Під Савур-могилою

22.

Снігова заметіль позакривала шляхи і припинила на тимчас походи січовиків, проте не вона була причиною повної бездіяльності козаків і рідкісної тризни в Коші. Січ правила місячну панахиду по вбитих у минулих походах і покатованих царськими стрільцями повстанцях Разі в Слобожанщині та повсюдно. Особливо ревно молився Сірко. Він по цілому дневі стояв на колінах у бокуні кошового в церкві Покрови і плакав, коли екзарх Січі Петро Буркун під хор молодиків викрикував по молитві: «Простіть нам, живим, славні мертві лицарі, коли вина у вашій смерті лежить на нас! Простіть усюди, де б ви не поклали життя, не скорившись долі, в захисті рідної землі нашої і нещасного люду! Прости й ти, Боже великий, нам, грішним!..»

Відчай Сірка був несказанним, надто після того, як прибився ледь живим у Запороги Фрол Мінай та повідомив про скарання Ромодановським Івана і Явдохи Дзиковських-Диких і сотень їхніх сподвижників у Острогозьку та інших містах; про висилку до Сибіру зі Слобожанщини тисяч родин із малими дітьми і старими та навіть немічними; про виловлення донців і обох Разів і ув'язнення їх у Фролову вежу, в якій конав їхній брат Іван тридцять літ тому; про правторення численних родин із Дону в Сибір князем Волконським за Корнія Ходню. Та відчай став смертельним, коли в Запороги прийшов мереф'янський війт Пилип Ступа із Артемовими Нелюбовями синами Арсеном і Тимошем та Гнатовим Турлзоновим Яцем, сповістивши Сірка, що мереф'янський сотник, а його син Роман, шаблячсь із стрільцями, які хотіли його ув'язнити, був забитий, на смерть і похований матір'ю на мереф'янському цвинтарі при великім юрмищі мирян, а сама пані Софія зробилася знову причиною. Сірко по тому сповіщенні стояв у бокуні церкви і ночами на колінах, геть вибитий із колії життя. Він молився, як досі не молився ніколи, і сам упавши в пасію, як дружина Софія...

Лихо до людей, кажуть, одне не приходить. Коли кінчалася місячна панахида, воно знову прийшло до Сірка.

Під весну в Січ прибув амбасадор круля Михая і, передавши винагороду козацтву за минулорічні виправи, став умовляти Ханенка й Сірка виступити проти Дорошенка. Сірко в своєму горі послав посла до Ханенка, а той дав згоду на похід і за нього. Але січове поспольство на братовбивство не пішло, зворохобившись так, що ледь не вигнало з Коша і гетьмана, і його польного Сірка, докоривши їм обом у смерті Дзиковського та сотень інших козацьких чільців.

Погамувала заворуху сіром вістка про те, що писар Карпо Мокріевич, стародубський полковник Петро Рославець, генеральний обозний Петро Забіла, генеральні судді Іван Домантович та Іван Самойлович ув'язнили серед ночі люципера Демка у Батуринському замку, закляпивши рота, наділи на нього кайдани й дибу і в звичайному санному повозі відпровадили в Москву як зрадцю і Дорошенкового приятеля та однодумця, який багнув передати Лівобіччя турецькому султанові. Послали з ним і чолобитну реляцію, щоб цар скарав його смертю!

Цар і його думні дворяни та бояри, ідучи назустріч інтригам і «анцихриста», і його синів та близьких, і далеких родаків, радо «повеліли відпровадити разом із супровідцями-гайдуками і їхніми родинами до Сибіру, в Соленґинськ, до диких бурятів». В число відправленців потрапили і полковник Матвій Квинтівка та осавул Павло Грабович, які ще кілька місяців тому старанно допомагали, як і гетьман Демко, усмиряти повстанців-слобожан.

«Віра в дружбу з царем і його прихлібцями є втратою для будь-яких інородних громад і чільців. Їхня дружба — лише флірт і лицедійна гра і ніколи іншою не буде»,— молячись і вдихаючи кадильний дим мирояну і буж-дерева, повторював Сірко слова Яна Собеського.— То в справжнє винищення нашого чільства і поспольства на користь Московської держави,— шептав він між молитвами і свої висновки.— «Адже виселенці будуть в отих забіссях царськими людьми, а не самі собою!» — робив вислід він у тусковій тузі, шкодуючи Демка, Матвія, Павла та всіх з ними...

Втікачі на Січ із Лівобіччя й Дону йшли і йшли: і поодинці, і групками, і цілими ватагами, і приносили новини, одна другої болючіші та дошкульніші: про виселення козацтва по воєводських списках, про приїзд на Лівобіччя, у Конотоп дяка Танасія Ташликова і піддячого Аврама Шостакова, а їм услід — Ромодановського та із Чернігова самого архієпископа Лазаря Барановича і генерального судді Івана Самойловича. Із тих новин випливало, що між Путивлем і Конотопом намічалися Генеральна рада в присутності царських повірених і вибори гетьмана.

А велика розповінь тієї весни стримувала січове козацтво від якихось дій, і новини знетямлювали чільців та значкових так, що вони ходили як неприкаяні, не знаходячи собі місця, ніби чуючи ґвалти, зойки й крики нещасних на Лівобіччі, в Слобожанщині та аж до самого Дону. Врешті втікачі принесли в Січ вістку, що в Козацькій Діброві був обраний на гетьмана генеральний суддя в Демка Іван Самойлович, знайомий Сіркові ще від походу із Києва по благословенні Петром Могилою.

Сама по собі та подія нічого особливого не являла, а ось нові Конотопські статті до колишніх Глухівських додавали чимало дошкульного. «Гетьман без царя і старшин не буде нікого карати, не листуватиметься з іноземними, за винятком царського, дворами, не допускатиме жодних зв'язків із Дорошенком», «гетьман мусить спіпшо вивести свої полки і уступити Польщі міста по річці Сож у воєводстві Мстиславськім та в Мозирському і Рєчинському повітах, звільнених від ляхів Іваном Золотаренком ще при гетьмані Богдані»,— писалося в Статтях.

Сірко, Ханенко, Мартинович, Шашола, Вдовиченко, старигани та значкові товариші Січі мусили спішно скликати Малу раду і написати цареві та новому гетьманові «ультиматну контроверсію» про недопустимість якої б то не було передачі українських земель Московії, Польщі чи іним державам як поконних українських. Не те образило царя, про що говорилося в «контроверсії», а те, що Московія не була названа Великою Русією, а царя зневажено безтитульностями.

Була ще одна надзвичайно важлива особливість Генеральної ради в Козацькій Діброві, про яку Січ довідалася згодом. Полягала вона в тому, що більшість лівобічних старшин, вболіваючи за справу, пропонувала віддати гетьманські клейноди і булаву Іванові Сіркові. Для царя і його посланців, а найпаче для Ромодановського, полковника Федора Жученка з Полтави, Івана Самойловича те було жахом. Тому й затяглися вибори. Три дні значкові старшини схилялися боярами до компрометації Сірка як «анцихриста-бузувіра і побратима вора Стеньки».

Доки в Січі й Запорогах переварювалися козацьким поспольством вибори Самойловича та Конотопські статті і гуляли «ловчі сиски» воєвод в Лівобіччі, Слобожанщині та на Дону, гетьман Дорошенко через своїх амбасадорів у Порті полковника Гаврила Лісовського та ротмістра Івана Мазепу, по закінченні Туреччиною Кандійського походу у війні з Венецією, допросився в султана Магомета Четвертого помочі на ляхів.

Хондкар-султан спершу оповістив Польщу, що піде на неї походом у поміч Дорошенкові, а з приходом весни таки змусив хана піти на Україну, потім, скориставшись чварами навколо круля Михая та незгодою Сірка і частини січовиків іти на братовбивство, вирушив ханові услід і сам із тасмами яничарів. Жахною була його сила, коли, перейшовши Дністер біля Хотина, він поповнив свої війська спершу булуками буджаків, а потім туменами хана і полками Дорошенка.

Перший удар армади султана був спрямований на Кам'янець-Подільський. Обложне побоїще тривало цілих два тижні і вдень, і вночі. Побиті лежали завалами, і вдвічі більше їх було з боку тих, що йшли на штурм, але сили все одно були нерівні, і місто з фортецею було залишене ляхами. Магомет, як переможець, заїхав на коні в тамтешній соборний храм, наслідуючи Магомета Другого, що отак же зневажив собор Софії в Києві. Образами і обкладами з ікон були вислані всі вулиці міста, і те все проходило на очах Дорошенка, його значкових і козацтва.

При цьому кримці й буджаки пішли на захоплення і людоловлення міст Покуття й Волині, а Дорошенко з візиром султана Махметом Капрюлю обклали Львів, де стояли польські війська на чолі із коронним гетьманом Яном Собеським. Львів'яни зібрали пожертви від міщан та храмів і відкупилися, спасши тим і обложеного коронного, і його військо. Дорошенкові здався в полон наказний гетьман Ханенко, зрозумівши, що без Сірка він не має жодної сили. Здалися Дорошенкові у безвиході і чимало Ханенкових козаків, лишивши гетьмана лише з гайдуками та сердюками.

Тим часом крулеві Михаю вдалося замиритися і скласти з султаном у Бучі домову, по якій Польща мала щорічно платити двадцять тисяч злотих, окрім вісімдесяти тисяч, даних львів'янами. Були й інші важливі пункти у Бучацькій домові: Польща зрікається всіх домов з Московією, а Україні вертаються давньорусинські землі. У Кам'янці ж, Меджибожі, Барі та інших містах Поділля султан залишає своїх чаушів. По цьому, переобтяжений статками та ясирниками, хондкар пішов у Порту, а хан Селім-Гірей та Дорошенко — додому. В путі хана наздогнав Ян Собеський, відбив у нього ясир і статки, чим придбав собі престиж заступника русинів, та й по тому.

Поки відбувалася жахна Подільска трагедія, цар і його високий двір, згідно з домовою з Польщею, слав через майора Павла Манезіуса саксонському, бранденбурзькому, курляндському курфюрстам вимогливі листи про бажану їхню поміч крулеві Михаю проти аґарян-турчинів, а сам, палець об палець не вдаривши, через дяка Семена Протопопова вів таємно перетрактовки з Ханенком про піддання Москві, як гетьмана об'єднаної із Запорогами України — Малої Русі. А на Січ прибув із Дону лжесин царя Симеон, не спійманий виловним сиском по разінщині...

Сірко жив то в Капулівці у мачухи Ївги та в хаті покійної матері Домни, то в Січі. Про появу разінця Симеона, про прихід донців та воронезького воєводи зі стрільцями і гетьмана Самойловича з козаками в Січ він знав, але не реагував на них. Закликані січовики та донці в похід на Перекоп без Сірка відмовилися йти, і кошовий Микита Вдовиченко та писар Денис Кривоніс, щоб позбутися непроханих гостей, умовили його повести на Перекоп донців, стрільців, новаків та охочекомонців-січовиків.

Дуже вдалим виявився похід під Сірковою зверхністю: було звільнено десь коло десяти тисяч ясирників, забрано неймовірно багато статків, худоби, а найпаче коней, полонено коло п'яти тисяч людоловів, кількадесяти мурзів і пашів, хоч особисто Сірко лише дораджував чільцям походу.

Вернувшись скачем у Січ із недавнім джурою Яковом Гирею, Сірко вирішив по намові зятя, який приїхав за ним, навідати Артемівку, дружину Софію, могили синів у Мерефі. Умовляли його і Артемові та Гнатів сини, а найпаче війт Мерефи Пилип Ступа, якому вже не терпілося більше перебувати в Січі.

Для певності, крім родаків, Сірко взяв із собою вчорашнього джуру, полоненого мурзу Темнамбета і трьох його баш-агів і відправився в путь через Лівобіччя із перепусткою, яку йому привіз зять від Ромодановського з Курська. Мурза і баш-аги мали стати дарунком воєводі Ромоданові за ту перепустку.

На ніч зупинився у Нових Санжарах під Полтавою.

Раннім досвітком, як у Санжарах горланили півні, а Сірко із супроводом мав виїжджати в подальшу путь, на нього сонного напали в постелі гайдуки на чолі з полковником Федором Жученком, зв'язали його, закували в кайдани й відпровадили в повозі на Батурин. Ординських полоненців кинули у полтавську темну глибицю, а супутців — у тамошню секвестрову хату. У супротиві гайдукам був забитий Яків Гиря, проте обидва Артемові і Гнатів сини, війт Пилип Ступа та зять Іван Пелех після мордувань і побоїв були відпущені в Мерефу.

Іван Пелех, викравши вдругоніч свого Гнідка й Сіркового Велеса, скористався перепусткою Ромодановського, на загнаних конях вернувся в Січ і сповістив козаків про те, що сталося із Сірком. Коли б розірвалася сотня бомбард, вони б не викликали такого обуру січовиків і їхніх чільців по всіх. Запорогах...

Сірко про все те не відав. Темниця в Батуринському замку стала його незмінним меншанням, кандали — розвагою, постачання їжі й води та світло із заґратованого віконця визначали час, що видавався тут вічністю. Його тепер навіть скрики пугачів уночі забавляли й радували.

Добротного й пристойного одягу свого, кушакового шабельтаса з пістолями, захованими алтинами, дукатами, талярами й злотими, шаблі з дамаської сталі, табинового кунтуша й тобівки з дарунками для дочок та Софії, що їх пограбували нападники під час ув'язнення, він не шкодував зовсім, а ось супровід і навіть ординців-людоловів йому було шкода, найбільше жалкував за Яковом Гирею, якого вже називав братом, та за вірним вишколеним конем. Велес навіть у сні дивився докірливо на Сірка блискучими сливами очей...

«Ми — і гетьмани, і отамани, і кошові, знакомитий мосьпане, не належимо собі, бо виконуємо забаганки та волю поспольства нашого, товариства, Божу, хай він простить нам, і не завжди радо та згідливо виконуємо, як відаєш,— згадувалася ув'язненцю мова гетьмана Самойловича при Забілі, Домантовичі й Жученкові у генеральній канцелярії, розкішно обставленій і освіченій восковими свічками у канделябрах.— Твоя намова сіром і старшин на бунти в Лівобіччі та спонука їх до піддання паскудному лайдакові й ґалґанові Ханенку не можуть подобатися ні козацтву поспольному, ні, тим більше, його світлості й високості та милостивому захисникові нашому — цареві, а ще коли твоя мосць приятелювала з „вором і розбойцею“ Степаном та була родаком зрадцеві й клятвопорушцеві Дзиковському і його відьмі-жоні чи й усім іним здрайцям допомагала кінно, то й поготів, як відаєш сам, те тобі не буде прощене милостивим государем».

Сірко бачив, як снується йому обвинувачення, і дорікав собі, що не задушив Самойловича ще тоді, як вони йшли із святої обителі Київської до повстанців. Він жодним словом не перечив гетьманові, сівши без дозволу на лавицю в канцелярії, бо жив ще власним горем і стумом під траурним крепом від ним положених життів, бо нехтував і зневажав до огидності й омерзіння і самого Самойловича, і його поплічників та порадників. Німого й тяжкого його погляду присутні не витримували, а гетьман найбільше: схоплювався із сідлищного дзиґлика, походжав і бідкався, неясно натякаючи, що цей самочин він немов започав з обов'язку та під примусом. Його бреханина була зрозумілою Сіркові, адже по виборах у Козацькій Діброві і він ставав претендентом на гетьманство, лякаючи царат своєю непоступливістю, чільством у Січі та й соратством ще з гетьманом Богданом, домовні Статті з яким було потоптано навіки. Жодних надій на милості гетьманські чи царські Сірко не мав, а відтак не бажав роняти свою гідність і шляхетність. До того ж він здогадувався безпомилково, що його доля вирішується, а може вже й вирішилася, не в Батурині, а в Москві. Майже не слухаючи обвинувачень гетьмана та решти генеральних, які нагадували йому і про непоміч нещасному Шереметєву, і про лист до «вора й розбойці», він був певен, що коли його не скатують тут, то подальша його путь ляже до Сибіру. Врешті Сірко в кайданах був відпроваджений знову в замкову темницю, не проронивши ні слова. До глибиці його супроводжували козак і двоє московитів-стрільців з бердишами, що підтверджувало його здогадку про вирішення його долі царем...

Невбарі відбулася ще одна примітна подія. Його раптом розбудили серед ночі шорох і шарудіння, а потім услід щось упало з високого віконця в солому поряд. То виявився полотняний вистьобаний гайталик-поясок чималої вага з кількома петлями на одному кінці і залізним гапличком на другому. В тому поясі Сірко напомацки безпомилково визначив алтини, дукати, злоті й таляри, зрозумівши зачудовано, що такий подарунок міг йому зробити лише заможний доброчинець, передавши його поза вартою перед можливим правторенням Сірка звідси.

Сірко утішився не так досить дорогим дарунком, хоч гроші були насущно необхідні йому, як тим, що навіть при ворогові гетьманові у нього, в'язня-кандальника, є щирі приятелі, які не побоялися та не поскупилися йому допомогти. Проте, як він не намагався відгадати, хто б то міг бути, так і не відгадав. Єдине, в чому був певний,— той подавця досконало знає обставини і є недругом гетьманові.

За довгі роки життя, яким, як здавалося йому, він керував, хоч насправді його несла стихія оточення, як і кожного в поспольстві, він уперше потрапив під чужу сатанинську волю. І дійшов тямком, що найкращою в цьому становиську є нереакція, іґнорація всього навколишнього. Така поведінка виявилася спасенною і найдієвішою в його лихові. Адже по смерті синів не лишалося вже під небом Сіркового роду, а він — гроза-шайтан для аґарян — був безсилий, ув'язнений чужинцями, а своїми старшинами і на своїй землі.

До нього, оброслого сивою бородою і густим посивілим чубом, які він, не маючи сили до них звикнути, постійно торкався то однією, то другою рукою, приходили невеселі думки. Сидіння в темниці давало йому можливість відірватися від вихорів подій і приглянутись до вчиненого досі і ним, і іншими. Судив себе, ганьбив себе і старшин, але не за принесені в ім'я свободи жертви, а за глупоту й дурість, за роз'єднаність замість сув'язі й спаю, за кон'юнктурне холуйство і вдаваний добробут.

Ув'язнений, він, слава Богу, не розшаркувався перед ворогами, не клявся і не кланявся їм, як і сторожі, не вітався і не прощався, не дякував за їжу й воду, і вирішив так триматися й далі, до будь-якого кінця. В ньому одне горе виклинювалося іншим, зненаць оглушивши його безмежною людською підступністю. Він зрозумів, що Ромодановський, платячи Дому за неприсягу в Харківському полку і за Дзиковського, видав йому перепустку-пайцзу, прислужившись цареві, зоднобіч, а здругобіч, будучи певним, що Сірко схоче відвідати могилу сина, сповістив гетьмана і допоміг Дому позбутися небезпечного і знакомитішого суперника.

Та наступив нарешті теплий тихий ранок, коли вартові вивели ув'язнення з темниці і здали в дворищі драґунам-вершникам із бердишами, а ті всадили його в парокінно впряжений повіз із запашним сіном, який за мить із двома драгунами попереду та двома позаду вирушив із замчища і направився на міст через Сейм у бік чернігівського Воронежа, Шостки і Ямполя.

«Мабуть, прямуємо на Курськ»,— здогадувався Сірко, тішачись, що він, ні з ким не обмовившись, розумівся на своїй подальшій долі.

У підворітні замку сталася радісна для ув'язненого придибенція: прямо на виїзді з двору, незважаючи на досить ранній час, іздвобїч шляху стояли купки сіром і гукали, хрестячись: «Щастя тобі й життя!» А якась тітуня кинула Сіркові в повіз чималого клунка, скрикнувши: «Живи довго!», і побігла, проворно шаснувши в юрбу. Один із драґунів, що їхав позаду, вихопив клунка з повоза, але, обмацавши його і переконавшись, що в ньому тютюн-самосад, кинув його назад Сіркові в ноги.

Ота мала придибенція під замком, а найпаче тютюн, який і при ощадженні вже кінчався в Сірка, та щирі побажання були для нього дуже втішними. Світлий літній ранок, трохи туманне тепле повітря після темничої вільготи та прохолоди діяли на нього цілющо. Збоку неважко було помітити: його радували й орожевлювали прошвини хмарок у небі, що нагадували череди перістої худоби, і маревні серпанкові далини пообіч шляхів, і руто-буйна зелень лісів, дібров та садів, і чепурні села з вибіленими, то під соломою чи очеретом, то під ґонтом-черепицею хатами, вивершеними буслиними гніздами, в яких пробували свої молоді крила лелеченята.

Сірко в цій путі, як ніколи досі, бачив красу рідного краю і аж оманювався нею. Гнізда птахів йому нагадували січових, що вважалися там душами полеглих, а сюркоти коників-цвіркуні в та нечасті кумкання жабок були достеменно такими, як і в Запорогах. Слухаючи їх, він лишився на тому, що мислить себе не коло дому в Артемівці, а в Січі коло бурдюга і згадує в біді не родину й дружину, а побратимів, не бачачи в тому гріха. Він молився і за буслів, пугачів та жабок, і за побратимів, хоч протягом життя в Січі не набридав Богові своїми молитвами, проказуючи лише «Отче наш», та й то про великий дзвін. Радували його в путі і общинні толоки з козами, овечками, корівками та кіньми, і мирські — в дворах та будовах, бо вони свідчили, що рідний люд, незважаючи ні на що, живе й творить життя, а найпаче його тішили діти, які зграями супроводили його повіз, не звертаючи уваги на викрики стрільців-супровідців.

В путі нерідко плескачами зустрічалися могили, на царинах чи грядках нишпорили люди, а у свята дзвонили дзвони з-над церков, чаруючи звуками, вечорами просвічував прикритий дірчатим рябчаком лісів та хмарок захід або лякали непоодинокі руйновиська-попелища осідків, сіл чи й містечок, викликаючи щеми в душі, але в ній просипалася і свідомість того, що світ цей — рай земний і зухи-крутії та підступні маєтники не достойні жити в ньому, тим паче на трудовому карку сіромства, адже влада людинам дається для чинення добра поспольству, а не для ограблення його! З того висновку йому не робилося легше, а ще тяжчало...

В містечку Курську, що тепер було осередком Слобожанщини під воєводою Ромодановським, якому цар не довіряв із-за повстання Дзиковського й із-за того, що його син Юрій був у ординському полоні, подорожники спинилися лише для заміни візника, повоза й коней, але їх раптово захопила гроза і змусила затриматися. Сірко з драгуном і візником перестоював її в сінцях на порозі прибудови, прислухаючись, як цівкотіли щедрі дощові води і валовими канатами звисали зі стріхи та забивали скошено у дверний просвіт, коли ошалілий вітер направляв їх, рвучи на клоччя, а грім бив з таким грюком, що й земля тряслася.

Новий візник, не московит, як перший, а козацького роду, як тільки батожиста гроза стихла, освіживши повітря, розмашисто захрестив шепітливу молитву Саваофові й пішов запрягати коней в дорогу.

Шлях був Сіркові відомий від амбасадорів, він ішов на Орел і все більше різнився від дотеперішнього. Що далі Сірко їхав, то більше впадала у вічі злиденність дворів і обійсть у селах, вбогість людей в одязі, босість і сіра виснаженість в тілах. На попутних полях навіть полукіпки зжатого чи скошеного вбіжжя були щодалі все меншими, а на грядках, побіля обтіпаних дощами хат, вони ставали рідкістю. Сірко морочився над тим, чому радісні жнива тут називаються страдою, пахуче борошно — мукою, а поля господськими.

Дорога, перетнувши та пропетлявши рівнини, спускалася вниз, поволі вив'юнюючись у долину. Поля замінялись пасовиськами і незайманщинами, поки подорожні не врізалися у вільхові, вербові та біло- й чорнолозі хащі спершу з калабанями води й ряскою, а потім із болотами і лататтям, різним птаством і бобрами, які, беркицькаючись, сторчма ховалися від приїздців у воду між білими лілеями.

У Сірка набігли сльози на очі, бо все те нагадало йому рідні Запороги й Січ.

На довгій греблі, що була бозна-ким і коли покладена і досипана в болотистому мішаному лісі, дорога часом звужувалася так, що на ній, здавалося, неможливо було розминутися двом повозам, а відсутність стрічних людинів говорила подорожнім, що місце тут безлюдне й дике, видно було, що супровідці навіть боялися його.

Багнисто-грузькі баблища й плавні поокського Полісся, як здалося Сіркові, межно ділили не лише землю, а й людей: стали відрізнятися і їхні характери, і гаразди, і вигляд їхніх осель та дворів, бо до Полісся більше зустрічалося викітних і переселених людей із рідних земель, що жили краще за післяполіських тубільців, колишніх мещерів. Сірко для себе те пояснював і царськими пільгами, що після повстання Стеньки анулювалися, і людською працелюбністю «хахлів», як їх тут обзивали.

Легким кінським бігом подорожні двічі перетнули Оку, поки, врешті, під вечір вибралися на московський гостинець-тракт, де околи і чарували Сірка, і лякали, а найпаче в лісистих місцевостях, коли ворони й граки каркали часом так гулко й розкотисто, що здавалося — над головою обривалося з тріскотом віття на деревах, і де по довгій їзді, вибравшись із лісів, обраділо ночували спершу в Волхові, а в наступні дні — в Калузі й Серпухові, добравшись нарешті й до Москви.

Що ближче під'їздили подорожні до столиці, то більше в Сіркові росли переконання, що в царстві немає середньо-заможних людей, а є багаті і всеправні, зоднобіч, і жахливо бідні та безправні, що не мають навіть личаків на ногах,— здругобіч. Впала йому в вічі за дорогу й особливість його супровідців. Вони не просто чесно виконували доручену їм справу, везучи в'язня, а горіли ненавистю до нього, як до власного ворога, заборонивши й візникові говорити до нього.

Москва зустріла подорожан під обід розкиданими дерев'яними й поодинокими цегляними хмарами, овізеруненими паладинами і хатами, халупами, халабудами та навіть бурдюгами обік брудно-засмічених, баюрно-опомийнених, часто смердючих, вибоїстих і покручених вулиць і вуличок: Люди — переважно убогі, обідрано-обтіпані, виснажені в лицях, чоловіки з бородами, а між ними ще й безносі та безвухі — в цей недільний день торгували нехитрим крамом по обочинах, бродили, п'яно горланячи, чи лузали насіння, сидячи на лавочках, геть байдужі до подорожніх. Вулиці по дощі були в баюрах, і колеса повоза топилися по самі ступиці в багні, хідники обік були засипані сміттям і покидьками, а деінде заслані обапольно-тесовими помостами, зокрема в Німецькій Слободі із особливими будівлями, яку прибулі проїжджали після Посадської, прямуючи до Посольського приказу. Безносі й безвухі, недавно покатовані царем у Коломенському за поміч «ворові Стеньці», були родичами повстанців. Вигляд їхній жахав подорожніх, найпаче візника й в'язня.

Та ось нарешті і Посольський приказ, в дворі якого потомлені коні, прикопувавши з повозом до ґанку, обраділо спинилися перед цегляним будинком. Вартовий стрілець з алебардою, що сидів на ґанку, з появою приїжджих неспіхом звівся на ноги і став слухати Сіркових супровідців, які передали йому чималого пакета. Деякий час, як стрілець сховався в приміщенні, Сірко і супровід чекали, поки з будинку якийсь знакомитий служка не покликав спершу стрільців, а згодом і в'язня в канцелярію.

Сірко, як лиш спинилися в дворищі, з трудом взувся в свої поршні-чоботи. Ланцюги не входили в них і боляче тиснули. Візник співчутливо розпоров йому по швах халяви і дав два шнурки із сириці, якими Сірко пов'язав ланцюги і халяви під колінами, хоч чув себе ще більш спутаним. Про себе він дякував долі, що надворі літо і він зможе ходити босоніж.

— Його сіятельства голови Приказу Афанасія Лаврентійовича Ордин-Нащокіна,— плутав українську й московитську мову чоловік, який назвався піддячим Приказу Семеном Щиголем,— нині в реґіменті немає, то відпроваджуємо тебе, «Стенькиного товариша і одночинцю» у Спасько-Фролову вежу до вирішення його величністю, милостивим Царем-батюшкою твоєї долі,— не міг витримати Щиголь тяжкого погляду мовчазного в'язня.

Сірко мовчав, а піддячий і сотник в ніяковості й прихованій ненависті говорили між собою і врешті, чогось ждучи, замовкли.

— Я є чільцем не підвладної нікому Січі Запорозької і не підлягаю покаранню або помилуванню, а крім того, мої послуги царству більші і гетьманських, і його сіятельства. Арештований я і окутий самочинно, про що прошу донести через його сіятельство його милостивій величності цареві,— здивував присутніх своєю мовою в'язень.

— Твої слова будуть його сіятельству передані, а долю твою, гадаємо, уже вирішив гетьман Самойлович,— сказав на прощання піддячий.— Може, в тебе буде якесь прохання до нього? — нацьковував він Сірка.

— Я не його підвладний, а отже, й прохань до нього не можу мати. Окрім того, думаю, що, при такому поводженні вашого Посольського приказу, його чекає те ж, що й мене,— не стримав себе Сірко і змовк.

Виведений сотником Годуєм із реґіменту, в'язень не побачив уже в дворищі ні візника, ні супроводу, замість них під ґанком стояли чотири стрільці з рушницями, які й повели Сірка пішки містом на М'ясницьку, до Кремля й вежі.

По путі зустрічалося досить людей, настільки химерних на вигляд і одягом, що Сірко не міг не звернути на них увагу. Йшли, кривуляючи поміж баюрами та вибоїнами на шляху і обходячи болото коло якогось камінного моста, а назустріч подорожанам тяглися мажари із сіном, соломою, дровами та іншими крамами з Хитрового ринку. Пробігали парокінні колимаги-дрожки з вирядженими й причепуреними дівицями та бравими розпиндюченими драгунами, в калюжах і баюрах на шляху купалися геть обруднені та обтьопані качки й гуси. То там то сям проходили, виклично обнявшись, пари закоханих чи гуртами й поодинці повійні дівчата.

Проти якоїсь харчевні, де пахло кислою капустою, квашениною, прянощами та іншими присмаками, хлопчики й дівчата гасали туди-сюди з лотками, закріпленими шнурами на шиях, і кричали: «Пірогі! Пірогі! Шрогі гарячіє!.. Бліниі Блінн! Бліни гарячіє!» Вулиці, особливо на Вошивій Горі — Таганці, були якимись розхристаними, без парканів і навіть воринь, хоч хати нерідко були оздоблені вигадково-химерними різьбленнями з делівок-дощок чи навіть бляхи. Окремі будинки поміж нетрищ бурдюгів були огороджені делівками з кованими поплетеними воротами та хвіртками. Як би то не було, а все в Москві виглядало або багатим через край, або бідним і суцільно вбогим...

У Спасько-Фроловій темниці, куди Сірка привели, спустивши сімома сходинками вниз, як у яму, вікон у стінах не було, а в заґратованому просвіті над дубовими тяжкими дверима в якомусь черепку кіптяво тлів ґнотик, ледь освічуючи камеру, цвілу потерть від соломи, сіна та сірі камінні стіни, подзьобані й списані. В кутках, на кованих, глибоко забитих шворнях висіли чотири чималих, також кованих кільця для прив'язування, як здогадався Сірко, в'язнів.

Страху не було, натомість відчував якесь отупіння і від власної знеособленості, і від нужі, а найпаче бліх, вошей та блощиць, і від думки, що десь тут, може, в цьому ж закамаркові, сидів ще Болотник чи побратим Іван Разя, а недавно — Степан та Фрол, Філон Гаркуша та Іван Нечай, Многогрішний, Квинтівка, Грабович і тисячі інших, відомих і невідомих, для визволення яких він міг, мусив, а не вдарив і пальцем об палець.

Те усвідомлення вже з першого дня стало для нього тяжчим від самого ув'язнення, а ґнотик-освітець над дверима почав відміряти йому неймовірно довгі добові виміри часу, поки нарешті ключник не повів його нагору у вартівню, де цирюльник остриг йому півголови, а якийсь скриб прочитав з паперу, що милостивий цар, государ, князь і володар всея і всея за якісь злочини — Сірко не запам'ятав їх — і по укліннім прошенії гетьмана «знайшов можним вислать злочинця Сірка пішим етапом разом з іншими ворами й розбійниками государевими в Тобольський край ойчизни для неісходного утримання під караулом до кончини живота на роботи тяжкії під міцною сторожею воєводи і на його розсуд. А про роботу й поведінку оного злочинця воєводам і екзархам тобольським неукоснительно повідомляти йому, милістю Божою царю, кожні шість місяців до скончини днів злодієвих».

Сірко, слухаючи вирок і не чуючи його, бачив перед собою ґнотнк-світець над дверима ями і чув попередження батька Дмитра, що цар і його камарилья звірино хижіші загарбники за ляхів, бо як би інакше вони загарбали отакий світ земель і стільки народів?

Із вартівні в'язня повели вже інші ключники якимись коридорами, доки не ввели в досить просторе приміщення з високо поставленими вікнами, де було з десяток людей у кандалах і без них, чимало безносих і безвухих. Сірко примітив дальній незайнятий куток, оглянув від дверей, що з гуркотом за ним зачинилися, тяжким поглядом присутніх, і пішов у куток та всівся там на свою торбину з тютюном. Його дратували ланцюги, і неймовірно боліла душа.

В просторіні камери в'язням пощастило лише переночувати. Вже другого дня, по сніданку, до них почали підкидати нових і нових кайданників, навіть молодиків і підлітків, і приміщення наповнилося до вечора так, що в ньому стало зовсім тісно. Більша половина новаків була «хахлами», в козацьких строях і навіть з напівостриженими оселедцями на головах. Прохолода, що панувала вночі, змінилася задухою та смородом, і в своєму кутку Сірко став обливатися потом.

Десь поза вежею все колотилося й кипіло, а в камері стояв гул, як у розтривоженому бджолиному пні, бо ще, як наяву, звучала анафема «ворові» Стеньці Разі, а для Сірка, і не лише для нього, починалося животіння у зовсім новому, суцільно огидному світі, не подібному ні до якого іншого. Фролово-Спаська і всі пізніші конури, етапи й поселення були школами й колегіумами розбещення, розтління, розпутства, зледащіння, віропсування, розпаскудження, злодійства, нелюдства і втрат всякої моралі та вселюдських норм.

Одновусий, сивуватий, напівострижений козак, що отаборився по сніданку неподалік від Сірка із групою «хахлів», привернув одразу ж його увагу. Притишена мова його на віддалі не завжди чулася Сіркові розбірливо й виразно, як він не дослухався, закривши очі та спершись на стіну, вдаючи, що спить. Завадою були й розмови інших в'язнів.

— Треба було там, чоловіче, розумом доточити, де не брала сила, а ми...— долітали до Сірка слова козака.— Вони — люципери та слуги нових панів, і тільки. Зараз все вирішують німчини в царстві: окольничий Антоній Мініх, радник Йоган Міхельсон та інші із Новонімецької Слободи та Мануфактурного Посаду, а найпаче по Ґензенській змові балтських міст.

— Аллах керімі Аллах керім! Аллах керім! — перервав молитвою мову козака старший в купці ординців у тюбетейках, з рідкою сивою борідкою, наполовину остриженою і об'їденою паршею головою, склавши по-тюркськи руки і піднявши догори лице з великою бородавкою на носі. Він проклинав урусів-московитів, хоч Сірко, на жаль, не знав багато слів.— Аллах екбер! Боже великий! Хай перейдуть усі наші хвороби до кяфіра баші-уруса-царя, на його сераль Москву, на муфтія, муедзинів, візира, пашів і агів і на оцю Фролову вежу! Машалла — хай буде воля твоя і в даурській чужині — Сибірові, куди нас мають правити тирлищем урус-шайтани!

— У них храми, церкви, монастирі та інші обителі — замтузи одні, хай Бог простить! — донісся до Сірка злівобіч баритон наполовину остриженого священика в кружку ченців, як потім виявилось, недавнього єпископа Митрофана Воронезького.— Аз це урозумів з Божою поміччю недавно. Адже й по святих обителях патріарх Іосиф повелів будувати в'язниці, як ото і в Кирило-Білозірській в підвалинах. Питається, що буде в поспольстві, коли нема святості в святих обителях?! А ще піють «многая літа» отим в'язницям! Гріховодство одне!.. Кощунство!..— тикав він пальцем погрозливо, подзвякуючи ланцюгом на руці.— Старшини наші — захланні герострати, навіть гірші, бо той добував славу спаленням поганського храму, а вони — безперестанним нищенням своєї людності і її вбогих осель. «Пізнай себе самого»,— говорив гречин Сократ, те й нам нині пасує, бо спряж наша, чада мої, з рідним сполеченством дуже ненадійною стала, молитви Богові йдуть не від паств, а від нас. Згадайте прочанина-мандрівця Одіссея, що відмовився від раю, подарованого йому німфою Каліпсо, в якому були і любов, і молода сила, і безсмертя, але був і примус, що не давав йому виходу із себе. Для людини вихід із себе і прилучення до сполеченства є його сила, хоч які цінності людські відносні. Отож, молімося не за чуже, а за своє. Хай згине Московія отак же, як у Лівійській пустелі во врем'я оно зникла давньоперська армія царя Камбіза, сина Кіра, знищена сахарським хамситом,— перехрестився, змовкнувши, недавній єпископ Митрофан-Методій.

Минув день, другий, третій, і Сірко, признаний врешті й арештантами причинним, був викликаний — і раз, і вдруге, і втретє — у вартівню, а там оглянутий то одним цікавим, то другим, то третім і відведений знову назад.