Навіщо читати

Читати в світлячках книгарнях

Людям, які не читають, невідома екзальтація від перебування в книгарні. Вони не уявляють, що така спокійна торгівля, де кожен продавець і покупець стоїть на своєму боці, може бути чимось іншим, ніж нудною справою. Тим краще, вони ж бо не усвідомлюють, що це місце дуже небезпечне для оцінки власної значущості ними самими. У книгарнях розумієш, чому колись королі надзвичайно довго вагалися, перш ніж дозволити друкарню. Адже ці люди, перебуваючи наодинці з кимсь іншим, думають без ніякого контролю! Ці такі спокійні на вигляд, зосереджені клієнти, ці жирафи, які повільно жують листочки, — це згустки пристрасті, всередині яких усе кипить, вирує, збуджується.

Книгарня врятувала мені життя. Вважається, що світло йде згори: спускаючись до полиць з літературою у «Castela», на той час найкращій тулузькій книгарні, я спускався до сонця. Всі ці сумирні, немов череда, книжки, весь цей талант по 10 франків кожен! Талант, та що це я? Щоразу рай чи майже. Я ніколи не зможу всього його осягнути, дістати туди доступ. Я натрапив на Королівство. І замість того, щоб іти на лекцію з цивільного права, бавився, наче закоханий паж під вікнами своєї красуні. Не без того, щоб набридати власниці книгарні, яку, добре пам’ятаю, звали Реґіною: доброго Вам дня, Реґіно, якщо Ви зараз мене читаєте, я Вас обожнював. Ви виявили стільки терпіння до зовсім юного хлопця, яким я тоді був. І який набридав Вам своєю пристрастю. Про те, що прочитав, про те і про се, Ви лагідно мені відповідали, я ж знову вів нудні розмови, заперечував, розпитував. Нарешті, біг на факультет, звісно, з книжкою, яку читатиму, розгорнувши на колінах, як кількома роками раніше під час меси, як кількома роками пізніше, коли мені довелося працювати на підприємстві й слухати ще дурнішу месу, яку, між іншим, називали семінаром. У всіх серйозних місцях, що траплялись у моєму житті, я робив щось значно серйозніше: я читав.

У Парижі ніщо мене так не втішило, як моя книжка, яку я вперше побачив у вітрині «La Hune»[127]. Вона, наче орден Почесного легіону на Сен-Жермен де Пре. Idem, як сказав би Франсуа Війон, з моєю першою прочитаною річчю у «Cahiers de Colette» у Колет Кербер на вулиці Рамбюто. Idem… але я не у передвиборному турне, хоча без кінця можу називати всі хороші книгарні, завдяки яким Париж залишається містом, до якого приїздять. Містом, у якому є стільки книгарень, а значить, скільки читачів, і не є містом, з якого треба одразу ж тікати.

У кожній країні, де мені доводиться бувати, я заходжу в книгарні, навіть якщо не знаю мови. Вони свідчать про інтелектуальний, емоційний і естетичний стан краю. Підказка незначна, але меншості частенько беруть гору: вони або керують, бо, незважаючи на народи, відповідні демократичні уряди частково є органами управління; або ж виступають проти тих урядів, які мусять остерігатися привабливих пахощів опозиції. Залежно від способу виготовлення книжок у книгарні більше, ніж смак, відчувається також ставлення нації до комфорту.

Елегантні й строгі книжки німців завжди трішки схожі на молитовники… Оправлені книжки Англії й Америки подібні на канапи в стилі Честерфілда, а ще книжки брошуровані, настільки дорогі, настільки й неміцні, вже готові до garage sale індивідуального розпродажу, де їх, роздутих, як акордеон, буде оцінено всього по 50 пенсів… Книгарням диктаторських режимів притаманно менше нюансів. У книгарнях європейських комуністичних країн часів СРСР відчувався тиск залякування та дурість лицемірства завдяки повним зібранням творів Леніна і місцевого тирана у вітрині, а всередині чашки чаю, які вмостилися на перекладах французьких академіків кінця ХІХ ст. Саме їх диктатори читали у в’язниці за часів режимів, що їх вони потім скинули. Вплив теплої води на кровопивць таки дивна штука.

У Нью-Йорку я ніколи не любив книгарні «Gothem», вона виживає на репутації клієнтури, яку складають поети й бітники (щодо останніх, цікаво, чи вони справді часто туди ходять, вони ж бо читають тільки Упанішади[128]), та й видання коштують досить дорого як на такі дрібнички, хоча там мені знайшли перший роман Макса Бірбома[129] про Оксфорд «Зулейка Добсон» (1911). Книгарня «Three Lives and Company» стала ніякою, немов десь на задвірках Східної Німеччини. Менше гарних книжок, менше книжок. Вона розміщена в єдиній складній частині Манхетена, ті шість вуличок Вілліджа покручені більше, ніж вулички Стамбула. Книжкова крамниця ім. Оскара Вайлда закрита, те саме з книгарнею на Університетській площі та… Книгарні Нью-Йорка, наче ті світляки, згасають одні за одними.

У Мадриді багато книгарень, вони не дуже веселі, але не такі сумні, як у Римі. «Моліна» — вкрай права, вже коло вітрини відчуваєш себе страшенно незручно. «Хіба? Вона радше мілітарна», — каже моя наївна подруга, яку я одразу відтіля виводжу.

Існують і неприємні еквіваленти лівого спрямування, спільною рисою для них є ворожість, яка струменіє з основних для даного книгаря книжок, їх, хоча вони й не найчисленніші, розміщено на видноті. Та сама притлумлена зарозумілість, та сама впевненість, що вартісне лише те, що тут думають. Замість біографій великих постатей реакції та перевидання так званих прóклятих, які були просто негідниками, антиглобалістські памфлети, які тим, хто їх купує, здаються симпатичними, але за рівнем соціальної озлобленості — це детективи, інші види ненависті проявляються завдяки книжкам, яких там немає.

Ерже[130] звинувачують у тому, що він поділяє крайні праві погляди, через «Тентена в Конго». Але вдячності за показ революційних змов крайніх правих у «Скіпетрі Оттокара» не висловлюють. Належачи до крайніх правих, він усе-таки це зробив, бо був більше митцем і журналістом, ніж крайнім правим: вищий інтерес його творчості чи репортажу брав гору над поглядами. У 2007 р. мережа книгарень «Borders», одна з найзловісніших в Англії, вилучила «Тентена з Конго» зі своїх крамниць. Це найкричущий акт цензури, здійснений розповсюджувачами, навіть не виробниками, ще менше політиками; не купуймо книжок у мережі «Borders». Ці люди настільки тупі й так мало розуміються на ремеслі книгаря, що на їхніх полицях цілком певно можна знайти твори Селіна.

У «Book Soup», найкращій книгарні Лос-Анджелеса (Sunset and Larrabee), яка не зрівняється з хорошою книгарнею Бреста, мила касирка шукає в комп’ютері прізвище автора книги «Уайнсбург, Огайо», я ніяк не можу його пригадати: «Андерсон… Шервуд…[131]? Це щось новеньке?» Це — один із великих романів ХХ ст. (1919), для яких американці придумали означення «модерні класики».

У Парижі можна надибати на районні книгарні, власники яких могли б продавати взуття. В одній із них клієнтка цікавиться якоюсь книжкою. «Яка, кажете, назва? — перепитує крупна блондинка. — Зараз пошукаю. Повторіть-но… Щось не знаходжу. Дивно. Наберу ще раз… так… о. б, і, т. Ні, немає. Спробую за автором. Як там його?… А! Толкім. Ні, немає нічого». Клієнтка вагається, чи варто уточнити, що прізвище автора «Толкін», бо не впевнена, що насправді набрала господиня: «Хобіт» чи

«Гобіт»[132], тож просить іншу книжку. Власниця книгарні, якій це видання відоме не більше, ніж світовий бестселер, без кінця шукає на своєму комп’ютері. «Спробую інакше… К, р, і, й, т, о, н… Немає». Я наважуюся втрутитися: «Треба «а», а не «і»"[133]. Наша Валькірія набирає поважного вигляду, випростується й випускає в мене чергу: «Я не зобов’язана знати цього автора. Їх стільки, тих авторів. Стільки всієї тієї писанини… тощо».

Який він, хороший книгар? Все просто: це книгар, який розуміється на літературі. Тім із The Village Voice[134] у Парижі, який прочитав «Неспокійну могилу» Сіріла Конноллі[135] (The Unquiet Grave, 1944), замовив п’ять примірників цієї книжки у маленькому видавничому домі Нью-Йорка, який її перевидав, і виклав їх на прилавок. Він знає, що серед його клієнтів знайдуться люди, яких це заінтригує або нагадає про щось приємне, і це пожвавить торгівлю. Поганий працівник книгарні: це теж просто, це працівник мережі, в якого я запитую про журнал Études. «Журнал?! Він шукає в комп’ютері: це в «Історії». В розділі «Історія»: «Журнал?…»». Продавчиня порпається під столом і простягає мені Revue d’études palеstiniennes. Ні-ні, мадемуазель. Не думаю, що це те, що треба. Комп’ютер підказує, що в їхній мережі цей журнал не продається. Це все. Анінайменшого здивування. На думку цієї молодої жінки, я вочевидь запитую про якийсь незначний журнал. У цьому й полягає жах невігластва: вона не усвідомлює серйозності цього випадку. Найгірше те, що якби я пояснив, що це журнал єзуїтів, що він існує сто п’ятдесят років, що він дуже впливовий, мене зарахували б до ексцентриків. Одна з ознак варварських часів — нині невігласи сорому не відчувають.

Саме тому, надалі не люблячи те, що не дає мені втіхи, я повертатимуся до хороших незалежних книгарень, де, можливо, в цю мить, гортаючи мою книжку, якийсь читач натрапить на ці рядки. Він, сподіваюсь, прийде до тями й разом зі мною на мотив «Харе Кришна» заспіває «Оду першорядним книгарням». Таких у Франції кілька сотень, і завдяки законові про єдину ціну книжки — приймаючи такий закон, інші країни називають його «французьким» — вони не допускають межування світу.

Книгарня сприяє впровадженню літератури, бо вводить її в торгівлю.