Навіщо читати

Читати, щоб не втекти

Ідучи 16 лютого 2008 р. вгору вулицею Ріволі по краю тротуару в намаганні оминути плинну орду туристів, я надибую на шести-семирічне хлоп’я у процесі читання. Оскільки тротуар вузький, йому доводиться відсторонюватися, він робить це роздратовано, не відводячи очей від книжки й суплячи брови. Перед цими малими бодгісаттвами читання ми маємо стати на коліна. Ніхто інший, тільки вони здатні підтримувати безкорисливість світу.

Саме таким дитям був і я, і залишаюся ним і досі. У Лондонському музеї Вікторії і Альберта, куди я щойно приїхав, отримати доступ до британських залів

1500–1760 років неймовірно важко, і я йду геть. Моя голова була забита Шекспіровим «Ричардом ІІІ», три сцени якого я якраз прочитав. Бувають миті, коли я настільки занурююсь у читання й подальші уявлення, що, виринаючи, зі здивуванням констатую існування зовнішнього світу. Неуважність до життєвих речей, до якої призводить зосередженість на речах, описаних у книжці, мені настільки звична, що я не дуже здивувався б, якби, підвівши голову від книжки в метро, усвідомив, що я на березі озера Байкал. І негайно знову занурився б у книжку.

Що ж це за періоди, коли читаєш так, наче ти навіжений. Після кількатижневого читання речей несерйозних, трохи те, трохи се, то одного автора, то другого, виникає потреба прийти в себе. Крові, крові, крові! У дитинстві мама давала мені м’ясний сік, я не міг його напитися. Так приємно бачити шматки печеного м’яса, яке під пресом бризкає соком. Те саме з читанням.

Більшість діалогів у романах мене дратує з тієї самої причини, з якої погані читачі їх обожнюють. Вони виводять нас із матеріалу (літератури). І тоді можна втекти.