Навіщо читати

Читати інтерв’ю

Це відносно нова категорія книжок. Першим, якщо не помиляюся, таку книжку опублікував Жюль Юре, журналіст кінця ХІХ ст.; для своєї «Анкети про еволюцію літератури» (1891) він ставив запитання майже всім, від Леконта де Ліля до Едмона де Ґонкура, від Ернеста Ренана[148] до Еміля Золя, від Метерлінка до Сен-Поля Ру[149]. І якщо його запитання інколи здаються банальними, ті, які знають, що відповідь полягає в тому, щоб використати дещицю наданого часу й сказати те, що хочеться висловити, роблять їх привабливими. Відтоді книги інтерв’ю друкуються, наприклад, у колекції «Conversation with….» («Розмова з…») Міссісіпського університету. Френсис Скот Фіцджеральд. Хаїм Поток[150]. Сьюзен Зонтаґ. Вільям Фолкнер. Рубрика розмов у Paris Review про «The Art of Writing», тобто мистецтво писати, інколи запрошувала грубіянів, мільйонерів за кількістю читачів, як Стівен Кінг (відчувається наївність тактика журналу, який уважає, що він у вирі життя: «Ми привабимо молодь!»), інколи ж людей, які можуть висловити речі вагомі, як Дороті Паркер чи Курт Воннегут. Це досить приємні томики для моментів лінивого читання.

Щоб з’ясувати, що таке хороша книжка інтерв’ю, можна спробувати визначити, що таке погана книжка інтерв’ю. Погана книжка інтерв’ю — це книжка, в якій світська журналістка запитує у більш-менш відомої романістки: «Вранці ви полюбляєте китайський чай чи Дарджелін?». Це автентичний приклад. Я не називатиму ні імені журналістки, ні імені романістки, яка наважилася на це відповісти. Вони нам нагадують, що хоча Жак Шазо[151] помер, Марі-Шанталь[152] жива. (Послухайте, я ж не можу все пояснювати!

Погана книжка інтерв’ю — це промотвір, у якому запитання є лестощами, що закінчуються запитальною інтонацією. Наприклад: у якому віці в тебе проявилися надприродні здібності у грі на гітарі, Кейт. Я вибрав ім’я Кейт, бо це прикметно для книжок про співаків. Це ім’я можна замінити іменем Брюс, Піт чи Сід; музика — це царина, де дифірамб виглядає обернено пропорційним до культури критики.

Якщо ж хочеться обов’язково мати хорошу книжку інтерв’ю, непогано було б, щоб інтерв’юер був талановитим. Щоразу покладатися на геніальність того, у кого беруть інтерв’ю, не можна. Бесіди схожі на теніс, їхня якість поліпшується за наявності співрозмовника. А співрозмовника дає той, хто ставить запитання. Він повинен бути обізнаним, не будучи педантом, шанобливим, не будучи улесливим, допитливим, але не безцеремонним. Досконалий зразок такої рівноваги продемонстрував Робер Малле[153] в інтерв’ю з Полем Леото[154] (запис цих радіорозмов див.: Paul Léautaud. Entretiens avec Robert Mallet, 1951).

Хороших інтерв’юерів також не бракує. Ними досить часто бувають кінопрацівники, та ще й які! Орсон Веллс[155], Федеріко Фелліні, Діно Різі[156]. Всі прочитані мною інтерв’ю з ними були смішними, цікавими, захоплюючими. У них вони не переймались популяризацією. А щедро ділились гумором, думкою, інтелектом. Зрештою, інтерв’ю були цікавими і для них, про що можу судити з власного досвіду. У періоді промоції книжки (ремесло політика цілком відмінне від літератури) настає момент, коли мені стає нудно. Момент, коли вибудувавши, уточнивши і вивіривши свої відповіді, я повторюю їх цілком готовими. І сам себе стомлюю. Тож для себе і тільки для себе, бо новий журналіст, якому я відповідаю, цілком вдовольнився б старою реплікою, яку він чує вперше, я вигадую щось інакше, що виводить мене з пригніченого стану, якусь нову ідею, яку я вибудовую, вивіряю, уточнюю тощо.

Серед письменників, які дають гарні інтерв’ю, я назву Гора Відала[157], а щоб оспорити думку, що може виникнути під час виголошення цього імені, — Франсуазу Саган. Можна бути дотепним, не будучи злим. Характерним для Відала є ущипливість і спогад. Прикметна риса Саган — мрійливість, з якої вона виходить лише для того, щоб висловити найбільш тверді люб’язності. Хорхе Луїс Борхес[158] був також чудовим, можливо, це те, що він зробив найкращого: оті бесіди сліпого, в якого є час. Однією з найкращих книжок розмов з письменником є книжка Ромена Ґарі[159] «Ніч буде спокійною» (1974). Вона сердечна, запальна, зворушлива, кумедна. Її можна читати, не прочитавши жодної іншої книжки Ґарі. Це чи не найкращий доказ того, що книжка розмов може бути хорошою.

Орсон Веллс, якого можна побачити в портреті, створеному П’єром-Андре Бутангом[160] у процесі читання лекції в давній школі мистецтв IDHEC[161], показує драматичність ситуації, коли людина має розум і вміє говорити. Тоді зникає творчість. Працю заступає слово. Ніхто не думає про героїзм людей інтелекту, коли, крім того, що вони виявляють його в розмові (що є формою щедрості), їм доводиться працювати. Оскар Вайлд був таким доти, доки був приречений мовчати. Здатність легко вести розмову може стати фатальною. Езра Паунд, також обдарована людина в плані розмови, зрештою, почав говорити бозна-що просто для того, щоб підкидати паливо в словесну машину. Отак після визволення Європи дехто опинився у клітці[162]. Всіх їх об’єднує необережність. У висловлюванні думок!