Навіщо читати

Покірна читачка

До своїх картин Магрітт[27] здебільшого додавав заголовки-пояснення, як-от до цієї схожої на Марію Каллас (довгий ніс, густі чорні брови) «Покірної читачки», яка щось вигукує, читаючи розкриту книжку. А як картини Магрітта сприймалися б без підписів? Чи вдалося б відчути іронію? Чи ж це не доказ її слабкості? Скажемо так: у Магрітта назва являє собою частину картини настільки, що інколи він пише її просто на полотні, як-от «Це — не люлька». Можливо, сьогодні Магрітт намалював би відвідувачів музею з однаково виряченими очима та навушниками на вухах. Під назвою (написаною на картині або ні): «Аудіогіди». Аудіогіди! Люди вимагають, щоб не думати. Принаймні, під час читання педагогіка не владна. Читання можна зорієнтувати (до того) і витлумачити (після того), а от під час — завжди один на один. Інколи у боротьбі. Читача з книжкою, щоб подолати те, що його дратує. Читача проти себе самого, щоб подолати своє нерозуміння. Чи ж ця дуель завершиться дуетом?