Навіщо читати

Читати задля заголовків

Я себе запитую, чи не вдалося мені встановити новий мотив для читання: суперечити самому собі. Коли я не люблю якогось автора, я знову до нього повертаюся. Ну ж бо, ти сам винен, перевір-но, чи він справді не виявиться дуже добрим! І страшенно тішуся, коли з’ясовується, що я помилився. Я позбувся одного упередження.

Щодо Марґеріт Дюрас[29], я міг би вдовольнитися роздратуванням, яке вона в мене викликає, і читати її заголовки. В неї вони бувають пречудові. Блакитні очі, чорне волосся. Дуже скидається на модерну версію такої гарної назви у Томаса Ґарді[30]: «Двоє блакитних очей». Англійською вона звучить краще. «Пара блакитних очей» (A Pair of Blue Eyes, 1873). Або «Цілісінькі дні на деревах». Власне, в заголовках Дюрас найкраще проглядається шанувальниця Беккета. «Повія з нормандського узбережжя». Вона любить висловлюватися жорстко, будучи мисливицею за благопристойністю, як усі серйозні письменники, ці нечеми, які описують речі, що їх задля власного спокою чинні органи влади воліли б замовчати.

«Десята тридцять, літній вечір». Цей заголовок міг би належати Саган. (Почувши це порівняння, дюрасівці скрегочуть вставними щелепами). І тут стає зрозуміло, що одного лише заголовку не досить, аби повністю розкрити зміст. Зрештою, чи ж заголовок існує в літературі самостійно? Ті, автори яких залишилися анонімними. Власне, ми не припиняємо шукати їхніх авторів. Не один десяток років уся Франція гадала, хто написав еротичну «Історію О» (1954). Коли ж дізналися, що це Домінік Орі, перекладачка і видавничий працівник, книжка стала не такою цікавою. Висловлювалася думка, що автором є той чи той відомий автор. Поєднання «Жан Полан. Історія О» робило роман цікавішим, бо в ньому шукали і між рядками знаходили цього серйозного автора, директора журналу, видавця. Шукаючи, привносять те, що хочуть знайти. Простір між рядками чудова річ, бо читач, дійшовши краю у своїх міркуваннях, знаходить магічне світло, яке дає йому те, що він шукав: упевненість.

Істинного змісту заголовок набуває тільки за наявності імені автора. «Десята тридцять, літній вечір» може не лише означати буржуазний роман, дія якого відбувається в Теулі, а й вказати на англійську детективну комедію чи на внутрішній монолог, в якому розповідається про самогубство росіянина-містика; втім, сам заголовок ще нічого не означає. Натомість поєднання «Марґеріт Дюрас. Десята тридцять, літній вечір» — це вже підказка. Книги пишуть люди, і слова «Моя біографія — це моя бібліографія» у вустах тих, хто вчинив якусь гидоту в своєму житті або страждає від надміру гордості, байдуже, що там, виглядають самозванством. Естетизм — це щит негідників. Тож саме тому, коли між нами і його книжкою все складається, автор стає нам другом, справді — другом. Автор має недоліки. Як друг. Його люблять, і він нас дратує. Як друг. А хіба я, читач, зовсім без недоліків? Чи не роздратував би я автора, коли б ми зустрілися? Так зручно перекидати помилку інших на автора. Не скажу, що вони не несуть відповідальності, яка нікчемна моральна поведінка. І літературна, і літературна. Якщо відмовитися від будь-якої відповідальності, то наша література всього-навсього цвірінькання.