Навіщо читати

Читати, щоб прокинутися від анестезії

Починаючи з 2006 р. у Франції друкується й розповсюджується New York Times, тоді як доти можна було знайти лише імпортований великий недільний номер за чотирнадцять євро. Тепер номер коштує шість євро, це та сама газета, що й у Сполучених Штатах, хоча й у національній версії, що позбавило нас від приємної Metro Section, в якій подають новини про Нью-Йорк; вона без кольорового друку й трохи менша за форматом, сфотографована, напевно, зі спалахом; менш приваблива, наче ненатуральна. У будь-якому разі читати газету за кордоном і читати її в своїй країні — зовсім різні речі: вона «видихається». Те саме з регіональними газетами, які читаєш в іншому регіоні. У цьому полягає різниця між журналістикою та літературою, яка втрачає значно менше сутності після переїзду. Сутність властива літературі як такій і передається читачеві, вона значною мірою є зовнішньою щодо журналістики, її привносять читачі. Література — це творчість, журналістика — інтерпретація.

Журналістика пов’язана тільки з газетним папером. У газетах інколи буває література, як і журналістика трапляється в низці книжок, які хиріють, як вийняті з горщиків квіти, як, скажімо, мемуари зарубіжних політичних діячів. Преса — це компроміс із публікою. У літературі інша відмінність, яка є тим, чим вона є, і на зустріч з якою евентуально приходять читачі. Здійснивши акт вибору, вони є дорослими, а не якоюсь більшменш неокресленою й неуважливою цілістю, яка вранці споживає новини разом із круасанами.

Журналістика — це повторюваність образів, спрямована на приглушення жорстокості речей. 11 вересня 2001 р. і далі цілими днями всі канали американського та європейського телебачення раз-у-раз передавали відеозапис літаків, які врізаються у вежі Світового торговельного центру, та падіння самих веж. Мета показу полягала не так в інформуванні, як у тому, щоб від ошелешення ми перейшли до отупіння. Після сотого уколу болю вже не відчуваєш. Це, можливо, добре. Анестезія по телевізору — хтозна? — стримала заворушення проти арабів-іммігрантів. З цієї самої причини були заборонені передачі, де палестинці Рамалла[169] вибухнули неймовірною радістю, почувши повідомлення про замахи. І знову ж з тієї самої причини американський уряд заборонив демонструвати по телебаченню зйомки людей, які, щоб не згоріти, викидаються з вікон, зйомки та фото їхніх падаючих і розбитих тіл. (Заборона фільмувати привезені з Іраку домовини вбитих вояків керувалася зовсім іншим наміром. Не даючи змоги вклонитися їхній пам’яті, країна, заради якої вони загинули — це подавалось саме так, — визнавала, що вони померли не заради батьківщини.) Література, яка не має справи з широким загалом, може показувати речі, навіть якщо вони не зовсім приємні; індивідуальна емоційність не така потужна й вибухова, як емоційність колективна. Джон Макінерні[170] у своєму романі «Хороше життя» (The Good Life, 2006) одним-єдиним образом помстився за всі заборонені образи. Це був образ звуку. Він говорить про тіла, які падають з веж зі звуком зігнилих фруктів. Образ настільки виразний, що немає потреби описувати щось іще, та й він нічого більше не додає. Вежі-близнюки були віддані на відкуп чесності людського страждання. (Власне з огляду на це 11 вересня 2001 р. весь світ цілком справедливо виступив проти Карлгайнца Штокгаузена[171], який сказав, що їхнє падіння — це найбільша естетична подія ХХ ст. Він продемонстрував лицемірність мислення та свою безсердечність. А значить, наділив себе додатковим недоліком порівняно з Джорджем В. Бушем, який ніколи не претендував на інтелект. Краса катастрофи існує лише у фільмах. Трюки у фільмі «2012», які показують, як під час землетрусу валиться весь Лос-Анджелес, ми вважаємо чудовими, бо знаємо, що це фантазія. Нас охопив би жах, якби ми крупним планом побачили зламану кістку, яка стирчала б із стегна.) Основна відмінність між цими двома видами текстів полягає у ставленні до смерті. Література говорить про смерть, а журналістика — про померлих. Література може розповідати про речі, які не є надто приємними, журналістика не хоче бути неприємною. Тож вона говорить не про смерть, а про померлих. Саме мертві створюють відчуття приємності, бо їх можна пожаліти, не будучи схвильованим, ці покійники далеко, померли вони від хвороб, яких у нас немає; ці померлі стосуються лише нашого милосердя, нашої доброчесності, а не серця.