Навіщо читати

Читати, щоб собі суперечити

Отже, Дюрас, я добровільно (що мене лякало) неодноразово брався за неї. Та до її шедеврів — «Захоплення Лоли В. Стайн» і «Хвороба смерті» — я не подолав. Надто шедевральні. Причому це свідомо бажані шедеври. І показні. Це — явний шедевр, який може вразити. Для початку самого автора. Це вже не книжки, це дзеркала. Романе, романе, скажи, що я найгеніальніша! Тож відчувши недоречність своєї присутності в цьому змаганні за мірку захоплення між автором і книжкою, читач береться за іншу книжку.

Я люблю окремі романи Дюрас, ще більше її книги, зроблені нашвидкуруч, газетні статті, спогади, інтерв’ю, різні ля-ля-ля, які її скупість зібрала докупи, а її честолюбство не вважало за доречне надати їм якоїсь форми. Тим краще, а то вона додала б занудства. Саме так, задоволений тим, що я собі суперечу (але не відчуваючи захоплення, бо навіщо захоплюватись тим, що робиш те, що слід), я зберігаю в своїй бібліотеці серед усього іншого «Матеріальне життя», «Біль» та «Літо 80», авжеж «Літо 80».

Це збірник статей, написаних для газети La Libération, яка запропонувала авторці коментувати події в світі. Вона внесла в них нотку чуттєвості, пишучи про сумного хлопчика, який був на канікулах у таборі в Трувілі. Б’юсь об заклад, що цього хлопчика вона вигадала. Він з’являється у першій статті, а далі його роль розвивається. У нього з’являється ім’я й історія. Це дуже гарна ідея. Вигадка як контрапункт, що увиразнює решту. Затребуваною вигадкою є також пасаж, де вона уявляє, які запитання інтерв’юер ставитиме страйкареві-антикомуністу із Гданська. Дуже вправний розділ, в якому вона, як Пруст, який наприкінці свого роману заявив, що писатиме «Пошуки» (вони на той час були написані, бо ми їх якраз прочитали), каже, що їй нíчого сказати, а люди з Libération радять їй розповісти про те, що їй нíчого сказати (стиль Дюрас), і в останньому рядку (тобто статтю вже закінчено) пише: «Я починаю писати текст для Libération». Більше гарних пишномовних пасажів, у неї найкращим, без сумніву, є театр, театр колишньої дівчинки з французьких шкіл, вихованій на класичній трагедії.

Ось і настали вересневі припливи й відпливи. Вкрите білими бурунами море геть божевільне і, шаліючи від свого шалу, б’ється хвилею в нескінченності ночі. Воно рветься на штурм молів, глиняних обривів, вириває, вимиває нутрощі з блокгаузів і піску, ошаліле, самі бачите, геть знавісніле.

Чудові вирази: «Ось воно, літо незаперечне». Для тих, хто має упередження щодо прикметників. Воно дуже добре підходить, оте «незаперечне». Бо відпала потреба говорити, що сонце блищить, що спека стоїть, і всі від неї страждають. Що ж до слова «мільярдник», яке вживається майже як прикметник, то я запитую себе, чи не включено його вже до Лафорга, це надасть йому лише додаткову властивість: …. «дощ припинився, розпогодилось і засяяло сонце. Воно, мільярдник, ось тут, на безхмарному небі».

Те, щó ця спритна користувачка словами говорить про імена й означення, завжди цікаво. Наприклад, у сценарії «Хіросіма, любов моя» до фільму Рене[37], призначення якого, імовірно, показати найбільше жахіття війни: вона позбавляє людей імен, аби вони формували групи, стаючи своєю країною. У воєнний час уже немає Маргарити, а є Франція, ти вже не Курт, а Німеччина. І Маргарита не має права закохуватись у Курта. Це істинно для кожного моменту кризи та стосовно будь-якої догматичної організації: духовенство (де змінюють ім’я) чи політичні секти (де борцям забороняють одружуватися), вже й сам не знаю що. Філософ мови живе у цій жінці, яка робила вигляд, наче працює над афазією[38] і пситасизмом [39], над емфазою[40], на жаль, також, і вигадала форму афазивної емфази. Вона показала, що строгість стилю може бути багатослівною, а лаконічність — балакучою. Власне, я це знав, бо це те, що вона одразу демонструє наперед, настільки неприховано, що відкриває свої недоліки. А не знав я того, що, з найкращого боку, вона може бути, як хвиля, яка, здавалося б, котить ті самі камінці, тоді як насправді несе здалеку лише один. І от тоді ми відкриваємо саме цю, дуже мудру річ.

Ті хороші якості, які я знаходжу у Дюрас, змушують мене забути про зловживання дієсловом «плакати» і словом «сльози» у багатьох її романах. Це досить дивно з боку такої сухої жінки, аж доки ти собі не скажеш: це — вираження сентиментальності, продиктованої її мозком, інакше кажучи, істерія та проекція жінки з твердим характером, яка вважає, що ми не повіримо в її схвильованість, якщо вона не використає слова-кліше з вираженням горя. А ще вони змушують мене знайти характеристику, яку не можна було б піддати критиці, як колір її очей, для її манії щодо дієслова «знати». Перша сторінка «Захоплення Лоли В. Стайн»: «Це те, що я знаю». У «Літі 80»: «У цьому я цілком певна, я це знаю». У «Писати»: «Кожен день мого життя я про це знаю». У «Хворобі смерті» (до якої можна додати підзаголовок «жанр»: загадкова, як роблять з діалогами Платона: «Альсібіад»[41]) — жанр: майевтика: «Під кінець ви назвете її так, як самі знаєте і вмієте робити». «Знати» у Дюрас нічого не означає. Чи думати, що знаєш. Це схоже на десятирічну дитину, яка без упину повторює «я знаю», власне, тому, що не знає. І якщо їй не кажуть: «Маргарито, стань у куток!», то саме тому, що знають, що це для неї наче прихисток, адже так. Трохи далі в «Писати» натрапляємо на таке: «Супутницею божевілля завжди є самотність. Я це знаю». Це якраз те «я знаю», яке означає: я знаю це лише абстрактно, але боячись показати це насправді, я його заклинаю, щоб випередити злих богів. Ви мене не лякаєте (я боюсь), я знаю, яке зло ви можете завдати (цю неприємну думку ми зустрічаємо зі своєрідною мужністю). Тож з її боку немає нічого суперечливого в тому, що вона пише: «Я уникаю людей, які, дізнавшись про такі речі або їх побачивши, вміють уже мислити і що, і як сказати, і як зробити висновок» («Літо 80»). Що не завадило їй твердо заявляти про певні речі. Непевність Дюрас була беззаперечною. Вслід за деякими з цих ударів дзвону з’являється якась вібрація, певний нюанс, який вона, можливо, не зовсім усвідомила. «Я це знаю кожен день свого життя» у «Писати», напевно, означає: «На жаль, я це знаю». Прямолінійний період молодості минув. Ми усвідомлюємо, що помремо і, крокуючи по життю, намагаємося діяти найкращим чином, а не краще за все. Ми, на жаль, стаємо поблажливими. Сен-Жюсти[42], якими ми були, очолили вигідні й догідливі парламентські комісії. Нас мали б обезглавити у 30 років. Молодість і старість (між ними пустка) — це два різні стани знання. У молодості ми не менш обізнані, ми просто знаємо щось інше, і воно так само точне, як і поблажливість, до якої призводять домовленості, щоб мати можливість жити далі й не бути розчавленим владою. Ми знаємо, що це саме той момент, коли треба бути непримиримим, різким, врізатись у вируючу масу земляних черв’яків у намаганні, як у чарівній казці, перетворити їх на остеофіти[43]. Життя — це казка про факти. Життя — це не поезія, а проза.