Під Савур-могилою

31.

Про смерть кошового Івана Сірка підсусідок Варлам Гиря, почувши із другої половини хати постріл у ту горобину ніч та дізнавшись, що скоїлося, засвіту сповістив його зведеного свояка — війта Явтуха Халяву, а той — війтів Великолужжя, духівників і сотників всієї волості. Дізналася про те лихо за якісь години і вся Січ із Пооріллям і Поконням, бо джура Назар Оскарко, навідавшись удосвіта в стайню та зауваживши відсутність Велеса, а у бурдюзі — й отамана, стрімголов подався в Капулівку і, не повіривши своїм очам, скачем вернувся в Кіш та сповістив значкових. І Боже наш, як забурлила, завирувала від тієї трагічної події вся Січ!.. Нічого подібного досі вона не відала!..

Ще по грозі, лише благословилося на світ, як траурно обізвалися й почали похоронно бити дзвони всіх церков Січі й волості. Наказний кошовий Іван Стягайло, об'явивши перенос свята Спаса на позавтра, звелів курінним після сніданку по черзі пішо й кінно вести козацтво в Капулівку для прощання з покійником-батьком. Він же послав і дубову кантару, впряжену в три пари, волів, із козаками до порогів за валуном, на якому часто любив сидіти Сірко та з якого каменотеси мали невідкладно в Капулівці кувалдами і оскардами відкувати бабу-монумент.

Січовий протоієрей-екзарх Петро Буркун зі сходом сонця був також у капулівському дворі коло покійника і спершу сам читав Псалтиря, а потім на переміну ще з одинадцятьма панотцями волості. В перервах тривожно били в тулумбаси довбиші, а козаки стріляли з мушкетів. Віддали шану покійникові спершу вісім гармат із коша, а вслід їм — кілька десятків місцевих гаківниць, стрясаючи вибухами Запороги. Перед появою перших козацьких курінних когорт і короґов тіло покійника було винесено на полику в холодок двору, під явір. Поряд із мертвим кошовим смирно стояв, мов на чатах, накритий китайкою і окульбачений в дорогі ронди при чорних стрічках у пишній гриві Велес. Із великих вирластосливних його очей поволі текли сльози, хоч голову він тримав гідно й високо, як і пасує товаришеві великого отамана.

На біляцвинтарному пагорбі під молодим ще дубом козаки й сільчани копали похоронну яму, по сусідських ближчих обійстях і на велетенському вигоні-пастівникові, поряд з общинними чередами, табунами й отарами, січові кухарі морочно ставили чорнокаглові казани, а теслі робили широку й довгу дубову домовину і збивали на тиблі простяжні столи й скамниці. Тим часом поспольний люд із усього Великолужжя поволі заполоняв, як повінь, вулиці, двори й майдани Капулівки й Грушівки, а в Домниному дворі зібралися ватагами кобзарі, церковні півчі, лірники, скрипалі й гуслярі, і читання Часослова панотцями почало чередуватися зі співами псальм і дум.

Співалися думи: «Невільницькі плачі», «Про козака-нетягу Голоту», «Про Байду Вишневецького», «Тренос-плач церкви», «Маруся Богуславка», «Втеча трьох братів із Азова», «Самійло Кішка», «Буря на Чорному морі», «Плач зозулі», «Смерть козака на долині Кодимі», нарешті «Про вдову Сірчиху-Іваниху», а їй услід — «Про Романа Сірченка»:

Дума була сумною й кінчалася стумою-наріканням та жалобою:

Була то вже й не дума, а плач-тренос півчий:

Той тренос, підхоплений за хористами-півчими поспольною масою, вилився у загальний плач-молебень, що волав у риданні до неба, бо зі смертю Сірка рушилася ще одна надійна опора вільної Гетьманщини-республіки!..

Близилася спечна обідня пора. Доньки покійника Мариня і Ярися з дітьми, зведенка-сестра Настка з малою Роксанкою і мачуха Ївга, усі в чорно-крепових стрічках і намітках, стояли на чорному вовняному литварі поряд із заплаканим, як намальованим, сіро-чалим, з чорним пишним хвостом і такою ж гривою Велесом і слухали читання Псалтиря. Схоже, що вони досі не розуміли величі рідного покійника. Її усвідомили лиш тепер, по козацьких регулах, читанню заповіту при штандартах і корогвах, одукаціях і регаліях, при десятках тисяч прийшлих прощальників: і січових, і рольно-поспольних, і сполечних.

Значкові, як лиш теслярі принесли в двір готову, оббиту дорогим оксамитом домовину, святочно переклали в неї покійника, теслі прибили тибельками на дашок отаманську шаблю-домашку в мережаній золотом піхві, обидва пістолі, смушеву, з малиновим шликом шапку, панотець і екзарх Петро морочливо вклав в одну мозолисту руку небіжчика свічку й дерев'яного хреста, а в другу — щедро обсаджених ясписами і туркусами бунчука й пірнача. Старшини по боках поклали оранжевий і омарантовий кунтуші зі смарагдовими ґудзиками, подаровані — хоч так і не ношені! — в свій час покійникові королем Собеським, в голови й ноги положили табинову і кармазинову опанчі. А джура Назар Оскарко по всьому замінив срібну сергу в лівому вусі отамана масивною золотою, також подарованою Собеським при останній зустрічі.

Тим часом кухарями й жіноцтвом були зварені в казанах капустяні навари з м'ясом і грибами, приїхала з крам-базару і торговиці з десятьма прийомними годованицями-доньками шинкарка Пріська Чичикалка, що знала отамана як щедрого платника, із шинквасом і жертвенною брагою, принесли звідусюд волостівчани, окрім малаїв, книшів, плескачів, балабух, коржів, пряників, мамалижних бабок на яйцях, ще й абрикос-жерделів та інших фруктів і овочів, всякої м'ясної і рибної солонини, чимало оковитої разом із гальбами-питунами, куманцями, ведмедиками, карафками, баранцями і михайликами.

Значкова старшина з духівниками вирішила перенести тіло небіжчика до ями під дуба, де б ішло дальше прощання і поминки. Перенос тіла нагадував собою хресний хід. В його вістрі йшло одинадцять волосних панотців на чолі з протоієреєм і екзархом Петром Буркуном з кадильницями під корогвами, услід старшини несли на раменах домовину з мерцем і дашок, за ними йшов джура Назар Оскарко поряд із прикритим ковдрою-крепом Велесом, а тоді вже — родина з рештою старшин — побратимів, війтів та сотників волості, їм услід сунули лавою рядові січовики й молодики-волостівчани, а за ними — старі й малі великолужани. Прийшли й всілякі шпихтірники, бо смерть кошового нікого не обійшла.

Прощання з покійником почалося на горбищі, поряд з ямою в тіні дуба, де отак же чемно й гідно, плачучи, стояв його кінь. Челядь, попрощавшись із небіжчиком, ішла до столів на поминки, випивала, перехрестившись, питун чи баранець оковитої або браги з кадуба шинкарки і сідала за столи чи на вигоні, кому де випало, заїдати випите. Були й ті, хто лише пригублював, і ті, що добавляли питва. Так те тяглося до вечора, всю ніч при розпалених багаттях і другого дня до обіду. Грали, вперемішку зі співами і псальмами, кобзарі, проказували молитви панотці, згадували лицарські вчинки покійного його побратими, і здавалося, мурашилася земля під гомін і гамір людей. Лука пахла ладаном, роменом, катраном, в'ялою тирсою, канупером, а з безвісті неба знову простерто пекло сонце, смажачи всіх і все, і плавав орел.

Спека, що розпалювалася, змусила панотців і старшин схоронити покійника вдругодень по обіді. Вдарили довбиші в тулумбаси й литаври, домагаючись від натовпу тиші. Одинадцять ієрархів розійшлися серед юрмища, щоб повторяти за отцем-екзархом Петром прощальну молитву. І коли запанувала тиша над гулом і гамором, роздзвонена жайворами в небі, екзарх почав останнє казання.

— Браті наші, християни! Старші, молодші й малі, притомні тут людини! Нині ми ховаємо у великій скорботі й тузі не лише нашого дорогого батька, побратима й чільця та вождя Івана Сірка, а разом з ним і цілу добу для нашої материзни України...

— ..і-ни-и!.. і-ни-и!..— котилося повторами в далечі.

— Якщо інші народи на землі жиють творенням красот і добробутів собі й світові, множаться в гараздах державних, то ми між адверсорами-сусідами змушені безпередишно боронитися, добуваючи й хліб насущний при зброї, вмирати й зубожіти. Та від долі не відійдемо, а будемо й надалі, як заповідав покійник, з'єднуватися рідною сув'яззю по цій ще одній великій й непоправній нашій втраті!..

— ...траті-і!.. раті-і!.. аті-і!..— як луною, повторювалося казання над натовпом.

— Прощай же, наш славний лицарю й витязю, батьку, чільцю й побратиме Іване, навіки!.. Ми будемо, і вмерши, жити в дідизних і Божих поконах неподоланими і вільними, як ти нам заповідав словом і прикладом свого життя,— неслося казання і в небо повтором.— А ти, Боже наш, осели його лицарську душу в тому світі на місці світлому, в затишку спокійному, де немає ні нацьковів, ні облуд, ні адверсорів, ні зрад, ні війн, ні хворостей, ні журби, ані зітхань та стинань чи кривд та нендз, а є офіта-радість і яса вічного раю не при смутному і жалобному птахові Сиринові, а при радісному нашому дідизновому Алканостові!..

— ...осто-ві-і!.. сто-ві-і!.. о-ві-і!..— бгалося і слалося по навкружжю.

Поки старшини, а за ними й решта присутніх жменями чи приполами по покону кидали й сипали в яму землю, теслі поставили два дубові паколи-слупи в головах, де пізніше стоятиме камінний монумент-баба. Вся притомна маса люду до пізнього вечора перед відходом додому насипала пагорб на могилу, що ріс і ріс, освітлений багаттями...