Під Савур-могилою

1.

Що й казати, обізнаний екзарх Йосип з минувшиною в рідній землі. І запитував, і відповідав на власні питання мов по писаному. Начитався, либонь, і «Пересторог», і «Треносів», і «Люстрацій» старшинських та ратушних, і компутів козацьких та гетьманських, і рішенців-вироків суддівських та прав магдебурзьких. Аж зазаздрив йому Сірко. Час від часу хрестячись, кошовий ловив на собі якісь на диво недобрі й колючі екзархові погляди, чимось схожі на ті, що ними бентежила кожного парсуна Мамая.

Храмові свята, а по-чигиринськи Медові неділі, віддавна святкуються в Україні, чи не з дохристиянських часів. Так уже повелося, що вони — найбагатші з усіх свят, бо випадають на осінь, коли збирають урожай і є достаток.

Сірків джура Архипко Рава, хоч і змужнів за це літо, олицарився та домігся вправності у вершникуванні, шаблюванні, арканенні, у стрілянні з лука і пістоля, почував себе на святі хлопчиськом і не міг натішитися видивами. Сам дивувався і інших дивував, об'їжджаючи по церковній відправі Чигирин і його околиці. Лишенько! Скільки їх є тутки, повних, мов напханих скарбами-статками, рундуків, лавок, яток, шинків, шинквасів, корчем, скільки всіляких гойдалок та ігрищ, співанок, гри троїстих музик та співу кобзарів, розцвіту розмаїтого, найвишуканішого шаття на молоді і старших — із перкалю, шовку, саєту, фелендишу, єдвабу, соґотису і камлоту, не кажучи вже про домоткане полотно, уфарблене дрібними вишивками і вистьобами, на подорожніх, прибулих бозна-звідки сюди на громадську святкову учту.

Меди в Чигирині, як завжди, заворожливі традиційною святковістю: розваг, забав, співу, пиятики та безкоштовних цілоденних обідів із просяним берчем та ячмінним пивом — у броварів чи й просто на вулицях, навіть на передцерковних майданах, влаштованих церквами, монастирями та окремими маєтними людьми для сиріт, прийшлих, калік, погорільців, музик, а біля них — і для нероб-ледарів.

Меди чарували всякого, паморочили і туземця-тубільця, і прийшлого, то як би ж не заворожили Архипа Раву розмаїттям, повнолюддям, суцільним гомоном, гамом і гулом, що лунав навіть у завулках та околах. Оті барви, танки, співи, забави, штукарства, спроби хлопців вилізти на стовпи за дарунками для дівчат ошелешували джуру своїм огромом, бо куди його рідній Вінниці було до Чигирина!

Невпізнанне навіть для Сірка, місто тріщало й репалося від гараздів, від мешканців, від ремесел та всіляких приростів. Воно розширилося за його відсутність аж за ізвори-міжгір'я, покрило не лише береги Тясмину, а й кучугури та крутосхили Камінної гори, мов ластів'яними гніздами, обліпивши її боки хатами. Забудовуючись бурдеями, хатами чи й палатами, воно розгорталося, розтягалося і розпластовувалося, хорошіло до викличності, даючи можливість кожному мешканцеві, не лінуючись, зажити добра-статку чи й маєтності, товарисько-родинного побратимства та компанійства, супряжества і сяберства. Яких лише цехів, мануфактур та братств не з'явилося тут по повторному введенню гетьманом Богданом магдебурзького права і виборах магістрату! Не перелічити їх, не запам'ятати було не лише джурі, а й великому реґіментареві Іванові Сірку. А шкіл тих — і церковних, і монастирських, і магістратських, і цехових.

Впадало у вічі, як і повсюдно,— коли не рахувати прийшлих у Чигирин січовиків,— що чоловіків було тут мало при помітній зайвині жінок і особливо дівчат. Парубки були на розхап — навіть невродлнві, калікуваті. Дівчата — мов квіти вродливі, мов ягоди стиглі, мов пави чарівні, від одного погляду яких туманієш,— плакали навіть у співах, танках і забавах. Для них меди в Чигирині цього року із приходом січовиків були даром небесним, і Сірко ловив себе на тому, що затримується тут не лише для полагодження всіляких справ військових, а й для отих дівчат, спражних до всякого козака.

А що вже вдовиці, найпаче молоді, та дівчата-переростки, сміливіші та щасливіші, святкували, то й не переказати, бо їх угамовувала присутність козацтва не лише духовно, а й тілесно при потуранні матерів. Адже сам екзарх в казаннях своїх те не осуджував, як богопротивне, а благословляв як «нагодну потребу збереження роду рідного», люструючи народжених байстрят материнськими прізвиськами. Звідти й пішли Горпиненки, Мавренки, Вівденки, Ликеренки, Марієнки, Васьченки, Софієнки, Мотренки, Одарченки, Оксаненки...

Вирувало свято Медів у Чигирині в цю неділю, кипіло, буяло, перевалювалося і переливалося через край, гучало і в місті, і поза ним, на кутках та присілках. Сірків джура, жердикуватий Архип Рава, оп'янений видовищами, на свій страх і ризик — звичайно, не без клинів пана полковника — умудрився загубитися, навмисне відставши від кошового на переповненому людом Соборо-Успенському майдані, у вирах забав та розваг, забувши і про свої обов'язки, і де він та що з ним. Вабили його і видовища та штукарі, і дівчата, хоч і горів увесь соромом. Водночас не мав сили відірвати погляд від пишної, розошатненої, геть підпилої шинкарки Вустини, яка, найнявши музик, танцювала під їхню гру, пристукуючи червоними патинками, і співала, зібравши до себе чи не все майданище, сороміцьких співанок, вихором крутячи навколо себе дебелого і заповзятого козака-нетягу:

Та козак за словом не ліз до кишені і під загальний регіт та захоплення, підморгуючи очима навколишнім дівчатам, продовжував:

Метнувши знову знадним лукавим зизом великих чорних очей на напарника, Вустина не здавалася, а ще завзятіше співала.

Козак, танцюючи, зняв із себе розшитого череса і подав його Вустині, аж навкілля ахнуло. Шинкарка, як у вогні розпалена, стала перед козаком, узявшись руками в боки, щось на ходу звеліла гравцям і зготувалася ще співати, та козак не дав їй продовжити, схопив у оберемок, затис, мов у кліщах, і при всьому людському тлумищі почав палко цілувати в уста.

Чи то вже вона була геть знесиленою, чи п'яною, але не боронилася від цілунків, а лише зойкнула під регіт натовпу і покірно повела козака в свій шинок, по путі припросливо звелівши челядникам викотити кадуб пива на громаду без кошту...

Архипко ледь і собі не подався за Вустиною і козаком, але в коло стрімголов, мов на кін, від лавок і столів Вустининих відскочили підпилі вже немолоді міщани: чоловік і жінка і, кинувши гравцям на ходу таляра, пішли в танок, співаючи, мов прив'язавши джуру до себе.

заводила, обходячи чоловіка, жінка.

Не дослухав того співу Архипко, бо раптом зі страхом згадав про свого пана полковника, якого ніде не було видно, і хоч хотів по путі ще спинитися біля потороч, які показували із дощатого високого кону різні лукаво-глузливі добрі смішки з чужої лемішки, не зміг, подався в розпачі до Шайтана, що був прив'язаний до тину і виявився самотнім, бо Велеса обік нього не було.

А Сірко, мовби утішившись загубленням джури, заострожив Велеса, тікаючи від галасливого виру і реву, і подався понад заплавою вподовж Тясми до Діброви. Баглося йому побути наодинці, в тиші, зосередитись і вивільнитись від присутніх, просто спочити від гомону і гамору. Зупинившись далеко від міста, він висів із кульбаки, зняв вуздечку із любого коня і пустив його на попас в отаву, а сам, потягнувшись, побрів у травостій і, розглянувшись навколо та впевнившись, що він тут, на щастя, один, приліг горізнак на чепрак. І хоч трави вже пахли осінню і були прим'яті, духмяна пахкість ще чарувала єство, туманячи і паморочачи голову на неспечному, привітному сонці, що обігрівало його голілице.

При забігах вітерців, що часом пробивалися крізь травостої, зі стариці до нього неслися гострі запахи куги, куширу, рогозу, ряски, очерету та крокосу, а із заплави вони приносили охмелену ромашку, дикий кріпець, нетрів батіг, уже присохлі васильки, конюшину, жовтиці, і те все було під казковим небом, яке він хтозна-коли й бачив прямо над собою велетенським, голубим, сірими хмарками полатаним. Густа, ледь прихоплена золотом осені пасмуга Діброви зобіч здавалася йому вабливою прошвою, нагадавши Мжу і її околи і вільготою, і запахами, і небом...

Обійшлося те «загублення» Архипові незвично щасливо,— навіть словом не згадав про нього пан кошовий, хоч минуло вже три доби по Медовому святі і вони спішно правляться на Брацлавщину. Архипко Рава радий тому, як дитя, бо по довгій перерві і він мандрує ближче до власного дому. «Звідти, чей же, рукою подати й до рідної Вінниці!» — втішливо думає хлопець у дорозі.

Попереду їхньої довгої і громіздкої козацької стрічки ось-ось покажуться звіддалік бекети Черкас, де вони мають зупинитися на тимчас. Кошовий у путі, як завжди, мовчазний, зосереджений і замислений. «А чого б йому клопотатися, як так подумати, коли всі його слухаються, навіть і боячись, виконують притьмом, без роздуму його накази?»

Такої вже, видно, він вдачі,— роздумує джура, міряючи очима широкі плечі пана кошового.— Ніколи не взнаєш, що він гадає собі і що йому може забагнутися кожної миті. Ось хоч би й нині: ні з того ні з сього хіба ж не він понісся, кинувши козацькі сотні, стрімголов уперед і заїхав аж у містечко Боровицю? До смерті налякав там і залоги козаків, і сотника та війта, а чого там був, не второпаєш. Не зійшовши із Велеса, поспитав те-се в чільців, наказав боровичанському сотникові Солонькові не супроводити його, звелів йому, Архипкові, як об'їхали Урочище, переміряти кроками потічки-ручаї Гречанки і Боровички, оглянув приплав та пором-переправу і, постоявши укопано на кручі, понісся мов опечений доганяти сотні, та так, що Архипко не міг його і наздогнати своїм метким Шайтаном...

Черкаси зустрічали січові потуги звіддалік, аж із степу, розкрученими на вітрі млиновими крилами по Горі над Митницею, при наближенні — ґвалтами собак і оравами крикливої дітвори, меканням черед та отар, які вертали із пасовиськ, а насамкінець — козацьким, учтом на чолі із самим полковником Андрієм Одинцем і його свитою, людськими вервечками пообіруч Чигиринського шляху, новими білими хатами, поставленими рівно, як по шнурові, при шляхах-дорогах. Було навіть тріскотливе паління із мушкетів, були сальви гармати із фортеці-замку в замур'ї і музика дзвонів спершу з монастирської, а потім соборної та інших церков.

Сірко не міг пізнати навіть околиць міста, які він бачив колись у пекельному пожежищі, відступаючи із-під Кумейок та Мошен на Боровицю при гетьманові Павлюкові-Буту. Не міг пізнати, бо розрослися вони, хоч і не так, як Чигирин, але задосить у порівнянні з іншими містами. Розбудувалися гінко навіть у Постеп'ї та Підліссі-Діброві, повторюючи собою оту чигиринську, хоч і менш людну, околицю.

Об'їжджаючи другого дня із Одинцем і його сотником Низ-Митницю, Гору-Хрещатик від колишнього домініканського монастиря, побудованого Миколою Потоцьким, і до Діброви рівними, як нап'яті струни, вулицями, Сірко, слухаючи оповіді Одинця, який знав, здавалося, все про це місто — колиску козацьку, згадував вітчима Корнія Слимаченка і диву давався, що з його розповідей він багато чого пам'ятав саме таким, як тепер бачив...

Затрималися вершники у дворищі наново відбудованого нагірного замку-фортеці, обнесеного муром, який перісто рябів свіжозакладеними пробоїнами, чорними отворами-бійницями. Та хвалився полковник Одинець не фортецею, а свіжозбудованим на двох товстелезних стовпах-слупах мостом через Хрещатий Яр, по якому навмисне проїхав верхи із гостем і його супровідцем до палацу.

— Побувало тут гетьманів і до Байди, і по Байді,— говорив він хвалькувато, водячи гостя по палацу.— Започав оце все ще князь Дмитро, а добудовували, мурували та ширили і старости, і гетьмани: Богдан Ружинський, Іван Підкова, Лукіян Черницький, Самійло Зборовський, Михайло та Кирик Ружинські, Захар Кулага, Богдан Макошинський, Лукіян Черницький-молодший, Войтех Чоповицький, Кшиштоф Косинський, Григор Лобода, Федір Полувус, Матвій Шаула, Мусій Кремпський, Кшиштоф Ничковський, Гнат Василевич, Тихін Байбуза, Антін Шаховський, Самійло Кішка, Гаврило Крутневич; Івани: Куцкович та Косий; Григори: Ізопович, Зборовський, Олевченко; Каленик Андрієвський і Григорій Тискиневич, Петро Сагайдачний, Дмитро Барабаш, Яцько Бородавка, Олефір Голуб та Михайло Дорошенко, не кажу вже про решту, яких, сливе, твоя милість особисто знає: і Кулагу, і Федоровича-Трясила, і Гуню, і Бута-Павлюка, і Сулиму — куди вправніших за мене, грішного,— передихнув Одинець.— Недарма ж черкасами увесь люд наш іменується при дворах!..

Більше за всіх черкаський полковник розхвалював Дмитра Вишневецького, Підкову, Лободу, Кішку та Кулагу-Петражицького — і за будівлі, і за рівні вулиці, і за насадження дерев та Діброви, і за цехи та магдебурзьке право, і за всілякі люстрації. Митниця, Старий базар, Перевіз, Поділ і Новий базар під Василихою, Гуляй-городок в яру під Дібровою не сходили із його вуст.

— В цьому ж палаці Тарас Трясило — може, чув? — готувався із Сулимою в напад на золоту ровту Конецпольського під Переяславом,— говорив він так, ніби й сам був при тому,— Бог не підтримав у подальших сукцесах Тараса Федоровича-Трясила, і він у лютому осліпі розбратався, як, мабуть; знаєш, із лицарем Кривоносом.

— Тут же і славний твій навчитель Іван Сулима після кодацької зради пробув ніч під ув'язненням-арештом по дорозі до Польщі, на страту. Тут і Павлюк-Бут отримав підкріплення, ідучи в Мошни на ляхів, уже не кажучи, що й сам Хмельницький не однораз бував тут, розсилаючи свої універсали і перед погромом ляхів у Гороховій Діброві, і під Корсунем, а в останні дні і пан Виґовський навідувався,— не знав Одинець, як і назвати останнього гетьмана.

Перебуваючи у якомусь захваті і ніби збавляючись від своїх обізнаностей, які прямо розпирали його на заздрість Сіркові, Одинець не говорив, а сипав такими відомостями про велич Черкас у спротивах поневолювачам, про які його гість і.не здогадувався, та було від них і оповідачеві, і слухачеві тільки боляче, бо кінчалися вони ніби й лицарством, але смертельним для цілих поколінь.

— Не кажу вже тобі, ватаже, про славного боярського сина Івана Підкову. Він молдаванин, Сап'ягою писався змалку, а народився і виріс на Брацлавщині над Бугом, ближче до Уманщини. Трохи вишколювався, але як спалили ординці Брацлав і взяли там ясир, то в полоні опинилися батьки хлопця та люба наречена. Поклявшись помститися за рідних і наречену, він прибився до козаків-черкасців і пристав у їхні загони. Отут неподалік тоді,— показав він рукою вгору по Дніпру,— у Василисі, була найперша козацька Січ (засіка, заслона), а по всьому березі Дніпра, отуди, на полудень,— вежові бекети,— тикав він пугою в пониззя...

Сірко скрушно зітхав у подиві, аж очі вирячував на співбесідника, слухаючи про далеке минуле, відсвіжене його пам'яттю.

— За те, що міг зупинити берлин, запряжений шестериком, ламав таляри в пучках і підкови в одній руці, козаки прозвали Іванця Підковою. В мене є його патретик-парсуна,— хвалився Одинець,— вигляд халявний, як і в тебе оце, з довгими та пишними вусами, що ті крила врозліт, з копинястим чубом, з горбатим носом. А силищу мав, чувати, таку, як і ти ото, кажуть... У Василисі Підкова запізнався і побратався на крові з черкасами Яковом Шаулою, Гнатом Силою, Северином Наливайком, Дмитром Бутом та Самійлом Кішкою, а тим уже і з рядовим козацтвом. У визвольних походах на ординців вони ходили не однораз у Кафу і Очаків; Підкова водив своїх побратимів, уже ставши отаманом, і у Ясси, в боях звільнив усю Молдову, в якій став на прохання поспольства господарем. Бувши там із покійним Тимошем Хмелем, ти, напевне, про те чув,— ніби перепросився Одинець.— Домовник і спільник султана — король Баторій звелів Підкові, яко підданому, вийти з Молдови, а за відмову послав рейтарів на його козаків із брацлавським воєводою Янушем Збаразьким. У перемовах той підступно заманив лицаря, схопив його, оланцював і закував у диби та перевіз у підземелля до Львова. Катували, царство душі його,— зітхнув Одинець,— і тортурували в присутності короля, якому султан за страту дав п'ятдесят биків, чотири кадуби вина і два маринованих цитрин та арабського скакуна,— спинився, ніби щось призабувши, Одинець. — «Я вмираю за люд наш і батьківщину!» — гукав лицар перед стратою в останньому слові до присутніх, між якими були прощеними Яків Шах, Самійло Кішка та інші, що продовжили його священні битви за волю краю і люду,— перехрестився полковник святебно.

Розповідей про Черкаси і черкасців годі було переслухати. Одинець те все ніби сам бачив, так уміло оповідав. Він був перейнятий і життям міста, і турботами про поспольство, як рідко хто дотепер на Сірковій путі. Отож перейшов до розхвалювання Кшиштофа Косинського, коли вони під'їхали під тиху Діброву, що буяла осінньою міддю посаджених Кулагою дубків.

— Отут відбулася наша перша смертельна битва за волю із ляхами невбарі по смерті Баторія, за Сиґізмунда Вази в 7101 році від сотворіння світу, і в ній наклав головою після вивільнення не лише Черкас, Канева, іних міст, а й Києва Кшиштоф Косинський. На його честь цей обшир міста, оця його білостінна церква, цвинтар при ній, де він був похований, і вулиця та отой майдан іменуються відтоді Косинськими, межуючи із вірменськими рядами, шинками і торговими ятками Казбетовими. Було те давно, ще як цвітнем рік починався, а бач, живе в людові несмертно! — тішився полковник, як хлопчак.— Було тут всього: і якийсь Стрийковський писав про Черкаси у «Кроніках», і ординські баскаки сиділи тут, вигнані в Синьоводську битву, і двотижневу облогу хана Сайдет-Гірея Черкаси одні у всім краї витримали, не здавшись аґарянам, і литовського старосту Тишкевича вигнали, і сотні нападів витримали. Отам, на Бешті-Горі, є руйнища фортеці, ще князем Святославом Ігоровичем зведеної, кажуть. Її сто разів палили і відбудовували знову. Жив тут, як я ще був підлітком, дід Чигир, як світ давній, так він запевняв мене, що його прадід знав своїх родаків, воїв Чигирів, дід яких ще за князя Святослава був засновником і цієї фортеці, і тієї, що в Чигирині на Тясмі...

— То скільки ж літ оцьому замкові? — запалився оповіддю і Сірко.

— Достеменно того не відаю, але, думаю, за кількасот буде,— розвів руками полковник Одинець.

— Черкаси і започалися із замку?

— Пуповина, думаю, була у Василисі, а місто почалося із Замкової гори. Є тут гармаш і коваль, геть літній уже Давид Ворона, так його рід навіть мушкети вміє кувати, а Гора і Яр Хрещатий ще із хрещення Русі, кажуть діди, називаються так. Був цього літа в Києві, то бачив у Антона Ждановича малюнки святих пагорбів і інших місць, які він купив у якогось маляра, Абрагамом Вестерфельдом нібито прозивається. А наші парсунники повтікали із Києва в Московщину, бо там платня велика і братовбивства немає поки що. Де тих, кажуть, тепер черкасів немає тільки! Преподобний Діонісій повідав мені, що одних назв із осідками їхніми більше ста вже повсюди...

Верталися надвечір до замку, в якому на тимчас оселився Сірків реґімент, у розмовах та розглядинах. З оповідей Одинця перед Сірком мов живі стояли достойники, зводилися один поперед одного велетнями.

— Он скільки поклали їх, а що добуто нашому поспольству? — ніби вирвав Одинець у Сірка думку.— Отож-то й воно, ватаже!.. Таке братовбивство! І слава Богу, що ти трохи впорався з ним на днесь. Пишуть же і далі ієзуїти, як покійний війт полтавський Семен Горбань цареві лживі крамолки на чільців своїх і на мене дряпав. А навіщо? Об'являють, хоч тепер і обережно, себе гетьманами на радість ворожих достойників... А твої вчинки в поміч Юрієві всі тверезі чільці нині одобрюють, хоч він гетьман і не який там, а все ж спадковий і по покону та по закону визначений, бачився з ним у Києві, то дитя дитям, та й годі! Та й покійний батько його, як повернув із-під Замостя наші потуги по повному розгромі польських армад, не був уже мудрим, обкручений тією замтузною Геленою, позбавившись одного гріха, він пішов на другий, ще більший, підписавши трактат із царем... А це, кажуть, знову Виґовський вернувся в Умань, чи що, то послав я туди дознавачів учора і чекаю вістей.

— Виґовський в Умані? Хіба він не у Варшаві?! — аж зблід Сірко...

— Вернувся. Король пообіцяв йому, що, може, сейм ще затвердить Гадяцькі домови. Але я думаю, що те неможливо, хоч і було б спасінням для ляхів, та й для нас, коли змушені спинятися на Юрієві як на гетьманові...

Того ж вечора вернулися дознавачі-черкасці, підтвердивши чутки, що Виґовський знову формує козацтво і найманців навколо себе яко гетьман, перебуваючи при полку Ханенка. І Сірко в другодень знявся з бивака в Черкасах і спішним маршем пішов не в Брацлав, як говорив усім, а, вшанувавши за Мошнами полеглих у боях під Кумейками, круто звернув раннім досвітком на Городище. Далі путь його лежала вже прямо на Шполу, Тальне та Умань. Сотники лиш потім довідалися, до чого йдеться. Цим походом вони мусили оточити Уманщину, не зробивши жодного пострілу, щоб попередити навіть натяки на братовбивство. Той факт, що Ханенко прийняв Виговського, признавши напередодні Юрія як гетьмана, говорив Сіркові про небажання полковника затівати міжусобство...

Розділивши січове військо на три рукави і виславши наперед розвідку, кошовий пішов ярами і байраками на оточення Уманщини. Коли розвідники забачили бекети сотень Ханенкового полку, Сірко зупинив похід і наказав січовикам створити биваки в яругах і лісках, а до Виговського послав сотню розвідників на чолі з Гнатом Турлюном та листом від себе до сотників та полковника Коханка і окремо — особисто до Виговського:

Першим прислав гінця до кошового Ханенко із запевненнями, що він «підтримує Виґовського лише з поваги до його особи яко уболівальника Гетьманщини» та з «дотримання неміжусобства», оголошеного запорожцями... Услід за тим гінцем прибув самоосібно із супроводом корсунський полковник Яків Петренко, як опора Виґовського, а наступного дня — генеральний осавул Григір Дорошенко з листом Сіркові від самого Виґовського. «Здаюся на силу і ласку твою у безвиході, хоч і не бачу в тому спасіння рідній отчизні і краєві та її людові, бо згодився б на те тільки тоді, коли б ті клейноди взяв у свої руки ти або пан Богун принаймні, хоч останній в осліпі до моєї особи і скомпрометував себе...»

Четвертого дня в містечку Гарманівка найманці Виґовського об'явили себе послушними січовим військам, прибічникам Юрія Хмельницького, а вслід і сам Виґовський не забарився приїхати, покликаний Сірком. Тут же привселюдно відбулася і передача шкатул і клейнодів Юрію убитим горем Виґовським. Юрій від радості пустив сльозу, а у Виґовського після розмови з Сірком один на один сталася запинка серця і задуха. Розмова в них була на диво спокійною і діловою та відвертою, як ніколи досі.

— Ознаймую тебе, лицарю,— говорив Виґовський потиху, облизуючи геть зблідлі уста,— що печуся і смертельно стумлю я не від утрати стану, булави та реґіментарства, бо не під силу вони мені, а від того; що вони потрапили не тобі до сильної длані, а отрокові, який керується, як переконався ще раз, своїм сповідником. А воно: на Бога май надію, а сам іди невтомно в дію... Не зумів я прихилити тебе до себе, як радили мені польські зверхники та навіть сам король. Позарився на химерні маєтності, повірив магнатам і реґіментарям польським та власному кмітові, відірвавшись від свого люду, отак спантеличеного моїми останніми діями...— в ожурі витирав чоло хустинкою Виґовський.— Безталанний ми народ між отакими підступними сусідами, та й тільки! Уповаю на Бога,— перехрестив себе, глибоко зітхнувши, Виґовський,— і тішитимусь, як по моєму відході ви вчасно спохопитеся і зрозумієте, що тепер наше спасіння у спаї із ляхами та литвинами, а Гадяцькі трактові статті в суті — їх вершина на днесь!.. Повторюю: вершина на днесь, яка може утримати нас і дати нам можність в подальшому звільнитися і об'єднатися із усією рештою русинів. І ще одно, звитяжцю! Виборність зверхників у державі надовго можлива навіть у такому оточенні, яке склалося в нас, але маєтна рівність, як і звитяжна, не лише неможлива, а й шкідлива, бо породжує самозванство і обезособлюе постатність здібних і нездібних,— витирав знову лице хустинкою Виґовський.— А ще прошу тебе, яко зацного лицаря,— додав він по мовчанці, не дочекавшись реакції від Сірка,— відпустити мене при охороні до Польщі із жоною Катериною і дітьми та з належною їй пайною частиною батькових Богданових спадкових скарбів і воднораз, даруй, застерегти від помсти мою велику і дурну родину, бо, врешті, дбаю не про себе осібно, у що настійно прошу мені Ласкаво повірити.

— Щодо твоєї, зацний пане, особи,— по мовчкуватому роздумові відповів Сірко, вперше зрозумівши досі недоступного йому Виґовського,— то обіцяю домогтися від гетьмана і скарбової помочі тобі, хоч ти й не просиш, і негайного відпущення до Польщі з охороною, а щодо твоєї жони Хмельниківни, то, даруй, її долю краще вирішувати рідному братові, гетьманові Юрію. Рішенець його, гадаю, буде справедливим,— аж тепер збагнув і відчув Сірко вповні траґедію Виґовського, його щирість в отій плутанині подій, мученицьку траґедію Богданової родини і відчайне становисько таки справді, мабуть, не достойного гетьманської булави Юрія.

Після одужання Виґовський був відпущений разом із найманцями — ляхами і чехами, навіть із коштом на прожиття до Польщі, де отримав далекоглядно завбачливе ляхами звання ще одного київського воєводи і державного сенатора, невільно ставши картою у гральній колоді ляського сейму. Не обійшлося без жертв по його відбутті з родиною, бо кимось нацьковані і намовлені душогуби, за чутками — ворохобники, а по царсько-боярських наклепах — козаки-богунці, вночі вбили, як співтворців Гадяцької домови, Юрія Немирича і Панька Верещака та охорону при них. Скільки Богун не обурювався тими наклепами, вони жили при ньому, як гріх, до самої смерті і по смерті. Ходили чутки, що те вчинили лазутчики Шереметєва, а Виґовськнй навіть на сеймі про те оголосив як про вірогідне. І коли в польських люстраціях та подія лишилася на віки як злочин лазутчиків Шереметєва, то в московських джерелах вона приписувалася всіма «сториками» Богунові за принципом: з поганої вівці хоч вовни пелешок!..

Гетьман Юрій Хмельницький, умовлений своїми схимними радниками, не став належно того розслідувати, яко кари Божої, хоч Сірко і наполягав неоднораз...

Як-не-як, а Гадяцькі домови змусили непрямо царя і бояр продовжити пільги на всіх оседках черкасів, відмовитися поки що від перепису поспольства і вводу воєвод у козацькі міста, а в Польщі і Литві — зняти повністю із русинів «поволовщину» та обмежити переслідування русинської церкви. Обмежив свою владу на тимчас і воєвода Шереметєв у стольнім граді Києві, найпаче над митрополитом, архімандритом, ректором колегіуму, духовенством і ченцями, урядом бурмистровим і цехами та всілякими школами — «розсадою ворохобства, клинів, непослушенства і вольниці!..».

Напередодні свята архангела Михаїла Юрій Хмельницький у супроводі свити старшин і всієї запорозької армії, уже при власному полкові, переїхав у Брацлав, осівши реґіментом у наспіх відбудованому міському замкові. На скликаній Великій Вальній раді — звичайно, під Сірковим впливом — його було потверджено гетьманом «всіх земель і осель України, як і всього війська козацького». В число генеральної старшини на тій раді були обрані: обозним — Павло Тетеря, писарем — Михай Ханенко, суддею — Іван Безпалий, бунчужним — Самійло Богданович, осавулою — Юрій Міневський, сотником — Юхим Коробка...

Били й били урочисто на знак цієї події церковні дзвони уже другого дня спозаранку у Брацлаві, то лише бемкаючи, то і басаламкаючи, ніби переінакшуючи життя не лише міщан, а й козацтва по тих виборах. Зміна гетьмана Юрієм ніби спинила в шаленому русі всіх і все, мовби змусила замислитися та згадати пройдене.

Ще на раді, та й по ній, усі стали небайдужими, бо знову був отруєний Іван Богун, хоч і не смертельно, та все ж не міг навіть піднятися з постелі. Іван Сірко, відмовившись, як кошовий, від усякої причетності до генеральної старшини, хоч і брав участь у виборах із усіма сотниками та іншими зверхниками, був у подяку за поміч призначений наказним гетьманом і кальницьким великим полковником, тобто воєводою цілого краю із запорозькими та іншими козаками і поспольними сторожовими чатами, з реґіментом у відбудованому Вінницькому замку. Лавро Гук знову став сотником міста, а Гнат Турлюн і Іван Стягайло зі своїми сотнями — наглядцями в усім краї і розвідниками. Вернув Сірко і старого однорукого Оксена Спичака у вінницькі бургомістри і почав дбати про підготовку до зими, гуртував козаків до походу...

То Гнат Турлюн, то Іван Стягайло постійно зносилися із Січчю, возячи туди і звідти звідомлення. І ось неждано-негадано до Сірка прибули січові старшини: Васюра Варениця і Адам Сулимко. Вони розповіли, що Іванець Брюх кошовує від Сіркового імені, прикриваючись ним у своїх невдачах на промахах, а вказівки його виконує для вигляду, боячись Сіркового повороту чи хоч наїзду. Гості з Січі вияснили достеменно, що Брюх отримав гарач від Маґомет-Гірея, коли той повертався із Слобожанщини, гнаний Одинцем та Лизогубом, і навмисне відійшов із Муравської сакми на Кальміуську, щоб дати ханові вільний прохід у Ханщину із ясирниками.

Неприємними були повідомлення і про решту порядкувань Брюха на Січі, та Сірко вважав, що вони до пори терпимі. На прохання приїжджих Васюру Вареницю Сірко призначив сотником у Пальник, а Сулимку — в Гайсин.

Клопотів було досить: надходила зима, і треба було турбуватися прокормом коней і людей, про взуття і вдяганки, про пастрому та всяку сушеницю, про запаси борошна і солонини, а головне — чимало міщан треба було прилаштувати до якихось цехових зарібків. І в цьому бургомістр Оксен Спичак був помічним не лише у Вінниці, а й повсюди, куди його пан полковник просив навідатись...

Зразу по виборах гетьман Юрій Хмельницький послав у Переяслав до князя Трубецького, який довго гостив там у полковника Якима Сомка та Петра Дорошенка, своїх депутатів для вимогливих потрактувань «про негайну відмову царя від його наказного Трохима Цюцюри». Депутати повезли з собою і вироблену на раді вимогу цареві із чотирнадцяти пунктів, передавши її Трубецькому для негайної передачі самодержцю і пригрозивши, коли той спробує не згодитися, то і Трубецькой, і Шереметєв, будуть взяті негайно під чати як аманати.

А пункти були такими: «Цар і його бояри не мають права поза гетьманом вести потрактування, в яких би хоч щось вирішувалося українське з іншими державами. Гетьман віднині, хто б ним не був обраний, має право при потребі вільно зноситися з іншими державами по українських питаннях, ставлячи царя до відома про содіяне. Духовенство України має бути під зверхністю патріарха Константинопольського по всіх землях козацьких розселень. Цар не має права тримати воєвод на землях Гетьманщини і там, де мешкають черкаси-козаки чи посполиті волощани.

Стрільці можуть присилатися лише на гетьманове прохання і по присилці підлягати тільки йому і його зверхникам. Цар не може жалувати ніяких маєтностей чи земель в Україні без погодження з гетьманом. Цар відмовляється назавжди від призначення наказних гетьманів чи інших зверхників, не обраних козацькою Вальною радою. Цар дозволить безмитну торгівлю українським крамарям і гендлярам у Московщині, як те дозволяє гетьман сусідам на всіх українських землях».

Ледь встигли прислані у Переяслав депутатці поговорити із високим гостем-князем, а він — зібратися, врешті, в далеку дорогу, як гетьман Юрій на чолі війська при польних наказних: генеральнім обознім і судді Іванові Кравченкові, генеральнім осавулі Іванові Ковалевськім, полковниках Петренку, Терещенку, Засядьку, Тарасенку та сотниках над сотнями підійшов до Ржищівської переправи, сповістивши про те посильним Сомка і Цюцюри.

Не думав гетьман Юрій довго затримуватися у Ржищеві, та там його наздогнала направлена Сірком із Брацлава польська делегація. У перемовах із нею гетьман і його генеральні зрозуміли, що Польща прагне врешті поновити Гадяцькі трактати, щоб затримати тим самим поновлення Переяславської домови з царем. Може б, трактування затягнися надовго, так у стан гетьмана, покинувши Ромодановського, прибився після видужі Богун, ставши генеральним радником та запасним воєводою при його peгіменті.

Польські делегати були невбарі відпроваджені додому, бо не мали при собі представників сейму та не згоджувалися на відхід від Польщі і Литви «всіх русинських земель і людності до князівства Русинського у майбутньому трійному федераті».

Звичайно, єдність в Україні, досягнута січовиками і особисто Сірком, давала підстави генеральним і гетьманові, та ще при жадібнім бажанні царя, відновити Переяславську домову, сподіватись на краще, що може прийти незабаром. Але Сірка (та й не лише його) Юрій розчарував, і не так малоумством юним, як тим, що радився гетьман у військових і державних справах більше із архімандритом Яном Кобринським та канівським ігуменом Йовою Заянчковським. Не сподобався і Сірко святим отцям своїм впливом на вирішення долі Гетьманщини та пропозицією негайно пройти Лівобіччям, Сіверщиною, Слобожанщиною із військом, ніби інспектуючи всю Гетьманщину, а насправді об'єднуючи її і воднораз домагаючись не тих чи тих домов із сусідами, а незалежі і від одного, і від другого, згуртовуючи люд в одну суцільну сув'язь...

Сіркові кроки: похід на Акерман і Перекоп, а потім — на Чигирин, листи, що змусили зупинитися самозванців, нарешті, оточення Виґовського і відпроваджений його до Польщі поціновувалися гетьманом і свитою лише в перші дні. Більшість свити, як бачив Сірко, складалася із пристосуванців, що за стани слугували вчора одному, а сьогодні — другому. На це, як не дивно, натякав, прощаючись, і Виґовський. Проте втішався Сірко тим, що без братовбивства і міжусобства було знову об'єднано і Гетьманщину, і Слобожанщину, і Січ, ще й хана відпроваджено додому, принаймні до наступного літа, уже не кажучи, що тканинами Карач-бея були пристойно зодягнуті і козаки-сіроми та осільці при Запорогах, і ті, що пішли в похід.

Ще на раді в Брацлаві Петро Дорошенко зізнався Сіркові, що він таємно від Виговського відвідав свейського короля Карла-Ґустава і мав з ним довгу розмову, в якій вияснив, що «свеї не так дбають про захист моря, як турбуються про корону польську, склавши трактат про перемир'я із царем». Дорошенко запевняв Сірка, що такому ходові подій сприяв, як вважають свеї, Сірків маневр на Акерман і Перекоп, оточення Виґовського і призначення Юрія гетьманом.

«Я проти будь-яких потрактовок із обома пройдисвітними дворами, а твоє наполягання про негайний похід гетьмана із військом на Лівобіччя одобрюю! — сказав Сіркові Дорошенко і підтримав його на раді, аж здивувавши Сірка щирістю та палкістю.— Нам коли вже й доведеться покладатися на чиюсь поміч, то лише на поміч дальших від нас держав; у яких не буде розрахунку підтоптати нас під себе».

Сірко потім мислив над тим і зрозумів, що Дорошенко не вірить у незалежу України.

Випала йому нагода переконатися, що й інші полковники думають так само. Якось в погожий день по обіді в Замчищі зіскочив із коня Сава Тарасенко, який тиждень тому вибрався із гетьманом у похід. Сірка здивувала його поява лише з джурою.

— За завданням гетьмана Юрія іду в Брацлав, а домігся я цієї посилки через Богуна,— після чоломкання хвалився той.— Ми з тобою так і не поговорили на раді належне, то я вирішив оце тебе навідати.

Якийсь час гість мився, перевдягався, перевіряв, чи кінь нагодований і напоєний, і нарешті вони сіли обідати-вечеряти, бо був уже неранній полудень.

— Я та пан Михай Маклашевський, як полковники стародубські, оце вже кілька літ у сусідах боярських, так надивилися на царські порядки та побори його воєвод: що ту худобу, люд запрягли і мордують, як їм лише хочеться і багнеться у свавільстві. Куди тим ляхам, нікчемам, до них! Вони невиліковно хворі і до угнічення свого люду, і до поневолень сусідів,— раптом змовк він.— Забув, даруй, переказати тобі дяку від побратима Богуна і його прохання зрозуміти й простити отой його невільний зв'язок із Ромодановським. Блідий і геть хворий, а підбиває Юрія йти на Сіверщину. Одначе той все відкладає. А чого, спитати б, коли отака погода стоїть благодатна? Дитя, та й годі! — аж руками розвів Сава Тарасенко, похитавши головою.— На Москві тебе називають Ваньком Каїном, що прийде і знищить їм все, як пророчиця наворожила.

Так що я, пак?.. Ага, наші з паном Михаєм сукцеси у помежжі з боярами незатихні, бо воєводи постійно спонукають нас до супротиву. Отож хочу тобі, мосьпане, і від себе, і від пана Михая, як уже радив те гетьманові, Богунові та іним на раді, сказати, що нам найперше треба розв'язать питання нашої сув'язі з сусідами якось актово і невідкладно, бо інакше буде ще одне лихо. Адже в Дебрянську князь Мещерський вже поставив будівлю-острогу свою, яко вдома в себе. А мешканцям нашим там прямо каже, що вони лиш тимчасово користуються пільгами царя в отому самоврядуванні. Місцевий війт скаржився, що князь ясаками жалуваними переманює до себе всіляких замтузців, а до нього і уряду ставиться зверхньо, як до своїх підданців,— і в оповіді пікся тим Сава Тарасенко.— А ще скажу тобі, що ми із паном Михаєм, як і інші зверхники наші, уже окличені воєводою і стрільцями Глумливими і глузливими прозвами, а твою милість пан воєвода в розмові якось іменував зарізякою, даруй на слові. Стрільці нацьковані на наш тамтешній люд і відкрито іменують його хахлами, як кревного ворога, нарівні з ляхами. Тим послуговується навіть воєводин духівник при казаннях у стрілецькій церквочці з вівтаря,— аж кривився оповідач від отого неподобства.— Побратимство з ними — це повна їм покірність, а коли навіть хтось із них, як отой сотник воєводин у Острожку, людяний, то він також таврується прозвою і обзивається юродивим. Одружений злюбно з козачкою, за чемне поводження а нею він прозивається бабою, а двоє діток його — хахлятами, і прозиваються не ким-будь, а самим воєводою...

Сірко, слухаючи гостя, вже вкотре згадував своїх кумів Дзиковських, а найпаче палку Явдоху та схимницю арзамаську Олену, свої поїздки по Слобожанщині і дивувався, що Тарасенко, не змовляючись із ними, говорив йому те ж саме, лише іншими словами. Це і насторожувало, і закарбовувалося у пам'яті, і смутило-стумило його, запевняло, переконувало, наводило на роздуми і на аналогії...

— Окремі скриби і канцеляристи та сотники мого полку, окрім нашої консистентської датки, таємно чи навіть явно в Дебрянську і Стародубі, в Клинцях, Севську та Рославлі, в Погарі та деінде дістають від воєводи і іних вельмож постійну жалувану плату-дарину і кунами, і грошима, і навіть польськими злотими, бритськими Гінеями, шпанськими дублонами, уже не кажучи про алтини і єфимки. А скільки вже перемануто їх на службу отими ясаками: Омелько Українець, Сацько Килимник, Охрім Головань, Петро Пушко, Антін Зика, Арсен Радищ, Клим Шолох, Микита Хлібан. Усі вони дістають удвічі-тричі більшу платню проти тієї, що складає наші датки чи навіть датки сотенних становців їхніх...— аж зітхнув підпилий уже Тарасенко.— Деяких народців по Оці немає в живих, є про них згадка лише в титулах царя та князів, як ото князя Мещерського. Ех, що говорити?! Не вернути нам Замостя і Любліна тепер, за що і твоя милість мусить спокуту нести!

Сірко що більше слухав Тарасенка, то більше переконувався, що ніби вони вже колись здибувалися, а от де — ніяк не міг собі пригадати.

— Ми мусили бачитися з тобою, полковнику? — спитав він гостя, перервавши його оповідь.

— А бачилися, ватаже,— потвердив той.— Маєш добру пам'ять. Проводжав я наших спудеїв із Київського Могилянсвкого колегіуму і братства в Січ, то бачив тебе при Сулимі, потім ти був у митрополита Петра Могили, то видів тебе й там.

— То ти був у навчительстві в колегіумі?

— Всі дванадцять літ, як один день, жив із щедрої руки та мудрої мови великого нашого покійника, преподобного, Петра Могили, земля йому пухом,— ніби аж освітився Тарасенко.

— Чому ж, даруй, ти опинився аж у Стародубі та ще й полковником?

— Не пішов по стезі духовній, бо не бажав продовжувати єретичного розколу єдиної Божої віри християнської. А ще тому, що гетьман Богдан, нагодившись до Києва, умовив мене бути його довіреною особою на помежжі, на тимчас, зрозуміло, а події затяглися не знати й на скільки,— втупив погляд у стіл Тарасенко, щось ніби пригадуючи.— Невиправданий вічно буде Богданів крок у потрактуваннях із царем та боярами. Говорив мені: «Це на тимчас»,— а воно он як обертається. Даруй, що скажу, твій посил Брюховецького на полк повстанців Овдія Тимоша також був дуже хибний, бо Тиміш повстав проти Ромодановського за ображених осельців своїх, приставши до хана на тимчас, не давши останньому ясирити людність. А Брюх допоміг князеві і воєводі ширити воєводство на займанщинах і будувати там остроги, найпаче на Подонні, для захоплення в майбутті всього краю.

— Самовільно, брате Саво, вчинив те Брюх із козаками! Наперекір моїм наказам,— розгнівався Сірко в душі.

— Знамо, що самовільно, а поголосу не спинити, бо Брюх довірений твій, твій польний кошовий. А ще мусиш знати, ватаже і отамане, що простолюд наш отут і в Слобожанщині на тому розуміється, а ось московський, застраханий боярами і духівниками, найпаче по «соляних» та всіляких іних бунтах, вірить у заячому тремі чуткам, що Січ не з ним, а проти нього, і знає, що очолює її відчайдух-зарізяка та Ванька Каїн. Мабуть, ніде на землі,— розглядав власні пальці співрозмовник,— чорнолюд так не забитий, тяжко трудячись, і так не є проти своїх гнобителів і царя, як на Московщині. Він же начиння у державі, сліпе знаряддя, знадібок у вовчих руках свавільців, тлум на коні царства. Він мізерніший барського пса і іної тварі. Тому й покритий такою соромітно-брудною і обхарканою материнщиною, що слух людський її не може чути. А мошенства того, а злодійства, а пияцтва з лиха, а лютості та звіриності, а вбогості! Куди тим єгипетським, римським, візантійським чи іним рабствам! Недарма ж ото сіроми тікають світ за очі, а найпаче на Дон і в Січ! Але й тікаючи, вони роблять послугу цареві та боярам. Минулого літа цар грозив Донському кругові прийти із стрільцями на поміч «своїм ущемленим чорнопашцям і іним московитам». Не приймати їх, християн,— гріх великий, але й приймати — лихо непоправне. Адже і цар, і бояри-воєводи та думні непогамовно хворі отим покоренням сусідів. Мені здається, що вони несповна розуму від похоті до того!.. Отже, нам конче потрібні актові помежжя із московитами, як і з ляхами та литвинами, і то невідкладно...

Що більше говорив Сава Тарасенко із Сірком,— а засиділись вони уже й за північ,— то більше той утямлював, доходив висновку, переконувався, що недарма Саву Тарасенка Богдан послав колись на оте помежжя, неспроста сьогодні полковник стародубський лишився «попутно» гостити в нього. Сірко, випровадивши другого дня рано Тарасенка у Збараж, ще довго чув його попереджувальну, роковану застерегу. Чув навіть тоді, коли глушили її навальні, буремно-громові навкільні події.

«Держава в них — це цар, і його слуги — бояри, а цар і бояри — це держава. І звичайно, і той і ті не вибрані простолюдом, який їх утримує, а призначені збройно над ним, як осердні особи держави, як іпостасі її,— бриніли гостеві слова у Сірковій пам'яті.— Їхні помежжя і запомежжя — суцільні остроги, а монастирі — карні глибиці і ями. Якщо хтось із сусідів не згоджується на наколінне підзверхнє співжиття під ними, він для них непростимий ворог та неприятель, він — ще й грішник-єретик, бо ж єдиновірець!»

Сірко не міг не пам'ятати Тарасенкових виказувань та гірких роздумів, не міг не звертати уваги на події, що падали і на його голову, аж не встигав її підводити. Десь через два із чимось тижні по від'їзді Тарасенка у Вінницю примчалися Лавро Гук і Гнат Турлюн і повідали Сіркові, що гетьман Юрій не поїхав у Сіверщину і Слобожанщину із військом, як було вирішено на раді і як того домагалися старшини, пересварившись між собою, а переправився у Трахтемирів, де улаштував свій реґімент у монастирі по пораді своїх духовників-сповідників, чекаючи там і Тодося-Трохима Цюцюру, і посланців від царя із відповіддю на чотирнадцять пунктів, висланих вінценосцеві через князя Трубецького...

В Трехтемирові ж, прямо осаджуючи Юрія, польські посланці, наобіцявши гори благ, умовили його врешті (не без впливу Генеральної старшини) зустрітися із польськими депутатами — при листах короля і сейму! — і спішно піти попід Києвом на Правобіччя аж до Житомира, а звідтам — у Слободище, де й підписати трактат із сенаторами про віднову Гадяцької домови в потрійній Польсько-Литовсько князівсько-козацькій Федерації із усіма пунктами, уже підписуваними Виґовським, але не ствердженими раніше сеймом...

Чогось більш несподіваного і жахливого для самого гетьмана і всього українського поспольства та козацтва Сірко й чекати не міг. Довга, морочлива, отака вдала його затія на примирення всіх станів і верств в Україні, як і на виборення — хай і поступове — волі для України, лопнула, як мильна булька. Гетьман Юрій своїми діями і нерозумними вчинками розділив навпіл старшин і козацтво, більше того, дав привід цареві бути «запрошеним» своїм наказним Тодосем-Трохимом Цюцюрою і протоієреєм Максимом у Переяслав. На їхнє «уклінне прохання» поміч негайно була прислана на чолі з князем Трубецьким та боярином-воєводою Сергієм Владикіним. Стрільці стали на постій не лише в Переяславі, а й у багатьох інших містах Лівобіччя.

Наближення зими і похолодання дало змогу Сіркові з допомогою вивідців упевнитися, що більшість полків на Лівобіччі осіли на зимові постої і нікому не підпорядковувались. Та певний він був і в іншому: спираючись на поновлення Гадяцьких домов, тепер Слободищенського трактату, ляхи теж не забаряться прийти в поміч сенаторові свого сейму — гетьманові Юрію Хмельницькому, і станеться те, чого найбільше боявся: Гетьманщина буде поділена між Польщею і Московщиною.

Треба віддати належне московитам: вони вельми обережно вели себе в Переяславі, в Києві та Новгороді-Сіверському, постачаючись повністю харчами із царської казни. Правда, київський воєвода Василь Шереметєв і наказний Тодось-Трохим Цюцюра в Переяславі всю зиму будували засіки, заслони, рови, ставили мури, готуючись до весняних боїв. Князь Олексій Трубецькой, як стало згодом відомо Сіркові, переорієнтувався і спершу мовчки, а згодом і відкрито став підтримувати не Цюцюру як наказного, а вже Якима Сомка, родака гетьмана Юрія, який, із-за становища, що склалося, та із-за перебування стрільців і Трубецького в місті Переяславі, мимоволі став суперним противником Юрієві. Посприяв тому супротивництву і соборний никоніанець-протоієрей Максим, явно прислуговуючи і цареві, і патріархові в своїх молитвах та діяннях.

Сіркова розмова із гетьманом Юрієм, що повернувся у Блацлав реґіментом, ні до чого не привела. Гетьман ждав весни, щоб знову іти разом із ляхами на братовбивче звільнення Лівобіччя, як уже було ним домовлено по Слободищенському трактатові. Як Сірко не намагався поговорити із гетьманом один на один, той тримав при собі невідхідно архімандрита Яна Кобринського і канівського Ігумена Йову Заянчковського як довірених сповідників І радників.

Сірко відбув у Вінницю зовсім розбитим. Гетьман на його зауваги не реагував, більше покладався на Бога і відхрещувався від усього того, що йому говорив гість, вчорашній його перший настановець. Це був найболючіший для Сірка удар. Він не міг навіть повірити в отакий безум свого ставленика.

Збирав раду сотенних, а сам не знав, що казатиме на ній. Поряд із Тарасенком вставали то Виговський і Пушкар, то Барабаш і Довгань, то Немирич і Верещак, то Гаркуша, Нечай, Лисовець, Жданович і цілі строї інших, із яких одні втратили все, а інші — наклали головами, але уже й не добереш, хто доцільно, а хто марно.

Ще покійний вітчим якось у путі до Мерефи оповідав Сіркові про повінь, яка затоплювала все і здавалася людності біблійним потопом, а їй услід налітала сарана такими тучами, що й небо закривала, лишаючи по собі чорну голість всього земного обширу і сморід, при якому людям не було чим дихати. Отакою повінню і сараною в Сірковій свідомості стали наслідки гетьманових дій, за якими наближалося на рідний край щось досі незнане, жахне, невідворотне, як приречення і дання, якому не було ради...

Сірко у роздумах та докорах собі пробував виправдовувати теперішню старшину при гетьманові тим, що, може, вона бачила і бачить щось краще, аніж бачив і бачить він, хоч воно і не вкладалося ніяк в його заклопотану голову, бо був твердо переконаний, що при повному одностаї всієї поспольної і козацької людності Україна може жити державою, вільною і незалежною від усіх своїх захланних сусідів. Треба лише ще одного напруження і відповідних щасливих обумовок для того, та й тільки!..

Пробував він виправдовувати і окремих полковників, а особливо Богуна, тим, що в них не було виходу із високо-двірських павутин і підступностей. В Сірка, як ні в кого з них, була можливість кинути напризволяще волость і, за козацькими звичаями-реґулами, не підлягати ні гетьманові, ні королям, ні царям чи ханам, особливо при сьогоднішній опінії до його особи — одностайно обраного кошового, ставленика гетьмана і замирці всіх міжусобців. Але чи довго та опінія буде отакою? Чи можна й далі очолювати Вінниччину і не встрявати у хибні дії гетьмана? Чи може він і свята його Січ не реагувати на ляські підступи в незатвердженні сеймом домови і царські та боярські жалування-хабарі та нахрапні запитування старшин і духовників всієї Гетьманщини?..

Клопочучись тим та гризучись часом до скреготу зубовного і осатаніння, Сірко ні з того ні з сього спорядив одного тихого і неморозного ранку козацький супровід і без викупу, про який Карач-бей неустанно клопотався, без жодних умов відпустив обох аманатів-бейчуків Карач-беєвих додому в Ор-Капу-Перекоп. Відпустив і сам не відаючи чому і для чого. Всі тутешні чільці потай диву давалися в здогадах, бо ж покладав на аманатів якісь надії, піклувався, як про родичів, не йшов на викуп, і — на тобі! Бейчуки й самі, призвичаєні до викупів, не йняли тому віри, аж доки щасливо не добралися додому. За це Карач-бей щедро нагородив козаків-привідців, хоч ті й відмовлялися.

Був спантеличений до краю і сам Карач-бей поведінкою «ґяур-мурзи, шайтана» Сірка, бо дізнався, що той іним цікавився, і його родаком Бектиш-мурзою, і Давлет-пашею та Нечах-мурзою. Задав Сірко і радості Карач-беєві, і заклопоти: роками відгадував та чекав Карач-бей якогось підкопу в Сірковому вчинкові.

Ще не встигли аманати-бейчуки добратися додому, як Сірко отримав листа від своїх синів Петра і Романа. Не можна сказати, що той лист був несподіваним, але чекав його Сірко трохи пізніше, аж під Різдво, а тут — на тобі! Та й не лист хлопців збентежив його, тепер до краю заклопотаного подіями, а скупа супровідна дописка і королівська абсенція-перепустка на шість осіб до і від Яна Собеського. Не мав часу Сірко для синів, але оце нагадування про них змушувало знаходити його і поза нема...

В отій короткій записці досить чільний і ваговитий польський воєвода і прикоролівський радця запевняв Сірка, що він би утримував та вишколював його «хлопаків» і до без кінця, але вони по трьох роках вишколу, як було домовлено, хочуть додому, «до ойця й матки», а тому він, Собеський, ідучи по службі до Кремінця, бере їх із собою і просить «вельмишановного пана і реґіментаря прибути туди альбо самого осібно, альбо прислати кого-будь довіреного». Кінчався той лист зиченнями, лаконічним «ґратулюю завжди зичливо тобі вдячний воєвода Собеський...». Про приїзд в кінці падолисту просили і сини в своєму навмисне витіюватому, але вправно написаному листі.

Уманський полковник Михай Ханенко був також невдоволений поведінкою гетьмана Юрія і розколом, отож, дізнавшись, що Сірко має їхати в Кременець, навідав його в стумі і в клопоті. Говорили про біжучі події чимало, і Сірко зрозумів, що гість-молодик також уболіває за примиренням, але спасіння для України бачить лише у федерації із Польщею і Литвою, «бо не повернути Замостя і Любліна та не відвернути Переяслава і його наслідків!..»

З тим Сірко й поїхав до Кремінця в супроводі трьох охоронців. Гнат Турлюн якраз повернувся від Карач-бея і тепер в путі оповідав йому про порядки в мурзи, про проводи бейчукових супровідців аж на десять стрілів із лука від Перекопу, про дзвінки на канатах, натягнутих через Дніпро в Кизи-Кермені — Бериславі. Слухаючи Гната, Сірко і чув його, і не чув часом, бо впадав у роздуми про навкружні події, про різні інтереси старшин, про свої дії, особливо про поміч Хмельницьким: і батькові, і синам, а найпаче Юрієві. Із того роздуму болем-шкодою для всього краю і жалобою виділялася втрата Тимоша, а ось Богдан і Юрій ніби обшахраювали його, ніби вели на щось осудливе і несумлінне, бо чув він при згадці про них на душі якийсь тягар, нецноту і злочин, бо не лише сам в них обманувся, а й обманув козацтво та січове товариство, повівши за собою у поміч Юрієві. Не сув'язь пошани і приязні до Сірка спинила на тимчас міжусобство, а лише боязнь Сіркової кари...

Покрита першим білим пухом земля, ледь примерзла, схоплена морозцем, чарувала подорожців і спокоєм сну, і якоюсь погамованістю обсяжних обширів, димковою туманністю та інеями в далечінях, а прохолодний подув вітерцю із-за міжліссів та міжлоззів, найпаче по горбищах, щипав щоки і пахнув чимось нерозгадливо-свіжим.

Засніжені галуззя і віття дерев та чагарів ще скидали останнє листя, особливо ранками, вкриваючись памороззю й висіваючи її потиху в підкроння... Велес, Шайтан та решта коней були в святковій збруї з блискучими наклепами, добре нагодовані, вони йшли весь час клусом. Отаман їхав часом врівні з іншими, і тоді Велес сердився, клав вуха, на голову, косив великими очима і рвався вперед, коротко ржучи. Дорога в'юнилась, крутилася між селами, висілками, бугрищами і повзла то вгору, то вниз. І так із досвітку, із розвидню і до стемніння, поки подорожники й добралися четвертого дня на місце, переїхавши Вілію вже по кризі.

Кременець зустрів їх ще здалеку гавкотом собак, перекличними дзенькотами молотів по заковадлах, розливними вечірніми дзвонами, тихими гомонами різновікових, натруджених за день міщан на вуличках і по завулках, скрипом ворітниць і хвірток, цибатих журавлів над криницями-студнями, виспівами запізнілих санних полозів і ґелґотом завсідників-пияк під корчмами, геть понизілим і споночілим небом та поодинокими, заздалегідь запаленими ліхтарями...

Дивним здалося подорожникам життя людей у Кремінці. Ні тобі бекетів-веж, ні копаних глибоких та погнутих канав-заборол чи забор-запинок, ні жовнірства, ґардів, вправ, гарматних гнізд та бурдеїв-землянок, як у Пальнику та й по всій Вінниччино-Брацлаво-Уманщині, переповнених козацькими залогами, скупченням людності, клопотами, стежами і руханиною навіть у передзим'ї.

Все дихало тут звичним людським спокоєм і миром, властивими звиклим до життя-буття працьовитим людям і урядовим владцям. Щасливою для Івана Сірка і його супутників виявилася і дорога до Кремінця, і перебування в ратушного війта з «міщан знатних», бо потрапили вони ніби в інший світ. Зустрічі із синами та воєводою Яном Собеським і його родиною «в шпацері» також були незвичайними, бо, крім можності помитися в купальні-мийні у ратушного голови, поталанило і підвечеряти з дороги, і відпочити від їзди, а Сіркові — ще й відчути райдужне прийняття паном воєводою та воєводихою пані Марією...

На його честь вони влаштували навіть балюнок. Гості, переважно молодь, стояли купками, перемовляючись; служки чемно, але проворно ходили між ними і коло столів з напоями та наїдками, із закусками-«пшеконсками». Поява в залі Собеського, Сірка та його супроводу була зустрінута збудженою ожвавою, загальними оплесками і навіть віватами.

Сіркові сини між присутніх особливо не виділялися, хіба що частіше міняли напарниць, яких було тут більше, ніж чоловіків, і які знали, що «хлопаки» на цьому бенкеті-балюнку прощаються із воєводою...

На Сірка особисто, як і на його супровідців, розкіш зали, пишнота шаття присутніх, мирно-людська розважальна забавність, а ще плинно-бурлескна музика, що часом аж подих забивала, і синхронно-вітряні танки гостей діяли, мов яке наслання, ніби казковий сон. Для них то був гріх у закрученім лихами світі, хоч і розуміли, що таким повинно бути справжнє життя людини на землі.

За мазуркою, лише на мить змовкнувши, музики заграли крутівний вальс, потім жваву метеличну польку, краков'як і знову ов'юнений вальс та мазурку, поки нарешті музика не перейшла на повільнішу мелодію і не повела в танок чотирипарну, манірно-церемонну кадриль, згодом включивши в танок ще чотири пари юних, що танчили, мабуть, соромлячись, окремо...

Сірко, і зболений, і захоплений тим, дивився на синів і неймовірився та невпоміт стримував сльози розчуленості, сумніваючись, що оті легіні — його сини. Гінкі, стрімкі та гнучкі, особливо Роман, вродливі, ошатнені в дорогий, добре припасований до статур стрій, вони виділялися для Сірка з-поміж усіх смуглістю шкіри, воронячими, пишними, ледь-ледь закучерявленими чубами в розсипі до пліч, вправними рухами тіл і усміхами на вустах, що просвічувалися бездоганно білосніжними разками рівних зубів. Впало батькові в очі й те, що Петро танчив з ким попало і навіть із літніми панями, а Роман безперервно в'юнився і вився коло уже розцвілої до чарівності Ядзі, замінивши її лише в двох танцях панею Марисею, на явну втіху останньої.

Не міг не помітити Сірко й того, як стримано-зверхньо вели себе обидва воєводичі, дуже подібні з виду до батька Яна, одягнені так же розкішно, як і його сини, але з аксельбантами, шовковими закарвашами-закотами і тесьмами в позументах-галунах, застібками та іншими ознаками ад'ютантів-ротмістрів. Сірко довідався, що і пан Ян, і пані Марисенька, і Ядзя, та малий прийомний син Якубко приправилися сюди в берлині в супроводі Томаша, Тадека та його синів-вершників...

Впав Сіркові до уваги і малюк Якубко, на когось дуже схожий, а на кого і чим — як не напружував пам'ять, так і не міг згадати, поки вони із паном Яном, лукаво змовившись, не полишили балюнок і не перейшли в ледь освітлену тиху і затишну кімнату-покій із заздалегідь накритим столом «до коляції».

І хоч Сірко побоювався залишатись наодинці, за повільною вечерею Ян Собеський зумів обійтися без розмови про насущні, але набридлі «войськові події та становиська», ділячись враженнями від дороги в ридвані до Кремінця, від арабських скакунів, слічної збруї і шабель із правдивої дамаської криці, якими він обдарував Петра і Романа, від різних красот, бачених по путі сюди.

Не пошкодував господар ні мальвазії та рейнського, ні бургундського та золотоколірного ірландського, виставивши їх на столі у тихій кімнаті-покої. Були навіть італійське к'янті, іспанське порту та індійський мускат, щоправда лише в малих михайликах та карафках.

Знайшлася навіть рідна Сіркові, настояна на корінні ятранівка, якій він із задоволенням надавав перевагу, лише покуштувавши вин. Ятранівку пив ковтками, розтягуючи задоволення. Були й наїдки всілякі, навіть люльки-файки, натоптані тютюном дорогих гатунків. Говірливий у застіллі Ян Собеський ні словом більше не обмовився про Петра й Романа, хоч не зумів не похвалитися втіхою, що він «сатисфікувався із дорогим візитером за давно минуле вивільнення з татарського в'язного полону-неволі»...

Сірко слухав воєводу уважно, і підігрітий тим Собеський згадав, ніби хизуючись знаннями — а таки хизуючись! — і «Чарівну ніч» Корреджо, і куперівського «Олівера Кромвеля», і «Положення в домовину» Крафта, і «Астронома» Конінка, і «Лютністку» Лейстера, і «Епітафію фельдмаршалові Спарру» Квелліна, перейшовши на особливості періоду бурхливого Ренесансу, який підніс світ, а найпаче Європу і Скандинавію, на «неосяґальносць небйос склєпеннє»...

Найцікавішими були його оповіді про земну кулю, яка, за Миколою Коперником, обертається, «яко пілка-м'яч на цеповиську», навкруг Сонця разом із іншими землями, та про Галілея, який нещодавно, після засуду на скарання його інквізицією, сказав: «А Земля пшецєж коловує!..» Оповіді були різноманітні, і Сірко, подивляючись знанням воєводи, слухав уважно і про Люблінську та Брестську унії, і про фортецю-темницю Бастилію в Парижі, де круль Людовик тримає і гноїть, як і цар у Фроловій вежі, своїх недругів.

Розповів Собеський чимало й про черкасів-козаків, яких Еріх Лясота — «амбасадор круля Рудольфа австрійського відвідав у Черкасах, у Стеблеві і на Січі», про де Боплана, «цо в описанні Украйни» згадував їх; про «пам'ятник-денник» Окольського він знав із «Ксєнжки мандрів» воїна Челебі турського, і венецьку ксєнжку Контеріні «Мандри в Персію», і «Записи про московитські страви» Герберштейна, та про черкасів-козаків Гваньїні читав. Говорив воєвода Сіркові, нагадавши полковника Андрія Одинця, і про старосту черкаського та канівського Остапа Дашкевича, про ведені при них «люстрації», і про старосту чернігівського Михая Глинського та їхні сподвижні походи з козаками на Очаків і в саме Ханство. Знав він і залоги на ординських перевозах та сакмах, аж Сірко йому в тому заздрив...

— Ти, воєводо зацний, твоя милість,— звернувся Сірко до співбесідника,— мовив про Людовикову Бастилію і Фролову вежу на Москві як про однакові заточниці-темниці, то чи православного царя ти рівняєш до абсолют а франкського?

— Не рівняю, бо цар — незрівнянно більший абсолют уже тому, що оточений боярами, які відібрали у азіатів всі їхні азіятства, а не сенаторами цивілізованими франкськими. Людовик будує вежі своїм людом, а цар Олексій — найманим, а решті вони, повір, без мала ідентичні. Коли король польський, ваш гетьман і твоя милість, доблію,— слуги держав і поспольства,— сів Собеський на свого коня,— то цар — персоніфікований Бог і деспот. Круль та гетьман дотримуються законів держави і поспольств, а цар їх видає за своїми примхами, як і Людовик. А що гірше для людності і що краще? Правда, цар — персоналіст-ієрарх, обожнений церквою, а франкський король-імператор обмежений нею, а тому йому до царя так далеко, як куцому до зайця. З цього вчини собі конклюзію-вньосек: із Польщею вам іти в дружбі, сподіваючись назвою суверенну державу в прийшлості, а чи із Московією і царем, не надіючись на неї ніколи? Ти, доблію, генерал із генералів і тираноборець, то це мусиш знати досконале! — запив воєвода сказане ковтком вина.

Розійшлися Ян Собеський і Іван Сірко по покоях на сон пізно і в доброму настрої. Балюнок у палаці ще гучав і музикою, і танцями, і гомоном, але співрозмовники обійшли його і направилися за служкою у відведені для них покої, розпрощавшись взаємними подяками за бесіду...

Сірко за коляцією невільно шукав у мові воєводи підступність, мало вірячи чи й не вірячи чутому. Вбачав він її навіть у непомірних знаннях Собеського, в його вмінні показувати себе значно вищим і знатнішим за співрозмовника, хоч і ховав він те за приятельством, що, правда, не обтяжувало Сірка анітрохи і не зачіпало, бо був байдужим до знатності чи гонору особистого, а вражала його пристрасність і небайдужа палкість воєводи до козацького стану і поспольства.

Вже в пухкому, розкішному, напахченому парфумами ліжкові, повертаючись до коляції, Сірко знову й знову морочився умінням Яна Собеського бути надзвичайно приязним, шляхетним та приятельським і родинним в захопливих розповідях про всіх і все, дивувати витримкою, яка допомагала йому не обмовитися тим, що нагадувало б сьогоднішні болючі події, які спалювали навіть на балюнку Сірка своїми рокованими поворотами.

Клопотався попутно, а скоріше підспудно, Сірко й тим, що ледь пізнавав синів, ошатнених у коштовне вбрання, подорослішалих і змужнілих, та зовсім не схожих, як на вигляд, так і в рухах, поставах, голосі та поведінці, на тих, що лишав тут. Думаючи про них, Сірко усвідомлював, як він за той, здається, невеликий відрізок часу постарів у безперервних гризотах і турботах, тратячи життя не для сім'ї, власного обійстя, дорогих батьків, що ось-ось можуть померти, а для поспольства і рідного краю.

Турбувало його тепер, яким буде життя синів на Січі чи в Артемівці, адже звикли до розкоші, достатку, до вишуканих обходжень, а козацьке життя — гризотне, часом нужденне, повне прикрощів і злигоднів. Яка їм і іншим готується будучина при наміченому вже розколі Гетьманщини, при старанні і Польщі, і Московії приєднати Україну до свого осоружного лона як не києм, то палицею. А основне, що Сірко, як чільник, чув і свою вину в чомусь не так зробленому для будучини...

І прийшло йому до пам'яті в засипанні, в завлягах-передсоннях позіхних, що і його, і синів, і навіть «схимного» гетьмана Юрія, ба й усе українське поспольство в житті веде якась надлюдська сила, якась недоля...

«І та сила не Божеська, а сатанинська, зла і недобра. Була б, може, і несмертельною, коли б ішла в одному руслі для всіх навзаєм, а то ж — у різних, розмаїтих, що несила людинові ні второпати, ні зрозуміти, ні спрямувати їх, ні вирватися з них»,— згадав Сірко побратима Богуна, осліплого і закинутого долею аж у Новгород-Сіверський до Богуна-Борсука, царевого прихвосня.

«Всьому виною найперше ляхи-дуки, ці, як мовить Собеський, цивілізовані сенатори, зі своєю підступністю, вічними катуваннями, облудствами, зрадами, свавіллями, визисками. За ними — цар і бояри, а про хана і говорити нічого,— зробив Сірко висновок, протилежний всьому сказаному вже.— Собеський щирий і шляхетний, але нужди народної не розуміє, і паче всього нашої, бо наш народ не може допустити сув'язі із ляхами, адже та сув'язь — неминучий поворіт до підданства їм. У сув'язі з нами вони підуть давніми путівцями нашого поглину, навіть у машкірній Гадяцькій домові. Їхні полки вже на Правобіччі як вдома, а що буде весною? Про загарбання мріють і бояри та цар, плануючи, напевне, на весну похід на Лівобіччя, тепер за „проханням“ наказного Сомка. Бідний гетьмане Юрію і нещасний наказний Якиме Сомку, небоже і дядьку, до чого ви дійшли зі своїми старшинами і куди йдете?» — подумав Сірко, засинаючи.

Наступного дня, довідавшись від гостя, коли той має намір від'їхати, Ян Собеський запросив його на недовге полювання і, ніби жартома, попросив у нього згоди на «парогодзінну настемпну аудієнцію», якщо Сірко не перечить. Не будучи тими пропозиціями приголомшений, гість так же жартома дав згоду «на все, що буде приємним панові воєводі і його вельможній родині». Полювання минало розважливо-приємно та щасливо, найпаче через те, що ясна пані Марисенька, цудно пєнкна панна Ядзя і малий Якубко приїхали в берлині пана бургомістра, а сини пана воєводи і доблієго гостя, як і вони самі,— вершниками на добротних конях. Розважально-виправна прогулянка-шпацірка у ліс та назад на свіжому морозному повітрі і частувальна перекуска, пропахла димком багаття, були аж романтичними.

Хворобливо небайдужого до гарних коней Сірка особливо вразили арабські скакуни під синами, подаровані воєводою ще до його приїзду сюди. Вони чарували красою, хоч і уступали козацьким в роках, у виучці залягати чи брати різні перешкоди в бігові, як Велес, Шайтан та інші козацькі коні. Темно-попелясті, з буйногривими, високо піднятими гордими головами, вони кокетно танцювали під хлопцями, казково гнучи дугами шиї.

На полюванні, в розважальних вправах молодиків за пікнічком Сірко зауважив, що його сини і з пістолів стріляють влучно та мітко, і арканами володіють на диво, і в шаблюванні вправні та тямливі, хоч обидва в сутичці з батьком були переможені, як і воєводичі. Воєвода із Сірком не вправлявся, об'явивши зарані свою поразку. І своїх синовців, і Сіркових хлопаків він переміг, а силу гостевих ударів він знав ще від визволення з полону.

Вертали додому, хоч і добренько вимореними, збудженими та вдоволеними. Пані Марися і панна Ядзя горіли рум'янцями. Малого Якубка посадили поряд із візником-фурманом, дозволивши поганяти цуг коней, і він, бідака, був на десятому небі від щастя, а Сірко бентежився, бачачи в його радощах щось до болю знайоме, так і не відгадавши, що ж власне. Отак і наблизився отой довгопам'ятний вечір, що потім протягом життя був для Сірка незабутнім...

Наливаючи в поставці вин і ятранівки, ніби настроюючи себе, Собеський неквапом розпитував Сірка про те, як живеться тепер його родині на Помежжі, у Капулівці та у Великолужжі. Воєвода навіть несподівано поцікавився Сірковою зведенкою-сестрою Настунею, яка живе у неволі ясирній, спершу дивуючи, а потім спантеличуючи і приголомшуючи гостя своєю обізнаністю. Виглядало все так, ніби Собеський був не лише воєводою польським, а й побратимом чи родаком Сірковим, який знав усе з його власного життя і буття його ближніх.

Було те неймовірним, дивним і незрозумілим Сіркові, бо в розмові проривалися такі ознаки, про які і сини його не відали. Сірко не міг повірити, що Собеський, при постійній завантаженості воєводством, справами держави, родинними і господарськими обов'язками, знаходить час жити і його родиною!..

Розпитування та скупі оповіді воєводи про хурем-веселу Настку надзвичайно насторожили Сірка, бо Ян Собеський попутно проговорився, що в Настки нещодавно народився вже чи не п'ятий малюк та що вона тепер, як наймиліша баш-ханум, у заздрісному розквіті краси і сили, незважаючи на майже щопівторарічні приноси Нечах-мурзі спадкоємців.

Сірко всього чекав від воєводи, але його знання про життя Настки уже не приголомшували, а прямо вражали отамана неймовірністю, хоч він і намагався не подати вигляду співбесідникові, пробуючи вин та наїдків чи запалюючи файку-люльку і смакуючи тютюн.

Не знав Сірко, як і реагувати, коли Собеський, як вони вже трохи випили, ситно закусили та запалили люльки-файки, перейшов у розмові на січові великолузькі і русинсько-польські справи. Воєвода ніби жив ними, як і Сірко, бачив усе Сірковими очима, ошелешуючи тим співрозмовця.

Єдине, що було все-таки чужим Сіркові у воєводі,— це дивовижно непогамовна і невтримна споконна його ненависть до царя, бояр і взагалі до московитів та непогане знання русинського говору, який, видно, він навмисне вивчав, поки вони не бачилися...

— ...Здивувало і мене осібно, і не одного із наших зацних вельмож, і навіть круля твоє дивне, нелогічне небажання стати гетьманом України, коли фортуна була на твоєму боці,— сказав Собеський, споважніло відкинувшись у м'якому кріслі-фотелі. Повіки його, що часто кліпали від короткозорості, спинилися, очі запитливо і серйозно вперлися в Сірка, погляд був виповнений чимось, ніби шкодуючи співбесідника.

— Ясний пане воєводо, що ж в тому дивного? — трохи збентежено заперечив Сірко.— Казав же і кажу, що прецінь не чую себе гідним того становиська і реґіментарства. Не маю бажання до такої високості, бо дужче вправний у шаблюванні, прагну турбуватися, в міру малих сил моїх, долею-льосом краю і люду мого більше, аніж своєю власною,— при цьому Сірко подумки допустив, що Собеський затіяв цю розмову розраховано і не лише від себе особисто.

— Шкода, шкода, гостю дорогий! Вашому тепер розпорошеному людові як ніколи потрібна тверда і вправна рука та здоровий, не зв'язаний маєтностями глузд у гетьманській булавній особі, а крім тебе та заплутаного боярами Богуна, у вас таких чільців я не бачу. Про свої сили, ти, даруй,— притишився Собеський,— певне, й сам не відаєш досконало. А покращити долю краю і люду ти значніше і таланніше зумів би з булавою і штандартами гетьмана. У вас, чільців України, є тепер лише один, найкращий з огляду на обставини шлях — іти з нами у федеральній сув'язі, як рівні з рівними, спинивши і смертовбивства, і розор краю, і розпорош люду.

— Казав же і повторюю, зацний пане воєводо, що нині жодний порядний русин не вірить і не може вірити в оте твоє «рівні з рівними»,— заперечив ожальливо Сірко.— На перешкоді стоїть ще й різність наших вір, та ще коли цар завбачливо вирішив поки що не чіпати, на наше нещастя, нашої...

— Не перечу, мілосний, наші вельможі-маґнати, клерикали і навіть ясні крулі дали вам немало приводів до того, але чого з недосконалими людинами на світі не буває, а віра вам не перешкода, якщо вона буде в рівних правах, бо ж і литвини православні жиють з нами у дружбі і спокої, і це тобі доказовість моїх слів.

— Додай, милостивий пане, жиють простолюдини-хлопи, яко раби, а ми, волелюбні козаки, жити так не можемо,— не стримався Сірко, дорікнувши собі за нестрим.— Невибрані чільці — вар'яти!

— Твоя правда, вар'яти, але де ж на землі того сьогодні немає? І невже тобі невідомо, що без цего зла нині нема держави? Виживають ті поспольства, якими правують сильні руки самоврядців. Тим би кінчив неодмінно і небіжчик Богдан, коли б жив, тим би мусив кінчити і сам ти, коли б став гетьманом, тим кінчив нещодавно бритський Кромвель, небіжчик. Це незаперечна істина, і мусиш її запам'ятати! Козацьке людовладдя, ота республіка, не може і не зможе жити між всевладно свавільними «орлами» і «півмісяцем»!.. Мовлю з тобою так, як говорив би, коли б ти був мені найріднішим братом, бо з нами вам тяжко жить у сув'язі, але із московктами — смертельно тяжче! Їхня віра тільки за назвиськом одна із вашою. Цар у них — деспот і первоієрарх, первопрестолець і Бог! Він міняє і віру, що тобі відомо, і патріарха, як циган сонце, а єретиків-ослушців гноїть у ямах і заточеннях куди жахніше, ніж шпанські інквізитори. Омовлю більше, гетьмане з гетьманів,— нахилився він до Сірка знову.— Ми, поляки, в більшості своїй стали певні, що без вас, як мовив уже, і згинули б давно і згинемо. Тим паче згинемо тепер, коли до ординців, аґарян та свеїв у приховану війну з нами заанґажувалась ненависна та захланна Москва. Царева метода,— був нещадним Собеський,— є нагон і прищеплення страху супротивникам-королям своєю хижою підступністю.

— Даруй, пане воєводо, але, як відаю і без школи, того було аж задосить і з боку ваших в'язничних вельми високих достойників-катів, приміром Лаща, Конецпольського, Вишневецького та інших, як і самих крулів аж до «доброго» Владислава.

— У всякому людові є розбійці, і у вашому також вони були: і Чорнота, і Ганжа, і Кривоніс та іні, то що про них мовити?

— Е-е-е, даруй, мосьпане, названі тобою — захисники, а не нападники, ти мішаєш праведне із грішним,— посміхнувся Сірко, вловивши воєводу на гарячому.

— Я тобі ще не назвав твоїх січців: і Трясила, і Сулиму, і сонм інших, що опановно кінчали і п'яту ступінь — квінту в колегіумі.

— Січ і козаччина, що тобі, велелюбний, добре відомо, зродилися як відповідь на ордо-могольську полонність і ясирність, а не для загарбу чужого.

— Було і є того варварства і в нас, не заперечую, але воно олюднене, відоме, бо на Польщі ніколи не зникали безвісно і безслідно ваші чільці, такі як Іван Нечай, Філон Гаркуша, Матвій Лисовець, Силуян Мужиловський, Антін Жданович, що із Янушем Кеменєм семиградським віроломно напав на нас. А отруєння, які бояри ляхам приписують, чиї, по-твоєму?

— У нас є поговірка, воєводо зацний: не вмер Данило, так болячка задавила. Твої доводи слушні лише частково. Королі нас на пательнях смажили, на палях ораблювали, а царі — у Фроловій вежі гноїтимуть, на болоті четвертуватимуть, як мого побратима Івана Разю, чи в Сибірах катуватимуть. Отож вихід один нам — незалежа.

Прискали свічки в свічниках, час від часу чулися приглушені голоси та гра бурґомістрихи Кароліни на органі, потріскував жар у коминку, і сиділи у фотелях зморені співрозмовці, на мить поринувши кожний у своє, кровне і особисте...

— Достойний воєводо! — оцінив Сірко вміння співбесідця переконувати широкими і глибокими аргументаціями і певністю, що гість і справді буде колись гетьманом.— Наша війна не для війни чи загарбань, а заради місця, як мовив, під небом. Вона — для утвердження свого окремішнього людовладдя на своїх же землях і для спаю нашої сполеченської розпорошеності. А буде вона лише при обов'язкових і конче неодмінних приязних стосунках із усіма сусідами, якщо вони не будуть нас паплюжити, тиранити і привласнювати та згодяться визнати нашу державу як незалежну від них.

— В тому й сенс, дорогий, що до власної держави, даруй, окрім бажань, вам ще треба виробити та закріпити навиклі озвичаєності державного врядування, а для цього потрібні, крім усього іншого, час і сильноруке гетьманство. При сильному гетьманові, який не піддається нікому і вбереже край в незалежі, Польща і Литва, як знаю й певен, та й Ханство, Порта змушені будуть допомагати вашій державі, бо будуть певні, що ви не підете у підданство, а інакше всі ваші сусіди пнутимуться загарбати вас, щоб ви не дісталися супротивникам-сусідам. Ось в чому сенс моїх розмов, повторень і застережень. Зрозумів це, хоч і запізно, небіжчик Хмельницький, уяснив це і Виґовський після свого ув'язнення разом із Станіславом Чернецьким у Кодацькій фортеці. Хочу, щоб зрозумів і ти, бо єдиний єси, що з тим би справився і примусив би сейм з тобою рахуватися. Помисли про своє гетьманство, доблію! Польща і Литва допоможуть тобі вивільнитися від усіх сусідів для державності і незалежі, бо інакше змушені будуть, захищаючи себе, плюндрувати ваші землі, не даючи опанувати іншим, або розірвати Украйну навпіл, даруй за відвертість.

Для Сірка і ця задовга бесіда, і наступна під час прогулянки на конях, а потім і в застіллі, що то погасали, то знову розгорялися, жвавилися емоціями аж до набридливості і роздратувань, були першими отакими в житті. Багато з чим Сірко став згоджуватись, хоч і скупився виказувати те співбесідникові, та ще більше йому треба було обмислити, хоч у щирість і палкість воєводи він вірив беззастережно. Ширина поглядів та далекобачність Собеського, хоч і перемішані з непогамовною ненавистю до царя, охоплювали навколишнє в абстракціях і зримих формах так, що ігнорувати його було неможливо. Те, що було досі в Сірковому нетямі, що ховалося в незнанні й нерозумінні, після розмов спливло на поверхню і стало реальним. Лякала Сірка недопустимістю лише спілка з аґарянами, яку Собеський знову й знову нав'язував, послуговуючись як прикладом Виґовським і Дорошенком. Після розмови із воєводою Сірко ставав іншим, хоч той і був маєтником та дукою. Лише гетьман Юрась та власна Сіркова помилка щодо нього стали нікчемними, шкідливо хибними і аж злочинними, хоч і спинили на час міжусобство. Єдине, про що Сірко не думав, хоч дав згоду воєводі помислити над тим, було його гетьманство, що ніяк і ніколи не вкладалося в його голові...

— Як небіжчик Богдан не був духовно готовий іти із Замостя і Любліна на Варшаву, щоб поставити свою державу між іних як рівну, так і ти не готовий стати гетьманом при отакій же можності, доблію і приятелю. Подумай, як судитимуть нас історія і спадкоємці у прийдешньому. Такого моменту може більше не бути у вашого сполеченства,— добивав Сірка пан воєвода...

Нарешті співбесідники, по чималій перерві та заглибленому роздумові, пробудилися і взялися за поставці, а випивши, припалили вигаслі люльки до свічок і заговорили знову.

— Молю Матку Бозку,— першим обізвався воєвода,— щоб вона помогла мені не спіткатися з тобою у битві, лицарю і ватаже, бо заздалегідь боюся твоєї оборукої двосічності, нашого приязного розпаду та розладу і ставлю тебе так високо над всіма іншими, як нікого і у нас, і у вас.

— Хотів би і я мати, ясновельможний пане Яне, отакого, як твоя милість, гетьмана для нашого страждальця-люду,— відповів Сірко щиро й тепло.— А щодо моєї особи, то ти, дорогий пане, дуже перебільшуєш мої здольності, кміт і силу,— сказав усмішливо від однієї думки про уявну зустріч з воєводою в битві та про Собеського як гетьмана в Україні.

— Ти не кпи з мене, приятелю,— помітив Собеський оте в очах співрозмовника.— Я не перебираю міри, бо тільки маршем на Очаків і Перекоп, а потім на Чигирин ти доказав свою можність не лише мені, без братовбивства лишивши Виґовського і клейнодних штандартів, і гетьманства та становиська, роз'єднавши нас із ханом-спільником, повернувши і Польщі, і рідному краєві не лише тисячі ясирників, а й скарби та худобу. Ні один воєвода не зумів би так удало, швидко і дотепно розладнати та спинити спільний наш похід і на Татаро-Московію, і на міжусобство. Відмітила те і крулева Христина, бо свеї змушені були замиритися із царем після отого твого вчинку,— захвалював воєвода Сірка.— Повір мені, коли не нині, то невбарі оця розмова тобі пригодиться, бо казав я тобі лише щиру правду, навіть не дозволену мені, яко воєводі його світлості круля,— закруглявся, нарешті, Собеський, зітхнувши і явно стомившись.— А синечки твої, як ти нині мав змогу ще раз пересвідчитися,— поміняв нарешті розмову воєвода,— вишколені, вродою заздрісно очарівливі і будуть, маю надію, як і ти, пам'ятати, що борг я тобі сплатив чесно, щедро і щиро, даруй за нескромність.

І у післябесідному вічному безсонні, і при родинному прощанні із воєводою Собеським на світанку у Замості, і в зворотній путі від Кремінця до Кальника Сірка — в супроводі уже п'ятьох вершників — не полишали допізньонічні розмови-бесіди, намагання воєводи налякати співрозмовника нелюдяністю царя і бояр, заманити його у єдиновихідну тепер спілку України з Польще-Литвою, хоч Сірко при тому згадував захланність і Польщі, яка доходила війн вже й за московський трон, використовуючи отих же лже-дмитріїв.

Трясучись і гойдаючись у сідлі-кульбаці та оглядаючи зачаровані поосінні довколи зі сніжинками у затінках, льодинками на річках, забереженнями-попідбережними кригами, Сірко думав і про те, що Ян Собеський у розмові-беседі так був певний у його бажанні стати гетьманом, що марно було переконувати його у протилежному. Протилежне було чужим охвореному чільством і пануванням воєводі, було невірогідним і незбагненним, навіть ненормальним — при непересічному і далекоглядному його розумові. Думав Сірко і над воєводиним застереженням, що відмова від гетьманства буде його помилкою, і бачив у тому якусь долю істини, але чи ж міг він у дійсності стати тепер гетьманом, коли б навіть хотів? Напевне, таки міг би, коли б бажав, хоч і здивував би усю старшину, бо ще й досі ходило за ним тінню дитинно-давнє прізвисько «байстрюк»...

— Не шкодуєте, хлопці, що забрав вас у невідоме із воєводиної розкоші та пишності?

— Не шкодуємо, тату! — відказав за обох Петро.— Адже не забули, що єсмо козаки і не розкіш та пишність — наша доля, а оборона краю рідного і людності. Наш навчитель, пан Марко, щоднини нам те нагадував, прикладом ставив вас та ляхів, що боронять своє, хоч і не подобається нам їхнє бахвальство та чванство.

— Подякували ж належно за вишкіл?

— І від себе, і від вас із паном Гнатом подякували, коли ви були на тих нескінченних розмовах із паном воєводою.

Сірко невпоміт розглядав синів і був задоволений, бо й неговірливі, і вже видорослілі, і кміт мають та вправність неабияку. Випочилі коні ішли легко, а під синами навіть грайливо зривалися вскач, іржали чи, прищуливши вуха, грозили вкусити вершників.

Порушив Сіркові заплутані роздуми Петро, їдучи злівобіч. Порушив якось знічев'я, між іншим, заговоривши про нещасного мальця — татарчука Якуба Чемериса, якого розвідці-ієзуїти якось викрали із мурзиного намету десь під Кам'янцем у таборі Ямгурчі по намові, напевне, самого пана Яна Собеського і привезли його до воєводиного палацу у Варшаві.

Сірко, думаючи своє, спершу слухав, не звертаючи особливої уваги, пропускаючи сказане мимо свідомості, але раптом схопився. Сповіщення про викрадення малюка в мурзи його як стрілою пройняло, мов зненаць ударило, вибивши зі свідомості усе інше. І не тому, що, «завдяки альтруїзму пана воєводи, в Якуба тепер є ще й прийомний брат Мартин Альтамонте, француз, що вдало студіює малярство».

— Якубко? То він не Якубко! Отакий світлий — і татарин?!— завудилив Сірко Велеса, що від несподіванки затупцював на місці.

— Чому ж ви не сказали мені того у Кремінці? — насупив він брови.— В Кремінці чого про це мовчали?

— Про Якубка? Татарчука?! Де ж ми знали, батьку, що вас може цікавити отой малий мурзак-покруч? Мізерія він для вас, отакого привідці! — виправдовувався в спантеличі Петро, також приспинившись,— Та Якубко сам розказав про себе нам із Ромком, хвалячись, а може, видумавши.

— А пригадуєш, Петре, слова пана Марка, що нам слід його доглядати? — обізвався Роман розгадливо.

— Пам'ятаю, але що з того? І що, тату, сталося? — побачив він гнів у Сіркових очах.

— Як те сталося із хлопцем? — спитав із притиском Сірко.

— Хвалився, що хоч наш батько — великий козацький отаман, але й він — син не меншого татарського мурзи Нечаха, а мати в нього і багатша, і ліпша навіть за саму пані Марію.

— Нечаха?! — спинив Сірко Велеса, пополотнівши.

— Та що сталося з вами, тату?.. Чим ми вас прогнівили? — спитав здивовано, стримавши коня, Роман.— Чим ми прошпетилися перед вами?

— Брат він двоюрідний вам!— ледь видихнув Сірко, переймаючись і образою на воєводу, і жалем до малюка та його матері, а своєї любої зведениці Настки. То було воєводине ошуканство, шулерство, підступність. Сірко лише згодом утямив, що воєвода навмисне утаємничив все те, тримаючи хлопця як предмет шантажу в будучині.

— Наш брат? — спантеличено закрутилися сини на своїх скакунах-конях, різко завудилюючи їх.— Як те може бути, батьку?! — спитали разом.

— Його мати — мені рідна сестра по дідуні Дмитрові, взята в ясир кільканадцять літ тому...

Три вершники-супровідці, які їхали услід, не розуміючи причини раптової зупинки, також приспинилися. Але Сірко ошаліло заострожив Велеса, і той, зірвавшись з місця, із усіх ніг понісся вперед, скіском великого ока обурливо оглядаючись на вершника. Переглянувшись між собою, подалися йому вслід і всі інші, кожний по-своєму відгадуючи причину отаманової вихопи...

Що ближче під'їздили вершники до Вінниччини, то відчутніше спадали морозці, а вдень навіть підтавала земля, коли показувалося низьке сонце. Кавалькада попутно відвідала кілька сотенних реґементів, перевіривши бекетну варту і чатівників. І Сірко приходив до розуміння того, що він на перепутті, що, врешті, із гетьманом Юрієм йому не по путі, що січовики на постоях в розгубі, а сотники і отамани їхні в спантеличі, хоч, правда, належно готові до зимівлі. Сірко відчував свою Вину і перед запорожцями, і перед поспольством та старшинами, бо підтримкою дій гетьмана допоміг розколоти Гетьманщину навпіл, а поїздкою за синами до Собеського пристав ніби у його табір, був ніби причетний до Слободищенського трактату...

В Кальнику і Вінниці не було снігу і стояла наче осіння погода, хоч і з колючими вітерцями. Тут, як зрозумів Сірко, чекали на нього. Навіть однорукий Оксен Спичак, не кажучи вже про Василя Татищу могилівського, що ждав Сірка у замку «для вияснення становиська», дивився на нього розгадливо, очікуючи пояснення...

Вирішили ситуацію Сірка дві наглі новини, одна — стумна і невідворотна, друга — радісна. Першу привіз йому брат Нестор із Капулівки про те, що дуже слабий, геть хворий після ясиру і уже навіть висповіданий батько просить його приїхати невідкладно, щоб побачитись перед смертю. Друга була в листі, пересланому через січову канцелярію від дружини Софії із Артемівки, в якому писалося таке: