Навіщо читати

Читати деінде, ніж у книжках

Якщо можна сказати, що ми читаємо тіло, то сказати так про пейзаж значно важче. Тіло — це спосіб існування мистецького твору. На нього наносять макіяж, його готують, у будь-якому разі після досягнення певного віку наша особистість, що в ньому формується, наново його моделює. Пейзажі, зовсім незначно «природні» внаслідок багатомільйонної діяльності людини, не є творіннями; я сказав би, що вони щонайкраще підходять до стану знаків. Безлисте дерево серед засніженого поля — це ідеограма. Я люблю пейзажі, які наближаються до такого стану, і в цьому полягає одна з причин мого жаху перед сільською місцевістю та любові до пляжів. На пляжі відсутня трава, земля й будь-яка можливість чогось м’якого. Лінії прямі, матеріали сухі, освітлення яскраве. Пляж, море, небо. Три смуги світла. Як на картині Ротко. І не спонукайте мене на розмову про басейни, я робив це надто багато, чи про невідомого генія, якому спало на думку розрізати землю на прямокутники й нанести на них неіснуючу в природі синь, створюючи картини Іва Кляйна[120]. Пейзажі не так читаються, як уявляються.

Призначення виставки Себастіано Річчі в 2010 р. у Фундації Чіні[121] у Венеції — показати, що підготовчі малюнки можуть бути кращими за самі картини. Італійською кажуть bozzetto, хоча ця країна настільки веде перед у мистецтвах, що на означення поняття ескіз, підготовчий малюнок чи етюд існує ще тринадцять слів.

abbozzamento

abbozzo

abbozzo grande

buzza

macchia

modellatto

modello

pensiero

piccolo

modello

sbozzetto

sbozzo

schizzo

Мужлани, мужлани, ми мужлани. А читач-італієць більш просунутий у цій царині, ніж читач у будь-якій іншій країні… Міністрові Перá, який колись існував в Ефіопській імперії за Хайле Селассіє[122], довелося б вантажними літаками доставляти контейнери, набиті словами, яких нам бракує. Ми дали б собі раду, незграбні, немов немовлята з брязкальцем, яке випадає з рук, потім дедалі вправніші. Слова про те, що ескіз кращий за картину, можна розцінити як фантазію історика мистецтва, пересиченого музеями, яка спонукає його освіжитися, як і драматичні критики на сотій виставі Расіна лагідно збуджуються оголеною Андромахою, однак дана виставка таки підтверджує цю думку. Задум щодо Річчі виник у мистецтвознавця Родольфо Палюччіні (1908–1989). Роберто Лонгі (1890–1970) висловив те саме щодо Тьєполо. «Цілком очевидно, що якби Тьєполо залишив нам лише етюди, чарівні ескізи своїх картин, ми не вагаючись віднесли б його до найвизначніших митців ХVІІ ст.». Про bozzetto Річчі, а це таки начерки, можна сказати, що вони належать Фрагонарові. Що свідчить про геній Фрагонара, який наважився робити картини у стилі ескізів, і вони виявилися вдалими. Ну ж бо, малюємо просто так, нічого продуманого (хіба що бажання мати не-продумане), краще якась недосконалість, ніж відсутність гнучкості. Посилаючи бергамському графові зроблений нашвидкуруч начерк «Душ у чистилищі», які граф замовив для храму, Річчі писав: «Знайте, що невеличка картина — це оригінал, а вівтарний образ — копія» (лист від 1 серпня 1731 р.). Виставка живопису може навчити нас читати, нагадуючи, що працюючи в літературі, можна також додавати ґрунтовку.