Навіщо читати

Читати погані книжки (портрет усього люду як вампіра)

Із тих самих міркувань сумнівності я люблю романи про вампірів, наприклад, «Викрадач тіл» (The Tale of the Body Thief, Chronique des vampirs, IV, 1985) Енн Райс)[103]. Дія відбувається під час його написання у Майямі. Перший із серії, знаменита «Розмова із вампіром» у Луїзіані та в Європі у ХVІІІ ст. подобається мені менше. Я не люблю костюмованих книг. У них, як на мене, фальшива суть.

«Загублені душі» (Lost Souls, 1992) Поппі З. Брайт[104] я читав так, як умочують п’ятнадцятий Чікен Макнагетс у соус барбекю. Її стиль із трохи солодкавим присмаком не такий уже й поганий, правда, просто трішки нуднуватий. А відчуття нудоти інколи буває приємним. Це наче своєрідне сп’яніння. У цьому жанрі (писати в межах жанру — це межа таких авторів, що є відмовою від дурної й величної амбіції написати шедевр) вона дуже талановита. «Йому більше не боліло, йому вже не було холодно. Випивши чиєсь життя, він почувався вже не таким самотнім, а якщо хлопець помер, вірячи, що повстане з мертвих, то тут він нічого не міг удіяти. Краще буде, якщо діти помиратимуть, зберігаючи непорушну віру».

Романи про вампірів — це метафори меншин. Вампіра не існує, тобто відомо, що він слугує символом. Вампір — це підліток (підліток живе у кожному, але підліток уважає себе міноритарним, і таким він, між іншим, і є у цьому жахливому часовому проміжку), це товстун (він живить своє нещастя), це гей (ні-ні, тільки без крові хворих на СНІД, який уражає здебільшого гетеросексуалів; як на мене, вже в «Носферату»[105] 1922 р. було багато двозначності). Естетизуючий надмір цих істот мстить тим, хто стурбований сексом, красою та віком.

Мурнау був вампіром авторського права, не запитавши дозволу, він зняв «Дракулу» Брема Стокера[106]. Судовий процес Мурнау програв, фільм був знищений: він скрутився-спопелів, як вампір на сонці. Врятували його тільки контрабандні копії, вампіри вампіра. Чим тільки ми не завдячуємо неморальності в цьому світі!

Утім, романи про вампірів — це також романи про свідомість. Тож немає нічого дивного в тому, що їх вигадали протестанти, як от дублінський протестант Брем Стокер; їх надалі пишуть протестанти, переважно англосаксонці. І не тому, що в протестантів більше від інших свідомості: вони цим пишаються. Інколи снобізм здатний витворити чесноту.

Я спробував читати «Сутінкову сагу», було страшенно важко. У Стефані Маєр[107] залишається 84 999 999 читачів цих ані добрих, ані поганих романів, вони просто ніякі. Діалоги, в яких відповідають на такі запитання, як: «Ти зараз у ліцей, Белло?» — «Так, Едварде, я йду до школи» чи щось подібне, потребують надто багато зусиль; Вітґенштайн значно легший, запевняю вас. Рукопис «Сутінок» відмовилися просувати чотирнадцять агентів. Однак завжди, на жаль, знайдеться п’ятнадцятий. Історія успіху формується з п’ятнадцятої спроби. Видавці намагаються з усіх сил не продавати й оберегти літературу, та на це нема ради. Отак і народилися «Сутінки», перший роман про вампірів, який замішано не на крові, а на киселі.

Його успіх, як і будь-який успіх у народу чи, навпаки, в літературі, можна, звичайно, пояснити. Тут простежується мораль, яка збігається з мораллю ХХІ ст., що зазоріло. В ній багато суперечливості через легку деструктивність на кшталт «вампіри». Усе, що вони проголосили, а дорослі 1970-х років зуміли зробити — переконати суспільство в тому, що любов і секс — це дві різні речі, не призвівши при цьому до його [108] краху (всі це знали й практикували, вольтеріанці лише змогли висміяти лицемірство), — цей роман цілковито ігнорує. Невігластву не бракує парадності.

Серед творів, присвячених Джорджові В. Бушу, є свій бестселер. Шлях йому підготували книжки, про які в Європі ніхто ніколи не чув, — християнські апокаліптичні романи, що продаються мільйонними тиражами. Побачимо, чи Баракові Обамі вдасться навернути на розум, що, як виглядає, він наміряється зробити. У 2010 р. він наважився «виключити» влаштоване державою марновірство, відмінивши польоти з проживанням на Місяць; їх ввела адміністрація Буша-Чейні, яка з усіх американських адміністрацій найбільш зневажливо ставиться до людства. Стільки розуму може викликати до нього ненависть.

Що ж до романів про вампірів, я роблю вигляд, що люблю їх більше, ніж це є насправді. Вони допомагають мені вдавати, що я читаю не лише щось рідкісне чи шедеври — тоді як саме з книжками cheap[109] я, як бачите, позую навиворіт. На весіллі Ніка й Рени у графстві Марін були англійці, які трохи насмішкувато дивилися на томик Пруста, який я читав, лежачи у траві, і з легким захопленням питали: «Is it really your summer reading?», це справді те, що ти читаєш улітку? Уже давно я щоліта повністю або частково перечитую якийсь том «У пошуках утраченого часу», у цьому немає нічого складного, хіба що універсальний комплекс, що вбачає в цьому прив’язаність, докір чи підставу для захоплення, тоді як на це навіть не треба зважати. Історія позування під час читання дуже дивна. Є читачі, які позують не для інших, а для самих себе, читаючи окремі великі книги. Нехай! Аби лишень вони їх читали!

Стефані Маєр, Поппі З. Брайт, Енн Райс. Чим пояснюється те, що так багато жінок, майже винятково жінок, пишуть твори про вампірів? А детективи й трилери пишуть майже самі чоловіки. Вони наче стейк, соковита, щільна реальність, ремесло мужчини, який панує над барбекю вихідного дня. Романи про вампірів — це мереживні манжети, фіолетовий оксамит, сніжно-білий блиск для губ, дівчачі примочки. Жанрові романи утверджують панівну сексуальну організацію. Ніхто, між іншим, не казав, що участь чоловіків престижніша. Цих дітей підстерігає «Меккано»[110], жінок — елегантність. Атрибути — це ілюзії. Цим, без сумніву, пояснюється те, що жанрова література, яка грається з атрибутами, не зовсім точно називається літературою, якщо літературою вважати письмо, яке не потрапляє у клітки.

Погані книжки мають значний вплив на хороших авторів. Останні впливають лише незначно або з часом.

Коли стало зрозуміло (це трапилося досить швидко), що Марсель Пруст великий письменник, його побратими сказали: і те, і те він уміє робити краще за нас, залишимо це йому. За життя великі письменники справляють лише негативний вплив. Після смерті, інколи через тривалий період, трапляється, що вони набувають слави серед широкого загалу, тоді от їхній вплив стає суттєвим. Чимало менш значних письменників ХХ ст. хотіли писати під Пруста. Чийого ж упливу зазнав Пруст? Сен-Сімон і Шатобріан вплинули на нього менше, ніж дозволили визнати його особистий внесок мемуариста й памфлетиста. Пасажі Сен-Сімона та Шатобріана про «Пошуки втраченого часу» цілком усвідомлені, вони аж ніяк не є імітаціями чи незначно переробленими копіями, а злегка іронічними виявами шани. Коли, скажімо, старий Шарлю пригадує своїх друзів: «Ганнібал де Бреоте — мертвий! Антуан де Муші — мертвий! Шарль Сванн — мертвий!», це алюзія на момент, коли в «Замогильних нотатках» Шатобріан нудно перелічує можновладців, учасників Веронського конгресу: «Імператор Росії Александр? Мертвий. Імператор Австрії, Франц? Мертвий. Король Франції, Людовик ХVІІІ? Мертвий». Зосереджений на геніальності Пруст уникнув геніїв і більш-менш з власної волі зазнав упливу не таких хороших письменників. Геній — це вампір. Він краде у другорядного письменника цікаві речі й доводить їх до рівня геніальності. Неймовірно рідкісні випадки, коли це йому не вдається, і тоді ми маємо можливість помітити вплив. (Інакше його геній це приховує.) Коли Прустів герой Норпуа говорить про «твір, що стосується почуття нескінченного на західному березі озера Вікторія-Ньянза» («У тіні юнок у квітах»), то тут відчувається Лабіш, це, зрештою, лише на рівні Лабіша, оте пирскання сміхом трохи освіченого промисловця з провінції. Неспотворений вплив бачимо там тому, що такі слова для Норпуа немислимі, бо він каже їх без іронії, тоді як вона тут таки присутня. Це якраз момент, коли автор не може втриматися від гримаси за спиною свого персонажа. Це одна з тих речей, яку важко не зробити. Алілуя, у Пруста виявився недолік! Він людяний! На землі немає бога! Якщо в нього є морщина, можливо, наші фізіономії нам вибачать!

Уплив поганих письменників на Бальзака — дешеві історичні романи, на Флобера — «Агасверус» Едгара Кіне; на Джойса — «Лаври зрізано» Едуарда Дюжардена… Шляхетний Джойс зізнався, що запозичив у нього думку про внутрішній монолог. Коли читаєш погану книжку, кажеш собі: як жаль! Така гарна ідея і так незугарно використана! І вилучивши її з твору, який потягнув би її в забуття, її вдосконалюють і тим самим рятують первісну книжку.

Як на мене, немає чогось більш наївно-снобістського, як заявка на обожнення поганих книжок, як це робив Оден[111] у своїх «Творах» (Prose, 1926–1938). Хороші книжки — це не так і погано. У погані книжки, як і в усі інші, я вчитуюся з надією натрапити на щасливий випадок.

Вампір — сам читач.