Навіщо читати

Читач — це спадкоємець

З-поміж спадкоємців, дітей, що мають право, та президентів асоціацій письменників, яких я захоплено вихваляв у тій чи тій книжці, тоді як ніхто й словом про них не згадував, хто мені написав? Ніхто! Пустка з цього боку. Пустка з того боку. Он отой! А по ньому, однак, топтались, і його спадкоємець мав би прислати мені шістсот кілограмів троянд. Утім, я пишу книжки не для того, щоб отримувати листи від племінників. У момент неробства (тоді, коли я не пишу, або не читаю, або не люблю, або мене не дуже цінують) я з певним зацікавленням констатував, що справжніми спадкоємцями письменників є їхні читачі.

Звісно, я говорю не про французьку університетську професуру, яка вважає себе власницею літератури, сприймаючи письменників як узурпаторів. У зовсім сірих будівлях вони публікують зовсім безликі книжки, компільовані студентами, які пишуть дисертацію і в яких вони висмоктали всю пошукову частину, цікавлячись тільки своїм кланом і роблячи посилання тільки на свій клан; ті книжки такі банальні, настільки позбавлені ідей і таланту, настільки безнадійно-нудні з першого прочитаного рядка, що вони ніколи не мали спонтанного читача й існують лише тому, що викладачі вписують свої власні книжки у бібліографію свого ж курсу, читати їх змушують студентів, які їх зненавидять, хіба що окрім тих, які як та міль, що хоче наслідувати міль, уже в двадцять років стануть такими самими, маючи не більше таланту чи ідей, але зберігаючи таке саме стійке почуття окремішності й відтворення. Університетським науковцям невідомо, що окремішність справді відокремлює, але тих, хто її організовує, як і те, що кожна виняткова інституція повільно загниває. Тоді як письменники, насвистуючи, ідуть на пляж у супроводі читачів під сповненим ненависті поглядом пихатих представників молі, що згасають у тіні. Перший, хто прибуде, виграє морозиво à la Вульф!