Під Савур-могилою

10.

«Крулівські умови,— говорив собі, прилігши врешті на сон,— принесуть навіть Слобожанщині додаткові пільги, не кажучи про решту земель. Адже цар змушено схоче сатисфакціюватися при цій затії круля».

Вже другого дня ті листи несли від Сірка вершники навсібіч, а в Січі йшла Мала рада, на яку Сірко запросив і посланця-ротмістра. Іваненко-Величко, Туровець, Пилипчата, Щербина, Шкуро, Курило, Ріг-Ждан, Васютенко, Суховій та інші сходилися на тому, що «жодному слову польської сторони вірити не можна, а відтак і вести січове козацтво на міжусобство не допустимо», хоч кожний запевняв, що особисто він підтримає будь-яке рішення самого Сірка. Писар Овсій Шашола, що вів раду, так і написав крулеві: «все буде так, як вирішить пан отаман Сірко».

Як не варився у власному соку Сірко по раді та по протилежних відповідях адресатів, сталася подія, що віддалила те. Ніби навмисне (а таки навмисне!) до Січі наблизився із полком стрільців Косаґов, попросивши дозволу в Сірка та кошового Іваненка-Величка побудувати тимчасові курені в околі, щоб бути близько січовиків для спільних походів на аґарян-людоловів. А вслід, чи відаючи, чи не відаючи про крулівські пропозиції Сіркові, наказний гетьман Тетеря-Моржковський прислав кошовому Іваненкові-Величкові листа, і той, не відаючи, як на нього відповідати та що робити зі стрільцями, прискакав разом із Шашолою у Чортомлик-Томашівський кіш за порадою. Отой наплив подій віддалив від Сірка лист круля й наклав відповідальність не лише за власні дії, а й за дії інших. «Рівноправне князівство», «польне гетьманство» над трьома арміями стало міражним привидом, бо значна частина козацької сіроми, кимось нацькована, дала Сіркові зрозуміти, що готова до ворохобства. Покликаний на Січ Сірком і Іваненком-Величком із околу Косаґов, як полковий воєвода, мусів спасатися від козацтва втечею із січовища до своїх залог у Полі. А в наступну ніч із Косаґового полку, боячись погрому, втекло безвісти більше двохсот стрільців.

Заразливою була підступна нацькова козацької маси підісланцями, яка грозила навіть самому Сіркові вибухом. Він не міг спати тієї ночі, випалив цілий кисет тютюну, обдумуючи, як-то він «іде проти самого себе колишнього» та «лишається із царськими воєводами». Сірко не любив лакуз і догідників, але така ворожість його лякала, хоч і не подавав виду. А тут ще до нього, як посланець від волості, прибився сотник Андрій Сельша і передав йому звідомлення, що ляхи, окрім стацій по всій Київщині й Чернігівщині, беруть непомірні датки з люду, а три свіжі корогви конфедератів грабують міста і села так, що люд іде на Слобожанщину або правиться до Сірка в Запороги.

— Прийми, пане отамане, сиріт і вдів під свій захисток, адже, чувати, в тебе тут ціла республіка живе захищено, а там пожежами взялася земля,— просив Сельша від імені волості, і Сірко, вислухавши його, зрозумів, що той, нацькований новим полковником Іваном Самойловичем, бо був з його полку, навмисне згуртував збіглих та геть злиденних, направляючи їх у Поле. Але оповіді його про дії ляхів, видно, відповідали дійсності. Сельша, крім усього, був явно нашпигований у своїх повідомленнях проти крулевої пропозиції, а поява під Чортомликом навмисне підібраних «збіглих» була гарантом Сіркової відмови від будь-яких трактатів із крулем. Один вигляд прихідців, в основному сиріт, які канючили в козацтва їжі, зробив і думку про спільні дії з ляхами недопустимою. Козацтво гнітюче зустріло збіглих і заспокоїлося лише тоді, як Косаґов за порадою Сірка пішов на Дон, а викітці були доправлені у великолузькі села і там влаштовані.

Одначе спокійне життя ненадовго запанувало в Січі. З-під Ніжина прийшла частина козаків, що брала участь у Чорній раді, як назвало поспольство вибори гетьмана на Лівобіччі, і розповіла таке, що й повірити годі було. Підкупивши і високих царських посланців — князя Данила Великоґагіна, стольника Кирила Хлопова, дяків Дементія Башмакова та Остафія Фролова, як і свою сірому, булавою на тій раді заволодів Брюх, а заволодівши нею (до речі, отримував її з рук воєводи Ромодановського, що саме по собі говорили, якою була виборність), заходився нищити своїх супротивників.

Як чорних зрадників, а не соратників і родаків Богданових та рівних у виборності козаків-старшин, як татів і мордирців-душогубів, скарав на смерть Сомка, Золотаренка, Силича і Засядька, а міста і села їхніх полків дощенту пограбував і спалив. Цар і його поплічники явно намагалися козацькими руками нищити Богданових соратників, як свідків автономної Гетьманщини по Переяславській потрактовці...

Поведінка Брюховецького і царських наглядачів — князів, окольничих, стольників і дяків — дорівнювала діям ката Лащ а в Лисянці і Вишневецького в Ніжинщині. Важко було б повірити, що то навмисне обезголовлення краю, один із найчорніших способів добування вигоди з різні в козацьких станах, коли б не, було вартих віри і довіри свідків: не лише над полковниками вчинено криваву розправу в Борзні, понад сотню родин із погромлених полків — родини сотників, обозних, писарів-скрибів, канцеляристів, бунчужних і їхніх родичів за настійним проханням лівобічного гетьмана Брюховецького та його спідручних було відпроваджено стрільцями вкупі з майном їхнім, з вилученими по церквах іконами, як і з панотцями через щойно утворений Малорусійський приказ у Москву, а звідти, як бранців, у колодках, голих і голодних,— до Сибіру.

Було від чого заціпеніти і старшині всієї Малої Русії, і рядовому козацтву. Не до польного гетьманства було по тих подіях і Сіркові. Єдиною розрадою стала для нього чутка, що Богун, «проклявши царя, бояр і душогуба Брюховецького, покинув Новгород-Сіверщину і втік до Тетері і польського круля». «З царем і боярами нам не по путі, а круль тепер матиме вправнішого за мене „польного“ гетьмана для своїх Гадяцьких трактатів»,— став на думці.

Він ніколи не п'янів, і нині, цідячи в корчмі вже котру годину разом із козаками оковиту, слухав мовчки, поклавши голову в долоні огрубілих від шаблі рук, Суховія і то чув його, то не чув, ширяючи нажаханою думкою по пройденому і можливому прийдешньому.

— ...Аввакум московський безстрашно осудив царя-нелюда, як і митрополит Пилип, що отак же нелякно прокляв жорстокого царя-деспота Іоанна Грозного в свій час. У них тільки деспот може бути царем, іншому — зась!.. Рада у Переяславі не була ж всепольною, в ній не брали участі волості, цехи, міщани, ремісники-рукомесники, негоціанти, ченці, та духівники всієї України. Твердження царя з поплічцями про наше навічне возз'єднання — гаки, якими він чіпляється до нас та багриться приневолити Гетьманщину як санджак, бо в домові про те не говорилося. Мовилося про братерську сув'язь у борні з ляхами, аґарянами, про те, що автономія України в тій сув'язі зберігається! — бубонів Суховій.

Надворі стояла пахкозела теплінь літнього надвечір'я, повіваючи протягами в корчму. Гомін і гамір, приглушений із-за отаманової присутності, скрипливо глушили із заплав очеретянки з-між латать, і дув, мов у кадуб, бугай...

— Богданів екзарх Йосип Нелюбович-Тукальський якось у проповіді казав: «Наші біснуваті старшини й окремі душпастирі своїми просвітянськими поширеннями старожитньої київської освіти-грамоти, в жадобі слугуючи раніше за злоті крулеві, а зараз за алтини цареві, пришивають, прив'язують і прикручують Володимиро-Московський татаро-санджак разом із загарбаними ним тверчанами, псковичами, великоновгородцями та іними до переяславо-суздальських старожитностей, скрипів-дієписів і києво-острозьких шкіл, колегіумів, що нащадково належать тільки під польським, під литовським, потатринським та козацько-гетьманським русинам». Він же і проклін-анафему в тих казаннях об'явив: «Будьте ви прокляті, великочереві і окаянні покручі і перекинчики, навік і навічно! — викреслив розмашисто хреста над головами мирян-молільників.— Оповіщаю, поспольна паство, їм апокриф на зречення і відлучення від православної віри!..»— явно відчував Сірко, що Суховій був на боці Йосипа, і здивувався...

У відкриті навстіж двері корчми раптом гамірно завернув гурт лірників і, збочившись від проходу, заспівав, пошамотівши, думу про Нечая. Сірко вперше почув її. У тому, ніби аж вертепному, співі було стільки прочуленості, голоси співців були такими злагодженими, що мелосом чарували присутніх. Особливо виділялися два юних міхоноші-поводатарі. Дисканти хлопчиків, вириваючись із стогону і басового плачу співців-лірників, брали за душу, сягали неба, і Сірко ще й потім носив той спів у собі як молитву із соборного вівтаря...

Події, як над безвістю, простиралися і над ним, ніби злочинцем, і не було прощення не лише тим, що глумились над людом по Чорній раді, а й йому, хоч він завжди просив його у мертвих, полишених на полі-побоїщі, навіть у ворогів-людоловів, а не лише у побратимів-козаків... Зітхання, скніння, зубовний скрегіт кінчалися жалюгідним безгомінням, яке мусив ховати від стороннього ока...