Під Савур-могилою

17.

Якось в ясний день до полкового регіменту неждано-негадано прибули стольник Алфьоров, ясельний Афанасьєв-Желабузький, дяк Богданов з трьома сотнями стрільців, зі свитою скрибів, духовенства на чолі з генеральним підскарбієм гетьмана — Романом Ракушко-Романовським «для перепису і прийняття присяги полку і його старшин із визначенням і стягуванням даточних обкладів-датків».

Сірко зустрів навалу приїжджих вороже, бо тим наскоком був порушений дворічний термін на умоцування полку і він не був попереджений вчасно, а відтак ні про перепис, ні про визначення датків, та ще навесні, не могло бути й мови! Особливо ту комісію не могли терпіти Роман, війт Харко Квітка і його син, полковий суддя Потап. Вони навіть підшукали їй ім'я аж в чотирьох іпостасях: «окупанці, зайдисвіти, утриманці і крутії». Населення полку також не очікувало отого приїзду. Стрільці вже в перші дні почали витоптувати збіглих, як дичину на полюваннях, що переповнило чашу Сіркового терпіння.

Давши зрозуміти, що утримувати комісію полк не може, грабувань і перепису не допустить, Сірко з чемністю і витримкою, спираючись на воєводині, нібито погоджені з царем веління, попередні умочування та пільги для новоселів і натякаючи на бунти, яких він не буде спиняти при неустаткованості полку, підпоюючи та підкуповуючи хабарами через своїх торгових людинів комісарів з допомогою Іванцевого підскарбія Романа, таки збив гонорове опівнення бахвалів і хизунів і домігся натимчасної відстрочки і перепису, і оподаткувань, і присяги, відпровадивши врешті гостей і вперше переконавшись, яка то велика сила оковитої на Москві.

Відпровадив і зрозумів, що бути залежним від воєвод, а тим паче від стрільців, благословенних зрадником Брюхом, він, по натурі волелюбець і уболівальник знедолених, в будучині не зможе. Те, що він відстояв збіглих, не допустивши їх виловів, додало йому, звичайно, неабиякої додаткової слави в полку. Опротестував наміри царя та Брюха і кошовий Січі Ріг-Ждан, захищаючи полк і його козаків та мешканців як січову приналежність на Мереф'янщині. Але ж то мала втіха. Навмисна затримка підскарбія Ракушко-Романовського в Харківському полку по від'їзді комісії була, як збагнув, бажаною «третьому гетьманові», який те й виказав гостеві за вечерею сам на сам.

Хоч генеральний підскарбій говорив спершу високим церковномовним штилем і слов'янщиною, вертаючи Сірка у минувшину, він і простослів'ями чимало відкрив йому необхідно важливого і незнаного досі. Недаремно він дванадцять літ вишколювався в Київському колегіумі, не лише досконало вивчивши тривіум — граматику, риторику і діалективу — та пізнавши дещо іне там, а й навчившись бачити «минувшину в прожитті» і «грядучі будучини», хоч і помилявся, як здавалося Сіркові, у передбаченнях «зело гіркого майбуття для всего люду й краю».

— Ти, поштивий і доблій пане полковнику, думаєш, чому Московія устами слів своїх і воєвод,— переконував він Сірка,— рішуче у всіх домовних глаголах відмовляла, війною грозячи, Богданові-Зиновію на гетьманський осідок у Києві, як він, а найпаче старшини на чолі із вельми кмітливим паном Виґовським та митрополитом Сильвестром того з усієї сили домагалися? А тому, по-перше,— сам же і відповідав він, переждавши,— що Київ став би поколінним сув'язом нашої сьогоденщини з минувшиною, а Москва втратила б претензійну суцільну первопрестольність, а по-друге, козацька держава тим би опосередковано з'єднувалася б сув'язно ще й з Могилянсько-Сильвестровою та Тризниною церквою, а це Москві було б більшим, як ляхам, смертельно небезпечним ущербом. Київ для трону — земне і духовне коріння, без якого він — вертеп, яким і є істотне. Сидіння їхнє в Києві є й першоосновою нашої підлеглості та нашого підкорення, а їхнього панування і тепер, і ще більше в будучині,— тикав підскарбій вказівцем — Не згодилися високі посланці-сольці Московії на те і в «Березневих статтях» Виґовського і нещасного Юрія-Євраха, хоч вони також домагалися гетьманського осідку бодай уже в Переяславі. А чому, питається? Та все з одних і тих причин і міркувань, бо Переяслав був у нашій минувшині двором Переяславо-Суздальського князівства, до якого, до речі, століттями входили невід'ємно Ростово-Суздальська і Муромська землі, а відтак вони відбирали б від Москви мости русинської первопрестольності, за яку вона самозванно, як безродна, охрещена Києвом Татарія, битиметься ще й тому, що в числі отих Ростово-Суздалей та Муромів тепер і землі Слобідської України, які не є московитськими, а у своєму людинознавському етніччі та по спадку і покону є нашими, дідичними! — зітхнув у палкості гість, дивуючи Сірка обізнаністю.

— Тронові їх треба бачити своїми, та ще й лицарськи приєднаними і голубино-мирними від сотворення світу і не інакше! Думаєш, пане ґерцере, оті знищення всякої нашої помежної і не помежної пам'ятної старовини в Стародубі, Новгороді-Сіверському, Чернігові, а найпаче в Києві чи викрадення і присвоєння її собі, як ніби спокону своєї, разом із шапкою Мономаха Володимира, вратами вівтарними, хрестами, іконами, дзвонами, святими єпітрахилями, окладами і скарбами не є прагненням і намаганням в патріархів до утвердження первопрестольності як наслідкової, спаяної із стольним Києвом в корінності? Коли б не так! Адже возами везуть загарбці із наших обителей соборні і церковні оздоби, судотворні образи, начиння, фоліанти-нотеси книжкові в Москву та іні міста під тим приводом, що вони можуть бути в нас викрадені і знищені ляхами та ордою. Це один, шляхетцю, ланцюг поневолення нашого, а свого звершення, як над іними, і над нами...

Генеральний підскарбій отією розсудливою мовою відкривав харківському полковникові таку цілину, про яку він досі і не здогадувався. Ракушко-Романовський знав те, що рідко хто знав, і бачив не так усе, як інші. Сірко, слухаючи, заздрив йому і дивувався, що той слугує Брюхові.

— Вишколюю пройдисвітство царя, патріарха, боярства та воєвод,— пояснив він Сіркові свою службу в Іванця.— Небачене воно по ницості і шахрайству! Зверни увагу, доблій достойнику і добродію, що в стосунках з Московією в наші дні повторилося те ж, що і в минулому. Пан Брюх також не домігся осідства не то що в Києві чи Переяславі, а навіть у Чигирині, який духовно усталився як козацько-гетьманське столичне місто. Брюха силоміць, хабарно, удаваними поступками та посулами боярства посадити під боком у маловідомий провінційний Глухів, применшивши, і принизивши, і водночас відірвавши Гетьманщину Брюха від Гетьманщини Хмеля, розділивши нас із Польщею заздалегідь навпіл! Зваж ще на одне: Московії, що й Польщі, як вода в пустелі подорожньому, потрібна наша некерованість, безлад на наших землях, зубожіння в нашому поспольстві, хаос поміж нами, а над усе — наша повна підлеглість їй! Для нас стало істиною і надовго, що чим більше щось не подобається у нас високим дворам наших сусідів, тим воно для нашого поспольства мусить бути святішим, необійднішим, насущнішим і важливішим до такої міри, що можна ним керуватися безпомилково в поведінці нашим чільцям і духівникам! — аж захлинався від палкості пан Роман.— У нас протилежні інтереси, отож і досягнення мають бути протилежні, як єдино вірні. Даруй мені за напучення, але вони приятельські. А ще гляди себе, бо маєш досить ворогів, як відаю достеменно. Вас, свідків і учасників нашого звитязства визвольного, все меншає й меншає,— потарабанив пальцями по столу Романовський і змовк в заклопоті й жалобі, ніби для спочинку.

Аж третього дня відпровадив Сірко генерального підскарбія Романа Ракушко-Романовського, який ніби лишався в нього, щоб умовити до присяги цареві. Сіркові не набрид він ні повчаннями, ні пророцтвами, яких так і не розкрив, щось таки відаючи. Охоронці відпровадили генерального аж до Глухова і щасливо вернулися, а Сірію не міг забути всього ним мовленого, вирішивши для себе послуговуватись, мов терезами, отими ознаками поведінки високих дворів у своїх діях.

«Такої гостроти й глибочіні ненависті під ляхами до круля не було ніколи ні в кого!» — зробив вислід для себе Сірко, помітивши вплив підскарбія і на сина Романа та інших, які засиджувались у розмовах із гостем у Сіркову відсутність. Синові Романові підскарбій хвалив батьків полк і порядки в ньому та кміт Сірка у поведінці з нахабним сольством, яке відбуло не солоно налиставшись. Та, врешті, і сольство, як помітив Сірко, мало зискливий вплив на людність, бо сотенні, війти та отамани, мов змовившись, навіть без його вказівок, спішно озброювались хто чим, жваво будували вози під вужаки, рили захисні канави чи насипали вали не лише довкола полкового реґіменту, а й навколо сотенних. Пожвавився і вишкіл молодиків йому на втіху, поповнилися компути сотень, ніби вони готувались до боїв...

Були тому причиною і переписи в Лівобіччі, які досягли й Січі. Невдоволення сіромної людності росло і в Слобожанщині, хоч датків там по перепису ще не брали. В Лівобіччі спротиви гетьманові Брюхові і його старшинам переросли в суцільну зупольність, повшехність вже не лише сіром, а й маєтників.

На Січі був ледь не збройно зігнаний і відтручений, як Брюхів і Якова Хитрого зглядця, недавній кошовий Йосип-Олекса Шкуро, що прибув із стрільцями з Дону, а слідом і воєвода Яків, і Григор Косага зі стрільцями мусили залишити Кодак і втекти на Лівобіччя, бо Січ їм пригрозила війною, а Йосипові-Олексі Шкуро — палочною карою, і врятувався він аж у брата в Чигирині.

В повідомленні про ці події писар Іван Курило від себе і кошового Рога-Ждана писав Сіркові, хвалячи його за захист бідного люду в Слобожанщині, що Брюхові Московські статті є «встид і ганьба Бозецна», бо «не буде Лівобіччя під Москвою й царем, і Брюх юж не диспозитор, а перекинчик карний, митрополит патріарший у Києві — пошесний хабарник і розстрига, царські алтини — фальшовані, а магдебурзьке право містам цар не давав з покону, то й відбирати не може, бо Січ піде із Доном і навіть з Ордою на царя війною».

«Не лише ми написали те цареві, а й гетьман Дорошенко посланням сповістив його, що Статей не визнає все Правобіччя, і він приєднується до нашого запорозького ультимату. А ще дізналися ми тут,— писав Курило,— що цар, заслав пана Захара Шейкевича до Сибіру за те, що той Велику Русію назвав у листі Московією, а вінценосця іменував без віча, непоштиво і обурно спротивившись Статтям. Нешпетно повівся і гетьман Петро, бо віддав Орді за послуги Белу, Лісовичі, Ковшувате, Звенигородку та ще села над Бугом».

«Оті Статті таки розбудили поневоленний край до дій і спротиву, і полк у Слобожанщині — вчасна потреба з усіх оглядів»,— вивершував для себе вислід Сірко.

За чутками, орда на річці Хоморі в Попонному та в Послуччі полюдоловила силу-силенну ясирників, попаливши оселі, і Дорошенко навіть посварився з ханом та післав супліку султанові, а польський сейм ніби прислав сольців до царя з пропозицією розділити Україну на дві Гетьманщини для зручнішого захисту краю русинського від Орди. Досі Сірко не сумнівався в домові круля й царя, тепер повірив, що і Польщі під загрозами султана, і Московії при ворохобствах потрібен мир між ними.

Обертаючись у слобожанському водовирі та в борисо-глібському між кумами та побратимами, в домашньому синівському та в мудрому підскарбієвому по комісії, Сірко що далі, то більше впевнювався, а тим паче після того, як отримав листа від кошового Курила про потребу в ньому у Запорогах, що йому, не дивлячись на успіхи в полку, настав час думати про власну незалежність, можливу лише в Січі. Виправдовували його задуми тридцять шість сотень окомпучених козаків та заведений реґульно порядок, який потребував лише керування, бо розписано було все життя сотень аж до зими.

Підганяли Сіркове вирішення і часті приїзди боярських «сискних комісій», і він мусив, затримуючи їх в регіменті, попереджувати і ховати збіглих, не бажаючи входити в прю з ними чи накликати прихід царських військ у Слобожанщину. Його чільна присутність в краї лякала не лише воєводу Ромодановського, що безперестану писав супліки цареві, а й Трубецького та інших, а від них уже й царя, що теж говорило йому про можливу передачу полку. «Ні,— розв'язував Сірко петлю на шиї вирішенням,— служити милостивому із милостивих, великому із великих цареві-батюшці я не буду, а ще коли людолови гуляють, промишляючи над беззахисним людом».

З отим і виїхав одного ранку в Поріччя до Вовчанської сотні на огляд, запрошений війтом Силою Гранком і сотником Данилом Шукшею. По огляді чільці уточнювали порядки-реґули, намітили місця для крам-базару, для вправних тирлищ, оглядних і бекетних ям та гнізд, греблі та наплавного млина і іншого, найперш потрібного господарського військового обладунку. І війт, і сотник, та лавники раділи його порадам, але щось ніби приховували, як відчував Сірко за гостинним полудникуванням.

Та не встигли дополуднувати, як неждано прискакав у двір війта десяцький Мереф'янської сотні Остап Говдя. Він так поспішав, що кінь був у милі, і збудив своєю появою підозру на якесь нещастя.

— Що там сталося?!— тільки й встиг спитати Сірко.

— Біда, пане полковнику! Горе в нас. Лихо несказанне! — видихнув вершник.— Мій сотник, а ваш син Петро встрелений отруєною стрілою ординською в побоїщі! — бив, мов обухом, він Сірка.

— Як то вони дійшли аж до вас?! Де тепер Петро? Живий він? — пополотнів Сірко, звівшись на ноги.

— Ще живий, при пані Сірчисі вдома! Вони й послали мене.

Сірко не вірив почутому, бо вважав мереф'янських козаків вишколеними, обекеченими.

— Пан Ромодановський, кажуть, зняв козаків із лінії, і через неї вночі ушкали проскочили непоміченими. Пан Пелех, війт, велів переказати, аби-сьте ви хутко прибули в своє обійстя. Ординець зізнався, що людолови були кимось попереджені з Мерефи і дві доби перед нападом вичікували.

Сірко вже не слухав гінця, властиво, не чув його в горі. Він перехрестився, подячно вклонився застільцям і побрів до припнутого над жолобом Велеса.

— О госпиди! О прокляті! — стогнав він.— Поїхали, Остапе! — звів він Велеса свічкою і понісся з двору.

Остап Говдя, як не гнав коня, відставав від Сірка, аж поки той не спинився, очікуючи.

— Що з ордою, Остапе?

— Побили дощенту наша, Валківська, Зміївська та Торецька сотні. Дими наші з бекетів і дзвони в поміч стали, підняли люд на захист міста, поки прибули валківці і зміївці здвобіч, а як чамбул тікав, його спинила із засідки Торецька сотня під Трьома Байраками і Райгородком.

— Скачи, Остапе, назад у Харків, передай, щоб Роман їхав спіхом додому, обозному Федорові Ріпці та бунчужному Северинові Букші перекажи бути наказними полковниками, Архипові Раві — головним скрибом до мого повороту, а по тому вертай у Мерефу,— наказав Сірко Говді і понісся птахом.

Погода, якої вершник за клопотами й нікольствами, а тепер і за горем не помічав, була щедрою на тепло й дощі, на ясні дні та чарівні вечори й ночі. На сябринних, родових, совокупних та інших вспольних полях-царинах і рольних нивах панувало гаряче нікольство, і в путі Сіркові вдень і увечері кричали перепели: «Пора-жать! Пора-жать! Пора-жать!..» — «Нехристи! Вбили!!. Вби-ли!.. Вби-ли!..» — стугоніло Сіркові в скронях.

Як не спонукав харківський полковник невтомного Велеса, аж той, здавалося, летів, а свого сина, мереф'янського сотника Петра, він застав на руках онімілої дружини мертвим. Стояв ніби вкопаний, як чужий, із хреста знятий і, тупо дивлячись на мерця, не вірив. Були омивини, одівини, відправний уже в домовині-корсті, а Сірко все стояв мовчки у смертельно тяжкій, убивчій жалобі, як опричинений, дружина його Софія була такою ж, і, коди б не дочки, Роман, зять Пелех та Сабрі, то, вважай, хоронили б Петра чужі люди-побратими.

Лише коли справили дев'ятини, а потім сороковини, Сірко врешті заговорив ніби не своїм голосом. І заспішив, бо у погодженні із бурмистром-зятем Іваном Пелехом та райцями призначив сина Романа сотником Мерефи, улаштував побратимових Артемових синів: Арсена і Тимоша Нелюбів та Сабрових: Проця і Гриня Берладів — райцями, ливниками, підсудними і ратушними служками, а дочку Мариню, вдову по Іванові Сербину, благословив на нове заміжжя, вернувши її з малюком і новим зятем Петром у своє обійстя.

На Яворах, у млині, в саду взридно-тужливо і похоронно-схимно плакали ночами пугачі, плакали й скрипки, бубон і вигран циганів на честь покійника, як Сірко навідав їх та родину Гната Турлюна в обійсті додоса Гудима, уже геть сивого. А наступного дня, поцілувавши дружину, яка так і не прийшла до тями, виїхав ніби на тимчас із двору, нічого не взявши з собою в дорогу, і спершу підтюпцем, а потім скачем понісся від Артемівки не в Харківський полк, а на Січ, нікому не сказавши про те, так, ніби тікав сам від себе, аж Велес стогнав у леті...

І ота пов'язана зі смертю сина біда, що впала камінною брилою на нього, і незакінчена формація залишеного напризволяще полку, і перепелині заклики чи вистуки копит, і круті або пологі семипасмужні веселки на заході сонця, і щедрі роси вранішньої пори, і вітерці-леготи та маревні серпанки при леті коня — заспокоювали, розструнювали болючу напругу, заганяли її в тихозатишний застум, підказували Сіркові, що треба жити для подальшого, хоч і не гасили в його єстві жагу помстливої відплати людоловам, що вивершилась і стала в ньому над усім.

«А так,— в путі доходив висновку,— сини, як і молодші січовики, лихе оточення нашої людності бачать якось інакше, дивляться на все іншими очима. Чому досі не розумів цього? Ніхто не підказав чи не дійшов істини? Не зміг дотумкати за „старшинською впертістю“, як казав покійник, чи не було відповідного трапунку?..»

Їхав, рвучи й шматуючи себе, цього разу усамочено, пасом повільно і ніби не з дому, як насправді, а додому. Спинявся в путі чи на попас коня, чи на перекус у корчмах, слухав подорожників, кобзарів, жебраків, козаків і не зустрічав і в них спокою чи радостей, як і нещодавніх ознак достатків, а ще серед попелищ і зубожілих бурдюгів, ощирених цвинтарів по горбах, як траурних кренів по вбитих людоловами, ворогами-адверсорами а чи й своїми. Правда, зустрічалися і не такі убогі села, якось уцілілі між лісами або в забісних яругах. Там у свята і вечорами навіть пісні було чути, і тоді спинявся, просився на нічліг і, зсівшись десь на самоті, пив, як лікувальну цельбу, спів кобзарів чи хор вечорничників аж до запівночі. Пісні, що злітали й линули широко й буйно та вив'юнювалися аж у небо, як полум'я над злагодженим багаттям, рвали й тіпали йому душу, розпинали серце болями, туманили свідомість, заливали душу розпачем. І він давав волю і скаргам, і сльозам...

Не було відтепер спасіння Сіркові від докорів сумління. Що б не бачив він, кого б не слухав, з ким би не говорив, у свідомості стояв, мов кіл у рані, бринів струною в душі докірі за обох покованих братів-зведенців, і за зятя, і за всіх побратимів, яким уже й числа не знав, і нарешті за власного сина, пам'ятного отими дошкульними словами, хай і в пошані до нього сказаними, але ж якими вбивчо правдивими і до злочинності осудливими: «На вас, чільцях, лежить каменем вина за стан в Україні! На вас!.. Даруйте за правду!» Сльозами ті слова капали в душу, застилали зір папломою!..

Перегукуючись із журним співом кобзарів на путівцях про Дмитра Байду-Вишневецького, славних Дашкевича, Косинського, Підкову, Кішку, Сагайдачного, Супруна, Сулиму, Кривоноса, братів Нечаїв, батька й сина Хмелів, про трьох братів-утікачів, чайку-небогу чи Марусю Богуславку, Сіркова мука не полишала його, хоч рана від неї й зарубцьовувалася поволі. В дорозі та мука уперто повертала його знову й знову до всіх покійників, в наверші яких лежав обезкровлений Петро, а поряд, як на чатах, стояли Роман І Іван Пелех з побратимами, і всі разом, люблячи, побивали його і більшими знаннями, і якимись іншими турботами про рідний люд, ще чимось насторожливим, очікуваним, чого він так і не узнав від них.