Навіщо читати

Читати, щоб не бути англійською королевою

Гуляючи навколо свого палацу, королева Єлизавета ІІ зупиняється коло пересувної бібліотеки. Не дуже уявляючи, що вибрати, вона взяла в захопленого продавця роман авторки, про яку чула в молодості, Іві Комптон-Барнет (світська авторка 1930-х років), але книжка виявилась нудною. Королева поступово переходить до Пруста, вона читає, тримаючи книжку на колінах під час офіційних церемоній. Її оточення стурбоване. Це що, хвороба Альцгеймера? До того ж це політично некоректно: читання виключає. Радник прем’єр-міністра звільняє давнього кухаря Вестмінстеру. Зустрівшись із королевою в пересувній бібліотеці, він дав настільки гарні поради, що вона підвищила його на посаді при цьому радникові. Той змушує кухаря записатися до віддаленого університету, там його згодом побачила королева і прогнала радника, дізнавшись про маніпуляції останнього. На святі з нагоди свого вісімдесятиріччя вона повідомляє міністрам, що збирається написати книжку. Книжку… Ну, звісно, спогади про дитинство, війну… Ні-ні, відповідає королева, ми спробуємо щось літературне. Мадам, ваше становище цього не дозволяє; хоча ваш дядечко герцог Віндзорський і написав «Королівську історію», але це стало можливим лише внаслідок зречення. Відповідь королеви й останнє речення книжки: «Чому ви думаєте, що ви тут є?».

Книжка «Непростий читач» Алана Беннета[31] (The Uncommon Reader, 2007) схожа на байку про процес читання та його згубні небезпеки. Насправді, вона про літературу. Коли прем’єр-міністр зауважив, що вона є вище літератури, королева відповіла: «Хто саме стоїть вище літератури?» — такого, природно, жодна королева ніколи не сказала б.