Навіщо читати

Читати, щоб утішитися

Читати можна й для того, щоб себе втішити. Як на мене, це ще гірший мотив. Цього, до того ж, досягти не вдається. Оскільки ж цього годі досягти, значить література робиться не для цього. Література — не утішителька. Це все-одно що казати, що вона розважає. Ба більше, для наших страждань була б образливою думка, що їх можна зітерти просто якимось моментом читання. Монтеск’є дуже великий письменник, але він написав одну з найобурливіших фраз: «Я ніколи не відчував горя, яке не могла б розвіяти годинка читання». Що тут можна додати: це був великий холодний розум.

Цій фразі відповідає фраза Оскара Вайлда із «Занепаду мистецтва брехні»: «смерть Люсьєна де Рюбампре — одна з найбільших трагедій мого життя». Це, без сумніву, фраза, яку Вайлд через фіґлярство кинув у розмові й про яку він, не обманюючи, міг сказати, що вона йому дуже дорога. Вайлд був людиною фраз, і його віра в них не була твердою, як сталь. Наведена фраза, звісно, естетська. Естетизм — це інша форма холодності: істеричної холодності. Кількома роками пізніше Вайлд справді пережив трагедію, набагато боліснішу, ніж смерть вигаданого персонажа.

Читання не втішає. Воно певним чином породжує безнадію. Безнадія — це аж ніяк не смуток. Нам це показує Паскаль, великий Паскаль, автор «Думок», який пише, як орел, котрий стрімко лине в небо, розмахуючи крилами, що стукають, наче ножі, Паскаль, який змушував себе вірити у Надію християн, сподівання на царство небесне: «Ми ніколи не живемо, а сподіваємось жити, оскільки ми завжди схильні бути щасливими, ми неодмінно ними станемо». Все просто, підсумовує він:

«Помирають наодинці». Ну ж бо, це не сумно. Безнадія — такий же факт, як дощ чи сонце. Сумною швидше може бути надія з її ілюзіями, якими вона, наче шарфом, замотує нам шию, щоб потім задушити. У товаристві Паскаля й кількох інших письменників читачі дорослішають, вони нічого від себе не приховують і від цього не страждають.