Навіщо читати

Хто читає шедеври?

У цьому східному готелі, де я найняв кімнату, щоб завершити книжку й мати змогу плавати зимою, юні подружжя англійців сидять довкола басейну з News week і романами Майкла Крайтона[168]. Романи пасували до газети. Гадаю, що на життєвому шляху мені ніколи не трапився хтось, хто читав би велику книжку. Ніколи. Ніхто. Мене це неймовірно дивує. Здивування змушує самому собі повторювати запитання, щоб ударити в гонг у глибинах моєї пам’яті: ніколи? ніхто? таки ні. Жодного разу наступного після одруження дня, у жодному сільському саду, на жодному пляжі, біля жодного басейну, в жодному поїзді, жодному літаку, жодному авто, ніде й ніколи-ніколи-ніколи я не бачив, аби бодай хтось читав Пруста, Малларме, Толстого… Хто ж тоді читає шедеври?

Хоча, ні, а майстер хутряних виробів моєї мами. Мені було 12 чи 13, я поїхав із нею до По, де вона на літо здавала на зберігання в холоді своє манто. Той старий, елегантний, з прямою спиною чоловік читав за прилавком томик із серії CUF. Привітний, він відклав його й зайнявся манто так само уважно, наче йшлося про збереження якогось дуже старовинного скляного виробу. Був це латинський автор чи грецький? Я вже не пригадую, а так тепер хотілося б знати. Неможливо. Саме в цьому полягає призначення художньої літератури: заповнювати прогалини невігластва уявою.