Під Савур-могилою

19.

Несподівано зрікся престолу Ян-Казимир Другий Ваза, виїхавши до Парижа. В безкоролів'ї велися чвари магнатів і сейму над кандидатами в королі, які, врешті, закінчилися на користь русина Міхала-Хоми Корибута, сина Яреми Вишневецького, не без урахування магнатами можливості поновлення свого панування в Україні.

Ні гетьман Дорошенко, ні гетьман Суховій ні сном ні духом не знали, що цар Олексій ще минулого літа послав Петра Потьомку-Потьомкіна та дяка Семена Рум'янця-Рум'янцева, колишніх спудеїв Київського колегіуму, найнятих через ректора Гізеля, з комісією до скандинавів та в Іспанію і Францію для укладання домов на торгівлю з Велікая Русією, завбачуючи і обіцяючи незліченні зиски з українського поспольства. Те марницею було, що Україна ще не належала цареві!

Регенти іспанського короля Карла Другого чудувалися щедрістю, а найпаче одягом «татарських гостей із Московії», а його мати, королева Марія Австрійська, що правила за сина, зачарувалася слами, а ще коли ті, свято виконуючи царські вказівки, осудили «збуйців-козакенів» за їхню поміч французам разом із ляхами у Фландрах та припросили Іспанію й Австрію іти купно на аґарян-турчинів.

Цареві було важливо, щоб сли будь-якою ціною переконали високі двори Європи, що царство Московія — не дике татарське, а європейське. Тому гостили Потьомкін і Рум'янцев та вели домова, а головне — вивідували, обсервовували, розпізнавали цілий рік, втовкмачивши-таки господарям, що «козакени» — збуйці й дурисвіти, як і ляхи-адверсори, а вони, московити,— ніякі не татарови, а головні русини та доброчинні православні християни, бо під ними, продовжувачами всіх князівств попередніх, «мати міст русинських» — Київ.

Виїхали, врешті, високі сли ніби додому, а по путі опинилися у Франції і попросили аудієнції в короля-деспота Людовика Чотирнадцятого, в першого міністра Жан-Батіста Кольбера, в маркіза Ліон де Берні, в маршала Бернадтена де Бельфона і герцога Вільруа. Говорили й тут, як по писаному, все про велич Московії, як єдиної продовжувачки Київської Русії, а не Татарії, як твердять мандрівні бакаляри та «вразі всякіє». Та, показавши й тут свою щедрість і підписавши отакі ж домови на торгівлю, вони возвеличували уже ляхів, як братньо-мирних сусідів, а про «войовничо-диких» «козакен», «своїх підлеглих» говорили, що їх не Владислав намовив піти в поміч французам, а Божою милістю цар всея і всея Олексій, щоб допомогти дружній державі і її світлому королеві домогтися справедливості.

Про сольства ці чотири гетьмани не знали, та їм, нещасним, було не до того, бо в Києві не втримались Григор Дорошенко та січовий полковник Гнат Уланович, і туди вернувся зі стрільцями воєвода Петро Шереметєв, в Чернігів — сердуховськжй стольник Артамон Матвєєв, в Переяслав — думний дяк Григор Богданов як господарі й намісники; бо дообраний в Новгороді-Сіверському на старшинській раді при воєводі Ромодановському Демко Многогрішний мусив підписати із царатом Батурнінські статті, які вакабалювали Лівобічну Україну, що всього рік тому була звільненою і під владою одного гетьмана — Дорошенка.

В Батуринських статтях писалося знову таке:

«1. Цар і князь, повелитель, Божою милістю... всея і всея...— йшла сторінка пергаменту на титулі! — прощає гріхи всім козакам і буде їх пильнувати вічно;

2. Він же, Божою милістю, підтверджує всі вольності козацтва, поспольства і духовенства, які були встановлені при гетьмані Богданові;

3. Воєводам царським і їхнім ратним людям перебувати в Гетьманщині лише як боронцям, в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові та Острі, без права збору датків і втручання у внутрішні справи і порядки українських урядовців, козацьких чи духовних людинів;

4. Всім старшинам у Лівобіччі і тридцяти тисячам козаків озброюватись, ознаряджуватись та утримуватись за рахунок датків;

5. Перетрактовки із чужоземними дворами козацькі старшини і духовенство мають вести лише через Посольський приказ Москви;

6. Столицею-реґіментом Лівобічного Гетьманства мусить бути Батурин;

7. Старшини і духовники мусять ловити і вертати збіглих їхнім власникам, московитським боярам і воєводам...»

Іван Сірко, що по походах зимував у Чигирині при гетьманові Дорошенкові, слухав ті Статті й розумів, що як би там не було, а від датків царат відмовився, а відтак і пільги для Слобожанщини подовжилися, а це була і його, хоч і мала, заслуга, і Дорошенка. У піку царським Дорошенків посланець Михайло Портянко привіз султанові Статті, в яких трактувалося таке:

«1. Гетьманське військо з необмеженим числом має всебічно підтримувати Порту Щастя;

2. Порта сприятиме козацтву у всіх визвольних війнах;

3. Гетьман князівства Русинського отримуватиме від султана стяги-хоругви та всі регалії, атрибути й обладунки;

4. Військові козаки і їхні родини мають бути вільні від всяких датків, а Петро Дорошенко — до смерті в чині гетьмана;

5. Турецькі та ординські війська не мають права людоловити, розорювати храми чи господарства русинські, брати полони чи ґвалтувати людність;

6. Духовенство князівства має жити і реґіментуватися лише своїм митрополитом із Києва;

7. Порта і хан без згоди гетьмана Дорошенка не мають права складати домови або вести інші перетрактовки із Польщею і Московією про українські справи;

8. Визволені козаками або спільними силами русинські міста приєднуються назавжди до князівства Русинського як його поконні;

9. Якщо султан та хан порушать ці Статті, вина і відповідальність за те буде лежати на них вічно!..»

Коли Батуринські статті читалися у Чернігові при царських слах і признаному Москвою митрополитові Лазареві Барановичу, що одночасно було й актом присяги цареві на вірність Демка Многогрішного та його старшин, то русинсько-українські Статті, привезені від султана обозним Михайлом Руткевичем-Портянком і посланцем в Порті Гаврилом Лівонським, приймалися значно масовіше, але без присяг чи якихось інших церемоніалів підданості. Для Сірка, що знав до деталей про присягу Демка в Чернігові, ця була все одно неймовірною, бо, пойнятий з дитинства ворожістю до Орди, він не відділяв її від турчинської.

Чигиринський соборний майдан, на який Дорошенко скликав дзвонами собору, церков, каланчі і мідними литаврами Верхнє, Нижнє, Старе і Нове місто, Піски, Нагору та Діброву і старшин із усіх полків Правобіччя, не вміщав люду, що нахлинув туди в тихий морозний день свята Григора Богослова. Церемонія, правда, була і тут, але гетьманська, не було пихи чауша-підвізира, Сулеймана Кегаї, що був лише мовчазно присутнім тут, відправа на майдані велася самим митрополитом Йосипом Тукальським-Нелюбовичем при чигиринських екзархах із обходом собору. Читав Статті при всій старшині молодий писар і ротмістр генерального реґіменту Іван Мазепа, йому вторили в усіх кінцях юрмища на повний голос оповісники. Крім того, Статті були розповсюджені заздалегідь ротмістром у списках в цехи і церкви разом з царськими — «для ознайомлення поспольства і дезапробати». По всьому, за порадою підвізира Сулеймана Кегаї, Дорошенко відпровадив своїх дітей із посланцями до Стамбула, як закладців вірності, хоч і під протекстом їх вишколу там. У відповідь на це султан звелів кільком тисячам буджаків бути в гетьмана в повній диспозиції, оберігаючи кордони князівства.

Але гетьман Суховій за намовою хана підговорив Корсунський, Уманський, Білоцерківський, Паволоцький і Брацлавський полки відколотися від Дорошенка і стати на заклик Січі проти нього разом із кримською ордою. Йому допомогла і нацькована боярами маса сіром із Лівобіччя, що неждано обложила гетьмана разом з ордою в Конончі. До братовбивства, правда, не дійшло, бо чауш Сулейман Кегая іменем султана відколов орду, а сіроми, взнавши, що при гетьманові Сірко і що полковники, які піддалися вчора Суховієві, залишили його, а він, передавши гетьманську булаву прибічнику Польщі Михаю Ханенку, втік назавжди в Орду, теж перейшли на бік Сірка чи Ханенка.

Поки тяглася зима і відбувалося оте повсюдне неподобство, Суховій помирився та здружився в нужді з Ханенком, і обидва, приєднавши до себе архімандрита Гедеона — Юрія Хмельницького, із запорожцями та ордою напали на Дорошенка і його спідручного Корецького, обложили їх у Стеблеві і були б знищили, але знову на виручку гетьманові наспів із січовиками і присталими до нього козаками Іван Сірко і допоміг не лише знищити ординську петлю, а й полонити їх разом з мурзами та самим Юрієм Хмелем, якого потім гетьман відправив до султана у Семивежову башту.

Король і сейм, згідно з домовою в Андрусові, по двох роках стали домагатися від царату через посланців передачі Києва за віддані йому Польщею Смоленщину і Дебрянщину, але царат, порушуючи домову, відмовився те вчинити, а відтак і підписати «вічний мир», лишивши посланців «з носом». Віроломно обмануті, польські посланці за наказом короля підписали в Острозі домову про приєднання до Польщі Лівобіччя з трьома козацькими полковниками: Семеном Багачкою, Романом Маликом та Іваном Полтавцем, сподіваючись, що те змусить царя виконати домову.

Та знов наближалася весна, а з її приходом кримська орда потай від Дорошенка і султана напала на Ладижин і його околи і взяла такий ясир, якого ще досі не бувало: «земля гримотіла й гула під ногами пов'язаних ясирників і батов, а небо стогнало й вило від плачу й зойку!» Дорошенко, за згодою Сірка, зваживши на навколишні події, звернувся в стумі до поспольства і царя приєднати Правобіччя до Лівобіччя, але «без воєвод і гарнізонів в Україні». Цей Дорошенків виверт примусив царя одмінити ставлення до правобічного гетьмана: колишній «вор» став називатися приятелем. Але ця переміна в поведінці царя натякнула й Демкові Многогрішному, що ним торгують, отже, Демко теж не забарився запобігати перед царем і боярами.

Ладижинська біда, а ще вплив непримиренного до татарів Сірка відкрили врешті очі й Дорошенкові. Він збагнув, що а паном не можна мати жодних стосунків, поки він буде в спілці із Суховієм і Ханенком. На пропозицію Дорошенка видати Суховія хан запропонував гетьманові обміняти його на «шайтана» Сірка.

Щоб примусити хана дотримуватися домовних статей із султаном, ранньої весни козаки пішли на Крим великим походом. Вів їх Сірко і Дорошенків полковник Корецький. Похід завершився погромом Криму, вивільненням понад десяти тисяч ясирників, полоном такої ж кількості ординців та надсотнею батов добра, приправлених Сірком у Базавлук, а Борецьким — у Чигирин.

З приходом Сірка в Січ курені в Коші розділилися: прихильники Суховія та Ханенка в меншості пішли в Зозулин Яр, а Сіркові лишилося в Базавлуці. Відбулися «чорно-радні» вибори кошових, і в Зозулиному Яру був обраний Овсій Шашола, а в Базавлуці — по категоричній відмові Сірка — Лукаш Мартинович.

Ніжинський протоієрей Симеон писав у Москву патріархові Іоасафові-Йосипові: «А в опінії найбільшій нашого поспольства є один отаман — Сірко, бо не присягнув невірним агарянам, як і іним тронним особам, а тим жив, що вертає православний люд і в Україну, і в Дон, і в Московію та інші землі. Зараз він знову промишляє за Дорошенковим наказом у ханових улусах — Кафі і Бахчисараї, а Андрусівського перемир'я не визнає, як противного, віроломного і нехристського».

Заклопотаний війною з Венецією султан Мухаммед Четвертий, вислухавши Дорошенкового посланця в Порті Гаврила Лівонського, спорядив у Крим каральну місію, а в Чигирин — бучне сольство, яке привезло Дорошенкові дві багато інкрустовані гетьманські булави, дорогий бунчук, зелену хоругву з орлом, два ондатрові жупани, розшиті золотом, ондатровий халат, грамоту про вірність домові із князівством Русинським та вибачення за ординський ясир у Ладижині, «який стався тільки через його завантаженість у Порті».

Гетьман Дорошенко не так утішився дорогими дарунками, як отією завантаженістю (хай Аллах потроїть і подесятерить її!), і, обдарувавши у відповідь султана вісімдесятьма тисячами талярів, Капанджі-пашу — десятьма, а його супровід — п'ятьма, врешті відпровадив гостей додому із запевненими, що «військо козацьке, коли не буде в своїй оборонній війні, завжди при потребі стане в поміч султанові, бо подаровані йому військовий прапор, булави і бунчук по цій грамоті не є ознаками підлеглості України султанові, бо й він запевняв в цій грамоті, що ханські й яничарські війська в Україні будуть лише за моїм покликом, як гетьмана, і в моїй повній підлеглості та дислокуватимуться лише там, де я їм дозволю». Дорошенко в додаток запевнив султана, що «покарав ханство разом із Сірком за порушення домови»...

Якщо гетьман Дорошенко на тимчас вірив султанові, то Іван Сірко, який прибув знову зі своїм козацтвом у Чигирин, сумнівався вже через те, що султан був дуже прихильним до України і її гетьмана, а, на Сірків погляд, для правовірного мусульманина те було недопустиме. Отож, між Сірком і Дорошенком ішла суперечка, Яка кінчилася тим, що в березолі гетьман скликав у Корсуні велику старшинську раду, на яку запросив півтисячі делегатів: двадцять із Лівобіччя, одинадцять із Запорогів, решту — з Києва і Правобіччя.

На тій раді три доби вирувала така буря розбіжних старшинських пристрастей, що годі було до чогось конкретного дійти, хоч всі присутні були за об'єднання рідного краю. Україна ділилась на чотири брили, прихильці кожної відстоювали свої уподобання, звичайно уболіваючи за «рідне поспольство, козацтво і духовенство». Кінчилася рада тим, що гетьманові Дорошенкові дозволялося в подальшому «діяти на свій розсуд і розмисел щодо об'єднання рідних земель під одну руку», хоч його й обзивали «бусурманським гетьманом».

Іван Сірко, що був присутній на раді, у батальних полемах участі не брав. Він з подивом бачив непримиренність старшин у досягненні власної користі. На раді вже ніхто не трактував про окремішну державу без Ханства, Туреччини, Московії або Польщі, і те було для Сірка найболючіш уразливим, навіть неймовірним, бо на раді вияснялося, що в Україні разом із Слобожанщиною можна зібрати ще й тепер понад стотисячну військову армаду, яка була б спроможна вистояти у захисті від усіх сусідів.

Уманський полковник Ханенко писав Демкові Многогрішному в Батурин після ради: «Гетьман Дорошенко — за вічне гетьманство, а Йосип Тукальський — за митрополитство, як ті бани волохів і мунтян, усю Україну силяться агарянському султанові навічно передати». Про те ж саме розповів цареві і колишній воєвода Василь Дворецький, якого Дорошенко полонив у Києві і після року ув'язнення в Чигиринській фортеці відпустив у царство.

Зразу ж по раді до Дорошенка прибула кримська орда двома великими чамбулами під чільством Батирші-мурзи і Гаймали-аги «для братства і дружби проти ворога вашого». Незабаром під Чигирином орда розділилася на два табори: проханський і просултанський, бо до неї приєднався із трьомастами козаків Петро Суховій, якого по путі сюди в Зозулиному Яру було обрано гетьманом.

Хоч султан і пригрозив новому ханові Аадиль-Гіреєві, що коли той порушить домову Порти із Дорошенком, то буде скараний, як і його батько Мухаммед-Гірей, хан, тримаючи путь на Чигирин, вирішив зайти в Запороги і, за адатом, зруйнувати та спалити Січ. Проте бекетчики Запорозької волості, помітивши здалеку його рух, димами попередили Січ, і наказний кошовий Іван Курило із волосними ополченцями алярмово вчинив засаду на хана і відігнав його в степ.

Відозва Суховія «до обабічного рідного поспольства», розрахована на підтримку його дій і опінії, очікуваних симпатій йому не принесла. Коли ж хан Аадиль-Гірей через його голову запропонував старшинам вибори в Умані і на них запорожцями був обраний січовим гетьманом Михай Ханенко, а султан алярмово повернув і орду в Крим, Суховій майже самотнім змушений був знову втікати в Ханство.

Черговий великий ясир, взятий буджаками в Корсунщині, змусив Дорошенка вкотре вже оскаржити вчинки Орди султанові, а Сірка — повсюдно запалити бекети, подати кличну сальву і, сколотивши охочекомонців, спішно піти спершу в Лиман-ріку, а потім в Ачі-Кале, Семенів Ріг, Скельку, Гнилище, Сальницю, Прогной, Пугач, Бубликову Балку та Збурівський Кут і звільнити там понад сім тисяч ясирників, захопити табуни коней, отари кіз і овець, череди волів і корів та взяти масу добр. Авторитет першого необраного гетьмана і на волостях, і в Січі, і навіть у «високих дворах» знову відродився на заздрість усіх гетьманів.

Кінчалася в буйному розпалі погожа осінь, коли Сірко, пригнавши худобу, добра і полонених буджаків у Січ, знову об'єднав усі курені в один Кіш, змусивши поодиноких прибічників Суховія, як і сіром-арґатів, піти на волость або підсусідками в зимівники до гніздюків. На різдвяній башлівці січове товариство умовило його врешті прийняти пернач і клейноди кошового, «стосовно зі становиськом, що склалося повсюдно».

По наглому приїзді в Січ отамана Івана Чорноморця від Степана Разі з тобівкою золота для закупівлі коней Сірко вияснив, що донський отаман, повоювавши і пожалувавши каспіїв на Хвалинських і Трухменських берегах, осів з неімовірно багатими добрами і добутим бойовим начинням та байдаками на Кагарлицькому острові, здружився із терпкими і яїцькими козаками, з ногайським Ямгурча-ханом, із зюнгарським тайшею-князем Колеш-Ки і зготувався іти війною на Зари-Цин і Зарик-Су, бо його просять повсталі міщани Курська і Козлова, а Іван Дзиковський, узявши акордом Острог і Ольгинськ, пішов на Коротояк і Новий Оскол, його спідручний Іван Білоус — воює в Алатирі і Арзамазі, де отаманує схимниця Олена і де не можуть помиритися між собою воєводи Урусов і Долгоруков.

— Не лише Слобожанщина, всі інородці повстають проти царя-деспота, мосьпане отамане! До Степана Разі пристає патріарх Йосип і царевич Олексій,— був захоплений Чорноморець подіями в Московії.— Цар Олексій по покійній цариці Марії овдовів, а син його, царевич, не вмер, а живий. Він лише збіг від тирана-батька і шукає спаю та захисту в отамана Степана. Отож, тримайте в нашій спині Орду на своїх прив'язах, а ми там піднімемо всю людність убогу за волю проти царя і бояр. Нам би коней добути хоч півтори тисячі та охочекомонців-січовиків із пів, то й побачиш, що буде!

Те, що Степан Разя не запрошував його особисто собі в поміч, варилося Сірком усю безсонну ніч і вилилося вислідом, що Стенька, Фрол та інші їхні сподвижці, разом із Дзиковським, мають велику силу чорнолюду і бояться, щоб орда не відволікла її із бойовища з царатом підступним ударом у спину. Допускав Сірко в думках і таке: Стенька, либонь, побоюється, аби Сірко, прибувши з січовиками, не затьмив його як вождя.

Сірко відпродав Разі ледь не дві тисячі коней, а ще більше п'ятисот добре озброєних охочекомонців зголосилися піти із Чорноморцем та стати в поміч отаманові. І Січ по відправці охочекомонців завмерла в осінній очікувальній тиші...

Знову над Кошем носилося птаство і відлітали ключами табуни спершу ластівок і бузьків-лелек, оголюючи гнізда на січових куренях та попід стріхами, а слідом — і лебедів, гусей, качок та різного дробу, уносячи і її, осінь, у вирій. Брудно-сірим рваним шматтям клоччя пеленалося все більш космате й низьке небо у журбі. В Сірків прикалабок-бурдюг при Іванківському курені доносилася, розриваючи душу, могутня всекурінна пісня: «Ой чого ти, дубе, на яр похилився?..» і, заглушивши на мить стогін порогів, знову уступала їм, ніби борючись зі стихією. Сірко годинами мовчки міряв тісний бурдюг, аж джура Яків Гиря, що, лежачи на полику, наглядав за ним, боявся за нього, як окаянного чи пасійного.

Наближався вечір...

Поки новий польський король Михай в Жечі Посполитій призвичаювався до корони, а ієромонах Марко Лисицький в селі Густини під Прилуками писав Густинський хронос-дітопис смутних подій в Україні, цар Олексій, щедро обдаровуючи лівобічних старшин, а найпаче гетьмана Демка і архієпископа Лазаря Барановича, «як їх санам належить»,— «на ранги, на уряди, за умноженіє хвали Божої, замість святої милості, ради спасіння православних душ і прочая, і прочая»,— жив у тривозі й безсонні, бо в полуденні горіла майже придбана вже «ойчизна», підпалена «черню і вором Стенькою», до якого переметнулися й стрільці, духовенство, ба навіть бояри, а не лише «ясашні люди».

Донський козак, тепер отаман у Степана Разі, Олекса Протак, приїхавши в Січ з морехідцями вслід за Чорноморцем закупити сандали, гончаки, галери, дубаси, стерни, дубівки, чайки і човни, по відправі того начиння із охотцями-січовиками оповідав Сіркові:

— Головний отаман наш — «таранкуватий вождь» — тепер у силі бардзо великій. А започалося все із того, що до нього на клич приєдналися спершу я і Сергій Кривий із семистами донців, а потім Федь Жолудяк та Василь Вус — із півтисячею. Тоді ото разом ми щасливо пожакували Фарабат, Ширван, Баку, Астрабат, Дербент та інші місця казбіїв і вернулися без Сергія Кривого і багатьох козаків, що вмерли від солоної води, до острова Чотирьох Бугрів із великим скарбом і полоном. Тут ми ще пожакували астраханського митрополита Йосипа і послали дознавачів та підмовців у Астрахань, а ті підняли там стрільців і змусили воєвод втекти. Отак майже без бою ми оселилися в Астрахані. Звідти батько отаман послав «прелестні листи» у всі городи про побиття бояр і воєвод. А тим часом до нас прибули на клич отамани Іван Чорноярець, Михай Ярославів, Флор Мінай, Ларко-Лазар Тимошин, Федь Сукнін, стирник Кузьма Хороший із побратимами, згодилися служити батькові і всі стрільці воєводські, перекинулися Астанхан Мамед і Свіязький ага Алма-Кай, Минько Хохлач в товариством, чуваські отамани Анчик Полкун, Тімурза і Яма-мурза, черемиси Ахту-Мер-Шарал, Мум-Ара і Асан-Кара-Сур...

— То ви жакуєте й тепер? — спинив Сірко оповідача питанням, вражаючись розмахом дій Разі й разінців.

— Жакували в Хвалині й інших казбійських місцях, в двічі помолившись у Соловецькому монастирі святому Зосимові, отаман вирішив на раді-кругові відомстити супостатові цареві-тиранові та боярам за скатованого ними брата Івана і звільнити увесь бідний люд християнський та інородний від ярма царського, боярського і воєводського. Ми вже, вважай, вашмосць кошовий отамане, є в Чарик-Су, Астрахані, Самарі, взяли Саратов без бою з воєводою Кузьмою Лутохіним і жакуємо лише воєвод, бояр та їхніх поплічників. Полковник Дзиковський, розбивши своїми полками гетьмана Демка, звільнив Слобожанщину, здобув Тамбов, Пензу, Саранськ, Нижній Новгород, а тепер наш «таранкуватий вождь» хоче іти з ним на Симбірськ, щоб при поході на Москву не мати в спині ворогів. З нами тепер і вся Мордва із князем Акай-Балаєм, і патріарх Никон-Забочник, хоч він ще в підземеллі Ферапонтового монастиря, згоджується і Аввакум примкнути до нас, бо ж цар у своєму Коломенському відрізає носи й вуха дітям і жонам разінців-«ворів». Ми за Никона і Аввакума, за святу соборну і апостольську православну церкву, але без царя. З нами і боярський син Івашко Кузьмин із Воронежа в походи на супостатів ходить. Ти, мосьпане кошовий, лише захисти нас тут від орди, то ми вліті, при Божій милості, і в Москві будемо.

— Як скинете царя на Москві, то хто ж буде? — знову спинив Сірко Олексу Протака.

— Царевич Олексій при старшинському Крузі та Никонові і Аввакумові. Усі, взяті адверсорами-царями землі, будуть знову по покону керуватися вічовим дзвоном і старшинами, кожна по-своєму і в незалежі. Батькові те підказує і єдисанський тайша малих ногаїв Менчак, що тепер радцем, і улуський Юмалко-Калімбет, що був дознавачем од князя Івана Прозоровського, та мурза Асан-Карасур із Григором Шикмазом...

Відпровадивши врешті гостя на сон, Сірко знову до ранку ходив, то лягаючи, то схоплюючись, і не міг збагнути величі започатого Степаном. Тішачись успіхами кума Дзиковського, він бачив п'ять тисяч дітей і жінок із обрізаними носами і вухами в Коломенському, а в тривожному і короткому сні — цареве весілля з якоюсь Наталею Наришкіною, танець Ордин-Нащоки, що підписав Андрусівський перемир з Григором Катошихіним, який втік від царя до свейського короля Карла-Густава. «Зміна одного царя іншим не приведе до смерті адверсора — московського боярства»,— приходив рішенець у сні...

Роздуми над навколишніми подіями будоражили і не полишали Сірка довго. Кошовий їх врешті виніс на Малу січову раду, де було вирішено підтримувати і наперед слобожан, а в реґімент до Степана Разі послати розвідного сотника Гната Турлюна з листом, в якому вказати: «Заміна одного царя другим не варта жертв і крові, а ось виборно-вічові уряди захистять бідний люд від насильників і загарбників чужих добр, але тільки тоді, коли їм буде підпорядкована військова армада... Убивства князів, воєвод і боярів без суду, зокрема таких, як Герасько Явдокимов, Іван Прозоровський, Семен Тургенєв та інші — непотрібні вчинки, а жакування міст гірші за боярські, як чуємо тут, вам нешпетно чинити, і ми, Січ, того не одобрюємо... Вашої стичності із Ордою ми допускати не будемо, як цар послав в Орду підкупний гарач, ми хана належне попередили, що пожакуємо його конак...»

Не відав ні Сірко, ні його значкові, старші та менші чільці, ні тим більше посланець Гнат Турлюн, що виїхав через два тижні після Олекси Протака в путь із п'ятьма донцями-дознавачами, які зголосилися доброхітно піти в поміч Стеньці, як скінчиться та подорож. Вже по путі донці упросили Гната Турлюна заїхати в станицю Старочеркаську, де вони лише навідають жон і дітей і потім поїдуть з ним до «таранкуватого вождя». Вдома, як лазутці отамана Круга Корнія Ходні-Лук'янового, вони передали Турлюна, зв'язаного в сні, Донському кругові, а той його втопив із каменем на шиї, а листа переслав цареві, направивши в реґімент Степанові Разі турусу, що Січ відмовляє йому в помочі...

Як і в минулому році, була дуже затяжною весна. Східний вітер, гарматан, не нагрівшись у запеклих битвах разінців від поту, сліз, крові й пожеж, був навально різким і колючо-холодним. Січові рибалки із-за повені та бурхливих хвиль не могли вчасно поставити перегородки-ґарди на рибу, а господарча сотня губила на несамовитім вітрі сухі торішні трави для коней при перевозі їх у січовище.

Сірко клопотався побудовою нових галер, гончаків, байдаків, думбасів, стернів та чайок і тривожився затримкою в Разі посланця Гната Турлюна, а тим часом дізнався, що в Москві польські посли на чолі із ковельським писарем Стефаном-Франціском Медешком, не взявши свого підлеглого по Андрусівському перемирі — Дорошенка, підписали нову угоду, в якій московити обумовили Києва Польщі не віддавати, крім того, вона, Польща, має оплатити борги за взяті Дорошенком у минулорічному бою із московитами міста, зброю, добра і воєвод, відданих «вором»-гетьманом Орді.

Дорошенко сповістив Січ, а найпаче Сірка, і про те, що польський посланець у Порті Станіслав Визовський нацьковував султана проти нього, але султан дав йому в поміч буджаків, які тепер підуть на Лівобіччя з Марком Кияшком проти супостата Демка. Повідомив Дорошенко Сірка і про те, що Константинопольський патріарх Методій прокляв і піддав анафемі Демка Многогрішного за зраду гетьманові і люду, хоч як захищали того патріарх московський та цар, а Бог покарав за відступництво тим, що він після удару об одвірки зараз ледь жиє...

Було вже в розпалі літо. На Січ все прибували і прибували збіглі від воєвод та бояр, і Сірко, приймаючи їх, ледь дочекався посланого таємно із двома козаками до Разі сотника Лавра Гука, який мав дізнатися про Гната Турлюна і про становище Разі та його сподвижників: і донців, і січовиків, і незчислимих інородців. І ось Гук із козаками вернувся.

З його розповідей, що тривали досить довго, Сірко дізнався чимало і гіркого, і прикрого, і аж обурливого, зрозумівши, що в Разі зовсім не вишколене та погано озброєне військо, що поразка його загонів за Яїком від князів Милославського і Баратинського, як і побій Разиного побратима, отамана Михайла Харитонова, під Шацьком, не були останніми в донського отамана. Лаврова розповідь про царевича Олексія, якого Разя возить охранно у берлині разом із астраханським протопопом Василем і не показує на люди, здавалося дивною, а ось що Фрол Разя водить полки в баталії разом із Дзиковським, не дивувало його, а навіть радувало.

Розповівши, що Степан Разя, як і його старшини, зодягнений у дуже дорогі шати, часто пиячить і підступитися до нього тяжко, Лавро Гук переказав Сіркові і джурі привезену цидулу царського і патріаршого прокльону, яку Іоасаф розіслав панотцям у всі церкви Московії, на Слобожанщину, на Дон та навіть на Лівобічну Україну для виголошення мирянам із вівтарів анафеми. І Сірко зрозумів, що цар підключив до війни з противником усі найтяжчі гармати.

— А писалося в ній таке,— прочитав присутнім прибулець: «Єретик, злодій, убивця, христопродавець і душогуб-вор, Стенька Разін-син, забувши святу церкву і православну Христову віру, великому государю, князю і повелителю (йшов перелік титулів до „всея Русії і прочая, і прочая“) зрадив і мнозії пакості та пролиття крові й убивства в граді Астрахані й інших низових градах вчинив, поконавши тих православних, які до його лукавого злочинства не пристали, і катує далі зі своїми одночинцями не на живот, а на смерть інших, нехрист — хай буде проклятим навіки! Хай будуть прокляті такоже навіки і єретики: архімандрит Касян, Іван — Максимов син, Лука Некраса, Вовк Куриць, Іван — Оверків син, Митька — Коноглів син, зрадник і злодій, Тиміш Окинда та булий протопоп Аввакум купно із усіма козацько-ворохобними ватажками!»

Сірко, слухаючи повільне читання Лавра, бачив, що той у журбі й печалі, але не здогадувався про її причину і пояснив їх, як той кінчив читати, безліччю смертей у Разі і зморною дорогою у Запороги. Та, побачивши, що приїздця по читанні, винувато похиливши голову, змовк, він у тривозі нагадав Лаврові про Гната Турлюна.

— Покійний Гнат наш, отамане,— стримував сльози і ковтав клубки судом той.— Григір Шикмаз, що знав вас, став у поміч, як я розповів, для чого приїхав. Сховавши нас у своєму наметі і відшукавши двох із тих донців, що пішли із Січі з Гнатом до Разі, він у розпитному баданні дізнався, як ті умовили його зайти попутно в Старочеркаськ, як там сонного зв'язали та де потім втопили в заплаві Дону... Покійник Гнат наш!..— заридав він не стримавшись.

Лаврове сповіщення привело Сірка в такий жах, що він, стріпнувшись серцем у горі й муках, взяв у долоні голову і так сидів не знати й скільки. Джура Яків Гиря не відав у розпачі, як і діяти.

— На мені лежить смерть Гнатова,— поклав Сірко на стіл тяжкий п'ястук.— Прости мені, лицарю і захиснику живота мого, мою непростиму вину гріховну, як і ви всі, коли вина в вашій смерті лежить на мені! — молився в нестямі отаман.— Пошли, Боже, йому, мудрому й вірному, рай небесний, а йога родині й синам — блага твої й захисти,— перехрестився тричі, змовкнувши.— Не взнав часом, хто із старшин Ходневих те вчинив? — спитав згодом у Лавра.

— Обозний Ходні Михай Самарин з дознавачами в заплаві біля обійстя вдови Чивилихи, яка з дітьми бачила те, бо порала грядку невдалік.

— Взимі мусите привезти тіло побратима і поховати на січовім цвинтарі, а Михая Самарина прикличу в Січ і маю вбити в поєдинку при кошовому товаристві.

— Ходня, кажуть, його змусив на той злочин,— вставив Лавро.

— Той перекинчик відповість і за Івана Разю, і за Гната Турлюна,— стиснув Сірко зуби.— Іди на спочин, Лавре, моє тобі спасибі,— відпровадив він курінного, а сам ще Довго міряв бурдюга в безсиллі, тускові й скорботі.

«Одно безголів'я і безтямне гультяйство, той рокіш Степана, бо заміна одного царя другим коштом неозброєних інородців і ясачних людинів неминуче скінчиться поразкою, а при вертепних пиятиках старшини, що граблять гірше бояр, то й поготів»,— стріляли в Сірковій голові висновки.— Продовжувати походи на боярство, не переманивши стрільців,— засліплена тупість, і не більше! Для Степана то бахвально-чванливе розуміння «вождя», а для поневолених — життя і смерть! Мушу застерегти Дзиковських,— вирішує він, а на пам'ять йому приходить Хирівський ліс і на шкапі вершником хлопець Гнатко, що вимагав доброго коня за сповіщення про ночівлю ката Лаща...