Навіщо читати

Читати для того, щоб викласти книжки на стіл

Хто придумав називати гарні книжки «гарними книжками»? Як на мене, їх назвали гарними тому, що вони дорогі. Поняття гарного — якщо й не є відхиленням від норми, то принаймні є проблематичним — використовується для виправдання наших пристрастей, наприклад пристрасті витрачати гроші. В інших випадках гарним називають те, що передає нам сексуальне збудження. Серцю, яке захоплено тріпоче, і гаманцю, що порожніє, мозок шепоче: «Це так гарно!».

В ідеалі гарна книжка — це хороша книжка. Найгарніша має бути найкраще написана найбільш приязним генієм, і наші журнальні столики замість того, щоб вигідно презентувати себе завдяки паперовим паралелепіпедам вагою 150 грамів на квадратний метр з репродукціями чотириколірного друку, могли б задовольнитися невеличкими шорсткими на дотик томиками, авторами яких могли б бути великі письменники. Якийсь час мої столики демонстрували твори Лу Хуна, видані китайською комуністичною партією за часів, коли китайська комуністична партія робила вигляд, що вірить у літературу: сіруватий папір, нерівно нанесена фарба, примітивні обкладинки. Я люблю покласти на них рожеве чи жовте видання Університетської колекції Франції, яку ті, що її фотокопіюють звуть «Бюде»[136], а ті, що видають, «CUF»[137]: це двомовні, греко-французькі або латинсько-французькі томики, критичний апарат до них скрупульозніший за самого Еркюля Пуаро; серед авторів Еврипід, Плутарх, Овідій. Сорок років тому видавничий дім Belles Lettres публікував свої книжки, не називаючи марки, на моєму томику «Трактату про лайки» Светонія є лише назва й ім’я автора, я вважаю це ідеальним, вартим захоплення і відтепер неможливим. Хто ж бо може так робити в світі, якому вдається продавати футболки з написом «Я люблю Діора».

«Гарна книжка» — це книжка, в якій є текст з малюнками. Або навпаки. Книжка малюнків попри текст, сказали б буркотуни. Ми живемо у столітті образів, гм, гм! Дуже добре, коли в них є малюнки. Їх розглядають лише у прямому значенні слова, та хіба література — це не форма образності? У гарних книжках малюнок так мало береться до уваги, що тексту належить підтверджувати легітимність малюнка. Зрештою, першість належить письму. Його перевидають самостійно. Так трапилось із Полем Мораном[138], який створив хороший «Париж» для Бібліотеки мистецтв. Його текст коментував фото з бірюзовим небом і куртинами квітів насиченого червоного кольору на першому плані. Книжку перевидали без фото. Вони виявились ілюстраціями. За наявності тексту та фотографій найкраще, коли фотографії не є ілюстраціями, а текст не слугує коментарем. Кожен живе на своєму боці, як пляж і море.

Інколи видавець звертається до молодого фотографа. Його роботи розміщують навпроти тексту відомого письменника. Фотограф виявляється дуже талановитим і стає так само відомим, як і письменник. Коли через багато років перевидання самого лише тексту знайти можна, перше видання альбому стало рідкістю: «Спостереження» Трумена Кепоте (1959), в якому вперше були опубліковані світлини фотографа Ричарда Аведона, купити дешевше від 300 євро не вдасться.

Гарні книжки, які є й найважчими, інколи бувають найлегшими. Це не пов’язано ні з письменниками, ні з фотографами, ні з художниками, які вкладають у них стільки ж добросовісності, скільки в свої інші книжки та виставки, це пов’язано з читачами. Вони їх більше гортають, ніж читають. Що не так уже й погано. Якби щоразу, відвернувшись від телевізора і нахилившись над журнальним столиком, щоб розгорнути предмет, що так інтелігентно його прикрашає, книжку починали читати всерйоз, естетичний шок міг би призвести до смерті.