Навіщо читати

Читати втрачене

Одним із перших дорослих прочитаних мною романів був «Сатирикон» Петронія[32] (читач: друга половина ХХ ст. після Р.Х., автор: середина І ст. після Р.Х.), я з приємністю дізнався, що це був перший західний роман. Роман легкий. Насмішкуватий. І неповний. Мені пояснили, що античні книжки відомі нам лише завдяки переписуванню, що велося в середньовічних монастирях. Між іншим, слід відзначити ченців та їхню наївну любов до духу, адже впродовж усього життя вони переписували книги релігії, яка суперечила їхній вірі, а інколи містила досить сміливі речі. Можливо, трапилося так, що в час вечірні, біжучи з піднятими полами своєї сутани до трапезної, брат, який переписував Петронія, розсипав аркуші, вони змішалися з обгортковим папером для пляшок з лікером чи прищепилися на крильця метелика? У будь-якому разі до нас «Сатирикон» дійшов неповністю. Читання втраченого було захоплюючим. Менше, ніж читання того, що залишилося, власне, тому, що воно залишилося. Що ж було на місці цих «дір»? У такі моменти читач стає Шерлоком Холмсом більше, ніж зазвичай. Інколи кажуть: «Сатирикон» «продірявився» впродовж століть. Гаразд. Але якщо я вирішу, що все це тому, що Петроній був генієм? Що він сам організував ці «діри»? Зверхність теперішнього до минулого інколи буває смішною. Вам же відомо, що вони також були дуже розумними? І я сказав собі: нумо, напишімо роман з «дірами». Книжка «Наші квапливі життя» не була серед тих, що найкраще продавалися. Читач сам робить «діри», коли перестрибує якісь пасажі.