Навіщо читати

Читати, щоб навчитися

Читати можна для того, щоб учитися. Це дуже спірний мотив, зокрема тоді, коли йдеться про фантастику. Хіба від натюрморту Пітера Клаеша[46]ми вимагаємо навчити нас культури вирощування тюльпанів в Голландії ХVІІ ст.? Нам кажуть: ніде так гарно не можна вивчити історію, як у романах Александра Дюма. Може, якщо так хочеться. Так кажуть. І це неправильно. В книгах Александра Дюма ми пізнаємо самого Александра Дюма. Звісно, його бачення Людовика ХІІІ та Ришельє не є неправдивим, але це одне з бачень. Зумовлене темпераментом самого Дюма. Він благородний. І хитрування не в його характері. Людовика ХІІІ, схильного до притворництва короля, він не любить, тож підсилює хитрість свого персонажа. Як Жіоно[47] у «Розгромі при Павії» підкреслив дріб’язковість Карла V. Як Честертон[48] у своєму «Діккенсі» перебільшив веселий характер свого героя. І це дуже добре. У пристрасних книжках людейможна розгледіти краще, ніж у книжках нейтральних, назавжди непрозорих. Відомо, що в пристрасних книгах сніп світла, як кажуть про освітлення на сольному концерті, потужно освітлює одну частину персонажа. Принаймні цей сніп світла нам на це вказує, а ще завдяки його надміру демонструє і себе, тож ми знаємо, що цей надмір слід притлумити. У пристрасних книжках ми бачимо авторів-освітлювачів, яких освітлює їхня манера освітлювати, а водночас бачимо такого Діккенса, такого Карла V чи такого Людовика ХІІІ — хіба когось можна побачити таким, яким він є насправді? А чи існує такий який? Такий який — який саме? Самотній? А чи буває хтось самотнім? Хіба він живе не в суспільстві й діє не з огляду на інших? Бажати навчитись чогось у книжці, яка нічого не вчить, це все одно, як казав Кант з іншого приводу, заплатити комусь за те, щоб він замість нас думав.

Оскільки підлітком я читав дуже багато авторів минулого, моє бачення життєвих небезпек було трохи зміщеним. Тривалий час я зберігав велику недовіру до нахлібників під впливом манії одного автора ХІХ ст. і не знайшов нічого більш соціально ідеального, як за прикладом персонажів Оскара Вайлда, не платити своєму кравцеві. Пізніше з одного сучасного роману я дізнався, що голитися знизу вгору погано, бо волосини, що відростають, стають жорсткішими. Тож більше не казатиму, що читання не готує до життя!

Я настільки упереджений щодо літератури, що відчуваю спонтанну відразу до книг, призначення яких чогось мене навчити. Мені здається, що вони заражають літературу на кшталт того, як виставкові зали картин пенсіонерів Національного товариства залізниць Франції заражають, на мою думку, живопис. Я волію пізнавати радше людей, ніж книжки.

Флобером захоплюються частково для того, щоб його вивчити. П’ять років, щоб написати «Мадам Боварі»! Оце так галера! Скільки виправлень! Безліч переробок. І що? Невже «Пармська обитель» менш гарна, бо була надиктована за 42 дні, навіть якщо Стендаль просто вихвалявся? В усьому цьому я вбачаю страх викладачів («Учень вертлявий. Має старатися»), а на додачу — зневагу до мистецтва, яка недалеко відійшла від пошлостей, що їх письменники чують упродовж життя: «О, якби в мене був час, я б такий роман написав!». Завдяки листам, у яких він залишив свідчення своїх страждань, цей антидемократ Флобер став мимовільним пропагандистом творчої демократизації. Так чи так, за свої успіхи нам доводиться платити. Флоберу на це плювати. Шедевру байдужі коментарі (як ось оцьому). На дні могили він перебуває під захистом своїх творінь, Емма Боварі та Фредерік Моро, брат і сестра Гамлета, Івана Ілліча й усіх інших персонажів, характери яких дуже добре збагнули їхні творці, які — хай якими слабкими, дурними чи жахливими вони можуть видаватися — вловили в них внутрішнє, спільне для всіх людей світло, завдяки чому мільйони читачів — жінок, чоловіків, нормандців і чужинців у ХІХ ст. й у всі часи — заявляють: «Мадам Боварі — це я».