виявитись під час читання, як пізніше частка політиканства, яка може бути наявною під час написання. Завдяки читанню ми знаємо реакцію публіки, тож і пишемо так, наче перед нами публіка, замість того, щоб продовжувати писати ні для кого, хіба евентуально задля сенсу. Ми розмовляємо зовсім інакше залежно від того, для чого наше звернення призначене: для зору чи для слуху.

Вухо більш неуважливе порівняно з оком. Воно відкрите для всіх звуків, око ж зосереджується на знакові, на який воно дивиться. Звідси усне красномовство є майже протилежністю красномовства письмового. Усна промовистість майже завжди мусить бути голосною і шумною, виразність письмова може бути сухуватою і небагатослівною. Звертаючись до вуха, треба говорити голосно, щоб перекрити відволікаючі слова інших. Перед тим як сказати щось важливе, слід говорити повільніше. Вухо схоже на метелика, воно зафіксоване тільки фізично, в плані ж почуттів пурхає навсібіч. Ніколи не можна бути певним, що вухо вловить зв’язки каузальності, якщо їх не висловлено, тож «отже» мають бути «отже», а «ось чому» — «ось чому».

Я порівнював промову на радіо з промовою написаною. Коли до слова, як на телебаченні, додається образ, вухо є значно тоншим за око, око ж виявляється сильнішим. Одразу після телепередачі, в якій я говорив, що зазнав плагіату, хтось із близьких, а значить, припустимо, людей уважних, зауважив: «Я й не знав, що тебе звинувачували в плагіаті!». Зображення в телевізорі гіпнотизує, люди дивляться уважніше, ніж слухають — чи гарно він зачесаний? що це в нього за сорочка? — тож і чують навіть не фразу, а одне з п’яти чи десяти слів і вже із цього слова екстраполюють. Виникаюча через це помилка дуже стійка. Тóму, чого я не казав, не раз протиставляли «Але ж я це чув»! Телеглядач перебуває якнайдалі від суті. Співбесідника (в розмові) зваблюють модуляції голосу того, хто до нього говорить, і жести, якими той собі допомагає, тіло, яке розмовляє, нав’язує себе тілу, яке слухає. Слухача (радіо) здатний захопити лише шарм голосу, якого він може позбутися, переставши слухати, але він майже змушений продовжувати слухати. Найвільнішим у такій ситуації є читач.